Так називається одна із книг відомого громадсько-політичного діяча, професора Леонтія Сандуляка. Ця публікація по суті є літописом незалежної України, адже створена безпосереднім учасником тих подій. Леонтій Сандуляк був одним із засновників Народного Руху України, першим головою Зеленого Руху Буковини, першим демократично обраним народним депутатом СРСР від Чернівців, а також одним із авторів Акта проголошення незалежності України. Та чи можна вважати нашу державу справді незалежною? Леонтій Сандуляк стверджує, що за всі роки незалежності Україна так і не досягла того стану держави і суспільства про який мріяла громада.
1988 р. Лихо об’єднує людей
Після Чорнобильських подій 1986 року на Буковині виникли численні екологічні рухи та громадські організації екологічного спрямування. Першою такою організацією у Чернівцях було товариство «Оберіг», засноване поетом Миколою Бучком і журналістами газети «Молодий буковинець», серед яких була і Людмила Чередарик. Це була перша громадська організація, яка активно почала роботу з відродження культури краю, нового осмислення його історії та зробила вагомий внесок в питаннях екології.
А потім 1988 року трапилося нещастя – алопеція. Невідома хвороба, що супроводжувалась масовим облисінням дітей. Звісно, влада старалася замовчувати, але все ж інформація про хворобу просочилася в пресі. Першими журналістами, що почали висвітлювати це лихо, незважаючи на небезпеку, були Людмила Чередарик і Віктор Фреліх. Після цих страшних подій люди вимагали від влади інформації, почалися мітинги, акти непокори. Громадяни згуртовувались, особливо молодь. І саме на цій хвилі студенти Чернівецького університету вирішили у грудні 1988 року створити громадську екологічну організацію «Зелений Рух Буковини». Це була наймасовіша громадська організація і за участь в ній ми могли поплатитися не тільки кар’єрою та посадою, а й волею і, можливо, життям.
У грудні в одній з аудиторій Чернівецького національного університету студенти зібралися для створення, як ми тоді говорили, «незалежної громадської організації». Прийшли тодішній ректор університету професор Степан Костишин, секретар парткому Петро Пацурківський і, звісно ж, я. Коли пішла мова про те, щоб створити незалежну організацію ректор запитав: «Від кого незалежну?». На що я з місця відповів: «Насамперед від вас, Степане Степановичу, і від вас, Петре Станіславовичу». Цього було досить, щоб мене обрали головою оргкомітету, а потім і головою незалежної екологічної організації, яку назвали «Зелений рух Совєтської Буковини».
1989 р. Терпець уривається…
Алопеція стала останньою краплею, що переповнювала чашу терпіння людей. Народ настільки зненавидів комуністичну владу, що готовий був на все. Стримував тільки страх перед цією владою. Та в натовпі страх зникає. А тому ті, хто свій страх подолав або був готовим пожертвувати своєю свободою і навіть життям заради ідеї, збирали багатотисячні мітинги.
Та для остаточної перемоги потрібна була організація. За такої високої політичної активності людей створити її було неважко. 26 серпня 1989 року у Чернівцях в приміщенні ПТУ №8 відбулися установчі збори Народного руху України. Після зборів в етнографічному музеї просто неба розпочався багатотисячний мітинг. Вели мітинг Володимир Старик і я в присутності тодішнього голови міськвиконкому Павла Каспрука. Я добре пам’ятаю той день, бо це був день народження моєї дружини. Настрій у людей був святково піднесений. Та не таким він був у моєї дружини: їй цілий день безперервно телефонували «доброзичливці», запевняючи, що «твій довго не проживе». Десь після другої години мітингу Каспруку передали записку, у якій йшлося про те, що під трибуною закладено бомбу з часовим механізмом. Та паніки, на яку розраховували автори записки, не відбулося, бо я попросив людей, не пояснюючи причини, розійтися, починаючи з крайніх рядів.
Потім комуністи розпочали шалену атаку на Рух та на мене як його голову. Всі районні газети публікували «листи трудящих» з вимогою позбавити мене повноважень народного депутата СРСР. У виразах газети не стримувались. Довелося притягнути до судової відповідальності за образу честі й гідності одну з них, «Будівника комунізму» – орган бюро райкому партії Глибоцького району. На суді були журналісти з московського та київського телебачення, а також кореспонденти «Комсомольської правди» та «Ізвєстій». Суд я виграв.
Потім був фарс із ДКНС (Державним Комітетом з надзвичайного стану). В той час я був на Буковині. Вранці 19 серпня 1991 року про те, що у Москві щось трапилося, мені розповів племінник. Пізніше про все я почув з телевізійних новин. Зі свого рідного села Козиряни терміново поїхав до Чернівців. Прийшов на телебачення і попросив дати мені можливість виступити. В прямому ефірі я назвав ДКНС комітетом державних злочинців. Щоправда цей момент в ефір не пустили.
Після краху ДКНС я поїхав до Києва. Настав момент проголошення незалежності України. Нарешті, у результаті волевиявлення на всенародному референдумі українці отримали омріяну державу, владу, яку потім віддали… її лютим ворогам, вчорашнім комуністам.
1991 р. Така довгоочікувана незалежність?
Найбільше щастя для українця – бути причетним до відродження своєї держави. Мені випало щастя і велика честь написати разом із Левком Лук’яненком Акт проголошення незалежності України.
Ми одразу домовилися, що цей документ має бути коротким, а його зміст таким, щоби за нього проголосувало 239 комуністів, які тоді були у парламенті. Опісля Левко витягнув нотатника із заготовками – він певно готувався до цього моменту усе життя. Спершу він хотів назвати цей документ Універсалом, але я заперечив. Сказав, що тоді він буде діяти на комуністів як «червона ганчірка». Вони не проголосують за Універсал, а от Акт – це урочиста разова дія. Левко погодився зі мною. Саме так і виник Акт проголошення незалежності України.
Нам до сих пір дорікають, чому ми не проголосували одразу за відродження держави, тобто продовження Української народної республіки. Таке питання стояло, але за це комуністи точно не проголосували б, адже для них Грушевський та УНР були «буржуазними націоналістами», ворогами українського народу.
Написання документу зайняло десь півдня, кожне слово слід було обдумати. Потім акт відредагував та вніс свої поправки Дмитро Павличко.
Ідея проведення референдуму виникла у Леоніда Кравчука та голови Народної ради Ігоря Юхновського. Я тоді агітував за прийняття Акту про незалежність “групу 239” – комуністів. Їх офіційно очолював Олександр Мороз. Секретарем ЦК тоді був Станіслав Гуренко. В своїй промові він наголошував (звичайно, російською мовою), що не можна допустити до влади цих націоналістів. Тоді я кажу йому: «Розумію вашу стурбованість, але давайте спрогнозуємо, що буде далі. Якщо ви не приймете цей документ, не вийдете звідси живими. Погляньте у вікно – на вулиці сотні тисяч людей. А якщо проголосуєте за, то зумієте бодай працівників «Арсеналу» вивести на знак протесту». (У радянські часи усе робилося волею трудящих. Як правило, на мітинги виводили київський завод «Арсенал». Виходили вони у спєцовочках, із військовою виправкою робітника та казали, що йдуть за бажанням трудящих, які вимагають підвищення зарплати чи ще там чогось).
Комуністи стверджували, що акт приймається без згоди українського народу. Тоді я сказав (хоча офіційно це запропонував Ігор Юхновський) винести його на референдум.
Після цього я попросив Леоніда Кравчука, щоби Акт зачитав Левко Лук’яненко. Однак його зачитав сам Кравчук. Кажу йому, людина 25 років відсиділа у в’язниці. Той мовчить. Тоді я йому: «Він же писав цей документ». Знову мовчанка. «Та у нього ж сьогодні День народження. Зробіть людині подарунок». Тут він зривається і каже: «Та пішли ви!». Отак мене відправив за відомою адресою перший президент Незалежної України. А, оскільки була вже демократія, то я пішов туди, куди хтів.
2013 р. Майбутнє твориться просто зараз
Я впевнено можу стверджувати: те, що ми робили – було недаремним. Сьогодні студенти вийшли на Майдан і вони не розчаруються. Україна має майбутнє, адже його творять молоді активні люди. Думаю варто створити громадську організацію «Майдан», яка при активних діях може вийти на мітинг і здобути перемогу в 2015 році. Якою буде мета цієї організації? Першим і найголовнішим пунктом має бути відставка цієї влади та контроль над владою, що прийде на зміну старій.
Руслан КОЗЛОВ, Лідія КИРИЛЮК, «Версії»
