Євген Луньо та інституційна матриця опору
Націю можна позбавити голосу навіть тоді, коли про неї пишуть томи історичних досліджень. Імперія здатна робити таке віртуозно: вона залишає поневоленому народові роль пасивної жертви, статистичного об’єкта в архівах каральних органів або безіменного натовпу, що вічно страждає. У сучасному ж світі, де державний апарат часто підміняє реальне націєтворення грантовими презентаціями та нескінченними скаргами на нестачу зовнішньої допомоги, історія також стає інструментом імітації.
У цьому контексті постать Євгена Луня набуває абсолютно нового, жорсткого політичного виміру. Для українства він не є просто видатним фольклористом чи краєзнавцем. Він — архітектор національної суб’єктності, людина, яка препарувала та зафіксувала анатомію безкомпромісного українського опору.
Коли держава зникала або її інститути були захоплені ворогом, справжня еліта чину брала відповідальність на себе. Євген Луньо присвятив 28 років життя тому, щоб самотужки, без державних бюджетів, міністерських квот і дозволів обійти сотні сіл Яворівщини. Він записав понад 800 живих розповідей очевидців та 5000 оригінальних повстанських текстів. Якщо історик Сергій Білокінь у тиші архівів КДБ деконструював механізм імперського терору, то Євген Луньо зберіг механізм нашої системної протидії. Він зафіксував, як людина, загнана в кут тоталітарною машиною, зберігала здатність до морального вибору, взаємодопомоги та збройного чину. Це пряма ілюстрація того, що філософ Юліян Вассиян називав «духовним мілітаризмом»: станом, коли воля нації не ламається під тиском зовнішніх обставин, а кристалізується в абсолютну зброю.
Щоб зрозуміти вагу роботи Луня для нашого майбутнього, ми маємо подивитися на його спадок крізь чотири інституційні фільтри сучасності.
Матеріали, які зібрав Євген Луньо, – це не просто спогади про бої в лісах. Це детальна, покрокова інструкція з того, як будувати ефективні державні інституції в умовах тотального знищення. Підпілля УПА – це логістика, контррозвідка, підпільна пошта, шпиталі, друкарні та система фінансування, створені без жодної зовнішньої легітимізації.
Сьогоднішня бюрократія, маючи мільярдні західні бюджети, цілі міністерства, відкриті кордони та статус легальної влади, часто не здатна запустити масове виробництво вітчизняних ракет чи снарядів, постійно виправдовуючи свою інституційну імпотенцію «складними обставинами» та затримками від партнерів. Сучасна влада, яка спокійно делегує монополію на насильство, дозволяючи іноземній поліції патрулювати вулиці українських міст, мислить категоріями залежності, а не суверенітету.
Натомість українці 1940-х, яких фіксував Луньо, будували автономну Державу буквально під землею, без жодного гранту і без надії на те, що їх врятує міжнародне право. Луньо зберіг для нас еталон інституційної спроможності нації, який є абсолютним вироком для сучасних управлінців-імітаторів. Він довів: держава виникає не там, де є бюджет, а там, де є залізна воля до її створення.
Офіційна історіографія – як радянська, так і сучасна ліберальна – любить ліпити з українців ХХ століття націю жертв: розкуркулених, заморених голодом, вивезених до Сибіру. Нас вчать плакати над своїми поразками і шукати співчуття у світу.
Луньо ж свідомо шукав і фіксував інший антропологічний тип – тип «політичного солдата». Він записував тих, хто не чекав милості, а розстрілював окупаційні адміністрації. У його 800 інтерв’ю пульсує той самий холодний «національний егоїзм», про який писав Дмитро Донцов, і та безжальність еліти, якої вимагав Роман Бжеський. Люди, чиї голоси зберіг Луньо, не були сентиментальними романтиками; це була правляча каста збройного підпілля, яка вершила правосуддя і застосовувала силу на своїй землі. Луньо довів: ми вижили як нація не тому, що нас хтось пошкодував, а тому, що в кожному селі знайшлися люди, здатні на фізичний, холоднокровний і методичний терор проти імперії.
У XXI столітті війни та смисли виграються алгоритмами, а ШІ навчається на масивах даних. Якщо ми згодовуємо йому російські імперські архіви КДБ чи вилизані компромісні тексти сучасних підручників, ми отримуємо штучний інтелект із ментальністю раба чи провінціала.
Євген Луньо, сам того не усвідомлюючи, виконав фундаментальну роботу для нашої майбутньої когнітивної безпеки. Зібрані ним 5000 оригінальних повстанських текстів, жартів, пісень і розповідей – це чистий, не заражений російським вірусом автентичний датасет української суб’єктності. Це оригінальний вихідний код, на якому мають навчатися автономні системи української держави наступного століття, щоби безпомилково розпізнавати ворога і розуміти власну безкомпромісну природу.
Сучасна влада постійно намагається монополізувати патріотизм, створюючи комісії, агенції та інститути пам’яті, які поглинають ресурси, але часто продукують лише паперові звіти. Суспільство привчають до патерналізму: чекати, поки держава виділить кошти, щоб зберегти пам’ять.
Євген Луньо є абсолютним взірцем прямої інституційної дії. Коли сучасний чиновник розводить руками і каже: «на це немає повноважень і бюджету», Луньо просто сідав на велосипед і за 28 років зробив роботу цілого науково-дослідного інституту. Він реалізував метод Володимира Старосольського на практиці: суб’єктності не просять, її створюють власною волею. Життя Луня – це жорстка інструкція для сучасної еліти. Справжній національний інтерес кується не в міністерських кабінетах і не в очікуванні грантів. Він кується паралельно до державної машини, часто – всупереч її бюрократичній інертності.
Замість епілогу
Коли третій том його повстанських розповідей вийшов уже після його смерті, завдяки надзусиллям його дітей, це стало маніфестом нашої інституційної безперервності. Незалежність народу залишається картонним фасадом, доки право знати свою історію залежить від дозволу чужого архіву або настрою власного корумпованого чиновника.
Євген Луньо повернув нам наш власний, неприборканий голос. І зробив він це для того, щоб наступні сто років ми говорили зі світом виключно з позиції сили духу, пам’ятаючи не про те, як нас намагалися знищити, а про те, як ми вміємо давати гідну відсіч.
Владислав СМІРНОВ, FB
