Самопожертва Небесної сотні, добробатів, волонтерів і раптом – демонстрація неймовірного духовного падіння новосанжарівців… Чи випадковість це?

Минулого тижня всі ЗМІ разом із експертами й політологами змагалися в розборі ситуації. І нарешті президент Зеленський  сказав: організатори і замовники цього «погорілого театру» понесуть відповідальність. Бо, мовляв, настав час з’ясувати, кому були вигідні ці бунти. І численні факти вказують на те, що це – не стихійна реакція місцевих жителів, а спланована акція. Зокрема, в інфопростір заздалегідь закинуті фейки про евакуацію, на протестах були тітушки, а стаття у Вікіпедії про Нові Санжари зазнала численних виправлень саме 20 лютого.
Та хочу нагадати, що 20 лютого – це День пам’яті Небесної Сотні, а 18-е – річниця виходу з котла в Дебальцевому. Через невдалу  евакуацію українців з Уханя ці дві дати затерли.

Причина ж епопеї з евакуацією, як визнає суспільство,полягає у невдалій комунікації влади з народом. Адже подібне було і в Німеччині. Але там до людей одразу вийшли чиновники, все їм пояснили – і люди розійшлися. А наша влада закрита. І, зрештою, як мені здається, просто боїться своїх громадян. Адже нині, попри те, що всі кричать про відкритість і доступність державних (і не тільки) чиновників і служб, дуже важко знайти рядовій людині їхні телефони, або ж просто достукатися до них.

З інсайдерських джерел мені відомо, що окремі електронні адреси нардепів і держчиновників профільтровані ІТ-обслугою таким чином, що не приймають переслану їм інформацію. Неможливо кинути електронного листа й до Верховної Ради – не доходить. Надзвичайно складно знайти місцевих представників солідних столичних установ, банків тощо. Зауважу, що туди намагаються звернутися не школярі, які в Інтернеті почуваються як удома, а люди старші.

До слова,навіть сайт Чернівецької облдержадміністрації на вихідних не завжди працює, вибиваючи  «Checking your browser before accessing» і не дозволяючи зайти. У перекладі з англійської це означає «Перевірка веб-переглядача перед доступом».

А насамкінець наведу коментарі китайських користувачів соцмереж на події у Нових Санжарах, перекладені Сергієм Китайським у його Фейсбуці, від яких мені стало моторошно.

«Якщо Україна так прийняла своїх власних громадян, то я уявляю, як ми її легко розірвем, якщо буде війна, оскільки мої діти набагато згуртованіші за українців», – написав житель КНР і його коментар зібрав понад 4 тис. лайків. Другий коментар сподобався 5 тис. китайців: «Украй нерозважливо й соромно вчиняти так зі своїми близькими перед обличчям епідемії». А ще один коментатор написав наступне: «Китайці заради своїх близьких можуть об’єднатися і  самовіддано пожертвувати життям. Іноземці, щоби не приймати своїх близьких, можуть грабувати та вбивати».

Образливо таке читати. Та ситуація, себто наша хвороба, вимагає аналізу, себто лікування. Як народу, так і влади. Доводиться визнати аксіому, що кожний народ заслуговує на свій уряд і владу: ми ж бо обираємо таких, як самі.

І, на жаль, поки що ми не маємо свого Рузвельта, який у 30-х роках минулого століття врятував Америку. Саме йому належать такі пророчі і такі сучасні для України слова: «Уряд, яким керують гроші, так само небезпечний, як і уряд, яким керують бандити. Це веде до економічної олігархії». А у нас, здається, два в одному: і бандити, і гроші, бо пережива\ємо ще лише період накопичувального капіталізму.

Чи доженемо колись розвинений світ? Звісно, так. Але це буде, коли  самі станемо іншими.

Людмила ЧЕРЕДАРИК

.

Запис Влада і ми – дві сторони однієї медалі, або Причини подій у Нових Санжарах. І не тільки там… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ці слова належать дуже поважному чернівецькому юристу. Ними він відповів на моє запитання про те, чи законною є сплата за розподіл (доставку) природного газу за минулі роки. Зрозуміло, що сплата за минулі роки є незаконною, та одна з наших читачок уже отримала рахунок чомусь за… 2017/2018 роки. Можливо,помилка? Зрештою, до цього ми ще повернемося у наступних числах газети. Та все ж щодо розподілу/доставки виникає одне суттєве запитання. Чому гроші за доставку сплачуються на той же рахунок, що й за куби блакитного палива? Адже українцям пояснили, що розподіл потрібен нібито для «уникнення залежності» споживача від монополіста. Цитую з прес-релізу: «Остаточне відділення продажу газу від його транспортування завершило анбандлінг, (тобто розукрупнення підприємства – авт.), який тривав в Україні упродовж останніх п’яти років. Тепер споживач не прив’язаний до постачальника газу і має можливість вибору», – лукавить комерційний директор АТ «Чернівцігаз» Дмитро Голубченко.

Панове газовики, про який вибір йдеться? Із ким, окрім «Чернівцігазу», буковинці можуть підписати угоду?

Утім, йдеться не про газ, а про людську гідність, чесність і справедливість, на захисті яких має стояти держава. Адже саме таку позицію задекларувала нова команда. Та, як бачимо, інтереси громадян в Україні нині, як і за старої команди, за влучним буковинським висловом, ніц не варті. Бо демократія у нас не для всіх, як і високі посадові оклади.

Укотре переконалася у цьому, коли дивилася вранці 24 січня у прямому ефірі, як цілих 12 нардепів «Євросолідарності» більше ніж півдня не пускали до будівлі ДБР.  Хоча вони не дебоширили, а просто хотіли зустрітися з т.в.о. директора  Державного бюро розслідувань, аби передати п. Венедіктовій справи і вимоги родин з громадської організації «Сім’я Героїв Небесної Сотні» щодо позбавлення посади першого заступника глави ДБР Олександра  Бабікова, ексадвоката Януковича.  Пізніше Венедіктова назвала інформацію про конфлікт інтересів Бабікова і розслідування справи Майдану «маніпуляцією».

…Спостерігаючи за тим, як співголова франції Ірина Геращенко, фіксуючи все на відео та під численними телевізійними камерами таврувала ганьбою тих, хто порушив закон, і не пускав нардепів усередину, згадувала численні випадки та скарги простих людей на те, як важко потрапити, скажімо, до приміщень суду,  деяких правоохоронних органів, а тим паче до керівництва монопольних організацій, таких як Обленерго чи Черніввцігаз, або ж навіть філій великих банків… Ба, більше того, як зверхньо і нахабно розмовляють з людьми у переваженій більшості чиновницьких кабінетів. А перед нардепами, мабуть, уперше зачинили двері. Хоча перед українцями їх ще й не відчиняли. Бо державні інституції тільки почали формувати. Й водночас вже намітилася тенденція до їхнього руйнування. Приміром, мені не вдалося почути чіткої відповіді ні від міського голови Олексія Каспрука, ні від голови облдержадміністрації Сергія Осачука щодо розслідування  викрадених чернівецькими чиновниками та перевізниками 5 мільйонів гривень, виділених на покриття безкоштовного проїзду пенсіонерів та інших верств населення. Ніхто поки що не відповів і за спред, яким годували школярів замість масла, завдаючи дитячому здоров’ю непоправної шкоди. Нікому не оголосили  про підозру, не відкрили кримінальних справ. Як це можна зрозуміти? Влада поза законом?

Направду в Україні можна все, тільки не всім!

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»  

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: В Україні можна все, тільки не всім спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тільки справді демократичне суспільство не має цих вад, або Кілька слів про журналістські стандарти й анонімки

Зеленський боїться журналістів, тобто – критики? Таку тезу чула неодноразово після того, як глава держави запропонував законодавчо врегулювати «стандарти новин», себто діяльність медіа в Україні. Про це, зокрема, йдеться в його указі №837/2019 «Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави», оприлюдненому 9 листопада. Згідно з документом, до 31 грудня 2019 року уряд має розробити та внести на розгляд ВРУ законопроєкти, у яких міститимуться «положення щодо вимог та стандартів новин».

Того ж дня на Фейсбуці міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський запевнив, що уряд не збирається врегульовувати стандарти новин, а слова в Указі президента про «вимоги й стандарти новин» є термінологічним непорозумінням, атому ніхто не збирається втручатися у питання, які належать виключно до компетенції професійної спільноти.

Щось цей виступ Бородянського живо нагадав запал, із яким пані Герман захищала колись «ляпи» проФФесора Януковича. Тим паче,що влада планує запровадити законодавче визначення понять «небезпечна інформація», «дезінформація», «недостовірна інформація», як додав міністр. За його словами, це є важливим в умовах інформаційної війни з РФ і з огляду на те, що деякі ЗМІ фінансуються  країною-агресором. Бородянський також написав про запровадження визначень характеру інформації як новинної, розважальної тощо із можливим зобов’язанням позначати поширюваний контент відповідно до цих визначень.

Ініціативу президента вже розкритикував голова Національної спілки журналістів (НСЖУ) Сергій Томіленко. Він назвав пропозиції Зеленського «драконівськими» й такими, що не мають нічого спільного зі зміцненням держави.

Собі, як члену НСЖУ, дозволю провести таку паралель. Чому, приміром,  Зеленський не пропонує встановити стандарти лікування? Адже такі протоколи вже існують і за ними працюють в усьому світі. Їх, як відомо, розробляли професіонали високого ґатунку. Те саме можна сказати і про стандарти для ЗМІ, які вже давно існують і весь цивілізований світ їх дотримується. Україна ж, наскільки я розумію, демократична країна?! Про що ж тоді мова?

…Так сталося, що саме цими дня до редакції надійшов лист – анонімний – від колективу (чи може однієї особи, хто ж його знає?) колишнього будівельного технікуму, а нині  коледжу ЛНАУ. У ньому був крик про допомогу. І, мовляв, «Версії» у цій справі – остання інстанція. Хоча з’ясувала, що таку ж анонімку отримала і газета «Буковина». Автори листа просили привернути увагу громадськості до виборів директора коледжу, бо якщо залишиться нинішній керівник, то колишній флагман підготовки будівельників може просто зникнути з мапи навчальних закладів області. Бо вже зараз учні практично взимку не навчаються через відсутність опалення, хоча, за словами авторів листа, якби всі гроші, що збирають на навчання, спрямовувалися на потребу закладу, то коледж мав би дуже пристойний вигляд і такі ж умови для здобуття професійної освіти.

Тож за стандартами діяльності ЗМІ анонімки не розглядаються. Та попри це мені стало образливо за людей, за страх, який залишився в них пережитком минулого. Хоча добре усвідомлюю, наскільки це важко – сказати керівникові правду в очі. Та коли це зробить увесь колектив, справа зрушить-таки з мертвої точки. Наразі, мабуть, не все гаразд і з колективом… Утім, гадати не буду. Є чимало шляхів для утвердження своєї позиції, своїх життєвих принципів – власних стандартів. А їх варто дотримуватися, якщо себе поважаєш…  

Людмила ЧЕРЕДАРИК          

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Заборони, як і анонімки, породжують страх спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нещодавно буковинські ЗМІ повідомляли про рибу з гельмінтами, завезену до дитячих установ. І знову новина того ж штибу: до дошкільних закладів Чернівців поставлявся фальсифікований сир. Подумалося: а чи не проводять у Чернівцях якийсь експеримент над дітлахами?  Скажете, перебільшую? Дай Боже, щоб так. Але небажання керівництва міського управління освіти реагувати відповідним чином на такі, я б сказала, злочини, не просто  дивує, а змушує визнати, що корупція роз’їла нас усіх, не  залишивши нічого святого…

Зрештою, поблажливе ставлення до винуватців спостерігається не тільки в управлінні освіти. Процитую повідомлення пресслужби прокуратури Чернівецької області: «Прокуратурою Чернівецької області затверджено та скеровано до суду обвинувальний акт відносно директора одного з підприємств, який через неналежне (??? – Л.Ч.) виконання своїх службових обов’язків допустив постачання до садочків міста неякісних продуктів харчування». Підкреслення автора. Виявляється, йдеться про «допущення неналежного виконання службових обов’язків». І це тоді, коли та ж таки пресслужба пише, що досудове розслідування встановило наступне: у січні 2018-го управління освіти Чернівецької міськради за результатами відкритих торгів уклало договір з підприємством, яке запропонувало найвигіднішу пропозицію на закупівлю товару за бюджетні кошти – кисломолочного сиру для потреб дошкільних навчальних закладів міста, який за якістю має відповідати вимогами Держстандарту України до цього продукту харчування. Але, цитую: «… у порушення умов укладеного договору та Законів України «Про основні принципи та вимоги до безпечності та якості харчових продуктів», «Про молоко та молочні продукти» підприємство постачало до дитсадків сир, який, відповідно до висновку експертизи харчових продуктів, виявився фальсифікатом. Його споживання є небезпечним для здоров’я, оскільки через високий рівень трансізомерів і накопичення їх в організмі може спричинити серцево-судинні, онкологічні та інші важкі захворювання». Безперечно, оцінку цій історії дасть та крапку поставить у ній суд. Але ж прокуратура, як на мене, повинна правильно розставити акценти, а не змінювати їх, щоби пом’якшити провину, а точніше – наслідки злочинних дій фігурантів цієї історії. А, може, в усьому винна чиновницька мова? Адже вона являє собою щось захмарне і надлюдське. Адже ми розуміємо, про що йдеться: фальсифікат значно дешевший за справжній молочний сир. І беруть сумніви, що руки нагрів тільки директор підприємства, який практично труїв дітей. Але якщо змінити акценти та формулювання, все виглядатиме не так страшно. Мовляв, йдеться ж про колосальні збитки, завдані управлінню освіти!          

Цитую повідомлення прокуратури: «Внаслідок неправомірних дій директора підприємства управлінню освіти Чернівецької міської ради спричинено збитків на суму понад 1,5 млн грн. У ході досудового розслідування стосовно директора підприємства – постачальника товару обрано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, з метою забезпечення відшкодування спричинених збитків накладено арешт на належне йому майно».

…Я при свідомості? Збитки спричинені управлінню освіти? А як бути з малюками, що їли цю гидотну підробку, завдаючи непоправні збитки своїм організмам, які тільки-но формуються? Як відгукнеться їм у майбутньому цей злочинний обман? 

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Про акценти, експерименти  й фальсифікат для малюків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кому? «На милість»  ринку, себто ринковим стосункам. Бо ж зрозуміло, що ніхто з мешканців багатоповерхівок, зношеність яких становить 80%, не потягне капітального ремонту, який відтепер перекладається на них. Адже закон України «Про житлово-комунальні послуги», який учора набув чинності й чия задекларована мета – поліпшення комунального обслуговування, установив, що всі багатоповерхівки перестали бути  комунальною власністю міських рад. А це означає, що мешканцям, які не створили ОСББ й не обрали фірму управителя, треба негайно підписувати – кожному окремо! – договори на обслуговування з усіма постачальниками комунальних послуг. Але й у тих, хто має ОСББ, платіжки зростуть, бо доведеться сплачувати за всі послуги, які раніше й не надавалися. Крім того, вводиться пеня.

Та зупинимося на головній проблемі. А вона, як на мене, полягає в тому, що більшість із мешканців багатоповерхівок не зможуть тепер оплачувати всі комунальні послуги. Тим паче, коли будинок почне розвалюватися, а саме до цього йде.

Держава наша, як би то пом’якше сказати, не дурна, тож і зрозуміла, що невдовзі «хрущоби». масово поваляться.  Вони ж бо й так уже значно пережили відпущений вік – свої 20 років. Тож відбудеться те, що сталося у Штатах. Ці будинки перейдуть у власність або ж окремих управителів, або ж їх просто скуплять, щоби звільнити місце під нове будівництво. Принаймні мені так бачиться майбутнє наших багатостраждальних багатоповерхівок, з яких – люди старшого покоління це пам’ятають – ми мали стартонути до комунізму. Натомість отримали колосальний головний біль. Невдовзі відчуємо його сповна, бо призведе він, на жаль, і до інфарктів, і до інсультів. А річ у тім, що закон України «Про житлово-комунальні послуги» написаний не на користь споживачів послуг, а виключно на користь їхніх надавачів-монополістів. І за прикладом далеко ходити не треба. Закон передбачає щоденну пеню зі споживача за затримку сплати. Натомість надавач послуг за неякісні послуги ні пенею, ні чимсь іншим не карається.

Та, можливо, саме в цьому полягає й позитив закону? Принаймні, він змусить громадян у ринкових умовах активніше  вчитися захищатися, давати відсіч монополістам. Утім, поки що це вміють робити одиниці. Та обставини змусять. Ось хоча б одна з них: вводиться плата за утримання мереж. І це попри те, що утримання мереж уже закладене в усіх тарифах. Але ж ніхто нам тарифи на тк суму, що виводиться окремо, не збирається зменшувати. Недолугість і недопрацьованість  цього закону, – як на мене, закладена в нього навмисно! – полягає в тому, що у законі не прописана система захисту від монополій. До слова, про це говорив і екс-міністр ЖКГ Олексій Кучеренко.

Тож усі ми нині безпорадні перед тими, хто надає нам електрику, тепло, газ, воду тощо. Всі важелі впливу в їхніх руках, а не в наших. Куди ж поділося гасло – споживач/клієнт завжди правий? Тим паче на фоні цього блюзнірством виглядає твердження Кабміну, що єдина мета закону України «Про житлово-комунальні послуги» – це поліпшення обслуговування українців. Отже, в цьому контексті мені цікаво, чи знайдеться у державі Україна бодай одна особистість, не кажу вже про рух чи партію, яка стане на захист беззахисних поки що громадян?

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Держава скинула  свій тягар на громадян. Але люди його не потягнуть. І… здадуться? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вона прокинулася від холоду й відігрівалася чаєм , а я шукала ще одну ковдру. А перед від’їздом сказала: «Як ви можете жити з такою міською владою? У нас у Львові теж вимкнули опалення під час потепління, та одразу ж оголосили, що за  потреби, якщо похолодає, включать. Так і зробили. Та й протягом зими коригували подачу тепла, залежно від температури повітря. А про ваші дороги, тротуари, транспорт – я взагалі мовчу. – І підсумувала наостанок. – Ні, з вами, чернівчанами, зовсім не рахуються»,

Від неї та інших львів’ян дізналася також про те, як функціонує «гаряча лінія» їхньої міської ради. Як на нас, чернівчан, – то просто фантастично. Судіть самі.  Мешканець може зателефонувати й поскаржитися будь-якої години дня і ночі. Його  питання одразу ж ставлять на контроль і дають вказівку відповідній службі, а коли та прозвітує, телефонують до того, хто звертався, із запитанням, чи можна зняти його проблему з контролю. Якщо скаржник відповідає заперечно, то цікавляться, чи були у нього для вирішення питання. Часто його відповідь звучить так: «Були, але не вирішили до кінця. Прошу залишити мою проблему на контролі».

 А як у нас, у Чернівцях? А ніяк! Люди вже вивішують таблички, на кшталт «Стоп Бешлей!» (це –  директор департаменту житлово-комунального господарства міськвиконкому).  Її можна бачити на стовпі біля зупинки, що на вул. Героїв Майдану навпроти ринку. …Пригадуєте, колись мер Федорук геніально висловився, що  він служить тільки одній партії – партії чернівчан. От коли б ще за висловами були дії… Та його протеже й учень Бешлей, як і решта міських чиновників, не бачить, мабуть, себе на службі в містян, тож і не дбає за їхній добробут. І підвалини такого ставлення закладалися ще у 90-і роки минулого століття: саме тоді були розпродані підвальні приміщення радянських ЖЕКів (нинішніх ЖРЕПів), у яких розміщалися ветеранські та дитячі кімнати. Тому нині в нашому обласному центрі немає жодних безкоштовних гуртків для маленьких чернівчан. А у Львові є – понад 20 дитячих центрів творчості в різних районах міста, де хлопчики і дівчатка безоплатно займаються малюванням, танцями, англійською тощо. Коли ж я поцікавилася, чому немає нічого подібного у Чернівцях, мені пояснили, у міській, до речі, раді, що нема тому, що ЖРЕПівські приміщення були продані у приватні руки. А щоби організувати безоплатні заняття для дітей, потрібні  приміщення, яких міськрада не має, як і грошей на їхню оренду.

Якби я порівнювала Чернівці з містом іншої держави, можна було б заперечувати, але ж як львів’яни, так і чернівчани мешкають не просто в Україні, а саме в Західній Україні. До чого веду? До вибору й відповідальність за нього. Робимо вибір один раз на 5 років, а визначає він якість нашого з вами життя теж аж на цілих 5 років. Тому ніколи не буває так, щоби проголосував – і забув. Так чи інакше, вибір завжди відгукнеться. І це стосується виборів усіх рангів – від місцевих до найвищих, президентських…

Людмила ЧЕРЕДАРИК          

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: «За жодні гроші не жила б у Чернівцях», – сказала мені львівська подруга, що приїхала на кілька днів у гості, після першої ж ночівлі у вистиглій квартирі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

про скасування у Кримінальному кодексі статті про  незаконне збагачення, а відтак «переконала» й Конституційний суд.

На тому, що вцій статті немає презумпції винуватості, наголосив в ефірі 112-го Іван ЗАЄЦЬ –фаховий юрист, український політик і народний депутат Верховної Ради України І, ІІ, III, IV та VI скликань. Але, оскільки в державі вибори, ніхто не знає, що буде завтра, а це лякає та підштовхує до певних кроків, які можуть запобігти негативу для «зацікавлених».

Загалом рішення Конституційного суду, яке виводить з-під удару корупціонерів, спричинило в суспільстві обурення, та, мабуть, все ж не таке, як в Румунії.   Нагадаю, в сусідів великі зміни відбулися 2013 року, коли Директорат (румунський аналог НАБУ) очолила Лаура Кодруца Кевеші. За наступні 4 роки їй удалося відправити на лаву підсудних одного прем’єра, двох заступників прем’єр-міністра, 11 чинних і екс-міністрів, 39 депутатів й 14 сенаторів. За цей же період половина з них отримала обвинувальні вироки в судах. Це налякало правлячу еліту й 31 січня 2017 року на нічномуз асіданні, без парламентського обговорення, уряд ухвалив терміновий указ, який декриміналізував хабарі менші за еквівалент $ 50 тисячі аргументував це «потребою знизити навантаження на переповнені румунські тюрми». Але насправді указ звільняв від кримінальної відповідальності багатьох чинних високопосадовців, серед них лідера соціал-демократів. Отже, внаступні дні на вулиці столиці та інших румунських міст вийшло понад 300 тисяч людей, вимагаючи скасування указу. Невдовзі до переліку вимог додалися відставка уряду та позачергові вибори!Після двох тижнів масштабних демонстрацій (деякі ЗМІ називають їх наймасштабнішими від революції 1989 року) та під тиском західних партнерів, уряд анулював свій указ. Таким чином румуни продемонстрували громадянську зрілість, яка вилилася в захист громадянським суспільством антикорупційного курсу країни та Антикорупційного директорату – органу,із яким цей курс ототожнювався. До слова, за даними соціологів, довіра до ньогосягає 60%. Подібний рівень довіри хіба що у румунської церкви.

Натомість діяльність наших антикорупційних органів  НАБУ та САП звелася до 65 кримінальних справ, за якими нікого не засудили. Більше того, окремим із фігурантів навіть зарплату виплатили «за простій». А Насіров загалом подався у Президенти! Тож, мабуть, людям і захищати нікого?! Утім, питання це риторичне, бо щоб там хто не казав, електронне декларування значно змінило світогляд електорату, привідкривши завісу таємниці над статками чиновників і можновладців. Я навіть сказалаб, що попервах ця інформація просто потрясала… Хоча людина врешті-решт до всього звикає, але емоції в неї все ж таки залишаються. І першим, хто відчув протестні настрої українців,був їхній Президент. Петро Порошенко одразу ж подав на розгляд парламенту власний законопроект, який начебто повертає кримінальну відповідальність за незаконне збагачення. Та, за оцінками низки юристів, за порошенківського формулювання незаконне збагачення неможливо буде довести в суді.Бо для притягнення чиновників до відповідальності за необгрунтовані статки слідствутреба буде доводити, що такий чиновник не отримував хабарів або не зловживав владою чи службовим становищем.

Чи є вихід? Безперечно. І він дуже простий – усім дотримуватися законів. Адже 100 років тому США були найкорумпованішою країною світу, та їм вдалося це подолати без будь-яких антикорупційних органів.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Політична «еліта» злякалася і… домовилася  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А повернення їх до аптек – чергова туфта від «реформаторів» медицини

В одній з чернівецьких аптек, розташованій на вул. Небесної Сотні,– а їх там, до слова, з добрий десяток – мені з гумором розповіли, як пенсіонерка принесла до аптеки цілий пакунок ліків, якими вона не користується. Тож старенька вимагала повернути їй за них гроші,бо вона на власні вуха чула, як в.о. міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун казала, що від 1 січня в аптеки можна буде повертати невикористані лікарські засоби.

Над цим можна було б посміятися, та, мабуть, варто заплакати: образливо ж бо за людей, яких у нас зовсім ні у що не ставлять. Адже Супрун саме так і сказала на прес-конференції: можна буде повертати невикористане. І вже значно пізніше у ЗМІ з’явилося уточнення від  прес-служби Мінздоров’я, де засвідчувалося, що повертатимуться до аптек тільки неякісні лікарські засоби.

Авторка цих рядків вибірково пройшлася аптеками Чернівців: окремі з них не мали інформації про вже чинну новацію, тож у залах ще були розміщені оголошення, що лікарські засоби та вироби медичного призначення поверненню не підлягають. Натомість мережеві аптеки вже отримали витяги з сайту Держлікслужби України й могли пояснити покупцям, що йдеться винятково про неякісні лікарські засоби. Та перш ніж їх приймуть, пояснювали фармацевти, потрібно зібрати відповідні документи, які підтверджують неякісність ліків. Це може бути рішення Держлікслужби про заборону обігу певного лікарського засобу або, що значно складніше, висновок лабораторії, підлеглої територіальному органу Держлікслужби. Іншими словами, покупець мусить здати на аналіз у лабораторію неякісний препарат – і, зрозуміло, заплатити за це, – отримати відповідний висновок, і лише після цього він зможе повернути ліки до аптеки чи замінити їх на відповідні якісні. Попри це, не забудьте, що без збереженого чека з вами ніхто й говорити не буде. До того ж, аналізи ліків вартують шалено дорого.    

У Держслужбі з лікарських засобів і контролю за наркотиками у Чернівецькій області зауважили, що загалом закон, про який ідеться, недопрацьований та й механізму його реалізації поки що не існує.  Бо ж важко уявити, що за порожні коробки чи неповну конвалюту можна повернути якісь гроші. Тим паче, що чеки пов’язані з податковою і як провести кошти за повернення – теж ніхто не знає.

І тут доречна думка, яка зводить нанівець увесь цей недолугий закон: ЗА КОРДОНОМ НЕЯКІСНИХ ЛІКІВ ПРОСТО НЕ ІСНУЄ!!!

А з цього випливає лише один висновок: ми, українці, обрали собі недолугих державних менеджерів і дозволяємо їм крутити державою, як циган сонцем. Чого тільки вартий мораторій на перевірки, зокрема, харчування в дитячих садках, школах тощо. А отруєння людей консервами та продуктами, купленими у магазинах і супермаркетах? 

Отже, робімо висновки. Тим паче, у рік виборів – маємо ж бо шанс.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Неякісні ліки – це тільки в Україні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Битий небитого везе:з шалено великих зарплат топ-чиновники не сплачують внесків до Пенсійного фонду

Колись давно, ще за радянських часів, закінчивши університет, почала працювати в редакції газети, де й зіткнулася, як мені тоді здалося, з дивною річчю. Йдеться про те, що кореспондент, який заробляв 105-110 рублів у місяць, отримував разом з відпускними 10-15 чи, може, 20-25 рублів на оздоровлення. Не пам’ятаю вже точно цифру. Натомість завідувач відділом, який мав більшу зарплату, мав на оздоровлення і більшу суму грошей. Це мене дуже дивувало, бо не вкладалося у поняття справедливості, – а саме цей принцип декларувався радянським суспільством. А згадалася мені власна наївність після ближчого знайомства з «бюджетною наукою», коли я зрозуміла, що податки і бюджет – це зовсім не нудно, а навіть дуже цікаво. Бо тільки розібравшись у навмисно заплутаній бюджетній системі, дізнаєшся про те, що кожний українець відчуває підсвідомо:у незалежній Україні панує жорстка дискримінація бідних верств населення, чиїми статками, чи то пак – нестатками, утримується вся державна структура. Це при тому, що решта, тобто 3-5%  населення володіють головними багатствами країни. І жирують. А бідні їх утримують. І далеко за прикладом ходити не треба.

Беремо єдиний соціальний внесок (ЄСВ), тобто 22% від суми зарплати, які відраховуються до Пенсійного фонду. Так ось,ЄСВ нараховується лише на суму,що не перевищує 55845 грн. І виходить, що ті чиновники, які отримують зарплату понад 56 тисяч гривень, не сплачують ЄСВ з різниці сум. І виходить: що більша зарплата – тим менші податки! У Чернівцях такі зарплати, з яких немає повних відрахувань до Пенсійного фонду, отримують, зокрема, голови правлінь ПАТ «ЕК Обленерго», «Чернівцігаз» тощо. Щоправда, це не новація: так було за Януковича, так залишилося й за Порошенка.

А хто мав би захистити народ? Зрозуміло, його обранці – депутати від народу, себто народні депутати. Та це жодному з них і на думку не спаде – настільки вони далекі від нас із вами. Це у Швеції, де принцип солідарності увійшов у кров і плоть нації, звиклидопомагати дітям за рахунок дорослих, хворим – за рахунок здорових, бідним – за рахунок багатих тощо. Бо там усі розуміють: система соціальних гарантій, що є серцевиною суспільства загального добробуту, може існувати і розвиватися тільки за рахунок справедливої та соціально зорієнтованої системи податків. От і виходить, що там справедливість є, а у нас її немає. Живемо, як у тій українській казці, де битий вовк небиту лисицю везе.

Одразу ж виникає запитання: а чи можна це все якось змінити? Безперечно, так.І для цього потрібне лише одне: свідоме населення. Іншими словами,нам потрібні знання.Скажімо, мало хто з нас здогадується, що ми сплачуємоцілу купу різноманітних податків і платежів до державного та місцевого бюджетів, а також до Пенсійного фонду. Адже податкова система України вибудована таким чином, що ми цього майжене помічаємо, бо це робить за нас роботодавець чи продавець товарів і послуг. Але це жодним чином не змінює наш статус платника податків. Бо попри те, що кошти формально вносить хтось інший, ці кошти вийняті з наших кишень. І ми сплачуємо податки як зі своїх доходів, так і зі своїх витрат. Та найхитрішою в цій системі є складність, так би мовити, «бюджетної науки». Пересічному  громадянину дуже важко в ній розібратися, що і захищає надійно олігархів та казнокрадів. Для боротьби з бюджетною неграмотністю центр соціально-економічних досліджень CASE Україна створив сайт cost.ua «Ціна держави». Там можна дізнатися, що коли ваша зарплатня офіційно становить 7 тисяч гривень чистими, то ваші чисті доходи за рік – це 63578 грн, а ваші податки – 63725 грн. Та про все це у наступному числі «Версій».А поки що, на жаль, незовсім святкова інформація. Попри те, що 2018-го року українці зібрали на 25% податків більше, ніж у 2017-му, ці гроші до бюджету чомусь не потрапили. Думаю, це має переконати нас усіх у тому, що розбиратися у бюджетній політиці власної держави таки варто.

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Українська казка в бюджетних реаліях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ні, просто ми не поважаємо себе й не любимо одне одного. Та й владі байдужі 

Таке ставлення  до нас і в нас заклала стара держава, натомість нинішня активно це культивує. Сварки та приниження – на роботі, в магазинах і  банках, під час оформлення пенсій  і будь-яких документів тощо. І вдома не краще, бо на все не стає часу, а ще більше – грошей. Не певні також, чи доберемося з села чи району до Чернівців, а з Чернівців – до інших міст України.

А вчора й позавчора чернівчани узагалі отримали море «позитиву»: не змогли вчасно добратися до роботи, на навчання, а коли ще й дощ пішов, то не одне прокляття зірвалося з їхніх вуст. Чула, зокрема, обурливу реакцію працівників лікарні, що на Південно-Кільцевій, яким довелося добиратися туди з Роші та Руської. А попереду на них чекав операційний день, який вони почали із запізненням…  

Спостерігала, стоячи на зупинці, як ледве шкандибали вулицями похнюплені пенсіонери, а домогосподарки тягли важкі сумки, клянучи все на світі та найбільше перевізників, які влаштували їм такий сюрприз, заявивши, що завершать страйк маршруток лише після того, як виконком міськради ухвалить новий тариф на проїзд у розмірі 5 гривень. А чому б і ні? Адже конкурентів вони не мають, та й достовірних відомостей про доходи власників, які утримують фірми перевізників, теж ніхто не знає. Хоча це чи не найголовніше завдання міської влади. Та ЧОМУСЬ вона не хоче встановити правдивий потік пасажирів на кожному маршруті. Попри те, що громадські організації краю готові їй у цьому допомогти. Зрештою, вже давно цього вимагають – десятиріччями. Та віз і нині там. Як поділився зі мною інсайдерською інформацією працівник однієї з фірм-перевізників, їхні власники занижують доходи щонайменше у 60 разів! Те, що одна маршрутка заробляє за тиждень, записують на всі. Можливо, це перебільшення? А, може, й ні, дивлячись який маршрут. Тому як людина, що звикла до аналізу, вважаю, що на різних маршрутах мають бути різні ціни. Адже не порівняти з ранку до ночі забиті маршрутки №№ 5 і 9 із тими, що протягом цілого дня їздять порожніми.

Нині ж варто подякувати тролейбусникам, які рятують ситуацію. Та, на жаль, і в них проблеми: не вистачає водіїв. До теми хотілося б нагадати, що Львів відмовився від приватних маршруток і переходить виключно на комунальний транспорт. Мабуть-таки, перевізники допекли. Але ж і їм допечуть, як не сьогодні, то завтра – менеджери, медики, вчителі, сантехніки, ремонтники та інші «спеціалісти»! У цьому не сумніваюсь.           

На жаль, перелік негативних «сюрпризів», які ми влаштовуємо одне одному практично щодня, нескінченний. В кожного власний список.

Та хочу навести приклад іншого ставлення до людей. Країна, в якій люблять і поважають своїх громадян, – далека Японія. Ось яке повідомлення з’явилося на польському сайті «Залізні дороги» цими днями:         

«Японська залізниця просить вибачення: її поїзд вирушив на 25 секунд раніше

 Японська залізниця вибачилася перед своїми клієнтами за те, що поїзд покинув станцію на 25 секунд раніше, ніж має бути за розкладом, – повідомляє Mashable.

Ця «прикра помилка» сталася, коли потяг із 12 вагонів покинув станцію Нотогава на шляху до станції Ніші-Акаші. Він вирушив о 7.11 і 35 секунд замість того, щоби виїхати вчасно о 7.12. Помилки припустився диспетчер поїздів, який дав сигнал раніше. Кілька людей не встигли потрапити на потяг, і один з них подав скаргу – повідомляє Mashable. Наступний потяг на цьому маршруті відійшов о 7.19, а це означало, що пасажири, які залишилися на платформі, мали принаймні 6-хвилинну затримку.

«Величезні незручності, які ми заподіяли нашим клієнтам, є неприпустимими, – сказано в прес-релізі. – Ми проаналізуємо нашу поведінку і намагатимемося зробити все, щоби такий інцидент у майбутньому не повторився», – додано в листі, опублікованому на веб-сайті  http://www.rp.pl/Koleje/180519647-Japonska-kolej-prosi-o-wybaczenie-Jej-pociag-odjechal-25-sekund-za-wczesnie.html

Знаєте, я людина не заздрісна. Та в цьому випадку позаздрила японцям. Але ж це вони самі створили для себе таку країну. Хіба ми гірші? Усе ж у наших руках!   

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Ми злі й нещасні через страйк маршруток? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минулої п’ятниці, 4 травня, відбувся традиційний щорічний звіт міського голови Олексія Каспрука перед громадою Чернівців. Йшлося про роботу в 2017 році та про плани на майбутнє. 

У дворику Ратуші не було де яблуку впасти. Місця були зайняті чиновниками, журналістами, депутатами. Чернівчани,  сподіваюсь, дивилися відеозвіт в онлайні.  Зрештою, так зручніше, хіба що запитання поставити неможливо.

Міський голова наголосив, що хоче звірити з містянами вектор руху. Серед головних цілей,  визначених проектом Інтегрованої концепції розвитку Чернівців-2030 та вишукано надрукованих на глянці «Планувальної газети», за № 6 (!) значилися дороги. Та мер розпочав саме з них.

Невеличкий відступ: чому цілі, а не мета? Мабуть, тому, що розроблялася Концепція  у рамках німецько-швейцарсько-української співпраці.  До слова, у проекті, крім Чернівців, беруть участь ще Вінниця, Житомир і Полтава.

Отже,Чернівці, за словами мера, чи не єдине місто в Україні, де заасфальтовано лише 200 з 550 доріг, ще 50 викладено бруківкою й 80 гравійних. Решта 220 доріг – узагалі грунтові.  

Торік на їхній ремонт з міського бюджету витратили 75 млн грн, а нинішнього року в бюджет заклали  вже 86 млн.  Капітального ремонту потребує вул. Руська, та зроблять його після того, як поміняють  водо- та каналізаційні труби, адже втрати води сягають понад 60%. Про її якість я вже мовчу…  А із заміною труб в нас – дуже велика проблема, бо водогони й каналізація лежать на глибині 5-6 метрів і якщо на таку глибину зняти грунт, це може спричинити зсуви й руйнування будівель на цій вулиці.  Одне слово, проблем – купа та всі вони виникли, на переконання Каспрука, ще не за його каденції. Слухати ж Олексія Павловича, треба визнати, було цікаво. Та й відповіді його на «незручні» запитання були досить кмітливі. Отже, коли б я не жила в Чернівцях, була би вражена компетентністю міського голови й тим, як у нас невдовзі все буде добре.

Натомість зміст «Планувальної газети», яку роздавали присутнім, залишав, щонайменше, подив. Читаємо:  «Ціль І: Інноваційне місто культури і традицій». Серед вибраних пріоритетних проектів і заходів – створення муніципальної культурної/фестивальної агенції (позиціонування Чернівців як міжнародної локації для проведення різноманітних заходів).  Як на мене, чернівчани стикаються  зі значно більшими проблемами і потребами у своєму повсякденному житті. Та, мабуть, згори видніше. Хоча на думку відомого художника Тараса Полатайка, саме охорона культурної спадщини у нас суттєво шкутильгає: щотижня нищиться чергова архітектурна пам’ятка.  

Зрештою, й стосовно «Цілі ІІ: Місто туризму і торгівлі» теж виникають запитання. Якими шляхами й потягами діставатимуться до Чернівців туристи, коли вже навіть поїзд до Києва відмінили? Та й у самих Чернівцях проблему перевезень ще тільки збираються вирішувати. Хоча тішить, що очільники міста нарешті зрозуміли: комунальний транспорт значно надійніший за приватний.  Принаймні, у нас в Україні.         

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Як би я не жила в цьому місті… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цей вислів – «Чернівці – місто маленьке, та гонорове» – почула від Сергія Осачука, історика, дослідника, одного з упорядників художнього альбому «Чернівці / Czernowitz. Художній альбом / Kunstalbum», Почесного консула Австрії у Чернівцях. І саме зараз згадала його, разом із ілюстрацією зі згаданого видання, а чому – поясню пізніше.

Картина належить перу австрійського художника Франца Ксаверія Кнаппа (1809-1883) і присвячена подіям, які сталися в Чернівцях після наміру імператора Франца Йосифа І скасувати герцогство Буковина та приєднати його до Львова, тобто до королівства Галичини та Володимирії. Твір має красномовну назву: «Увечері 20 червня 1860 року в Чернівцях (протест проти скасування герцогства Буковина)» . Розглянемо його уважніше.
Без сумніву, впізнаємо Центральну площу, та ще без дивовижної краси приміщення нинішнього Художнього музею. Вона забита людьми – як восени 1988-го, коли чернівчан вивів на майдан страх за дітей, які лисіли через невідому хворобу, а правду сказати їм ніхто не хотів. На картині просто перед вікнами ратуші палає величезне вогнище. Саме так відреагували наші предки на зазіхання на свободу їхнього вибору у далекому 1860 році.

А спала мені на думку ця картина і вислів Осачука через інсайдерську інформацію з  київських джерел про те, що у столиці з’явилася ідея приєднати Чернівці до Івано-Франківська в рамках децентралізації та суцільного об’єднання. Спочатку це видалося маячнею. Та наступні події змусили замислитися. Найперше впало в око – і застрягло там смітинкою – незрозуміле поводження «Укрзалізниці», яка раптом скасувала завжди переповнений потяг Чернівці – Львів. І це було тільки початком. Далі зникли поїзди до Харкова, Рахова, Запоріжжя… На звернення обласної виконавчої влади ПАТ «Укрзалізниця» відповіла, що ці потяги, мовляв, збиткові й в товариства немає грошей на їхню підтримку. Натомість найбільший дохід приносить українській залізниці поїзд до столиці держави-загарбника, із якою воює Україна, та деяких інших міст Росії. А, може, в «Укрзалізниці» не все гаразд із менеджментом і патріотизмом?  Якби її очільники щомісяця не отримували мільйонні зарплати, то доходи підприємства від цього значно зросли б. Утім, скарги «Укрзалізниці» на нестачу грошей породжують сумніви, бо   нещодавно у ЗМІ пройшла інформація про те, що компанія інвестує понад 18 мільярдів у рухомий склад для його оновлення та модернізації. Та нині – про інше. У наших сусідів – івано-франківців, тернополян, хмельничан – поїздів у рази більше. Понад 15 транзитних потягів з’єднують їх зі столицею та іншими містами України. А чим завинили чернівчани? Адже Кабмін не може не усвідомлювати, що без відповідної інфраструктури розвиток туризму, – а саме на нього робить ставку місцева влада, – це порожній звук. Але й досі за офіційною статистикою після повеней 2008 і 2010 років не відновленими залишаються 13 об’єктів і практично відрізана від Чернівців Путильщина.

Це попри те, що виконавча влада пропонує Кабміну неймовірно привабливі проекти, які можуть назавжди з’єднати Україну з Європою, створивши новий «Шовковий шлях»  і «Дорогу з варягів у греки».  Йдеться про відновлення вузькоколійки, що зв’язувала колись Перемишль, Львів, Чернівці з різними містами та столицями Європи. А для цього достатньо тільки поруч із широкою колією поставити паралельно євроколію. Як зауважив під час свого виступу на спільному виїзному засіданні 4-х комітетів Верховної Ради в Івано-Франківську губернатор Буковини Олександр Фищук, «це не тільки нові робочі місця на західноукраїнських територіях, а, найперше, колосальні можливості для розвитку всієї країни та її представлення на політичній карті Європи в новій іпостасі».

Не  потребує особливо великих капіталовкладень, але зв’яже чорноморські та карпатські туристично-рекреаційні зони, ставши революційним поворотом не тільки в логістиці України, а й усієї Європи, відновлення закритого 10 років тому наскрізного проїзду колією, що поєднувала через географічний центр Європи прикордонні області України – Одеську, Вінницьку, Чернівецьку, Івано-Франківську й Закарпатську з окремими регіонами Словаччини, Угорщини, Румунії й Молдови, які межують з Україною. Уявляєте, які можливості відкриваються? Та все це можливе лише за сприяння Мінінфраструктури і ПАТ «Укрзалізниця».  А чи буде це сприяння? Ось у чім питання! Відчуваєте? Майже, як за Шекспіром… Бо в ньому присутня ще й апокаліптично-політична складова. Вона полягає в тому, що столичним очільникам не варто забувати: за 40 кілометрів від Чернівців, за кордоном, розпочинається Південна Буковина, а Чернівці належать до Північної частини краю. Тож, як на мене, значно далекоглядніше вкладати у квітучий край над Прутом та розвивати його, ніж віддати на поталу через зайвий мільярд, зароблений на вивозі лісу.
 Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Чернівці – місто маленьке, та гонорове, або Про чутки, що їх журналісти спростовують чи поширюють спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Народ і влада: новорічно-різдвяні свята – у кожного свої підсумки

Найдовший у році період українських свят завершився. На жаль, більшість моїх знайомих, які зазвичай їздили взимку кататися на гірських лижах, цього року відмовили собі у цьому задоволенні. Дорого. Дехто повіз своїх дітей чи онуків до Львова  в Ігроленд, а більшість – і то далеко не щодня – могла завести малюків на ігровий майданчик DEPO’t.

Натомість слуги народу, – а як відомо, за ст. 5 Конституції України «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» – відпочивали так, що аж гай шумів! Подібне і не снилося пересічному українцю.

Так, Мандрівником 2017-го визнали лідера Радикальної партії Олега Ляшка, який лише за перші 8 місяців 2017-го 42 дні відпочивав у таких країнах, як Швейцарія, Австрія, Ізраїль, Франція, Хорватія, Іспанія, Германія. Нинішньої зими він побував у Таїланді. А з фотоблогу Instagram міністра ВС  Арсена Авакова видно, що він зимові свята провів в Італії.  Дружина Тигипка Вікторія, президент Одеського Міжнародного кінофестивалю, встигла відвідати 2 країни: Різдво вона святкувала в Індії, а далі з дітьми вирушила до Альп. Українського політика та громадського діяча Іллю Киву заскочили під час обіду на відпочинку на острові Балі в Індонезії.

Ну, а наш Президент із сім’єю «розслабився» на  Мальдівах – на одному з найдорожчих курортів світу, який розташувався на окремому острові. Світлини з Мальдівських островів вражають розкішшю – їх можна бачити в Інтернеті. Тільки переліт туди порошенківської делегації обійшовся у  $188 000, а одна зі страв коштувала… $18 638. Гарант фігурував на курорті під іменем Mr Incognito Petro Ukraine.

Думаю, зайве нагадувати, що Україна нині воює, що її народ впадає в усе більші злидні, а той, хто ще в змозі, просто емігрує з країни.

Адвокат Андрій Смирнов написав на сторінці у Facebook:  «Зателефонував знайомій, повідомив, що Президент країни, яка воює, Порошенко чудово провів новорічні свята на Мальдівах у колі сім’ї та гостей. Вітання, феєрверки, Слава Україні!»

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: новорічно-різдвяні свята – у кожного свої підсумки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…у час Інтернету, інформаційних агенцій кожен рік життя паперового видання – справжній подвиг

Дорогі наші читачі! 10 січня «Версіям» виповнилося 14 років – солідний, як для сучасної газети, вік. Зазвичай у таких випадках хваляться грамотами і нагородами, розповідають про досягнення і плани на майбутнє. Але «Версії»  вирішили відзначити цю подію по-іншому. Хоча  і з нагородами у нас все О’К! Цілий ящик грамот! А саме сьогодні, до Дня соборності Президент України відзначив і нашого головного редактора: Людмилі Флорівні ЧЕРЕДАРИК присвоєне звання Заслуженого журналіста України!

Тож нагород у нас вдосталь. Але ми їх не можемо повісити на стіни підвального приміщення, де нині знаходиться редакція, бо стіни такі товсті як у бункері. Та ми горді тим, що «Версії» – єдина редакція серед чернівецьких газет, якій жодна влада не дала приміщення: за 14 років ми переїжджали 7 разів! Двічі (!) безоплатно (!) надавав нам приміщення підприємець і волонтер Володимир Дорош.

Та повернемося до свята. У день народження традиційно кличуть у гості найкращих друзів. От і ми запросили на газетну «вечірку» тих, хто завжди поруч із нами – наших читачів і постійних дописувачів. Ми попросили їх поділитися своїми думками про нашу роботу  і поставили три прості запитання:

1. Чим для Вас є газета «Версії»?
2. Чим, на Вашу думку, «Версії» різняться від інших ЗМІ?
3. Ваші побажання і пропозиції «Версіям» на майбутнє (бо ж ми працюємо саме для Вас).

«Версії» – це особлива атмосфера з бажанням допомогти

Франц ФЕДОРОВИЧ, підприємець і меценат, голова благодійного фонду «Подаруй дитині життя», постійний експерт «Версій»:

1. Для мене «Версії» – це добрий друг і діловий партнер, постійна інформаційна підтримка діяльності фонду «Подаруй дитині життя». «Версії» – це можливість поділитися з усім світом власними поглядами на життя, на стан нашого міста, області, держави. «Версії» – це особлива атмосфера, в яку завжди приємно поринути.
2. Якось я читав один із матеріалів «Версій» і помітив, що «пропускаю його через себе», хвилююсь і співпереживаю разом з героями і автором статті. Нині це велика рідкість на медійному просторі, коли журналіст не просто виконує свою роботу, а щиро прагне допомогти. Мабуть, «Версії» різняться від інших тим, що для них це не лише робота, а частина їхнього життя і вони проживають його разом зі своїми героями.
3. Оскільки жодна добра справа не може існувати без грошей (така вже наша реальність), бажаю «Версіям» фінансового благополуччя. Бажаю постійно збільшувати коло читачів, дописувачів, однодумців і отримувати від роботи задоволення. Ну і, звичайно, міцного здоров’я і сили, бо журналістська робота – нелегка і не завжди вдячна праця. З днем народження!

«Версії» – моя подруга і колега

Валентина МАЦЕРУК, заслужений журналіст України, заступниця головного редактора часопису «Буковина» і найкращий друг нашої редакції:

1. 1. Щодо газети «Версії» маю свою версію: для мене – це, так би мовити, два в одному – подруга і колега. І аж ніяк не конкурентка. Бо спочатку була подруга, її редакторка, із якою навчалися на журфаці, разом працювали в «МБ», з якою ділили й ділимо житейські проблеми, а вже потім у неї народилася ідея заснувати власну газету, яку знаю «з пелюшок», із численних переїздів від приміщення до приміщення, із творчих посиденьок із колежанками до моменту благословення свіжого числа «у світ».
2. Газета схожа на збірний портрет її творців. У неї симпатичне обличчя, яке не потребує гриму, покладистий, справедливий, комунікабельний характер, небайдуже ставлення до людей і бажання допомогти, бійцівські й спортивні навички, миттєва реакція на несправедливість і разом із тим ранима, тонка, романтична, лірична душа. Вона народжена вільною і незалежною, ще зовсім юна, проте смілива, безкомпромісна, має власну точку зору й не прогинається під мінливий світ.
3. 3. Як газетяр газетярам, бажаю з оптимізмом дивитися в майбутнє: що, наперекір песимістичним прогнозам, друковане слово не зникне, й газета, що пахне друкарською фарбою, як і раніше, буде незамінною річчю в домівках буковинців; що передплата й тираж не залежатимуть від поштових монополістів; що в гороскопі нашого життя зірки напророчать цілі каскади позитивних версій, про які вам захочеться писати й писати, а вашим читачам – читати й читати, з нетерпінням очікуючи наступного номера!

«Версії» – це не ширвжиток

Леонід СИДОРЧУК, заслужений артист України, головний балетмейстер Заслуженого Академічного Буковинського ансамблю пісні і танцю Чернівецької філармонії, найрейтинговіший ньюзмейкер «Версій» у рубриці «Культура»:

1. 1. «Версії» – це суцільне кумівство, майже сім’я (сміється). Маю дві куми – і обидві в одній редакції. А якщо серйозно, то «Версії» для мене найперше – колектив, який їх робить, колектив талановитий і дуже дружний.
2. «Версії» – не ширвжиток, порівняно з іншими газетами. Майже всі жують одну й ту саму «жуйку» – хто де вкрав, де дерево впало, що мер сказав на прес-конференції. А «Версії» дають можливість задуматися над завтрашнім днем і нашими можливостями змінити його на краще.

А ще у «Версіях» найсимпатичніші журналістки.

3. Як людина творча знаю, що головне для творчості – натхнення, тому найперше – натхнення, нових ідей, нових тем. А оскільки творча робота постійно «краде» час у сім’ї – надійного і люблячого «тилу». І ще, нехай це банально і нездійсненно: нехай усі новини будуть добрими!

«Версії» – це вікно в буковинський світ

Юрій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, доцент кафедри фізики напівпровідників 
і наноструктур Інституту фізико-технічних та комп’ютерних наук ЧНУ ім. Ю. Федьковича, доктор технічних наук, заступник директора ТОВ Науково-виробнича фірма «Тензор» з наукової роботи, один з найактивніших і найлаконічніших читачів «Версій»:
1. «Версії» – це вікно в буковинський світ.

2. Від інших видань «Версії» різняться наступальністю, лагідністю, любов’ю до читача.
3. «Версіям» на майбутнє бажаю не вмирати («Ще не вмерла…»). Не страждати («Згинуть наші воріженьки…»). Щастя з життя набувати («Запануємо ми браття, у своїй сторонці!»).

«Версії» – це зв’язок з Батьківщиною

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавиця, член Спілки художників України, постійна авторка мистецьких розвідок «Версій»:

1. Кожне число «Версій» для мене – цікава інформаційна та інтелектуальна подорож у життя Чернівців і Буковини. Щоразу  приємно, що емоційний зв’язок встановлюється від першої і зберігається до останньої сторінки (живу за кордоном і постійно читаю електронний варіант газети, який отримую у форматі PDF).
2. Гадаю, що тижневик «Версії» виразно вирізняється власним стилем щодо промовистого й професійно організованого дизайну та порядку розміщення текстів: від візерунку першої шпальти до вдало узгоджених аналітичних матеріалів та інформаційних рубрик.
3. Бажаю членам редакції «Версій» і в майбутньому зберігати унікальне вміння чути, розуміти та оперативно інформувати свого читача, допомагаючи вирішувати реальні проблеми та пізнавати світ. Особливе побажання стосується подальшого формування електронного архіву видання, який служитиме багатьом поколінням як унікальний путівник по газетному літопису Чернівців та Буковини.

Палко бажаю «версіянам» подальшої успішної енергійної діяльності та відваги!

«Версії» – газета з потужним ядром

Тетяна СПОРИНІНА, учитель інформатики гімназії №2, переможниця престижних фотоконкурсів, волонтерка, багаторічний читач, автор і популяризатор газети:

1.По-перше, я є шанувальницею газети «Версії». Тут зібрана унікальна інтелектуальна редакція. Навіть, якщо одні  журналісти звільняються, приходять нові – та завжди залишається потужне ядро. По-друге, мені імпонує загальний позитив газети, її креативність і аналітичність матеріалів.

2. «Версії» – це газета, що впливає на громадську думку, а не просто пливе за уподобаннями людей та влади. І найголовніше – вона відрізняється рисами незалежності, вільної преси. Вважаю це заслугою редакторки, пані Людмили Чередарик, яка об’єднала однодумців свободи слова.
3. Бажаю газеті і надалі мати своє обличчя, бо це дуже важливо у нескінченному потоці різної інформації. Бажаю успішно реалізовувати творчі плани та задуми!

 «Версії» – це прив’язаність упродовж  років

Роман ГАЇНА, депутат фракції «Батьківщина» Чернівецької міської ради, волонтер, багаторічний передплатник газети:

1. Для мене газета «Версії» – це вже упродовж кількох років звичка і прив’язаність. Її щотижня отримую в поштову скриньку, і коли з якихось причин пошта затримується – мені вже явно чогось бракує. «Версії» мають бути, хай там що! :)
2. У Чернівцях практично всі газети – тижневики. Але мені здається, що тільки «Версії» в повній мірі відповідають такому визначенню. Коли інші намагаються ганятися за новинами, «Версії» орієнтуються на аналітику, підсумки, коментарі. А ще мені особливо приємно, що саме ця газета часто звертається до теми волонтерства. Це мені близьке, і це те, що насправді щире і йде від сердець людей. Саме про таке треба писати – і «Версії» пишуть.
3. Бажаю працівникам «Версій» здоров’я, натхнення, творчого неспокою, постійного відточення фахових вмінь, цікавих тем і героїв. І гідного читача, який вас розумітиме, із яким зможете спілкуватися через газетні шпальти «на рівних».

«Версії» – це вихід у відкрите море

Оксана ДУДАР, журналістка львівської інформаційної агенції «Дивись.info», свого часу журналістка «Версій»:

1. «Газета «Версії», якщо можна так сказати, стала для мене виходом у відкрите море. По суті, утрьох – Людмила Чередарик, Марія Вишневська і я – ми починали щось абсолютно нове: від назв сторінок, рубрик, промоційних гасел тощо. Можливо, ми були далекі від ідеальної газети, але робили те, що нам подобалося, за що вболівали серцем і душею. Інколи сварилися, потім мирилися, не погоджувалися, сперечалися – щоби зрештою щотижня з друкарні виходив новий номер.

2.«Версії» завжди були нетиповим виданням, навіть нестандартним, із власною думкою, яка не завжди збігалася, так би мовити, із загальноприйнятою. Газета завжди була і є на боці тих, хто потребує захисту. Журналіст, як ніхто інший, знає, що не існує абсолютної істини. Щоб її віднайти, треба почути не одну думку, інколи – десятки. Саме «Версії» є тією газетою, яка намагається знайти ідеальний баланс пошуку правди.

3. Сьогодні «Версіям» хочу бажати ще довгих років, бо в час Інтернету, інформаційних агенцій кожен рік життя паперового видання – справжній подвиг. Залишайтеся такими ж, як і були – не зраджуйте свої ідеали, несіть правду, яким би важким шляхом не довелось її шукати».

Запис Річниця газети – свято родинне.  А наша родина – наші читачі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Таким чином Пенсійний Фонд у Чернівецькій області зреагував на публікацію «Профанація від ПФУ: пенсію підвищили за рахунок незаконного зменшення індексації».
Спочатку я навіть і не зрозуміла, що стало причиною раптового дзвінка від працівниці, яка курирує зв’язки ПФУ області зі ЗМІ. Вона ж повідомила, що з «Версіями» підписувати  угоду на співпрацю не будуть. А ще тиждень тому все було добре: з подачі Фонду нібито всі редакції від участі у програмі «PROZZORO» відмовилися, бо за участь у тендері треба платити, а редакції й без того на ладан дихають. Отож Фонд мав підписати угоди про висвітлення інформації про його діяльність з усіма газетами. І раптом така несподівана новина! Спочатку подумалося, що це мабуть через невеликий тираж, але ж є газети, де тираж іще менший. Та й грошей для Фонду виділили на роботу з пресою нібито більше, ніж раніше. Поцікавилася, а з ким же підписали  договори, іншими словами, хто отримуватиме гроші від ПФУ. На це почула дуже дивну, як з вуст працівника державного органу, відповідь: сказати, мовляв, не можу, бо це закрита інформація. Отакої! Та ПФУ в області просто зобов’язаний – так диктує закон! – оприлюднити цей список. А він натомість його приховує. Смішні бюрократи:  та про це дізнатися не становить жодних труднощів! Просто переглянути всі газети та знайти рубрику «Пенсійні новини» чи «Пенсійний фонд повідомляє» тощо. Ця незрозуміла закритість інформації мене насторожила. Та за кілька хвилин після телефонної розмови осінило: у попередньому числі газети (№13) була опублікована проблемно-розгромна стаття щодо нарахувань пенсій українцям із назвою «Профанація від ПФУ: пенсію підвищили за рахунок незаконного зменшення індексації», – юристка-пенсіонерка Ганна Преснякова». І все стало на свої місця. Скажу чесно, я навіть зраділа, бо зрозуміла, що газета чесно виконує свій громадянський обов’язок. Але чиновники цього не спроможні зрозуміти, вони думають інакше: вони переконані, що преса існує для їхнього обслуговування. Хоча саме для того, щоби такого не було, і роздержавили ЗМІ. Останніми цей процес нині проходять районні газети.  Бо інакше просто неможливо  виконувати  роль сторожового пса правди, справедливості… хотіла ще написати – демократії. Ну нехай буде ще й демократія, хоча вона у нашій державі якась-таки дивна…
Та повернімося до пенсій: у пенсійному законодавстві, і це знають усі,  чорт ногу зламає. Для чого все так ускладнюється, теж усім зрозуміло. Неофіційно ж усі знають: щоби мати більш-менш пристойну пенсію, зі спеціалістом треба “домовлятися”.
…Чимало скарг від людей пенсійного віку пройшло через нашу газету, але яким чином нараховуються пенсії, для нас так і залишилося загадкою. Для прикладу, історія знайомого лікаря, який конкретно допоміг дуже багатьом людям позбутися хронічних недуг. Так ось, початок його стажу в трудовій книжці  датується 1973 роком, коли він став 16-річним студентом медінституту. Після закінчення працював у різних медустановах і, зокрема, лікарем футбольної команди, де зарплатня була в рази вищою за ту, що отримували його колеги в лікарнях. А від 2000 року став лікарем-приватником, платив податки. Коли ж 2016-го пішов на пенсію, йому нарахували аж… 949 гривень! Як відомо, це навіть не мінімальна пенсія…1247 гривень…
– Я міг би розібратися у цій, як на мене, безглуздій, а може, і шахрайській ситуації, та мені просто ніколи: моє завдання – лікувати людей, а не витрачати час на ходіння інстанціями, – каже лікар із 43-річним стажем роботи, який за понад 4 десятиліття непростої праці заробив менше тисячі гривень пенсії.
До слова, саме вчора у Шевченківському суді розглядалася справа авторки згаданої статті, яка й призвела до «розлучення» ПФУ області з «Версіями». Розбирали, чому 16,5 років служби на митниці не були зараховані п. Пресняковій як стаж державної служби. До цієї історії ми ще повернемося. Але ж більшість пенсіонерів не спроможна судитися із Пенсійним фондом, бо тільки судовий збір за позов до першої інстанції становить 640 гривень. А далі – ще більше. У згаданій статті про це також йшлося.  А от ПФУ звільнений від судового збору. Де ж логіка, панове? Фонд, який обслуговує пенсіонерів, тобто перебуває у них на службі, не сплачує гроші державі, а пенсіонери, яких він покликаний обслуговувати, чомусь сплачують! Напевне, саме тому й підняли планку судового збору, аби рядові громадяни не мали змоги захистити в суді свої права. Іншого ж місця для захисту просто немає! Так і живемо – беззахисні й упосліджені. Однак  я оптиміст, тож глибоко переконана, що довго так тривати не може…
 Людмила ЧЕРЕДАРИК        

Запис Пенсійний фонд відмовився співпрацювати з «Версіями»: критику ніхто не любить спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про віялові відімкнення тепла і світла: Рішення про введення надзвичайного стану в енергетичній сфері прийняли на позачерговому засіданні уряду. Тож  від 15 лютого Україна перейшла на «економний» режим споживання антрациту. Через це ймовірні віялові відімкнення світла і тепла.

Чернівецька область не увійшла до переліку областей, яким це загрожує. Втім графік відключень буковинських підприємств уже узгоджений в «Чернівціобленерго». Натомість відключень населення та підприємств соціальної сфери не планують. За словами Фищука, на цьому наголошував віце-прем’єр Зубко. Буковинці отримують електроенергію з Рівненської та Хмельницької атомних станцій, а також з Вінницької ТЕЦ та Дністровської ГЕС. Виділений ліміт – 300 мегават на годину, та краяни виходять за нього.

Про інвестиції. Буковина була однією із 4-х областей України, що брали участь у нараді в Мінрегіонрозвитку, де розглядалися проекти за гроші Міжнародного інвестиційного фонду. Наша область запропонувала реалізацію двох своїх мрій – євро-колію та будівництво автомобільної дороги з Румунії до Польщі через Чернівецьку, Тернопільську та Львівську області. Щоправда, маємо конкурента: розглядається також будівництво дороги Одеса – Рені.

Про візити. Наслідком візиту Фищука до США буде меморандум, який невдовзі підпишуть найменший штат США Денвер і одна з найменших областей України – Чернівецька. А ще він привіз запрошення на профільний форум до Америки українським освітянкам – міністру освіти та науки Лілії Гриневич і директору департаменту освіти і науки чернівецької ОДА Оксані Палійчук.

Про перинатальний центр. Чи запрацює він нарешті і коли це станеться – точної відповіді немає, бо не все залежить від обласних чиновників. Виділити цього року 45 млн грн на цей медзаклад обіцяв прем’єр. Та, попри це, ще потрібні кошти. Тим часом, як відомо, обладнання, яке могло б рятувати новонароджених,  роками залишається просто запакованим…

Про гроші на ремонт доріг, які не були освоєні торік і зберігаються на депозитах. Вони не розтринькані і не повернуті до бюджету. І лише торік, завдяки депозиту, краяни отримали до обласного бюджету додаткових 14 млн грн.

Питання ж про будівництво каскаду ГЕС на Дністрі вивчається. Саме тому, мовляв, наша обласна рада ще не прийняла рішення про підтримку мораторію на будівництво, за яке давно  проголосували сусіди – депутати Тернопільської та Івано-Франківської областей.

Про зникнення дешевих ліків у аптеках через блокаду оптовиків. Доручення промоніторити ситацію й вивчити проблему отримав департамент охорони здоров’я Чернівецької ОДА. Та, як наголосив губернатор, йдеться про свідому блокаду з боку київських оптових структур, які поставляють ліки до аптек. Вони роблять усе для того, щоби зірвати реформу в галузі фармації. Бо перед ними Мінздоров’я поставило завдання суттєво здешевити ліки і не наживатися на людському нездоров’ї. Тим паче, що реальна вартість значно нижча за ту, яку виставляють аптеки.

Про рейтинг голів ОДА в Україні та аутсайдерське місце нашого очільника. Як відомо, цими днями був оприлюднений рейтинг діяльності голів ОДА за 2016 рік. Його опублікував  Комітет виборців України. Перше місце в ньому посіла очільниця Харківської області Юлія Світлична. Харківщина стала першою за показниками соціально-економічного розвитку 2016 року. Індекс промислової продукції зріс тут на 106,7% (по Україні 102,4%), будівельної – на 100% (по Україні 88,6%), сільгоспвиробництва – на 106,5% (по Україні 106,1%). У п’ятірці лідерів також Олег Синютка (Львівська ОДА), Сергій Кузьменко (Кіровоградська ОДА), Степан Барна (Тернопільщина) та Геннадій Москаль (Закарпаття). А серед антилідерів рейтингу – Олег Гончарук (Івано-Франківська обл.), Олексій Муляренко (Рівненська обл.), Олександр Фищук (Чернівецька обл.), Валерій Головко (Полтавщина) та Андрій Гордєєв (Херсонщина). Вони отримали низькі оцінки як за опитуванням експертів, так і за соціально-економічним розвитком регіону.

«Я ознайомився детально із аналізом, зібраним КВУ, і мушу сказати, що мені приписали багато обіцянок, яких я ніколи не давав. А щодо показників промисловості, то тут негативну роль зіграло сухе літо: ми не досягли хороших показників з виробництва електроенергії Дністровською ГЕС. А саме вона дає практично половину, точніше – 47% усього виробничого потенціалу.

Про нових заступників. Щодо представлення громаді першого заступника і заступника голови ОДА Олександр Григорович сказав, що це відбудеться одразу ж після того, як вони пройдуть спецперевірку.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»    

Запис Виконавча влада: що, де, коли і як спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Майже 50 пасажирів вагона №8 потяга «Львів – Чернівці» 12 липня, саме на Петра і Павла, ледь не дали дуба: +44 за Цельсієм – така температура трималася у вагоні протягом 6 з половиною годин дороги, бо поїзд ще й запізнився. Причому вікна вагона були наглухо закриті, тож провітрити його не було найменшої можливості.

Як з’ясував Ярослав Кирпушко, один із його пасажирів, цей вагон зі сніжинкою, – а така позначка означає, що вагон із кондиціонером, – возив буковинців до столиці. Та коли кондиціонер вийшов із ладу, вагон приєднали до потяга, який курсує до Львова.

– Напевно, ця душогубка й після 12 липня возила і возить моїх бідних земляків до міста Лева, – висловив припущення п. Кирпушко. – Адже коли я звернувся до бригадира поїзда із претензіями, мені пояснили, що, мовляв, у такій державі живемо…

А яка це така держава? Комуно-мраксистська? «Це ж фашисти і комуністи знищували людей у кузовах фургонів, куди виводилася труба з вихлопними газами, – розмірковував потерпілий. – А наша «Укрзалізниця» у своєму цинізмі пішла ще далі. Вона не тільки випробовує на людях нову термічну зброю, а й бере за це гроші. Ще й чималі!»

Тому-то й згадалася мені після його розповіді документальна книга незалежного історика з Києва Миколи Сядристого «Коммуно-мраксизм: ловушка дьявола для рабов», яка нещодавно побачила світ. До слова, це саме Микола Сядристий зібрав усі матеріали стосовно Голодомору 1932-33 років і переконав з допомогою цих жахливих документів Ющенка, що йдеться про геноцид українського народу. Так от, у своїй книзі автор не тільки порівнює цитати з робіт Леніна і Гітлера, які світоглядно співпадають стовідсотково, а й доводить, що комуністи і фашисти – одного поля ягоди. Книга вражає і перевертає свідомість. Та чи не найголовніше її твердження – те, що сьогоднішня українська влада – це продовження радянської. Наразі методи її поводження з людьми – ті ж.

Бо чим іще пояснити винищення народу? Щодня українців меншає на 700!  Платоспроможність нашого громадянина лише протягом останніх років упала, згідно з офіційними даними, учетверо. У 6 (!) разів зросли ціна на газ та інші тарифи. Утричі підскочили  ціни на продукти харчування й ліки. Курс долара зріс утричі, тобто відбулося триразове знецінення гривні та заощаджень людей. І це далеко не повний перелік наших бід. Адже розвалено банківську систему, про економіку вже давно ніхто і нічого не каже. Упав наполовину експорт та імпорт. З’явилися нові податки на ліки та війну. Стратегічні об’єкти допродуються. Навіть обласні енергетичні компанії вже належать росіянам, яким ми нині протистоїмо у так званій гібридній війні. Та й розгул злочинності лякає все більше і більше. І  насамкінець, мабуть, найсумніше: за твердженням спеціалістів-міжнародників, Україну перетворили з суб’єкта в об’єкт міжнародної політики.

Тож які ще факти потрібні на підтвердження антинародності й антидержавності тих, хто нами керує?!

Людмила ЧЕРЕДАРИК   

Запис Про теплову зброю «Укрзалізниці» та її комуно-мраксизм спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З цією молодою жінкою ми знайомі цілу вічність (якщо таке можна казати про молоду жінку ;)). І вона справді – бездоганна. Красуня, розумниця, чемна, щира, товариська… Колективам, яким вдавалося отримати її у співробітники, насправді щастило! І «Версіям» – також.

• Ти мріяла про журналістику, чи вона увірвалася у твоє життя несподівано?
• Скажімо так: я це припускала. Усі, хто вчаться на філфаці, рано чи пізно починають собі думати, що можуть писати. Не всім, правда, це вдається. Я теж собі колись таке вигадала (сміється – авт.). Але «все сталося саме собою». Так, колись хотіла бути журналістом. А ще хотіла бути психологом. Тому після факультету філології закінчила ще й психологію. Конкретної мети «працювати журналістом» після університету не було. Перше місце роботи було на державній службі. А до гарних людей в газету я вже пішла тоді, коли втомилася від певних речей, коли захотілося творчості, свободи. Все ж таки, державні установи передбачають рамки. Хоча і в журналістиці є певні рамки, але вони зовсім інші.
• Рамки? А як же те, що журналісти – творчі люди, яким іноді «не пишеться»?
• Якщо починаєш з держслужби, то звикаєш, що тебе не питають, «пишеться чи не пишеться». Просто знаєш: має бути дисципліна. Звісно, не можна сказати, що вона в усіх є, але принаймні є таке розуміння. Є елемент натхнення, але журналістика – це ж не лише окрилення, а й так само робота. Якщо хочеш її виконати професійно – сідаєш і пишеш. Я, наприклад, не люблю нічого відкладати і робити в останній момент. Все готую заздалегідь. Якщо свіже число газети виходить у четвер, то вже цього ж дня, найпізніше – наступного я зустрічаюся з героями свого майбутнього матеріалу, експертами, беру коментарі, в суботу-неділю пишу, а в понеділок здаю. Мені так простіше.

У прес-службі так само. Бувало, виїжджали в район, повернулися увечері. Сідаю і пишу. До півтретьої ночі написала, на сайт поставила – і з чистою совістю спати. Зрозуміло, що ніхто ту новину вночі не читає. Зате ми поширили її перші! А ще ж прийшов уранці хтось з керівництва перший на роботу – читає, тішиться (сміється – авт.) Тож мені – пишеться. Завжди.

• Навіть у офіційних повідомленнях прес-служби ОДА тобі вдавалося «протягнути» якусь таку деталь, що вони ставали людяними і справді цікавими. Якось, пам’ятаю, у повідомленні про збудовані житла для потерпілих від повені мешканців с. Чоногузи, ти підмітила маленького павучка, який вже оселився у новій хаті… Тебе не зупиняли в таких речах?
• Справді, чому мене ніхто не зупиняв? (сміється – авт.) Мабуть, усе, що ти робиш, потребує шматочка душі. Мені пощастило – я завжди займаюся тим, що мені подобається, і мене оточують люди, до яких лежить душа. І в облдержадміністрації мені не хотілося, щоб те, що я роблю, було сухе і безбарвне. Мусить з’являтися такий умовний «павучок» час від часу. Хотілося вкласти душу в щось. В газеті це вдається краще, ніж у прес-службі.
• Тому ти і пішла в газету?
• Не зовсім. Просто закінчився певний період внутрішнього ресурсу, і настав час, коли я подякувала за досвід, співпрацю і за те, що було, як було – і все змінила. Без жодного негативу.
• Ти згадувала і про роботу у вихідні, і про нічну писанину… Як до цього ставилася родина?
• Тоді це було «саме те», що мені потрібно. Сім’я сприймає мене і те, чого я потребую – і зараз, і тоді. Цікаві відчуття, коли була потреба бути на роботі з 7 ранку, і коли в людей лиш починається робочий день – ти вже 2 години працюєш. А закінчуєш о 9 вечора… На той момент я почувалася органічно. В будь-якому разі це цікаво. І я не можу сказати, що розчарована. Кожна людина, яка мені траплялася – була потрібною. Адже всі люди різні – а не хороші чи погані! І від всіх можна чогось навчитися. Той графік був цікавий, корисний для досвіду, і там, можливо, здобувалося відчуття дисципліни (хоча ні, його таки Мами з Татом заклали). Мені було гармонійно в тому середовищі. Зараз – ні. Я б не змогла і не захотіла б знову працювати в такому режимі. Я маю дитинку, яка потребує моєї уваги, і мої життєві акценти зараз інакші, ніж тоді.
• Хто вчив тебе журналістики, на кого ти рівнялася?
• Гарна журналістська освіта – Київський чи Львівський журфак – сьогодні закінчують далеко не всі, хто приходять у цю професію. Та принаймні є можливість спілкуватися з випускниками «ще тієї школи», і коли є емоційний контакт – вони погоджуються ділитися тим, що знають самі. Сказати щиро: недостатньо бути філологом, щоби вважатися журналістом. Можна грамотно писати, правильно ставити коми і читати правильну літературу. Але й безграмотний журналіст – це якийсь… недожурналіст, чи шо. Колись сперечалися з колегою, яка казала: «Та що там ті філологи… От журналісти – це да, це сила!» Я переконана, що талант і фаховість мають бути поруч.

Коли я навчалася – кафедри журналістики в ЧНУ ще не було Зараз є. І слава Богу, що кафедра сьогодні долучає до викладання журналістів-практиків.

Тож я закінчила філфак. А потім мені просто щастило на людей. Повально! Завжди! Куди би я не прийшла! На людей, якими захоплюєшся, яких радієш бачити: і в прес-службі, де за сусідніми столами сиділи журналісти, і в газеті – зокрема, пощастило з Людмилою Флорівною Чередарик – вона з тих людей, у яких є поєднання таланту і професіоналізму. Коли я прийшла сюди – розуміла, що не знаю цієї справи, але хочу її знати і буду вчитися!

• Та так захопилася, що продовжувала писати навіть з декретної відпустки…
• Коли тебе оточують люди, які тебе розуміють – твоя душа відкрита. Відчуття потрібності для людини, певне, найголовніше. І все, що ти робиш – має бути комусь потрібне. Інакше ми втрачаємо будь-який сенс.

Я намагаюся відчувати цю грань: якщо тебе десь не треба, який зміст тобі там бути? Хоча, оцього «мене не треба» ніколи не відчувала. Вважаю, що всі люди, які приходять в твоє життя – мають у ньому бути. Якщо йдуть від тебе – просто мають піти. І ніхто нікому не має дорікати. Я стараюся аналізувати свої відчуття, зловити себе на неприхильності до когось, чи навіть на страшному – ненависті. І цілком щиро кажу: я не знаю цього відчуття. І не уявляю, що має зробити людина, аби в іншій викликати ненависть.

• Який написаний тобою матеріал набільше запам’ятався?
• Період роботи в газеті був доволі недовим, але надзвичайно сконцентрованим, насиченим. Було багато легкого і цікавого – наприклад, про черепах в ботанічному саду, чи про слона, вирізаного якимось майстром з дерева. Але було й серйозне. Гадаю, якщо ти написав і тобі вдалося торкнутися найглибших людських емоцій – оце тема!

Якось спілкувалася з жінкою, яка працювала в Італії. Говорили десь 2,5 години. Звісно, що все в газету не вмістиш. З усього, що вона розповіла, вибрала кілька історій. Про те, як люди їдуть в чужі країни за кращим, за надією, за позитивною картинкою, мріють допомогти дітям. І комусь справді щастить. А іноді – ні. Такою нещасливою стала й історія заробітчанки, яка багато років надсилала гроші доньці в Україну, а коли в самої виявили онкозахворювання, донька по телефону відповіла маминим приятелькам-заробітчанкам: «Мені її не треба, залишайте її там».  Ця історія – про справжнє життя, і вона мене вразила. Не знаю, чи пам’ятають мої тодішні колеги Люба Плахіна і Ліда Кирилюк, але я застала їх в редакції з почервонілими очима і шморгаючими носами, коли вийшла газета…  Певне, це і є «те». Якщо є емоція, і якщо люди відчули героя, про якого ти пишеш. Те, що кажеш – не має залишати байдужим. Якщо ні – наскільки воно успішне і має зміст?..

• З журналістики ти повернулася в чиновницьку діяльність. До того ж, від газети – до сфери телебачення і радіомовлення. Не складно?
• Зовсім ні. По-перше, всі мої колеги в областях – журналісти. З ними легко. Та й досвід роботи в ОДА допомагає. Адже там мала спілкування з усіма журналістами – як з газетярами, так і з радійниками, телевізійниками, інтернетчиками… І робота ніколи не була для мене суто роботою. Це життєвий багаж. І хоч не з усіма ми близькі друзі, бо друзів в принципі не може бути надто багато, та загалом я маю товариські стосунки з усіма. Це не складно, просто я роблю все на позитиві. Так легше.  І якщо спілкуєшся на позитиві – то і результат маєш позитивний.

Насправді – всьому свій час. Але, певно, найважливіше, аби все, що ти робиш, не суперечило твоїй власній совісті. І так воно й було… І в кожному «етапі», і після їх завершення було й залишалося щось таке, що для мене справді вартісне. У День журналіста до мене підійшов один зі старших колег і зі сльозами в очах розказував, яка я хороша… Так розказував, з душею й щиро, що я ледь сама не розплакалася. Йшлося про період роботи в прес-службі. Це – ЛЮДИ. І в «період газети» було так само: насамперед – ЛЮДИ. Треба дитині ліків – написала – влада заворушилася, допомогла. Прорвало в когось каналізацію – написала – комунальні служби заворушилися, полагодили. І тепер – теж про ЛЮДЕЙ… Бо ж телебачення і радіо – це найефективніша зброя. Людям можна навіяти що завгодно – люди вірять телевізорам і радіоприймачам… Тож ціную можливість, будучи там, де я є, вчасно робити ті речі, без яких також ніяк…

Розмовляла Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Журналістка Любов НЕЧИПОРУК: «Мені – пишеться. Завжди» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цей матеріал відзначений на ІV конкурсі журналістів «Правозастосування та управління в лісовому секторі України» і надрукований на сайті «Телекритика». Окремі його частини вже публікувалися у «Версіях». Із повним викладом статті можна ознайомитися тут: http://www.telekritika.ua/pravo_sector/2015-05-15/107136
Подаємо кілька витягів з неї:

«Увертюра: Через заборону – до рогу достатку?!.
Доки українська сировина йшла за кордон, інвестицій у деревообробну галузь бути не могло. Докорінно змінити ситуацію покликаний новий закон про заборону експорту необробленого лісу.

Верховна Рада тимчасово – на 10 років – заборонила експорт деревини у необробленому вигляді (крім сосни). Закон набирає чинності 1 листопада цього року, а для сосни – від 1 січня 2017 року. Дуб приєднали до переліку цінних і рідкісних порід.
За Законом, експорт лісоматеріалів і пиломатеріалів допускається за наявності сертификата походження, порядок видачі яких регулює Кабмін.Крім того, на сайті Держагентства лісових ресурсів» вводиться електронний перелік виданих сертифікатів походження.

«Новий закон має на меті змінити не тільки ставлення до виробника, а й стратегію вирубок. Активісти неодноразово наполягали, що в лісах вирубують дуби віком від 60-70 років, а за документами – санітарна рубка. Відтак спиляну якісну деревину відправляють на експорт, а трухляк і далі стоїть».

«Сьогодні всі в однакових умовах – і ті, що займаються глибинною переробкою, і ті, хто просто вивозить цінний кругляк за кордон… Так не повинно бути. В усьому світі той, хто залучає інвестиції, має преференції, – наголошує колишній головний лісівник області Анатолий КОВАЛЬСЬКИЙ, який 42 роки віддав служінню лісу. – Ще 1996 року на Буковині існувала глибока переробка лісу. Робили все – від паркету до меблевих гарнітурів. Працювали лісокомбінати. А вже наступного, 1997-го, деревообробна галузь була ліквідована, – стверджує ветеран.– У країні немає органу – від Кабміну до конкретного райцентру і села, який би стратегічно управляв би лісопереробною галуззю. Люди розвиваються самотужки: ні програм розвитку, ні законів не створюють для виробника. Сьогодні бідака-виробник заледве виживає. І це, як на мене, жахливо».

«Інтуїтивно відчуваю: в державі ведеться підкилимна політика на знищення лісової галузі. Принаймні, про це свідчать закони, що приймаються, – каже Анатолій КОВАЛЬСЬКИЙ».

За запасами лісів Україна сьогодні є найбіднішою серед країн Європи. До 60% площ, укритих лісом, мають окремі європейські держави. Середня ж лісистість Європи становить 30%. Україна перебуває нижче середнього рівня – у неї лише 16,6% площ зайняті лісом.

«Корупцію породжує влада, її вищі ешелони»
На глибоке переконання Анатолія Йосиповича, нова, вже постмайданівська, влада щодо лісу «осідлала» ті ж схеми, що й попередня. Про це відверто говорилося на засіданні Чернівецького прес-клубу на тему «Як лісівнику не стати корупціонером».

«Не треба боятися Господаря»
Чернівецький професор-еколог Юрій МАСІКЕВИЧ вбачає усі проблеми лісу в тому, що він позбавлений господаря.
– Майже в усьому світі ліс у приватних руках, тобто він свій, а не чужий, тому його і рубають обережно, – наголошує Юрій Григорович. – Але при цьому повинні діяти буквально залізні закони, спрямовані на захист природи.
Та попри авторитетну думку п. Масікевича, якого авторка цих рядків знає багато років і дуже поважає за величезну громадську природозахисну діяльність, приватизація лісу все ж таки тривожить. І поясню, чому. Бо всі ми відчули на собі наслідки приватизації облгазів, обленерго тощо. Як би чого не вийшло… Особливо зараз, за такої шаленої корупції в державі.
Кода: майже апофеоз, тільки б не апофігей
«Рентабельність українських лісопідприємств нині становить 2-3%, а європейських, зокрема державних, – 15-22%. Щоби її підняти, вистачить щонайменше трьох чинників: по-справжньому державницької зацікавленості вищих посадових осіб, відповідної законодавчої бази і готовності суспільства до суворого, а головне, грамотного контролю над діяльністю державних чиновників. І тоді в Україні відродження деревообробної промисловості стане не просто можливим, а буде досить швидким. Тільки за умови, що влада не пантруватиме, як кажуть у нас на Буковині, «відкати», а займеться вирішенням проблем – тоді апофеоз відродження лісу та лісопереробної галузі не перетвориться на… апофігей.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Один із багатьох водоспадів Путильського району Чернівцької області. Фото зроблене влітку 2012 року. Та вже 2015-го цієї краси тут немає. Водоспад знищений трелюванням деревини. Поруч із ним з ним були ще два – менші. Їх теж уже немає, – повідомили місцеві жителі.

Автор публікації зафіксувала одне із багатьох місць у тому ж Путильському районі, де проводять трелювання лісу – себто скидають зрубану деревину згори вниз на дорогу, а звідти вже вивозять.

Запис На Буковині деревину сьогодні лише пилять на дошки. А 20 років тому буковинські меблеві гарнітури «розліталися» усім Союзом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Десять років тому відома журналістка Людмила Чередарик, лауреатка багатьох премій і володарка всеукраїнської медалі «Нестор-літописець» у номінації «Економіка очима журналіста», в якої навіть брало інтерв’ю французьке держтелебачення, пішла з багаторічного місця роботи (25 років в одній газеті – це вам не жарти!), покинула зірковий колектив і організувала власний проект. Навіщо було їй так круто змінювати усталений плин життя, чого очікувала вона від власної ідеї і що реалізувала, та чи й потрібен читачеві журналіст і чим стане незабаром для споживача газета – в інтерв’ю головного редактора «Версій» Людмили Чередарик.

«Маю «самашедче» прагнення до справедливості»

– Людмило Флорівно, як до Вас прийшла ідея робити власну газету? І головне – навіщо це Вам?

– Як журналістка, зростала в радянські та пострадянські часи. Тоді всі принаймні вдавали, що до газети прислухаються. Зрештою, вони представляли партійні органи. Тому вважалося, що написане нібито мусить виконуватися. Виглядало, що газета впливає на якісь суспільні процеси, на перебіг подій. Час від часу це підтверджувалося. От, наприклад, писала я про медсестру тубдиспансеру, яка заразилася туберкульозом на роботі. Вона була з Путильщини, де практично не зустрічається паличка Коха. Відтак спрацювали професійні ризики, тож вона мала право на отримання квартири. Але це за законом – а в реальності ми з газетою понад рік воювали за цю квартиру для людини. Всілякі антиаргументи вислуховували, приниження, в санепідемстанції кричали: «Она, может, с етімі больнимі там шуруєтся!». Але ми домоглися для неї законного житла. І це було чудово!

Я завжди мала якесь підвищене, ну прямо «самашедче» прагнення до справедливості. У дитинстві навіть забіякою вважали через це. Пам’ятаю, якось на вулиці заступилася за бабцю, на яку напали підлітки. Чи вони грошей від неї хотіли, чи що… Мені було років 16, вони були менші. Але їх було багато, тож я добряче дістала в око…

От і з газетою: думала, що буду впливати на життя. Насправді це була моя величезна помилка. Хоча, з професійної точки зору, завдання журналістики – інформувати. Я й сама колись так відповідала читачам. Було якось, підготувала в «Молодий буковинець» статтю про зміну в законодавстві, які дозволили відсуджувати помешкання у тих, хто заборгував чималі суми квартплати. Наступного дня – море дзвінків до редакції з запитанням «Де збиратися?» Я відповідала: «Ми вас поінформували, а організовувати протести – не наша справа».

У кінці 80-их – на початку 90-их модно було відкривати свої газети – з’явилися «Час», «Буковинське віче», «Доба»… Багато створених тоді часописів уже давно зникли («Нова буковинська газета», «Чернівці і Чернівчани», «Посеред тижня» тощо). Насправді, якщо чесно, я навіть не уявляла, що це таке – робити свою газету. Крім неймовірних журналістських зусиль, ця справа потребує великих фінансових вкладень. Коли все тримається лише на ентузіазмі – це будівля на піску. На піску довго встояти неможливо…

«Політики у кінці 80-их створювалися… у газетах. Принаймні, на Буковині»

– Але професійний багаж, із яким ви прийшли у свій проект, був більш ніж достатній!..

– Так, я володіла безліччю знайомств з цікавими особистостями, зв’язками, темами – багато з яких свого часу я й започаткувала в буковинському інформаційному просторі. Наприклад, до мене ніхто на Буковині не писав про екстрасенсів – заборонено було. Наприкінці 70-х перший матеріал про екстрасенсорні здібності написала я, і матеріал був знятий цензурою… Пізніше вже не я керувала цією темою, а вона мною: мене спеціально розшукували екстрасенси, аби розповісти про себе. Я зрозуміла, що вони використовують і мене, і газету для самореклами, – і почала уникати їх.

Шкода було самотніх, покинутих напризволяще людей із мізерною пенсією… І я писала про них, хоча, як відомо, в СРСР таких «не було»: там усі «жили щасливо». Тому публікації  про таке були рідкісними і мали великий резонанс. Як і матеріали про дітей з ДЦП, про пацієнтів психлікарні, про яких у нашому краї до перебудови також не дозволялося писати.

А ще першою на Буковині почала писати про сексологію і статеве виховання. Саме після моїх публікацій в «МБ» (ми тоді випускали 4-сторінкові додатки на різні теми і про сім’ю також) та спільної з сексологом Григорієм Рибаком авторської телевізійної програми «Ти + я = Сім’я» в Чернівцях був відкритий перший сексологічний кабінет. А колишня головна лікарка пологового будинку Тетяна Батюкевич запевняла, що я першою в буковинських газетах вжила слово «аборт». Не було в СРСР ні сексу, ні абортів…

Окрім журналістського досвіду, вже тоді мала колосальний досвід громадської роботи. Не секрет, що всі тодішні рухи, партії і громадсько-політичні діячі області «виросли» з «Молодого буковинця». Перша громадська організація – товариство «Оберіг» – була створена поетом Миколою Бучком – доти в нас були лише партія, комсомол, профспілки, ну й ще ДТСААФ. Почався громадянський рух. Були надії…

Покійний вже історик і журналіст Ігор Чеховський, я та кандидат історичних наук, спелеоархеолог і палеогеограф Богдан Рідуш писали виступи для майбутніх відомих діячів… Ми разом готували перший екологічний виступ Леонтія Сандуляка на міській сесії, консультували з окремих питань Георгія Манчуленка та інших… Вони ставали потім народними депутатами, послами, визначними громадськими діячами – а починали зі спільних ідей у тісних кабінетах редакції, зі спілкування з журналістами, нерідко – з наших порад, підказок, текстів… Звісно, що їхній стартовий рівень був достатній для подальшого високого стрибка: це були інтелектуали та особистості, на відміну від нинішніх суцільних технологічних «проектів» і «балакаючих голів» без жодної власної думки… Особливе захоплення і тоді, і тепер викликав професор Олег Панчук, самодостатня особистість, який ніколи не займався «політикою заради політики», заради особистих амбіцій і приватного добробуту… Такий громадянський підйом тривав досить довго. І я почала робити свою газету на такій оптимістичній ноті. Зрештою, і досі цей оптимізм зберігаю – попри те, що життя вносить корективи.

«Функції газети нині міняються, певною мірою – на захисні»

– …І як робилися «Версії»?

– Озираючись назад, я би розділила перше «версійне» десятиліття на три періоди. Початковий – практично цілком «жіночий». Газету робили зі мною Марія Вишневська з досвідом радіо «Свобода» і Оксана Лещик після «МБ». Потім був інший період, з іншими людьми, і все одно – переважно з жінками. Чоловіки в нас були верстальниками (спочатку був милий хлопець Сєва, тепер – милий Юра Бучко, який, до того ж, народився 8 березня, тож перебувати в жіночому колективі – його призначення) і стажерами. Стажери з часом «вибивалися в люди» й переходили в більші газети.

Другий період «десятирічки» був цікавий ще й тим, що на базі «Версій» робилася студентська газета «Перекур» – справжній молодіжний бойовий листок, який спричиняв шалений резонанс не лише серед своєї аудиторії, а й серед викладацького складу. Викладачі ображалися на статті про шпаргалки й презервативи – що й досі особисто мене дивує, смішить і обурює. Дивно і смішно, що мої однолітки, а то й люди молодші є такими ханжами й святенниками. А обурює те, як у нашому житті продукується брехня. Як удають, що очевидних речей немає, як на чорне кажуть біле і навпаки. І головне – як до цього привчають у школах і вузах… Це ганебно, але це я бачила на прикладі «Перекуру».

Сьогодні «Версії» зовсім інакші – і в зовнішньому вигляді, і в текстах, і в завданнях, які газета перед собою ставить. У колективі побільшало хлопців – і це помітно. Газета привертає увагу якіснішою картинкою. Вона вже не женеться за оперативною новиною, віддаючи перевагу обміркованій і зваженій подачі різних поглядів на факт.

Я не погоджуюся з тезою, що «журналістика вмерла». Маємо  яскраві особистості.

А от функції газети міняються – певною мірою – на захисні. Ми захищаємо людей: до нас, буває, звертаються, як до останньої інстанції. Захищаємо і людей, і самих себе – як у ситуації з обленерго, коли за ініціативою газети створене громадське об’єднання, і воно вже працює на користь споживачів.

– Яскраві особистості в журналістиці – хіба це важливо? Хіба головним у нашій професії не є власне інформація, а не спосіб її подачі?

– Колись моя мама, нині вже, на жаль, покійна, читаючи радянські газети, зауважувала, що вони «ніби однією людиною писані» (усміхається – авт.) На щастя, зараз не так. Традиційно у нас розрізняють два види журналістики: американську та європейську. У першій журналіст – лише фіксатор подій, а коментувати їх має експерт. Там репортер не має права на власну думку. Та мені ближча інша журналістика – більш демократична, незалежна. Де кожний має право на свій погляд і для читача важлива не сама інформація, а її виклад тим чи іншим автором.

Скажу більше. Коли Союз розпався і ми почали дізнаватися про інше життя – інші країни, в тому числі й США, «облагородження», навчання наших відсталих суспільств, їхню «обробку» під своє «забарвлення» й «обточку» під загальноприйняті серед них норми почали саме з журналістів. Бо від нас таки багато залежить…

Мій чоловік-технар часом жартує: «Вам, журналістам, легко, від вас не вимагають результату. Це не завод…»

Певним чином – так. Та, думаю, ми все ж даємо результат, просто він не вимірюється в деталях і відсотках… Бо хіба не результат – світло, яке провели мешканцям цілого хутору на Сторожинеччині? Хоча їм не допоміг у цьому навіть губернатор, якого Обленерго, як і людей, просто надурило!

А хіба не результат – допомога у створенні благодійної організації? Я колись і таке робила. Перша організація багатодітних матерів організовувалася в середині 80-х у стінах редакції. Допомогла, приміром, зареєструвати фонд «Право матері», а жінки, які його створили – Ангеліна Василівна Жук та її помічниці Віра Осинська і покійна вже Марія Маліца – зробили неймовірно велику роботу, яка змінила долі людей. На наших теренах Фонд був частиною загальносоюзної організації матерів, діти якихі загинули під час служби в армії у мирний час на території Радянського Союзу. Ангеліна Василівна, чий син-студент загинув через недбалість офіцера, добилася-таки справедливості і не лише для себе: офіцера, винного у смерті хлопця, судили. Потім Ангеліна Жук разом з помічницями об’їздила власним коштом усі села області, де жили такі ж, як вони, стражденні матері. Створили базу даних, склали списки і звели разом військкомат і управління соціального захисту. До того часу ці дві структури ніяк не могли узгодити свої дії, а жінки, які втратили дітей, не могли навіть отримати від держави належних їм грошей, не те що домогтися визнання того, що проблема ця існує… То хіба долучення до такої справи – не результат?

– До створення «Версій» Ви були вже відомою серйозною журналісткою в соціальних, медичних і в екологічних темах: чого варті лише матеріали про так звану «чернівецьку хімічну хворобу» 1988 року… Це було першим незалежним журналістським розслідуванням на теренах області. Та Ваша газета не стала часописом вузького спрямування, хоча фаховість редактора це дозволяла…

– Алопеція – «хімічна хвороба» – це окрема велика тема, за якою не інтерв’ю можна давати, а цілий детектив писати. Тодішні події кожна сторона намагалася подавати зі своєї точки зору. І в медиків, і у влади так чи інакше були зв’язані руки – і тільки журналістам не було чого втрачати. У нас були такі ж діти, як і ті, що лисіли в Чернівцях, але й була можливість про щось дізнаватися – на відміну від решти чернівчан, від яких приховували правду. І ми цією можливістю користувалися на повну. Зрештою, матеріали, які цензура знімала з друку тут, виходили в центральних виданнях, спричиняючи обурення не тільки місцевої влади, а й, головне, створеної тоді державної комісії. Та нас рятувало те, що потім ці матеріали знаходили фахове підтвердження. Саме тому до мене, до журналіста, приїжджало французьке державне телебачення «АНТЕНН-2», аби взяти інтерв’ю не просто про ті події, а про те, як вдалося у тоталітарній державі пробитися на сторінки газети.

Справді, лише на основі тих матеріалів можна було робити газету вузького медико-екологічного спрямування. Але ж газета – це не я (сміється – авт.). Газета – це колектив, а колектив у нас, так би мовити, різножанровий, з різними інтересами… Словом, колектив – такий, як читач. Тож і газета намагається охопити якомога більше цікавого.

 «Шоу-бізнес, плітки, хто з ким спить… Хіба це змінює життя людства?»

– Існує думка про надзвичайну потужність буковинської журналістики. Вона має підстави чи це міф?

– Буковинська журналістика, як і в інших регіонах, має велику біду: відсутність журналістів – вузьких професіоналів – економістів, юристів, банкірів. Мені дуже подобаються виробничі романи Хейлі: «Аеропорт», «Колеса», «Міняли»… Уже з назв зрозуміло, про людей якої професії ці романи.

Так от, у романі про банкірів описується ситуація, коли в банку починаються проблеми, а його керівництво збирається дати прес-конференцію і запевнити громадськість, що все в порядку. Цю ідею зупиняє прес-секретар банку, який зауважує: «Ви уявляєте, що з вами зроблять журналісти?  Вони ж розкусять вас з першої цифри!» От якою має бути журналістика: розкусити з першої цифри!

У нас цього немає – і в цьому слабкість нашої журналістики. От що може бути для цікавішого за бюджет? За тендери? Українська загадка – коли саме через тендери (які покликані бути саме засобом до прозорості) «розпилюються» бюджетні кошти. Керівник дорожньої структури розповідав, як це робиться. 30% відкату відразу. З решти ще й собі треба 20% лишити. А на половину, що залишається від початкової суми, наймають якусь «ліву» фірму, яка й виконує замовлення абияк… А нормальні дорожньо-ремонтні фірми участі в тендерах не беруть…

– А читач хоче історій про бюджет і тендери?

– Думаю, що хоче. Саме тому «Версії» часто пишуть те, про що не пишуть інші. На жаль, більшість газет нині – це бізнес-проекти. Їхня мета – не виховання громадськості, а прибуток. Інакша справа хіба що в дрібних газетах, бо у великих на першому місці – бізнес. І споживачеві дають те, що він хоче. «Страх, секс, смерть» – три «с», які тримають увагу читача. Шоу-бізнес, плітки, хто з ким спить… А як це змінює життя людства? Це просто кістка, яку кидають псові, аби він її гриз і не мав часу охороняти будинок. А поки він зайнятий кісткою, до хати прокрадається злодій.

Я вважаю, що газета має бути колективним організатором, колективним вихователем. Але цього вже навіть в освіті нема. Кругом брехня. Говорити про чесність і порядність вже не модно, не сучасно. І згадуються дві протилежності радянських часів. Перша – критика західної масової культури. Вона багато в чому була-таки небезпідставною. Тільки захід давно пройшов цю стадію і повернувся до витоків, знову почав цінувати справжнє, а ми саме увійшли у період нігілізму і бездуховності. Було б усе нормально, якби людина складалася лише зі статевих органів… Але ж вона має душу, серце, мозок…

І друга протилежність: згадую рубрику «1001 запитання про секс», яку я вела свого часу в додатку «МБ». Якось ми проілюстрували її «Вічною весною» Родена. То якась бабця-читачка надіслала вирізку з цією ілюстрацією до облвиконкому з супровідним листом, в якому пригрозила: «Будете таке друкувати – не піду на вибори голосувати!» Отакі перекоси між вседозволеністю і дрімучістю. А журналіст має балансувати – і якщо не бути фахівцем, то відчувати тонкощі…

Зрозуміло, що читачі бувають різні, і газети, відповідно, на різне орієнтуються. Є «жовті» видання, а є елітні. Останніх менше, але хто вважає себе інтелектуалом – читає «Дзеркало тижня». Можна йти за читачем, догоджати йому. І насправді цілком правильною є теза, що журналісти ні в чому не винні. Ми – тільки дзеркало суспільства, відгукуємося на його запити. Та можна «тягнути» читача за собою. Це важче. Але можливо.          

«По-справжньому цікавими є люди, які впливають на світ»

– До речі, щодо журналістів – саме «Версії» започаткували в буковинській журналістиці традицію писати про колег. Раніше це було якось не прийнято. Вважалося неправильним писати про конкурентів чи що? Але ми зламали цей стереотип, писали вже про багатьох – і телевізійників, і газетярів.

– Ви вважаєте, що споживачеві цікаві ми самі, журналісти?

– Особистість цікава читачеві незалежно від професії. Якщо про неї цікаво написати – люди будуть захоплюватися. Чому я вважаю, що їм варто знати саме про нас більше – тому що мають знати, хто їм несе інформацію. Бо ж інформація формує світогляд. «Хто володіє інформацією, той володіє світом» – це не просто красиві слова, це реальність. Недарма ж інформацію зазвичай приховують? А володіти світом, країною має народ. Тож йому й знати видобувачів і інтерпретаторів інформації!

Інша справа – чи потрібні читачеві якісь внутрішні «задвірки». Думаю, що ні. Точно так же, як не є суспільно значимою інформація, які вчителі в школі посварилися чи лікарі побилися. Це стосується й журналістів. Хто з ким що не поділив – неважливо. Важливий якісний продукт, не обмежений шорами шоу-бізнесу і пліток – як в освіті, медицині, так і в журналістиці. Люди, які змінюють світ, – ось що цікаве.

– Не шкодуєте про 10 років неспокійного життя? І що далі?

– Велика дурня шкодувати за тим, що вже зроблено. Те, що не подобалося – ми змінювали і будемо змінювати. А щодо майбутнього… Гадаю, нинішня журналістика зав’язана на тому, що має виникнути «колективний журналістський розум». Як колективний «компас» птахів, які летять у вирій. Жоден з них не знає шляху і не спроможеться долетіти поодинці. Але ключем вони долають і невідомість, і відстані. Це реально? Не сьогодні, не завтра, але реально. Іншого виходу нема. Бо станемо в системі гвинтиками, потреба в яких з часом просто зникне.

…Кілька останніх десятиліть наочно демонструють, як у житті все тече і змінюється. Донедавна в друкарській справі ще використовувався лінотип, а тепер можна робити всі підготовчі до друку газети роботи, не виходячи з квартири. Шалений технічний стрибок, утім, не посилив у споживача тяги до читання. Хоча саме читання тренує мозок… Словом, важко робити прогнози в такій непередбачуваній країні. Коли немає «вихідних даних», залишається казати «час покаже». Але точно знаю – перспективи є. Тому здаватися не збираємося.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Версії: 10 років змін спершу з'явиться на Медіа-Версії.