Олексій Гамов, який нині працює у США, опублікував статтю в одному з найвідоміших у світі видань для скрипалів — лондонському журналі The Strad. Її назва інтригує і водночас боляче точно характеризує долю цілого пласту нашої культури: «Українські скрипкові сонати, яких ніхто не грає — і як їх грати». Йдеться не просто про пересічну музикознавчу публікацію, а про спробу повернути світові музику, що її з різних причин світ так і не почув.
Violinist Oleksii Hamov – таке фото опублікував журнал The Strad
Автор аналізує дві сонати для скрипки і фортепіано українських композиторів XX століття — Наума Лапинського та Миколи Сільванського. Твори, які існують. Надруковані. Доступні. Та які практично ніколи не виконуються. І не тому, що вони не варті уваги.
Стаття, опублікована у The Strad 28 серпня 2026 року, виросла з його докторського дослідження, захищеного в Університеті Невади в Лас-Вегасі. І, як не дивно, та докторський проєкт Гамова став першим виконавсько-орієнтованим дослідженням сонат Наума Лапинського та Миколи Сільванського навіть в українському музикознавстві.
Але Олексій Гамов не обмежився науковою роботою. Він поставив перед собою значно амбітніше завдання: дати цій музиці можливість прозвучати.
Бо можна відкрити невідомий твір, написати про нього дисертацію і залишити її в університетській бібліотеці. А можна пояснити музикантам усього світу, чому цю музику варто грати. І — що не менш важливо — як саме її грати.
Саме тому стаття Гамова в The Strad — не звичайна музикознавча публікація. Автор буквально проводить скрипаля і піаніста крізь ці партитури: говорить про фразування, інтонацію, аплікатуру, роботу смичком, виконавські труднощі. Пояснює, як почути у музиці Лапинського її внутрішню драматургію, а в сонаті Сільванського — українську фольклорну інтонацію, гуцульські мотиви та особливу нерівну ритміку народної пісні.
Тобто це вже не просто: «Подивіться, в Україні є такі композитори». Це фактично: «Ось ця музика. Вона варта того, щоб її почули. Ось як її зрозуміти. І ось як її грати».
І в цьому, мабуть, полягає найважливіше. Бо світ дуже часто не знає української культури не тому, що вона не має чого сказати. А тому, що її десятиліттями або не допускали до великої культурної розмови, або розчиняли в чужому просторі, або просто не вважали за потрібне представити.
The Strad у вступі до статті нагадує: якщо сьогодні попросити скрипаля назвати українську сонату, найчастіше прозвучать лише кілька прізвищ — Лятошинський, Косенко, Скорик. Тим часом історія української скрипкової сонати значно ширша. Олексій Гамов відкриває ще одну її сторінку. І робить це не в Чернівцях і навіть не в Києві. А у світовому професійному середовищі.
Наш земляк сьогодні працює викладачем струнних інструментів у Colorado State University Pueblo, є асоційованим концертмейстером Baton Rouge Symphony Orchestra, виступає із симфонічними колективами США.
Його шлях до Америки почався у Чернівцях, у сім років, коли тітка Алла Олексіївна Гамова привела хлопчика до музичної школи №2.
Далі були Чернівецький коледж мистецтв імені Сидора Воробкевича, навчання у США, магістратура, Artist Diploma, докторат.
Та здається, найцікавіше нині діється саме на перетині цих двох світів: музикант, який грає в американських оркестрах і викладає американським студентам, нібито раптом звертається до українських партитур, про які практично ніхто не згадує, і привносить їх до світового професійного простору. До того ж, не як музейну цінність. А як живу музику!
На сторінках The Strad він пише про дві сонати, які десятиліттями залишалися на узбіччі репертуару, але готові зазвучати знову. «Вони заслуговують бути почутими знову — і готові, коли будемо готові ми», — таким є головний посил його публікації. І, мабуть, це стосується не лише двох конкретних сонат. Українська культура ще й досі має чимало таких голосів, партитур, імен і творів, які чекають, щоб їх почули.
Сам Олексій Гамов каже, що редакція The Strad уже запросила його до подальшої співпраці. І хочеться вірити, що це справді лише початок.
…Україна нині поступово повертає світові свої імена, свою історію, свою культуру. І дуже часто це роблять люди, які мешкають далеко від дому, але несуть із собою те, що колись почалося в рідному місті.
У випадку Олексія Гамова – в Чернівцях.
У місті, де колись маленького хлопчика його педагог Йосип Ферцер поставив зі скрипкою на стіл і сказав: «Уяви, що ти на сцені». Схоже, уява спрацювала!
Хоч із роками сцена стала значно більшою.
Проте, мала батьківщина досі на відпускає серце музиканта: Олексій Гамов час від часу – на жаль, дуже не часто – виступає перед чернівецькою публікою у філармонії. Не проґавте, слідкуйте за афішами… Може, поталанить.
Людмила Чередарик, Медіа-Версії
P.S. Статтю Олексія Гамова читайте тут
