Версії: 10 років змін

Завтра наші «Версії»  святкуватимуть перше десятиліття.

Десять років тому відома журналістка Людмила Чередарик, лауреатка багатьох премій і володарка всеукраїнської медалі «Нестор-літописець» у номінації «Економіка очима журналіста», в якої навіть брало інтерв’ю французьке держтелебачення, пішла з багаторічного місця роботи (25 років в одній газеті – це вам не жарти!), покинула зірковий колектив і організувала власний проект. Навіщо було їй так круто змінювати усталений плин життя, чого очікувала вона від власної ідеї і що реалізувала, та чи й потрібен читачеві журналіст і чим стане незабаром для споживача газета – в інтерв’ю головного редактора «Версій» Людмили Чередарик.

        

«Маю «самашедче» прагнення до справедливості»

– Людмило Флорівно, як до Вас прийшла ідея робити власну газету? І головне – навіщо це Вам?

– Як журналістка, зростала в радянські та пострадянські часи. Тоді всі принаймні вдавали, що до газети прислухаються. Зрештою, вони представляли партійні органи. Тому вважалося, що написане нібито мусить виконуватися. Виглядало, що газета впливає на якісь суспільні процеси, на перебіг подій. Час від часу це підтверджувалося. От, наприклад, писала я про медсестру тубдиспансеру, яка заразилася туберкульозом на роботі. Вона була з Путильщини, де практично не зустрічається паличка Коха. Відтак спрацювали професійні ризики, тож вона мала право на отримання квартири. Але це за законом – а в реальності ми з газетою понад рік воювали за цю квартиру для людини. Всілякі антиаргументи вислуховували, приниження, в санепідемстанції кричали: «Она, может, с етімі больнимі там шуруєтся!». Але ми домоглися для неї законного житла. І це було чудово!

Я завжди мала якесь підвищене, ну прямо «самашедче» прагнення до справедливості. У дитинстві навіть забіякою вважали через це. Пам’ятаю, якось на вулиці заступилася за бабцю, на яку напали підлітки. Чи вони грошей від неї хотіли, чи що… Мені було років 16, вони були менші. Але їх було багато, тож я добряче дістала в око…

От і з газетою: думала, що буду впливати на життя. Насправді це була моя величезна помилка. Хоча, з професійної точки зору, завдання журналістики – інформувати. Я й сама колись так відповідала читачам. Було якось, підготувала в «Молодий буковинець» статтю про зміну в законодавстві, які дозволили відсуджувати помешкання у тих, хто заборгував чималі суми квартплати. Наступного дня – море дзвінків до редакції з запитанням «Де збиратися?» Я відповідала: «Ми вас поінформували, а організовувати протести – не наша справа».

У кінці 80-их – на початку 90-их модно було відкривати свої газети – з’явилися «Час», «Буковинське віче», «Доба»… Багато створених тоді часописів уже давно зникли («Нова буковинська газета», «Чернівці і Чернівчани», «Посеред тижня» тощо). Насправді, якщо чесно, я навіть не уявляла, що це таке – робити свою газету. Крім неймовірних журналістських зусиль, ця справа потребує великих фінансових вкладень. Коли все тримається лише на ентузіазмі – це будівля на піску. На піску довго встояти неможливо…

«Політики у кінці 80-их створювалися… у газетах. Принаймні, на Буковині»

– Але професійний багаж, із яким ви прийшли у свій проект, був більш ніж достатній!..

– Так, я володіла безліччю знайомств з цікавими особистостями, зв’язками, темами – багато з яких свого часу я й започаткувала в буковинському інформаційному просторі. Наприклад, до мене ніхто на Буковині не писав про екстрасенсів – заборонено було. Наприкінці 70-х перший матеріал про екстрасенсорні здібності написала я, і матеріал був знятий цензурою… Пізніше вже не я керувала цією темою, а вона мною: мене спеціально розшукували екстрасенси, аби розповісти про себе. Я зрозуміла, що вони використовують і мене, і газету для самореклами, – і почала уникати їх.

Шкода було самотніх, покинутих напризволяще людей із мізерною пенсією… І я писала про них, хоча, як відомо, в СРСР таких «не було»: там усі «жили щасливо». Тому публікації  про таке були рідкісними і мали великий резонанс. Як і матеріали про дітей з ДЦП, про пацієнтів психлікарні, про яких у нашому краї до перебудови також не дозволялося писати.

А ще першою на Буковині почала писати про сексологію і статеве виховання. Саме після моїх публікацій в «МБ» (ми тоді випускали 4-сторінкові додатки на різні теми і про сім’ю також) та спільної з сексологом Григорієм Рибаком авторської телевізійної програми «Ти + я = Сім’я» в Чернівцях був відкритий перший сексологічний кабінет. А колишня головна лікарка пологового будинку Тетяна Батюкевич запевняла, що я першою в буковинських газетах вжила слово «аборт». Не було в СРСР ні сексу, ні абортів…

Окрім журналістського досвіду, вже тоді мала колосальний досвід громадської роботи. Не секрет, що всі тодішні рухи, партії і громадсько-політичні діячі області «виросли» з «Молодого буковинця». Перша громадська організація – товариство «Оберіг» – була створена поетом Миколою Бучком – доти в нас були лише партія, комсомол, профспілки, ну й ще ДТСААФ. Почався громадянський рух. Були надії…

Покійний вже історик і журналіст Ігор Чеховський, я та кандидат історичних наук, спелеоархеолог і палеогеограф Богдан Рідуш писали виступи для майбутніх відомих діячів… Ми разом готували перший екологічний виступ Леонтія Сандуляка на міській сесії, консультували з окремих питань Георгія Манчуленка та інших… Вони ставали потім народними депутатами, послами, визначними громадськими діячами – а починали зі спільних ідей у тісних кабінетах редакції, зі спілкування з журналістами, нерідко – з наших порад, підказок, текстів… Звісно, що їхній стартовий рівень був достатній для подальшого високого стрибка: це були інтелектуали та особистості, на відміну від нинішніх суцільних технологічних «проектів» і «балакаючих голів» без жодної власної думки… Особливе захоплення і тоді, і тепер викликав професор Олег Панчук, самодостатня особистість, який ніколи не займався «політикою заради політики», заради особистих амбіцій і приватного добробуту… Такий громадянський підйом тривав досить довго. І я почала робити свою газету на такій оптимістичній ноті. Зрештою, і досі цей оптимізм зберігаю – попри те, що життя вносить корективи.

«Функції газети нині міняються, певною мірою – на захисні»

– …І як робилися «Версії»?

– Озираючись назад, я би розділила перше «версійне» десятиліття на три періоди. Початковий – практично цілком «жіночий». Газету робили зі мною Марія Вишневська з досвідом радіо «Свобода» і Оксана Лещик після «МБ». Потім був інший період, з іншими людьми, і все одно – переважно з жінками. Чоловіки в нас були верстальниками (спочатку був милий хлопець Сєва, тепер – милий Юра Бучко, який, до того ж, народився 8 березня, тож перебувати в жіночому колективі – його призначення) і стажерами. Стажери з часом «вибивалися в люди» й переходили в більші газети.

Другий період «десятирічки» був цікавий ще й тим, що на базі «Версій» робилася студентська газета «Перекур» – справжній молодіжний бойовий листок, який спричиняв шалений резонанс не лише серед своєї аудиторії, а й серед викладацького складу. Викладачі ображалися на статті про шпаргалки й презервативи – що й досі особисто мене дивує, смішить і обурює. Дивно і смішно, що мої однолітки, а то й люди молодші є такими ханжами й святенниками. А обурює те, як у нашому житті продукується брехня. Як удають, що очевидних речей немає, як на чорне кажуть біле і навпаки. І головне – як до цього привчають у школах і вузах… Це ганебно, але це я бачила на прикладі «Перекуру».

Сьогодні «Версії» зовсім інакші – і в зовнішньому вигляді, і в текстах, і в завданнях, які газета перед собою ставить. У колективі побільшало хлопців – і це помітно. Газета привертає увагу якіснішою картинкою. Вона вже не женеться за оперативною новиною, віддаючи перевагу обміркованій і зваженій подачі різних поглядів на факт.

Я не погоджуюся з тезою, що «журналістика вмерла». Маємо  яскраві особистості.

А от функції газети міняються – певною мірою – на захисні. Ми захищаємо людей: до нас, буває, звертаються, як до останньої інстанції. Захищаємо і людей, і самих себе – як у ситуації з обленерго, коли за ініціативою газети створене громадське об’єднання, і воно вже працює на користь споживачів.

– Яскраві особистості в журналістиці – хіба це важливо? Хіба головним у нашій професії не є власне інформація, а не спосіб її подачі?

– Колись моя мама, нині вже, на жаль, покійна, читаючи радянські газети, зауважувала, що вони «ніби однією людиною писані» (усміхається – авт.) На щастя, зараз не так. Традиційно у нас розрізняють два види журналістики: американську та європейську. У першій журналіст – лише фіксатор подій, а коментувати їх має експерт. Там репортер не має права на власну думку. Та мені ближча інша журналістика – більш демократична, незалежна. Де кожний має право на свій погляд і для читача важлива не сама інформація, а її виклад тим чи іншим автором.

Скажу більше. Коли Союз розпався і ми почали дізнаватися про інше життя – інші країни, в тому числі й США, «облагородження», навчання наших відсталих суспільств, їхню «обробку» під своє «забарвлення» й «обточку» під загальноприйняті серед них норми почали саме з журналістів. Бо від нас таки багато залежить…

Мій чоловік-технар часом жартує: «Вам, журналістам, легко, від вас не вимагають результату. Це не завод…»

Певним чином – так. Та, думаю, ми все ж даємо результат, просто він не вимірюється в деталях і відсотках… Бо хіба не результат – світло, яке провели мешканцям цілого хутору на Сторожинеччині? Хоча їм не допоміг у цьому навіть губернатор, якого Обленерго, як і людей, просто надурило!

А хіба не результат – допомога у створенні благодійної організації? Я колись і таке робила. Перша організація багатодітних матерів організовувалася в середині 80-х у стінах редакції. Допомогла, приміром, зареєструвати фонд «Право матері», а жінки, які його створили – Ангеліна Василівна Жук та її помічниці Віра Осинська і покійна вже Марія Маліца – зробили неймовірно велику роботу, яка змінила долі людей. На наших теренах Фонд був частиною загальносоюзної організації матерів, діти якихі загинули під час служби в армії у мирний час на території Радянського Союзу. Ангеліна Василівна, чий син-студент загинув через недбалість офіцера, добилася-таки справедливості і не лише для себе: офіцера, винного у смерті хлопця, судили. Потім Ангеліна Жук разом з помічницями об’їздила власним коштом усі села області, де жили такі ж, як вони, стражденні матері. Створили базу даних, склали списки і звели разом військкомат і управління соціального захисту. До того часу ці дві структури ніяк не могли узгодити свої дії, а жінки, які втратили дітей, не могли навіть отримати від держави належних їм грошей, не те що домогтися визнання того, що проблема ця існує… То хіба долучення до такої справи – не результат?

– До створення «Версій» Ви були вже відомою серйозною журналісткою в соціальних, медичних і в екологічних темах: чого варті лише матеріали про так звану «чернівецьку хімічну хворобу» 1988 року… Це було першим незалежним журналістським розслідуванням на теренах області. Та Ваша газета не стала часописом вузького спрямування, хоча фаховість редактора це дозволяла…

– Алопеція – «хімічна хвороба» – це окрема велика тема, за якою не інтерв’ю можна давати, а цілий детектив писати. Тодішні події кожна сторона намагалася подавати зі своєї точки зору. І в медиків, і у влади так чи інакше були зв’язані руки – і тільки журналістам не було чого втрачати. У нас були такі ж діти, як і ті, що лисіли в Чернівцях, але й була можливість про щось дізнаватися – на відміну від решти чернівчан, від яких приховували правду. І ми цією можливістю користувалися на повну. Зрештою, матеріали, які цензура знімала з друку тут, виходили в центральних виданнях, спричиняючи обурення не тільки місцевої влади, а й, головне, створеної тоді державної комісії. Та нас рятувало те, що потім ці матеріали знаходили фахове підтвердження. Саме тому до мене, до журналіста, приїжджало французьке державне телебачення «АНТЕНН-2», аби взяти інтерв’ю не просто про ті події, а про те, як вдалося у тоталітарній державі пробитися на сторінки газети.

Справді, лише на основі тих матеріалів можна було робити газету вузького медико-екологічного спрямування. Але ж газета – це не я (сміється – авт.). Газета – це колектив, а колектив у нас, так би мовити, різножанровий, з різними інтересами… Словом, колектив – такий, як читач. Тож і газета намагається охопити якомога більше цікавого.

      

 «Шоу-бізнес, плітки, хто з ким спить… Хіба це змінює життя людства?»

– Існує думка про надзвичайну потужність буковинської журналістики. Вона має підстави чи це міф?

– Буковинська журналістика, як і в інших регіонах, має велику біду: відсутність журналістів – вузьких професіоналів – економістів, юристів, банкірів. Мені дуже подобаються виробничі романи Хейлі: «Аеропорт», «Колеса», «Міняли»… Уже з назв зрозуміло, про людей якої професії ці романи.

Так от, у романі про банкірів описується ситуація, коли в банку починаються проблеми, а його керівництво збирається дати прес-конференцію і запевнити громадськість, що все в порядку. Цю ідею зупиняє прес-секретар банку, який зауважує: «Ви уявляєте, що з вами зроблять журналісти?  Вони ж розкусять вас з першої цифри!» От якою має бути журналістика: розкусити з першої цифри!

У нас цього немає – і в цьому слабкість нашої журналістики. От що може бути для цікавішого за бюджет? За тендери? Українська загадка – коли саме через тендери (які покликані бути саме засобом до прозорості) «розпилюються» бюджетні кошти. Керівник дорожньої структури розповідав, як це робиться. 30% відкату відразу. З решти ще й собі треба 20% лишити. А на половину, що залишається від початкової суми, наймають якусь «ліву» фірму, яка й виконує замовлення абияк… А нормальні дорожньо-ремонтні фірми участі в тендерах не беруть…

– А читач хоче історій про бюджет і тендери?

– Думаю, що хоче. Саме тому «Версії» часто пишуть те, про що не пишуть інші. На жаль, більшість газет нині – це бізнес-проекти. Їхня мета – не виховання громадськості, а прибуток. Інакша справа хіба що в дрібних газетах, бо у великих на першому місці – бізнес. І споживачеві дають те, що він хоче. «Страх, секс, смерть» – три «с», які тримають увагу читача. Шоу-бізнес, плітки, хто з ким спить… А як це змінює життя людства? Це просто кістка, яку кидають псові, аби він її гриз і не мав часу охороняти будинок. А поки він зайнятий кісткою, до хати прокрадається злодій.

Я вважаю, що газета має бути колективним організатором, колективним вихователем. Але цього вже навіть в освіті нема. Кругом брехня. Говорити про чесність і порядність вже не модно, не сучасно. І згадуються дві протилежності радянських часів. Перша – критика західної масової культури. Вона багато в чому була-таки небезпідставною. Тільки захід давно пройшов цю стадію і повернувся до витоків, знову почав цінувати справжнє, а ми саме увійшли у період нігілізму і бездуховності. Було б усе нормально, якби людина складалася лише зі статевих органів… Але ж вона має душу, серце, мозок…

І друга протилежність: згадую рубрику «1001 запитання про секс», яку я вела свого часу в додатку «МБ». Якось ми проілюстрували її «Вічною весною» Родена. То якась бабця-читачка надіслала вирізку з цією ілюстрацією до облвиконкому з супровідним листом, в якому пригрозила: «Будете таке друкувати – не піду на вибори голосувати!» Отакі перекоси між вседозволеністю і дрімучістю. А журналіст має балансувати – і якщо не бути фахівцем, то відчувати тонкощі…

Зрозуміло, що читачі бувають різні, і газети, відповідно, на різне орієнтуються. Є «жовті» видання, а є елітні. Останніх менше, але хто вважає себе інтелектуалом – читає «Дзеркало тижня». Можна йти за читачем, догоджати йому. І насправді цілком правильною є теза, що журналісти ні в чому не винні. Ми – тільки дзеркало суспільства, відгукуємося на його запити. Та можна «тягнути» читача за собою. Це важче. Але можливо.          

«По-справжньому цікавими є люди, які впливають на світ»

– До речі, щодо журналістів – саме «Версії» започаткували в буковинській журналістиці традицію писати про колег. Раніше це було якось не прийнято. Вважалося неправильним писати про конкурентів чи що? Але ми зламали цей стереотип, писали вже про багатьох – і телевізійників, і газетярів.

– Ви вважаєте, що споживачеві цікаві ми самі, журналісти?

– Особистість цікава читачеві незалежно від професії. Якщо про неї цікаво написати – люди будуть захоплюватися. Чому я вважаю, що їм варто знати саме про нас більше – тому що мають знати, хто їм несе інформацію. Бо ж інформація формує світогляд. «Хто володіє інформацією, той володіє світом» – це не просто красиві слова, це реальність. Недарма ж інформацію зазвичай приховують? А володіти світом, країною має народ. Тож йому й знати видобувачів і інтерпретаторів інформації!

Інша справа – чи потрібні читачеві якісь внутрішні «задвірки». Думаю, що ні. Точно так же, як не є суспільно значимою інформація, які вчителі в школі посварилися чи лікарі побилися. Це стосується й журналістів. Хто з ким що не поділив – неважливо. Важливий якісний продукт, не обмежений шорами шоу-бізнесу і пліток – як в освіті, медицині, так і в журналістиці. Люди, які змінюють світ, – ось що цікаве.

– Не шкодуєте про 10 років неспокійного життя? І що далі?

– Велика дурня шкодувати за тим, що вже зроблено. Те, що не подобалося – ми змінювали і будемо змінювати. А щодо майбутнього… Гадаю, нинішня журналістика зав’язана на тому, що має виникнути «колективний журналістський розум». Як колективний «компас» птахів, які летять у вирій. Жоден з них не знає шляху і не спроможеться долетіти поодинці. Але ключем вони долають і невідомість, і відстані. Це реально? Не сьогодні, не завтра, але реально. Іншого виходу нема. Бо станемо в системі гвинтиками, потреба в яких з часом просто зникне.

…Кілька останніх десятиліть наочно демонструють, як у житті все тече і змінюється. Донедавна в друкарській справі ще використовувався лінотип, а тепер можна робити всі підготовчі до друку газети роботи, не виходячи з квартири. Шалений технічний стрибок, утім, не посилив у споживача тяги до читання. Хоча саме читання тренує мозок… Словом, важко робити прогнози в такій непередбачуваній країні. Коли немає «вихідних даних», залишається казати «час покаже». Але точно знаю – перспективи є. Тому здаватися не збираємося.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»