Євген Луньо та інституційна матриця опору

Націю можна позбавити голосу навіть тоді, коли про неї пишуть томи історичних досліджень. Імперія здатна робити таке віртуозно: вона залишає поневоленому народові роль пасивної жертви, статистичного об’єкта в архівах каральних органів або безіменного натовпу, що вічно страждає. У сучасному ж світі, де державний апарат часто підміняє реальне націєтворення грантовими презентаціями та нескінченними скаргами на нестачу зовнішньої допомоги, історія також стає інструментом імітації.

У цьому контексті постать Євгена Луня набуває абсолютно нового, жорсткого політичного виміру. Для українства він не є просто видатним фольклористом чи краєзнавцем. Він — архітектор національної суб’єктності, людина, яка препарувала та зафіксувала анатомію безкомпромісного українського опору.

Коли держава зникала або її інститути були захоплені ворогом, справжня еліта чину брала відповідальність на себе. Євген Луньо присвятив 28 років життя тому, щоб самотужки, без державних бюджетів, міністерських квот і дозволів обійти сотні сіл Яворівщини. Він записав понад 800 живих розповідей очевидців та 5000 оригінальних повстанських текстів. Якщо історик Сергій Білокінь у тиші архівів КДБ деконструював механізм імперського терору, то Євген Луньо зберіг механізм нашої системної протидії. Він зафіксував, як людина, загнана в кут тоталітарною машиною, зберігала здатність до морального вибору, взаємодопомоги та збройного чину. Це пряма ілюстрація того, що філософ Юліян Вассиян називав «духовним мілітаризмом»: станом, коли воля нації не ламається під тиском зовнішніх обставин, а кристалізується в абсолютну зброю.

Щоб зрозуміти вагу роботи Луня для нашого майбутнього, ми маємо подивитися на його спадок крізь чотири інституційні фільтри сучасності.
Матеріали, які зібрав Євген Луньо, – це не просто спогади про бої в лісах. Це детальна, покрокова інструкція з того, як будувати ефективні державні інституції в умовах тотального знищення. Підпілля УПА – це логістика, контррозвідка, підпільна пошта, шпиталі, друкарні та система фінансування, створені без жодної зовнішньої легітимізації.

Сьогоднішня бюрократія, маючи мільярдні західні бюджети, цілі міністерства, відкриті кордони та статус легальної влади, часто не здатна запустити масове виробництво вітчизняних ракет чи снарядів, постійно виправдовуючи свою інституційну імпотенцію «складними обставинами» та затримками від партнерів. Сучасна влада, яка спокійно делегує монополію на насильство, дозволяючи іноземній поліції патрулювати вулиці українських міст, мислить категоріями залежності, а не суверенітету.

Натомість українці 1940-х, яких фіксував Луньо, будували автономну Державу буквально під землею, без жодного гранту і без надії на те, що їх врятує міжнародне право. Луньо зберіг для нас еталон інституційної спроможності нації, який є абсолютним вироком для сучасних управлінців-імітаторів. Він довів: держава виникає не там, де є бюджет, а там, де є залізна воля до її створення.

Офіційна історіографія – як радянська, так і сучасна ліберальна – любить ліпити з українців ХХ століття націю жертв: розкуркулених, заморених голодом, вивезених до Сибіру. Нас вчать плакати над своїми поразками і шукати співчуття у світу.

Луньо ж свідомо шукав і фіксував інший антропологічний тип – тип «політичного солдата». Він записував тих, хто не чекав милості, а розстрілював окупаційні адміністрації. У його 800 інтерв’ю пульсує той самий холодний «національний егоїзм», про який писав Дмитро Донцов, і та безжальність еліти, якої вимагав Роман Бжеський. Люди, чиї голоси зберіг Луньо, не були сентиментальними романтиками; це була правляча каста збройного підпілля, яка вершила правосуддя і застосовувала силу на своїй землі. Луньо довів: ми вижили як нація не тому, що нас хтось пошкодував, а тому, що в кожному селі знайшлися люди, здатні на фізичний, холоднокровний і методичний терор проти імперії.
У XXI столітті війни та смисли виграються алгоритмами, а ШІ навчається на масивах даних. Якщо ми згодовуємо йому російські імперські архіви КДБ чи вилизані компромісні тексти сучасних підручників, ми отримуємо штучний інтелект із ментальністю раба чи провінціала.

Євген Луньо, сам того не усвідомлюючи, виконав фундаментальну роботу для нашої майбутньої когнітивної безпеки. Зібрані ним 5000 оригінальних повстанських текстів, жартів, пісень і розповідей – це чистий, не заражений російським вірусом автентичний датасет української суб’єктності. Це оригінальний вихідний код, на якому мають навчатися автономні системи української держави наступного століття, щоби безпомилково розпізнавати ворога і розуміти власну безкомпромісну природу.

Сучасна влада постійно намагається монополізувати патріотизм, створюючи комісії, агенції та інститути пам’яті, які поглинають ресурси, але часто продукують лише паперові звіти. Суспільство привчають до патерналізму: чекати, поки держава виділить кошти, щоб зберегти пам’ять.

Євген Луньо є абсолютним взірцем прямої інституційної дії. Коли сучасний чиновник розводить руками і каже: «на це немає повноважень і бюджету», Луньо просто сідав на велосипед і за 28 років зробив роботу цілого науково-дослідного інституту. Він реалізував метод Володимира Старосольського на практиці: суб’єктності не просять, її створюють власною волею. Життя Луня – це жорстка інструкція для сучасної еліти. Справжній національний інтерес кується не в міністерських кабінетах і не в очікуванні грантів. Він кується паралельно до державної машини, часто – всупереч її бюрократичній інертності.

Замість епілогу
Коли третій том його повстанських розповідей вийшов уже після його смерті, завдяки надзусиллям його дітей, це стало маніфестом нашої інституційної безперервності. Незалежність народу залишається картонним фасадом, доки право знати свою історію залежить від дозволу чужого архіву або настрою власного корумпованого чиновника.
Євген Луньо повернув нам наш власний, неприборканий голос. І зробив він це для того, щоб наступні сто років ми говорили зі світом виключно з позиції сили духу, пам’ятаючи не про те, як нас намагалися знищити, а про те, як ми вміємо давати гідну відсіч.

Владислав СМІРНОВ, FB

Запис АРХІТЕКТОР НАЦІОНАЛЬНОГО ДАТАСЕТУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дмитро Ленько (другий ліворуч у першому ряду) і його підопічні

Одним із тих, хто послідовно розвиває цей напрямок, є ГО «Вектор руху» та тренер, засновник релокованого із Харкова в Чернівці спортивного клубу PowerSect Дмитро ЛЕНЬКО. Уже кілька років він працює з ветеранами, бере участь у розвитку адаптивного спорту та переконаний: силові тренування потрібні значно ширшому колу людей, ніж заведено вважати. Тому й організовує в столиці Буковини масштабні спортивні змагання, як-от Чемпіонат України із жиму лежачи, який проходив у Чернівцях у березні. Тоді тут зібралися понад 800 спортсменів з усієї країни, і серед них – ветерани російсько-української війни. Результатом стало як зростання спортивного  іміджу міста, так і чималий  економічний та соціальний вплив.

Силова підготовка – фундамент адаптивного спорту

За словами Дмитра Ленька, силова підготовка є універсальною основою для більшості адаптивних видів спорту, таких як волейбол сидячи, баскетбол на кріслах колісних, легка атлетика, плавання та ампфутбол.

Зокрема, у рамках співпраці з ГО «Вектор руху» на базі клубу «Power Sect» свою силову підготовку вже проводить збірна Чернівецької області з ампфутболу. Для футболістів це критично важливо: тренування зміцнюють м’язи корпусу, рук, спини та здорової ноги, покращують баланс і вибухову силу.

Особливе місце у цій системі  дві дисципліни:

Пауерліфтинг. Це не просто спорт, а одна з найкращих систем загальної фізичної підготовки. Він розвиває силу, координацію та витривалість. Для людей із протезами сильний м’язовий корсет допомагає краще контролювати рухи, легше пересуватися та зменшує навантаження на здорові суглоби. Окрім фізичного, пауерліфтинг має потужний психологічний ефект: людина бачить власний прогрес і відчуває, що стає сильнішою, що суттєво впливає на реабілітацію.

Армреслінг. Один із найдоступніших силових видів спорту, який не потребує дорогого обладнання — достатньо спеціального столу та кваліфікованого тренера. Для ветеранів з ампутаціями нижніх кінцівок він особливо зручний, адже основне навантаження йде на верхню частину тіла. Армреслінг також формує міцну спортивну спільноту, де люди підтримують та мотивують одне одного.

Тож силова підготовка сьогодні є невід’ємною частиною багатьох адаптивних дисциплін.

Втім, розвиток адаптивного спорту — це підготовка не лише спортсменів, а й тренерів, які розуміють специфіку роботи з ветеранами та людьми з інвалідністю.

Саме з цією метою у профорієнтаційному проєкті ГО «Вектор руху» було організовано дві хвилі навчання за напрямком «Фітнес-тренер». Програму успішно завершили понад десяток учасників — ветерани, члени їхніх родин, внутрішньо переміщені особи та люди, які прагнули здобути нову професію або повернутися до активного життя.

– Для нас було важливо не просто навчити людей професії тренера. Ми хотіли дати їм інструмент для самореалізації, можливість працевлаштування та відчуття власної потрібності, – каже Олена БЕСЕДИНСЬКА, керівниця ГО «Вектор руху». – Спорт дуже часто стає тією сферою, яка допомагає людині відновитися психологічно, фізично та соціально. Користь від таких програм відчуває не лише кожен окремий випускник. Для Чернівців це також надзвичайно важливо, адже місто отримує нових кваліфікованих фахівців, які вже розуміють специфіку роботи з ветеранами, людьми з інвалідністю та різними категоріями населення. Це фактично формування нової культури інклюзивного спорту. Дане навчання ми проводили за підтримки благодійного фонду «RAZOM» у рамках проєкту «Сила, знання, вміння»

Від ветерана до тренера

Одним із випускників програми став 31-річний ветеран Дмитро КИСЛЕНКО.

За своє життя він встиг пройти кілька зовсім різних шляхів. Народився на Чернігівщині, за освітою музикант, до повномасштабного вторгнення працював кур’єром. Потім була служба у Повітряних силах і Сухопутних військах, важке поранення на Курському напрямку та лікування в Чернівцях, де він вирішив залишитися.

Сьогодні Дмитро навчається на юриста та працює у сфері протезування військових і цивільних, допомагаючи людям пройти весь непростий шлях — від оформлення документів до отримання якісного протеза. А ще він розвивається як тренер.

До війни спорт був важливою частиною його життя. Після поранення довелося починати майже заново, але саме фізична активність допомогла повернутися до активності.

У ветеранському просторі Чернівців він познайомився з Дмитром Леньком, який працює з ветеранами. Знайомство швидко переросло у співпрацю, а згодом Кисленко пройшов курс підготовки фітнес-тренерів у проєкті ГО «Вектор руху».

Фітнес-тренери – випускники навчальної програми ГО “Вектор руху”

— Кваліфікованих фітнес-тренерів не так багато, а тих, хто справді вміє працювати з ветеранами, ще менше. На курсі ми детально вивчали фізіологію, особливості відновлення, багато говорили про індивідуальний підхід. Дмитро Ленько дуже правильно розставляв акценти. Це були знання, які справді можна застосовувати на практиці, — говорить Дмитро.

Саме під час навчання остаточно сформувалася ідея, над якою вони сьогодні працюють разом.

Спільна мета — безбар’єрний спортивний простір

Дмитро Кисленко та Дмитро Ленько готують проєкт створення сучасного безбар’єрного спортивного залу. Уже очікують на результати грантового конкурсу.

Майбутній простір має бути повністю доступним для людей, які пересуваються на кріслах колісних, ветеранів після поранень та всіх, хто потребує особливих умов для занять спортом. Тут планують не лише проводити тренування, а й організовувати спортивні заходи та змагання. До роботи хочуть залучити й інших тренерів, які пройшли навчання у проєкті ГО «Вектор руху».

Дмитро Кисленко отримує сертифікат фітнес-тренера від Дмитра Ленька

— Хочеться багато чого, але розумію, що все буде поступово. Спочатку потрібно запустити справу, а вже потім розвивати й доповнювати її. Головне — є конкретна мета. А брак ресурсів мене не лякає, — говорить Дмитро Кисленко.

Його підтримує і Дмитро Ленько.

— Я переконаний: спорт має бути доступним для кожної людини незалежно від фізичних можливостей. Після поранення або ампутації дуже важливо не залишитися наодинці зі своїми труднощами. Спорт допомагає повернути здоров’я, впевненість у собі, соціалізацію та нову мотивацію жити.

За словами тренера, за останні роки в Чернівцях уже вдалося зробити чимало: проводили навчання для ветеранів, організовували тренування збірної області з ампфутболу, підтримували спортсменів із числа ветеранів, реалізовували спортивні заходи спільно з ГО «Вектор руху» та ГО «Сила без бар’єрів», проводили семінари й змагання.

– Я впевнений, що безбар’єрний спортивний центр стане не просто місцем для тренувань, а простором відновлення, підтримки та нових можливостей для багатьох людей. Ми переконані, що і пауерліфтинг, і армреслінг повинні стати одними з ключових напрямків розвитку адаптивного спорту в Чернівецькій області, адже вони є доступними, ефективними та здатні допомогти великій кількості людей повернутися до активного життя.

Спорт може допомогти людині знайти нову опору після війни. А для цього потрібні не лише сильні спортсмени, а й сильні тренери, готові створювати нові можливості для інших. Саме так у Чернівцях поступово формується сучасна система адаптивного спорту, де силова підготовка стає не самоціллю, а фундаментом відновлення, розвитку і безбар’єрного майбутнього.

Принципова різниця: ветеран перестає бути об’єктом і стає суб’єктом

Про те, що сила у взаємодії, говорить і керівник обласного комунального закладу «Ветеран хаб» та директор громадських організацій «Сталь», «Сталь Буковини» і «Клуб ветеранського розвитку» Олександр КОШОВИЙ, який і сам є ветераном. Має підстави так вважати, адже спортивну зону у «Ветеран хабі» обладнав саме завдяки співпраці з ГО «Вектор руху», який придбав оснащення у рамках проєкту за фінансової підтримки БФ «NOVA UKRAINE», а клуб PowerSect став одним із тих майданчиків, де люди можуть не просто тренуватися, а входити у спортивне середовище – спробувати власні сили, поставити перед собою спортивну мету, почати готуватися до змагань. А далі наважитися бути не лише спортсменом.

Дмитро Ленько тренує Олександра Кошового

«Сильна громада починається з людей, які готові об’єднувати свої можливості навколо спільної справи, – каже Олександр і стверджує, що прикладом цього для нього є те, що нині відбувається в Чернівцях навколо ветеранського, адаптивного спорту та пауерліфтингу. Адже, за його словами, «це вже не одиночний захід, не один спортивний зал і не окремий громадський проєкт. Це широка співпраця, в якій кожен бере на себе частину відповідальності, а результат отримує вся громада.

Найбільшою цінністю він вважає те, що в цій роботі об’єдналися спортивна спільнота (представники пауерліфтингу, тренери, судді, спортсмени), бізнес і небайдужі чернівчани, а також громадський сектор – ГО «Вектор руху», клуб PowerSect, команда Ветеран ПРО Буковина, ГО «СТАЛЬ».

«Сьогодні серед ветеранів є ті, хто виступає на чемпіонатах України та області з пауерліфтингу і жиму лежачи, бере участь в інших силових дисциплінах, зокрема армреслінгу. Є ветерани, які здобули тренерську кваліфікацію і вже самі працюють з людьми та командами. Є ті, хто отримав суддівські кваліфікації та долучається до проведення змагань, – перелічує пан Олександр. – Тобто ветеран перестає бути лише учасником певної програми чи отримувачем допомоги. Він стає спортсменом, тренером, суддею, організатором і лідером спортивної спільноти! Це принципова різниця».

«Спортивний маршрут» ветерана не повинен закінчуватися медаллю
Окремим важливим напрямом Олександр Кошовий вважає зону пауерліфтингу у ветеранському просторі. Адже для підготовки ветеранів до тренувань і змагань було передано спеціалізоване обладнання, зокрема тренажер для занять та підготовки з жиму лежачи.
Але цінність такого обладнання не лише в самому «залізі».

«Ми створюємо місце, де людина може почати тренуватися у комфортному для себе середовищі, отримати підтримку, познайомитися з тренером, побачити інших ветеранів, які вже займаються спортом, а з часом перейти від звичайного тренування до системної підготовки і навіть до участі у змаганнях, – пояснює Олександр. – Саме так повинна працювати спортивна інфраструктура для ветеранів: не як окремий острів, а як міст до великої спортивної спільноти міста».

І хоч лідер ветеранської спільноти і відзначає конкретні результати цієї співпраці (два чемпіонати області з жиму лежачи, а також чемпіонат України з жиму лежачи та класичного жиму лежачи – поді, до яких ветерани долучалися вже не лише як учасники, а й як практики в організації великих змагань та в роботі тренерів і суддів), та головне бачить у більшому: «Ми не просто запросили людей на спортивний захід. Ми допомогли створити нових фахівців усередині ветеранської спільноти. Спорт може бути і реабілітацією, і професією».

І висловлює переконання, що наступним кроком для Чернівців має стати системний розвиток адаптивного спорту: «Не як кілька окремих заходів протягом року, а як постійна міська екосистема.

Ветеран повинен мати зрозумілий маршрут: прийти у ветеранський простір, спробувати тренування, отримати консультацію фахівця, знайти відповідну спортивну дисципліну, системно тренуватися, а за бажання підготуватися до змагань.
І далі цей маршрут не повинен закінчуватися медаллю.

Людина, яка має здібності та бажання, повинна отримати можливість навчатися, здобувати професію тренера, підвищувати кваліфікацію, ставати суддею, формувати власну групу спортсменів та передавати досвід іншим ветеранам».

Саме тому пан Кошовий одним із перспективних напрямів для Чернівців вважає
навчання фітнес-тренерів з числа ветеранів – бо це одночасно спорт, професійна адаптація, зайнятість, нові компетенції та формування людей, які найкраще розуміють потреби інших ветеранів.

Сталість проєкту – коли «головним героєм» є спільнота
Кошовий переконаний, що сильна нація починається із сильних спільнот. Коли в моделі немає «головного героя»: «Хтось надає простір. Хтось обладнання. Хтось знання. Хтось тренує. Хтось організовує чемпіонат. Хтось судить. Хтось виходить на поміст. Хтось уболіває. Бізнес може допомогти ресурсами. Громадські організації можуть об’єднати людей та реалізувати проєкт. Спортивні федерації дають професійне середовище та стандарти. Ветеранські простори допомагають знайти тих, кому це потрібно. А громада отримує живу систему, яка здатна розвиватися далі».
Водночас, розвиток адаптивного та ветеранського спорту пан Олександр бачить не лише питанням фізичної культури.

«Це питання здоров’я громади, соціальної інтеграції, професійної реалізації ветеранів та формування нового покоління лідерів.
Досвід Чернівців уже показує: коли ветеранська спільнота, громадські організації, спортивні федерації, тренери, приватні спортивні клуби, бізнес і громада працюють разом, один проєкт може запустити цілий ланцюг змін: з’являється обладнання, далі місце для тренувань, людина приходить у спорт, спортсмен виходить на змагання, ветеран отримує професію тренера, інший стає суддею, проводяться обласні та всеукраїнські чемпіонати, навколо них формується нова спільнота – і коло замикається, щоб одразу початися знову, вже з новими людьми.

Саме такі проєкти потрібно підтримувати, масштабувати й робити системними. Бо коли ветерани, спорт, бізнес, громадський сектор і громада працюють як одна команда, ми будуємо значно більше, ніж спортивну інфраструктуру. Ми будуємо середовище сильної, здорової, активної та незламної української нації».

Справжнє партнерство визначається результатом, а не кількістю логотипів на афіші

Олександр Кошовий відзначає, що результат співпраці ветеранської спільноти, громадських організацій, спортивних федерацій, приватних клубів, бізнесу і громади, які не ділять роботу на «вашу» і «нашу», а мають одну спільну мету,  можна побачити й торкнутися його руками. Це обладнана зона для тренувань, проведені чемпіонати області та України, ветерани на спортивному помості, підготовлені тренери й судді, нові команди та люди, які продовжують займатися спортом і вже передають свої знання іншим.

«За цими результатами — конкретні люди й команди: Юрій Бурега та Олена Бесединська з ГО «Вектор руху», які беруть на себе організацію та реалізацію проєктів, що поєднують ветеранів, спорт і громаду; Дмитро Ленько і команда PowerSect та Федерація пауерліфтингу Чернівецької області з Їхнім професіоналізмом, тренерством й готовністю відкривати спортивне середовище для ветеранів…

Саме за такими партнерствами, де кожен робить свою частину роботи, переконаний Олександр, майбутнє спортивних і ветеранських ініціатив на Буковині.

Партнери: представники Power Sect, ГО “Вектор руху” і “Ветеран Хаб”

З ним погоджується керівниця ГО «Вектор руху» Олена Бесединська, яка називає розвиток адаптивного спорту та створення безбар’єрного середовища одним із фундаментальних пріоритетів діяльності ГО “Вектор руху”: «Ми переконані, що спорт є одним із найпотужніших інструментів відновлення, повернення самоповаги та соціалізації для наших захисників і захисниць.

Результати проєкту “Сила, знання, вміння” довели: ветерани прагнуть не лише тренуватися самі, а й ставати менторами для побратимів. Саме тому наша команда продовжить послідовну роботу у напрямку розбудови адаптивного спорту в Чернівцях.

Наступним важливим кроком стане новий проєкт “Пліч-о-пліч”, який ми реалізуємо за системної підтримки нашого надійного партнера — Благодійного фонду “RAZOM”. У межах цього проєкту ми ставимо ще амбітнішу мету — підготувати та забезпечити сертифікацією державного зразка 40 тренерів із числа ветеранів.

Це буде не просто навчання, а формування потужної спільноти дипломованих фахівців, які професійно розвиватимуть інклюзивний та адаптивний спорт на Буковині. Ми творимо Чернівці містом рівних можливостей, де сильні допомагають ставати сильнішими!»

Маріанна Антонюк

Запис Сила, що повертає до життя: чи стануть Чернівці всеукраїнським центром адаптивного спорту спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Колись я писала про те, що фотографія — це 1/100 секунди, краплинка життя, що не повториться. Та на виставці час ніби втрачає свою звичну лінійність. Тут представлена і зовсім інша графіка мислення автора: складні, глибокі роботи, де класичний знімок переплітається із тонкою художньою постобробкою. Мене до глибини душі вразив цикл робіт, де колір пульсує, наче живий неон. Особливо магнетична робота — «Обійми полярного сяйва».

Дивлячись на ці космічні синьо-зелені лінії та силуети, на динамічні вихори «Вершниці», розумієш, що це справді «Інший вимір» — простір метафор, де реальність розмивається, лишаючи місце для чистої емоції. Ці світлини не заграють із глядачем гучністю — вони говорять із ним тишею, психологізмом та прихованими сенсами.

На відкритті з вітальними словами виступили представники офіційних структур краю: чернівецька журналістка, теле- та радіоведуча Марина Скинтей та начальниця управління культури Чернівецької міської ради Юлія Сафтенко. Про значення творчості Сергія Ахременка для нашого краю та про його внесок у формування сучасного культурного обличчя Буковини розповів Сергій Осачук, колишній голова Чернівецької ОДА. Директор Центру культури «Вернісаж» Оксана Стеблянко також привітала численних гостей та зазначила, наскільки важливою для культурного простору нашого міста є ця особлива ретроспектива творчості майстра.

Дружина митця, пані Любов, тримаючи в руках аркуш із провідними думками — наче делікатний дороговказ творчим спадком чоловіка, — перш за все щиро дякувала кожному, хто допоміг організувати цю виставку. Вона згадувала, як Сергій завжди закликав своїх учнів із фотошколи шукати власне художнє бачення, а не просто механічно фіксувати мить. Він учив їх вивчати живопис, архітектуру, постійно тренувати власне око й виховувати внутрішню культуру. Для нього фотографія була філософією довіри та делікатності. Про унікальний стиль та сміливість фотомитця в експериментах тепло говорили колеги фотохудожники Тарас Перун, Володимир Лопушняк, Тетяна Геда. Своїми думками поділився і Ігор Сорокоумов, підкресливши вагому роль Сергія у житті самого виставкового залу. Емоційний виступ режисера Івана Даніліна, чий щирий монолог нагадав присутнім: Сергій Ахременко об’єднував навколо себе весь мистецький простір Чернівців, надихаючи людей абсолютно різних творчих сфер. Про відбір фото для виставки розповів художник Сергій Кроповинський. Із спогадами про спільну творчу працю поділилися друзі, колеги, учні майстра…

Прозвучали на виставці й найтепліші спогади про багаторічну роботу Сергія Ахременка з підростаючим поколінням. Зокрема, Інна Плотнікова, співорганізатор Всеукраїнського фестивалю «Осінні барви Буковини» пригадала і фестиваль, де Сергій роками працював у журі, надихав юних фотографів та очолював яскраві, незабутні вуличні бліц-конкурси.

Вчора у «Вернісажі»  було багато людей: колеги-фотографи, художники, його талановиті учні, які колись на бліц-завданнях горнулися до свого ментора, ловлячи кожне слово без жодної дистанції чи зверхності. Сергій Ахременко формував середовище майже непомітно — своєю інтелігентною манерою спілкування, іронічною посмішкою та щоденною присутністю.

Тепер ця присутність стала метафізичною. Його світлини — це живі свідки його особливого, проникливого погляду на світ. І якщо фотографія, як казав колись сам Сергій, потребує контексту та супровідного слова, то контекстом цієї виставки є наша спільна любов і вдячність Майстру, який навчив це місто помічати нюанси.

.

Стоячи там, біля однієї з його дивовижних, наповнених глибоким синім світлом робіт,  спіймала себе на майже підсвідомому жесті — рука сама тягнеться до стіни поруч із полотном, ніби намагаючись доторкнутися до невидимого містка, що пов’язує наш світ із його виміром.

Досі не збагнути, що Сергія вже немає серед нас. Здається, що ще зовсім недавно ми говорили про світло, про осінь, про красу Буковини, яку так легко проґавити у щоденній метушні, але яку він так бездоганно вмів помічати й берегти.

Виставка триватиме до 20 вересня. Знайдіть час  і зазирнути в цей «Інший вимір».

Наодинці зі світлинами Сергія Ахременка так легко знову відчути, що світло — не просто освітлює, воно спостерігає за нами…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Інший вимір» Сергія Ахременка: простір, де світло продовжує жити… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Друзі загиблого 16-річного Стаса прийшли під суд, вимагаючи справедливості

Вони прийшли підтримати родину Станіслава, тримали плакати та вимагали максимально суворого і справедливого покарання для водія, якого підозрюють у скоєнні смертельної ДТП.

Саме в цей час суд розглядав клопотання ювенальних прокурорів про зміну запобіжного заходу 20-річному водієві автомобіля Mercedes-Benz, який, за даними слідства, вчинив наїзд на електроскутер Fada, яким керував неповнолітній Станіслав.
За словами очевидців, після аварії водій та пасажири автомобіля нібито намагалися залишити місце пригоди.

Таким запам’ятається Станіслав Веренько…

Заставу скасували. Водія взяли під варту

Майже мільйон застави обурив родину та друзів

Після смерті Стаса справу перекваліфікували

Вл. інф.

Запис «Він мав жити…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Функція парового очищення та розгладження

У певних ситуаціях сушарка може частково замінити пральну машину та праску. Звісно, вона не здатна виконувати повноцінні цикли прання, адже для цього не призначена. Проте деякі моделі доповнюють свою роботу можливістю обробки тканини парою, що допомагає освіжити та розгладити речі.
Хоча пара має високу температуру, процес очищення з її використанням проходить значно м’якше, ніж при звичайному пранні. Саме тому функція пари в сушильній машині підходить для делікатних тканин, які не можна прати традиційним способом. Крім того, така обробка допомагає видаляти неприємні запахи та алергени, що важливо для людей із чутливою шкірою та дітей. Пар добре справляється з легкими забрудненнями, які ще не в’їлися в тканину.

Функція прасування у сушильній машині

Сушильні машинки з режимом прасування використовують обробку одягу парою. Завдяки цьому деякі тканини виходять настільки рівними, що подальше прасування може бути зайвим. Щоб досягти такого ефекту, важливо обирати модель машини, яка підтримує дану функцію.
Мало хто знає, що роботу сушильних машин із функцією прасування можна покращити простим способом: додайте 2-3 кубики льоду в барабан наприкінці циклу. Коли лід розтане, він виділить пару, яка допоможе розгладити залишені складки на одязі. В результаті речі будуть виглядати більш акуратно і потребуватимуть менше додаткового прасування.

Сушіння за тривалістю або залишковою вологою

Більшість сушильних пристроїв дозволяють встановлювати час сушіння вручну або через програму. Це зручно, проте не завжди гарантує необхідний результат. Річ у тому, що різні тканини та вироби можуть мати різний початковий рівень вологості. Тому однаковий час сушіння для менш мокрих речей може призвести до їх пересушування, а для більш вологих — залишити їх недосушеними.
Сучасна пральня вимагає більш просунутої техніки. Більшість сучасних сушильних машин оснащені сенсорами, які контролюють вологість білизни. Вимірювання проводиться не лише на початку циклу, але й протягом усього процесу сушіння, що дозволяє пристрою автоматично коригувати програму. Коли рівень залишкової вологи досягає встановленого користувачем значення, машина автоматично зупиняється. Зазвичай такі сушильні пристрої пропонують три режими вологості: стандартний, максимальний та екстра.

Запис Режими сушильної машини, про які ви могли не чути спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як зрозуміти, що час змінювати сферу діяльності

Кожен третій українець сьогодні відчуває симптоми професійного вигорання. Відчуття «дня бабака», відсутність мотивації та хронічна втома на робочому місці часто стають сигналами того, що людина переросла свою посаду або ж кардинально змінила внутрішні цінності. Але як відрізнити тимчасову втому від глибокої кризи, яка вимагає зміни професії?

Симптоми справжньої професійної кризи. Психологи виділяють кілька ключових маркерів, які свідчать про те, що відпустка вже не допоможе:

• Виконання звичних завдань викликає фізичний спротив.
• Ви не бачите сенсу в тому, що робите, і не відчуваєте користі від своєї роботи.
• З’являється стійке роздратування щодо колег, керівництва або клієнтів.

Іван Шикалов, практикуючий психолог, пояснює: “Вигорання часто є наслідком того, що наші внутрішні переконання більше не збігаються з тим, чим ми займаємося щодня. Дуже багато людей, стикаючись із цією кризою, починають цікавитися тим, як допомогти іншим, шукають професії формату «людина-людина». Саме тому ми бачимо такий великий запит на якісну психологічну освіту серед дорослих людей, які шукають новий сенс”.

Як перейти в нову сферу без стресу? Кардинальна зміна професії лякає нестабільністю. Проте сучасні формати навчання дозволяють робити цей перехід максимально м’яким. Наприклад, обравши дистанційні курси психології, можна здобувати нову кваліфікацію без відриву від основної роботи.

Засновник ILM Academy Іван Шикалов зазначає, що головний акцент у сучасній освіті має робитися на практику. Це дозволяє студентам здобути впевненість у своїх силах ще до початку самостійної практики та зрозуміти, як ефективно допомагати клієнтам долати їхні життєві кризи.

Що робити вже сьогодні? Якщо ви відчуваєте, що ваша нинішня робота більше не приносить радості, почніть із малого. Приділяйте хоча б годину на день вивченню нової сфери. Можливо, саме криза вигорання стане тим поштовхом, який приведе вас до професії мрії, де ви зможете реалізувати свій потенціал на повну.

Запис Від вигорання до нової професії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Понад 250 уривків укрліту чотирма мовами за співучасті чернівецького видавництва

Проєкт об’єднав партнерів з України, Німеччини та Угорщини й реалізується за фінансування Європейського Союзу. Координатором ініціативи є німецьке видавництво Schenk Verlag GmbH. До партнерства також долучилися Typotex Publishing Ltd. з Угорщини, Ukrainisches Atelier für Kultur und Sport e.V. з Німеччини, а також українські видавництва «Астролябія» і «Видавництво Анетти Антоненко».

Фінальним продуктом стало створення та запуск багатомовної цифрової платформи Ukrainian Magic Cube. На платформі читачі можуть ознайомитися з уривками українських творів та їхніми перекладами німецькою, угорською і польською мовами, а також аудіоверсіями окремих текстів.

Загалом на Ukrainian Magic Cube доступні понад 250 уривків української літератури та понад 450 перекладів. Тут представлені твори як сучасних авторів, так і класиків української літератури. Серед них – Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська, Тарас Шевченко, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Василь Стефаник, а також Оксана Забужко, Андрій Любка, Олександр Бойченко, Андрій Курков, Любко Дереш, Артем Чапай, Юлія Ілюха, Володимир Рафєєнко, Юрій Винничук, Євгенія Кононенко та багато інших.

Дізнатися більше про проєкт можна на babelmatrixplus.eu.

Платформу вже презентували в Києві та Берліні. Наступні найближчі презентації проєкту відбудуться у вересні на BookForum у Львові, Відні та Штутгарті. 

Проєкт фінансується Європейським Союзом. Висловлені погляди та думки належать виключно автору(ам) і не обов’язково відображають позицію Європейського Союзу.

Запис «Український магічний куб» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олена Титова – видатна діячка у сфері збереження культурної спадщини, заслужена працівниця культури України. А ще ця жінка – відома у світі музеєзнавиця, вчений секретар колись державної, а тепер громадської організації «Українське товариство охорони пам’яток історії та культури» (УТОПІК), доцентка кафедри охорони культурної спадщини і музеєзнавства Київського національного університету культури і мистецтв, дійсна членкиня Українського національного комітету ICOMOS.

Регалій ця фахівчиня має аж задосить, аби до її думки варто було б прислухатися. Тож сьогодні вона прокоментувала пост мистецтвознавиці Світлани Біленкової з посиланням на її останнє інтерв’ю в «Медіа-Версії» під назвою «Про втрачене панно, критичні системні прогалини у пам’яткоохоронній справі Чернівців і… шанс на його порятунок», оприлюднене 2 вересня.

Наразі Олена Титова таким чином зреагувала на інтерв’ю п. Біленкової: «Панно треба врятувати! А от чи можна зводити новобуд та ще й з підземним паркінгом на вул. Кобилянської? Думаю, не варто…»

Прискіпливий читач, гадаємо, вибачить «Медіа-Версії» категоричний заголовок, бо ж відомо, що дипломатичність не є притаманною для медіа чеснотою. Засоби масової інформації – у радянські часи так називали газети, радіо й телебачення – навпаки навмисне загострюють ситуацію, щоб на неї звернуло увагу якомога більше людей. Бо, як правило, вони зачіпають теми, що впливають чи навіть визначають життя мешканців громади…

Вл. інф.

Запис Панно – так! Новобуду з паркінгом – ні! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецтвознавиця Світлана БІЛЕНКОВА: «Без фахової оцінки панно не можна було знищувати»

Після знищення панно, знайденого під час демонтажу «Берізки» на вул. Ольги Кобилянської, 41, залишилося чимало запитань. Чи становив цей твір мистецьку та історичну цінність? Чи можна було його врятувати? І що робити тепер, коли від нього залишилися лише фрагменти та фотографії? Про це «Медіа-Версії» поговорили з мистецтвознавицею Світланою Біленковою.

— Пані Світлано, чи правильно було знищувати панно, не провівши попередньо незалежної мистецтвознавчої експертизи?

— Ні. З позиції міжнародних пам’яткоохоронних стандартів і місії міжнародної організації DOCOMOMO це порушує базовий принцип — презумпцію цінності.
DOCOMOMO була заснована 1988 року в Нідерландах архітекторами Хубертом-Яном Хенкетом та Весселом де Йонгом. Організація об’єднує архітекторів, істориків і памяткоохоронців у десятках країн світу і займається виявленням, документуванням та збереженням пам’яток міжвоєнного та післявоєнного модернізму.
В Україні є ГО «DOCOMOMO Україна» — єдиний представник цієї міжнародної організації. Вона координується харків’янами.
На жаль, офіційної інформації про «DOCOMOMO Україна» у Чернівцях відсутня, на відміну від Львова та деяких інших міст.

— А що означає принцип презумпції цінності загалом та у випадку з цим панно зокрема?

— Презумпція цінності DOCOMOMO — це засадничий пам’яткоохоронний принцип, згідно з яким будь-який об’єкт архітектури модернізму (Modern Movement) за замовчуванням вважається потенційно цінним, доки не буде науково доведено протилежне.
Цей підхід був сформульований згаданою міжнародною організацією DOCOMOMO International для захисту споруд XX століття від масового знищення, знесення та непрофесійних перебудов.
Конкретно у нашому випадку це означає те, що твір не можна просто вважати нецінним лише тому, що він належить до певної історичної епохи. Спочатку його потрібно зафіксувати, дослідити й оцінити незалежними фахівцями, а вже потім приймати рішення щодо подальшої долі.
І зовсім неважливо, якого періоду монументальний твір. Культурні пласти розвитку містобудівної діяльності підлягають документуванню та збереженню як частина культурного ландшафту міста.

— Уточнюю, себто визначення «радянське панно» саме по собі не є аргументом для його знищення?

— Безумовно, ні. Саме тому знищення панно просто неба без належної консервації демонструє критичні системні прогалини у пам’яткоохоронній справі на рівні міста.
Спочатку має бути незалежна експертиза і здійснення професійної фіксації твору для ґрунтовного дослідження.

— Тож чому цього не зробили? Адже маємо при департаменті Чернівецької міської ради управління охорони культурної спадщини…
— Це може означати лише одне: у пам’яткоохоронного органу виконавчої влади міської ради не має делегованих повноважень щодо нагляду за землями історико-культурного призначення міста та пам’ятками, розміщеними на їх територіях. Так само невідомо, у чиєму підпорядкуванні нині перебуває Управління охорони культурної спадщини і чи має можливості контролювати процеси охорони спадщини. Це велика проблема, яка вже не вирішується майже 20 років. Про це я писала у «ВІДКРИТИХ РОЗДУМАХ ПРО ДОЛЮ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СПАДЩИНИ В ЧЕРНІВЦЯХ У ПЕРІОД ВИПРОБУВАНЬ ВІЙНИ» («Медіа-Версії», 8 червня, ц.р. ). Отже, на жаль, досі немає розподілу делегованих повноважень між іншими структурами, такими як, зокрема, регіональна виконавча влади та охорона об’єкту Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

— Усвідомлюю, що саме у тій проблемі делегованих повноважень, так би мовити, й собака зарита. Та панно вже знищене. Чи можна сьогодні хоча б якось виправити ситуацію?
— Так. На щастя, тут ще не все втрачено. Навіть після фізичного знищення панно місто має можливість зберегти його образ, пам’ять… Адже панно активно фотографували містяни протягом тих кількох днів, коли воно було більш-менш доступне для ознайомлення. Тому сьогодні можна говорити про цифровий порятунок і можливість реплікації втраченого. Ба, більше, навіть про «атрибуцію художнього твору», тобто про можливість дослідити, хто є його автором.

— Як це можна зробити?
— Технологічно це можливо шляхом так званого краудсорсингу фотографій — тобто публічного збору всіх наявних фотоматеріалів.
Причому йдеться не лише про професійні фотографії. Цінними можуть бути й звичайні фотографії зі смартфонів — зроблені з різних кутів, зблизька і здалеку, у різному освітленні.
Якщо зібрати достатню кількість таких зображень, їх можна використати для цифрової реконструкції панно, а надалі — для виготовлення його копії.

— І де могла б бути розміщена така копія?
— Один із варіантів — інтегрувати її в інтер’єр новобудови там, де панно було виявлено. Інший — розмістити в іншому публічному просторі Чернівців як відтворений об’єкт втраченої пам’ятки міста.
Тобто навіть після фізичної втрати твору місто має можливість зберегти його образ, історію та пам’ять про нього.
І така практика вже існує. Одним з найвідоміших у світі прикладом, де для відтворення втрачених об’єктів масштабно залучалися публічні фотографії (краудсорсинг) є приклад Національного музею Бразилії (Museu Nacional) у Ріо-де-Жанейро, де внаслідок масштабної катастрофи у вересні 2018 року було знищено понад 85% колекції артефактів. Тоді як чернівецьке панно було збережене на 80%. Та повернемося до столиці Бразилії. Одразу після трагедії розпочався масштабний краудсорсинг для цифрового відновлення пам’яті. Студенти Федерального університету штату Ріо-де-Женейро (UNIRIO) запустили всесвійтній заклик до відвідувачів. Вони просили надсилати особисті фотографії та селфі, зроблені на тлі експонатів. У результаті було надіслано понад 14 тисяч матеріалів (світлин, малюнків, авторських відео). Цей архів допоміг зафіксувати точний вигляд залів та втрачених речей для майбутніх дослідників.

— Отже, історія зі знищеним панно може стати для Чернівців своєрідним уроком?
— Саме так. Чернівці – місто, яке володіє об’єктом Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО І тому дуже важливо, щоби надалі до подібних об’єктів застосовувався принцип: спочатку дослідити й зафіксувати — і лише потім приймати рішення.
Бо культурна спадщина — це не лише те, що вже занесли до офіційних реєстрів. Це також те, що місто повинно вміти побачити, розпізнати й зберегти до того, як воно буде втрачено.
— До слова, пані Світлано, нагадаю про унікальні автобусні зупинки мозаїчного стилю, яких колись на Буковині було чимало. Нині вони також майже втрачені…

Людмила Чередарик, «Медіа-Версії»

Запис Про втрачене панно, критичні системні прогалини у пам’яткоохоронній справі Чернівців і… шанс на його порятунок спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогоднішні події в галузі нової забудови Чернівців викликають з одного боку гордість – за масштабність, але тривогу щодо втручання до архітектури середмістя.
До цієї теми звертались і фахівці, і журналісти. Писала про це неодноразово і газета “Версії”.

Прикро визнавати, але монументальне мистецтво Чернівців не лише минулого часу, а й нещодавніх періодів — це значною мірою втрачений пласт художньої культури міста.

Йдеться про композиції, які виконані у різних техніках (малярство, мозаїка, вітраж, розпис на стінах будівель, а також монументальна скульптура та рельєфи).
Громадськість Чернівців, як і професійних архітекторів та митців, стурбував план нової забудови, зокрема зведення багатоповерхівки на місці магазину «Берізка», що на вул. Кобилянської, 41. А тут ще у дворику гастроному «Берізка» виявили рештки напівзруйнованого рельєфного настінного панно.

Причетні до цієї теми спеціалісти формулювали різні мистецтвознавчі версії щодо його походження та авторства.

Передбачалося зокрема кілька міркувань: від розгляду часу створення панно на початку ХХ ст (часу віденського модерну) до 1960-х-70-х років радянського модернізму.
Відомо саме в цей період на Буковині (як і в Україні в цілому) створювались подібні монументальні рельєфи для прикрашання громадських просторів, кафе, гастрономів та внутрішніх двориків.
У такому випадку вцілілі фрагменти рельєфного панно виглядають як композиція етнічного характеру — буковинського. Промовисто про це свідчать постаті: чоловіка у традиційній вишитій сорочці та жінки, що тримають кошики або тарелі, наповнені плодами (яблуками чи виноградом). А також – зображені стилізовані карпатські квіти, соняшники, геометричні візерунки та елементи, що нагадують колоски та калачі. Так розвивається тема врожаю, достатку, гостинності Буковини в композиції кафе у дворику гастроному.

У подібній пластичній манері працювали чернівецькі митці, які займалися створенням монументальних композицій. (Зауважимо: прямокутні дещо геометризовані торси й голови,чіткі зображення деталей сорочок з характерною орнаментацією тощо…). Ці художники працювали у Художньому фонді Чернівців та виконували замовлення, які надходили з установ міста. Працювали вони в пластичній манері, яку спостерігаємо у фрагментах настінного рельєфу, що у дворику “Берізки”. Саме такий характер мали твори чернівецьких художників-монументалістів 1970-х років.

Досліджуючи цю тему, насамперед згадаймо ім’я художника Євгена Максимовича та низку імен наступних років — місцевих майстрів Чернівецьких художньо-виробничих майстерень Художнього фонду України. Протягом 1960-х років працював Володимир Куров, про учнів якого належить згадати, оскільки серед їхніх творів були роботи, створені в манері сучасного етно-модерну. Серед них пам’ятаємо Михайла Катеринюка.
Оглядаючи світлини з фрагментами фігуративної композиції рельєфного панно, зауважуємо, що елементами його декору є численні геометричні мотиви. А саме: пелюстки, кола тощо. Михайло Катеринюк особливо полюбляв оздоблення у вигляді кульок у своїй творчій пластиці: композиціях, різьблених в дереві або карбованих у металі. Це наводить на думку, що Михайла Катеринюка можна розглядати як автора монументального рельєфу, який він виконував на замовлення Художнього фонду.

Представником цього виду монументального мистецтва є також Артем Присяжнюк. Належить назвати Петра Грицика — автора низки настінних панно в нашому місті, Івана Балана та Івана Віхренка, у монументальних композиціях якого вирізняється фольклорна тема.
Згадаймо також Ореста Криворучка, творчість якого мала значний вплив на декоративне мистецтво митців Чернівців та Художнього фонду зокрема.

Монументальні мозаїки, рельєфи цих чернівецьких авторів, які прикрашають стіни будівель у Чернівцях та автобусні зупинки на дорогах області є цьому красномовним прикладом.
Низка подібних мистецьких витворів збереглася до наших днів. Але з часом їхня кількість катастрофічно зменшується.

Відтак, справою патріотичного ставлення і любові до прекрасного міста Чернівці та професійної честі митців, архітекторів, істориків і представників влади міста є захист і збереження чудової і тепер уже рідкісної мистецької пам’ятки — фрагменту рельєфного декору у дворику гастроному «Берізка»…

Запис Монументальне мистецтво Чернівців – колишнє і нещодавнє – практично втрачене спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Анатолій Житарюк, художник, скульптор і альтруїст

За словами художника і скульптора, члена Національної спілки художників України Анатолія Житарюка, який з доброї волі й безоплатно взявся за порятунок пам’ятки, панно виявилося надзвичайно крихким. Його структура була не цільною, а пошаровою: приблизно, як торт «Наполеон».
До того ж витвір був виконаний із гіпсу й накладений на металеву сітку, прибиту цвяхами. А під усім цим ще й проходила електропроводка.
Через таку конструкцію декоративний рельєф фактично не тримався купи: він розсипався просто в руках за усіх намагань обережно його зняти. Тож зняти панно цілком і неушкодженим було практично неможливо. Для цього знадобилося б спеціальне обладнання, а відтак – і чималі кошти.

«Радянщина» чи високохудожній твір?

Панно вже немає

У підсумку фрагменти панно вирізали квадратами.
Фрагмент з головою гуцулки Анатолій Житарюк заніс до Краєзнавчого музею і передав директорці. А фрагмент з головою гуцула — до одного з департаментів Чернівецької міської ради.
Квітку ж узяла на пам’ять про витрачений час і з’їдені нерви Мирослава Поповецька, голова ГО «Українське товариство охорони пам’яток і культури».
Одне слово, проблема вирішилася дивним чином: без необхідних у таких випадках архівних пошуків, мистецтвознавчих досліджень та фахової оцінки твору.
Щоправда, «Медіа-Версії» вже мають оцінки колишньої директорки Чернівецького художнього музею, дипломованої мистецтвознавиці Тетяни Дугаєвої, а також мистецтвознавиці Світлани Біленкової. Найближчим часом ознайомимо з ними наших читачів.

Минуле нікому не потрібне?

Людмила Чередарик, Медіа-Версії

Запис Один фрагмент панно – голову гуцулки – художник Житарюк передав до Краєзнавчого музею спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Організатори запропонували учасникам на вибір три дистанції: 2, 5 та 10 кілометрів. Попри те, що головна мета акції — символічний вияв поваги, на трасах панував справжній спортивний дух. На кожній із дистанцій традиційно фіксували час та визначали лідерів і переможців забігу серед чоловіків і жінок.

Ми пам’ятаємо. Ми біжимо за них. Ми живемо завдяки їм.

 Вічна слава і шана Героям, які поклали свої життя за свободу та мир на нашій землі. Дякуємо їхнім родинам за силу і відданість.

Слава Україні! — Героям Слава!

Запис Чернівці пробігли дистанцію пам’яті за своїх Героїв спершу з'явиться на Медіа-Версії.

або Про що розповів щойнознайдений шедевр віденського модерну

Під час будівельних робіт у дворовому просторі на розі вулиць Ольги Кобилянської, 41 та Вірменської, 14 (двір «Берізки») виявлений фрагмент унікального рельєфного панно доби віденської сецесії. На ньому, за попередньою мистецтвознавчою оцінкою, можна побачити не лише символіку модерну, а й чоловічі постаті у традиційному гуцульському вбранні. Чи є це свідченням особливого «буковинського етномодерну»? І чи може загадковий чернівецький пігмент мати віденський аналог? Про це — у розмові «Медіа-Версій» із відомою мистецтвознавицею Світланою Біленковою

Окремі фрагменти не зовсім уцілілого панно

Та спочатку повідомимо, що фотофіксацію знахідки оперативно здійснили мешканці та передали редакції «Медіа-Версій» через чат громадськості, організований головою Чернівецького відділення ГО «Українське товариство охорони пам’яток і культури» Мирославою Поповецькою та активісткою Оленою Калмиковою. Редакція ж одразу звернулася за фаховою оцінкою до відомої української мистецтвознавиці та архітектурознавиці, кандидатки мистецтвознавства, доцентки Світлани Біленкової, яка багато років досліджує архітектуру Чернівців австро-угорського періоду та є авторкою монографії «Модерн у Чернівцях. Топографія краси», що вийшла у Відні 2002 року.

Світлана Біленкова: «Перед нами — об’єкт архітектурної археології»

– Чернівці – місто, яке вміє дивувати навіть тих, хто присвятив дослідженню його архітектури все життя.
Наше історичне середмістя, сформоване на рубежі XIX–XX століть під впливом провідних європейських архітектурних шкіл, досі зберігає у своїх внутрішніх просторах таємниці, які чекають на свого першовідкривача.
Черговою і, без перебільшення, монументальною архітектурною сенсацією стало розкриття унікального рельєфного панно у дворовому просторі на розі вулиць Ольги Кобилянської, 41 та Вірменської, 14.
Завдяки фотофіксації, яку оперативно здійснили мешканці й передали редакції «Версій», ми отримали можливість буквально зазирнути за понад столітню завісу часу. Бо те, що ховалося під шарами утилітарних конструкцій радянського періоду, виявилося високохудожнім витвором монументально-декоративного мистецтва епохи модерну – віденської сецесії.

«Тут може бути значно більше, ніж просто декоративна стіна»

– Дуже багато. Ця стіна безпосередньо межує з пам’яткою архітектури місцевого значення початку ХХ століття епохи модерну на вул. Кобилянської, 43. На першому поверсі цієї пам’ятки розміщена аптека-музей. Саме на її стіні знайдене панно. Тому саме вже виявлення тут такого художнього фрагмента потребує особливо уважного дослідження його походження, часу створення та первісного призначення.
Для мене ця знахідка не виглядає випадковою. Ще 2002 року у Відні побачила світ моя монографія «Модерн у Чернівцях. Топографія краси» (S. Bilenkova. Jugendstil in Czernowitz. Topographie der Schönheit. Wien, 2002). У ній я детально аналізувала специфіку формування камерних, закритих ансамблів чернівецького середмістя.
А влітку 2015 року у внутрішньому дворику, що належав до колишнього магазину «Берізка», зафіксований унікальний артефакт – залишки масивних кам’яних підпор, які могли слугувати основою для парадного узвозу до глибокого підвального приміщення. Тоді, на жаль, цьому факту не надали належного значення.
Сьогодні ж, коли поруч відкрився величний настінний фриз, ця історія знову спливає на поверхню. І кам’яний портал до колись існуючого підвального приміщення, і нововиявлене панно можуть бути частинами значно більшої містобудівної мозаїки.

– Тобто йдеться не лише про панно… А що можна сказати про художній стиль і зміст самого панно? Чому воно має такий ніжно зелений колір? Адже на знімках особливу увагу привертає cаме його колір…

– Так. Горизонтальний рельєф виконаний у вишуканому ніжно-зеленому пастельному відтінку, історично відомому як селадон або бліда резеда.
Якщо припущення щодо матеріалу підтвердиться лабораторним дослідженням, мінеральний пігмент міг бути введений безпосередньо в об’єм пластичної маси – на кшталт штучного каменю чи роман-цементу. Саме тому він міг зберегти первісний колорит.
Особливо цікавим є контраст ніжних селадонових ліній із грубою фактурою оголеної червоної цегли. Це могло бути свідомим художнім рішенням тогочасного архітектора.

А чи може тут бути «віденський слід»?

– Це дуже цікава наукова гіпотеза, але саме як гіпотезу наразі й потрібно її розглядати.
За архівними даними, на початку ХХ століття в цій частині міста мешкали представники міської інтелектуальної і технічної еліти, а власником однієї з будівель був палітурник Йозеф Кухарський (Josef Kucharski), чий цех розміщувався на першому поверсі.
Професія висококваліфікованого палітурника в тогочасній Габсбурзькій монархії вимагала серйозних технологічних знань. Адже в роботі використовувалися спеціальні пігменти, лаки, клеї та інші матеріали. Відтак цілком логічно поставити питання: чи могли матеріали, які використовувалися в ремісничій майстерні, бути пов’язані з художнім оздобленням цієї ж садиби?
Але відповідь може дати лише лабораторне дослідження.

Від Чернівців — до Відня

– Так. І саме тут локальна знахідка набуває міжнародного виміру.
Навесні 2019 року у межах міжнародної співпраці я виступала з гостьовою лекцією «Eisbrecher im ukrainischen Denkmalschutz» («Криголамність як життєва позиція в українській пам’яткоохоронній справі») в Інституті реставрації при Віденському університеті прикладних мистецтв.
Під час цього візиту я мала можливість ознайомитися з унікальною колекцією історичних фарбників, лаків і пігментів, яка використовується для дослідження матеріалів архітектури та ужиткового мистецтва Центрально-Східної Європи габсбурзького періоду.
Тож сьогодні виникає дуже цікава перспектива:
чи можна буде порівняти хімічний склад матеріалу чернівецького панно з історичними аналогами, які зберігаються у віденських реставраційних фондах?
І це – питання для серйозного міжнародного наукового дослідження.

Найбільша небезпека – не сама знахідка, а те, що з нею може статися

– Пані Світлано, ми бачимо, як «Берізка» з простого питання новобудови перетворюється на щось інше. Адже ділянка, про яку ми говоримо, є частиною історичного середовища Чернівців. Яке значення це має для знахідки?
— Надзвичайне. Ділянка розташована в межах центрального історичного ареалу Чернівців і в буферній зоні об’єкта світової спадщини ЮНЕСКО «Резиденція митрополитів Буковини і Далмації».
Це означає, що будь-які містобудівні трансформації тут повинні здійснюватися з особливою увагою до збереження історичного середовища та його видатної універсальної цінності.
І тепер у нас з’явився ще один аргумент. Ми маємо не просто стару ділянку, на якій планується нове будівництво.
Ми маємо нововиявлений історико-художній артефакт, який потребує дослідження, документування і збереження.

Не знищувати, а інтегрувати

– То що ж насправді приховувало чернівецьке подвір’я?

– Нині ми знаємо лише частину історії.
Перед нами – фрагмент рельєфного панно, створеного, ймовірно, понад століття тому. Перед нами – загадкові кам’яні конструкції, зафіксовані ще 2015 року. І перед нами – історія будівель, ремісничих майстерень, можливих підземних приміщень і саду.
І, можливо, архіви ще зберігають креслення, фотографії чи документи, які дозволять скласти цю мозаїку до кінця.
Але вже сьогодні зрозуміло одне:
перш ніж остаточно змінювати цю територію, потрібно її дослідити.
Бо інколи за непоказною стіною старого чернівецького подвір’я може виявитися не просто шматок минулого. а частина історії самого міста.
І тепер головне питання: чи встигнуть Чернівці її зберегти?

– Зрештою, пані Світлано, недарма існує вираз, відомий з далекої давнини: поспішай повільно!
…І, насамкінець, щира вам вдячність за те, що миттєво відгукнулися на суспільний запит чернівчан – їхнє нестримне бажання зберегти неповторну спадщину міста для наступних поколінь.

Людмила Чередарик, Медіа-Версії
Фото нововиявленого панно – мешканців та редакції Медіа-Версії.

Запис Чернівці, сенсація на Кобилянської, 41 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

або Про незвичні професії в Державній службі зайнятості

Служба зайнятості продовжує знайомити з широким різноманіттям українських професій. У списку напрямів діяльності чимало таких, про які багато хто і не чув. Загалом у сучасній українській мові близько 200 тисяч слів, 40 тисяч із яких у постійному лексиконі наших людей. А число професій в нашій країні – понад 9 тисяч. Отож давайте разом додамо їх до частіше вживаного переліку.

1. Алундувальник. Професія відноситься до робітничих спеціальностей. Працівники, які мають у своїй трудовій книзі такий запис, наносять ізоляційний матеріал на металеві деталі для електроізоляції. Назва спеціальності формується через найменування речовини, з якою працюють такі працівники, – алунду. Це штучно отриманий надзвичайно твердий мінерал, який одночасно є вогнетривким та хімічно стійким. Ця професія надзвичайно потрібна в електротехнічній промисловості, зокрема в оборонному секторі. Щоб влаштуватися на таку вакансію, найчастіше потрібна професійно-технічна освіта. Рідше, можлива підготовка на виробництві чи навчання в центрах професійної освіти.

2. Диспашер. Мова йде про кваліфікованого експерта з морського права. Такий спеціаліст розраховує збитки у випадках аварій на морі. В його обов’язки входить розподіл виплат між судновласником і господарем вантажу. Документ, в якому зазначаються ці дані, носить назву диспаша. В Україні диспашер може бути експертом торгово-промислової палати, а закордоном найчастіше призначається судновласником. Ще однією назвою цієї професії є аджастер, це слово є омонімом до найменування кольорового пігмента для косметичних засобів. Щоб працювати диспашером, потрібно мати повну вищу освіту за спеціальностями міжнародне чи морське право, фінанси та кредит, або ж страхування.

3. Жарівник. Це професія із харчової промисловості. Такий робітник керує процесом вологотеплової обробки сировини у спеціальних жаровнях. Найчастіше жарівники обслуговують устаткування з перероблення фруктів, овочів, олієнасіння та горіхів. Вони відповідальні за технологічний процес смаження. Нерідко працюють на кондитерських фабриках та підприємствах з виробництва снеків. Часто така робота не вимагає досвіду, але передбачає відповідальність та фізичну витривалість. Навчання за такою професією проходить переважно на виробництві, з можливим підвищенням кваліфікації. Відповідно, ніякої додаткової освіти, крім базової середньої – не вимагається.

4. Каротажник. Це фахівець, який проводить геофізичні дослідження свердловин. Геофізика, у свою чергу, це комплекс наук, що вивчають фізичні властивості Землі. Такий працівник виконує монтаж, демонтаж та обслуговування каротажних станцій (спеціальної установки, яку опускають глибоко під землю), проводить електричні, магнітні, радіоактивні та акустичні вимірювання для вивчення порід. Слово каротажник походить від назви дослідження свердловин – каротаж. Освіта такого працівника залежить від рівня посади – робоча спеціальність або інженер-геофізик. У першому випадку слід мати професійно-технічну освіту, в другому – вищу, найчастіше за спеціальністю геологія чи геофізика.

5. Пудрівник. Це робітник, який займається ручною працею, а саме переміщує сировину. Його назва походить від специфічності процесів, до яких він задіяний. Адже такий працівник має справу з пудрами та порошками. Така робота часто відноситься до виробництв, де не потрібна спеціальна освіта. Професія здобувається безпосередньо на робочому місці після інструктажів та підготовки нового працівника колегами, які мають досвід.

Державний центр зайнятості
n20@es.dcz.gov.ua

Запис Диспашер, каротажник та пудрівник спершу з'явиться на Медіа-Версії.

]]> https://versii.cv.ua/news/dyspasher-karotazhnyk-ta-pudrivnyk/70417.html/feed 0