Привіт із іншого життя

Минуло кілька років – і найскандальнішу дівчинку нашої школи я побачила на ТРК «Чернівці». Така ж енергійна і епатажна, вона вела програму «Привіт з Чернівців»… Ще за якийсь час я зустрілася з нею в затишній кав’ярні, щоби познайомити читачів «Версій» із однією з найпомітніших телеведучих Буковини.

– Як справи, Тає?

– Хотілося би краще. Це як День Бабака, знаєш? Кожен день схожий на інший.

– Дивно, в тебе ж зовсім не рутинна робота!

– О, так! Я не змогла б працювати десь в офісі чи в магазині. Дуже люблю розмаїття, і моя робота мені дає саме те, чого я хочу!

– Чого ж справи не дуже?

– Це не для преси… (сміється)

– А як усе починалося? Перший репортаж пам’ятаєш?

– Це була виставка у краєзнавчому музеї. Я тоді сіла поряд з якимось хлопцем, геть забула про оператора. Я ж не знала тоді, що треба слідкувати за ньюзмейкером, підзйомками, синхронами…  Я дівчина комунікабельна, тож ми з тим парубком розговорилися, а коли я згадала про зйомку, оператор уже показував мені кулак. Потім він пояснив мені, що оператор + журналіст = репортер, це одна команда. Далі виголосив, що «журналістки з мене не вийде», а я подумала: «Життя покаже».

Коли уперше брала інтерв’ю, рука тремтіла: не могла втримати мікрофон, так боялася. Старенький художник розповідав щось довго, а я тримала мікрофон обома руками!

– Як ти гадаєш, яка маса мікрофону?

– Кілограмів 10, не менше. Зате тепер у мене такі біцепси! (сміється)

x_4d42ab1c

– Як потрапила у «Привіт з Чернівців»? Це ж одна із найбільш рейтингових буковинських передач…

– Якось ведучий «Привітів» не міг вести чергову програму і мене попросили його замінити. Я думала, що мені буде важко в кадрі, але од разу  відчула себе рибою у воді. Ніколи не звертаю уваги на камеру, лише на оператора. А оскільки всі вони – близькі, рідні для мене люди, працювати дуже легко. Найголовніше – щоби людина, яка мене знімає, була налаштована до мене дружньо. Я забуваю про камеру. Після першої програми я зрозуміла, що даремно так боялася.

– Що змінилося після того, як ти почала вести «Привіт з Чернівців»?

– Почали впізнавати люди на вулицях. А мені щоразу було дуже ніяково. Я не хочу, щоби мене впізнавали, мені це не подобається. Люди у маршрутці, таксисти, продавці – усі просили передати привіт. Якби я працювала на центральному каналі і зазнала би справжньої слави, певне, застрелилась би! Одного разу в Затоці з другом гуляли набережною. І тут підбігають до нас якісь люди і кричать: «Привіт з Чернівців!» У Затоці, уявляєш?

– Тепер ти ведеш гороскопи, тож будуть питати: «Що там для Близнюків?»

Гай, най буде, що буде!(сміється)

– Маєш якийсь особливий секрет успіху?

– Ну, я, звичайно,  не надто гарна і не можу сказати, що дуже розумна… (сміється) Але впевнена, що в мене є харизма…

– І що ти маєш на увазі?

– Пам’ятаю, Олег Скрипка на прес-конференції сказав: «Ненавиджу, коли говорять «харизма». Свиня, яка найхаризматична, ближче за всіх до корита!» Я з ним не згодна. Для мене це магніт: коли людина притягує.

– Хто з українських журналістів «притягує тебе»?

– Олена Цинтила (сміється). Насправді, дуже люблю репортерів ТСН.

– Сама хотіла б там працювати?

Ні, я хочу бути актрисою. Вважаю, що це мій шлях…

x_75d8f8d5

– Кого хотіла би зіграти?

Цікаве запитання, навіть не знаю, що відповісти. Напевне, Софі Ковальськи у фільмі «Закохайся в мене, якщо насмілишся»… Люблю персонажів, які є реалістами і при цьому вірять у те, що можна змінити світ…

– А як змінити світ?

Це питання до моєї мами, вона на цьому знається. У дитинстві вона мені розповідала, що світ можна змінити, якщо його любити. Я не займаюся софістикою, мовляв, любіть природу, квіточки… Я говорю про особливу любов до людей. Переконана, що варто любити навіть тих, хто тебе ненавидить. На щастя, мені це вдається. Я не знаю як це, коли людина тебе дратує. Не вмію дратуватися. Коли людина не дуже приємна, я намагаюсь її полюбити. Частково в мене це виходить.

– Приємних людей більше…

– О, так! Я дуже люблю людей, які мене оточують. Якось переглядала телефонну книжку в мобільному і побачила, що майже всі контакти – мої колеги з ТРК «Чернівці». Спочатку жахалася: «Хіба я не маю друзів, лише співробітників?» А тепер розумію, що мої колеги і є мені друзями. Що б у мене не трапилося, вони завжди підтримують. Постійно з ними бачимось поза роботою… Навіть не знаю, як у відпустці буду без них…

– А куди збираєшся у відпустку?

– Я обожнюю фестивалі. Там кожний посміхається і готовий прийти на допомогу. Там усі свої. Певне, чи не єдиний позитивний прояв психології натовпу.

На кого ти більше схожа: на Попелюшку чи на Тома Сойера?

На Тома Сойера… Обожнюю пригоди! Моє життя зіткане з пригод. Пригадую, коли відпочивала у Києві, я пішла на вечірку і познайомилася з байкерами. І вже до Чернівців поверталася на справжньому «Harley Davidson», 160 км/год. Це було незабутньо. Авантюризм і пригоди керують світом!

– Чи важко поєднувати таке бурхливе життя з роботою на ТРК «Чернівці»? Багато уваги приділяєш собі?

– Зовсім ні! Скажімо, до запису гороскопу я готуюся 3 хвилини. Я навіть фарбуватися нормально не вмію. Мрію про візажиста, бо сама ніколи не слідкую за своєю зовнішністю.

Які бонуси дає робота на телебаченні?

– Тобі сказати скільки, разів я показувала своє посвідчення міліціонерам? (сміється). До речі, жодного разу не користувалася якимись професійними знайомствами чи зв’язками. Плюс у тому, що звичайна людина не може бути компетентною в усьому, а журналісти знають усе. Через те, що я займаюся рекламою, чудово орієнтуюся в будівельних матеріалах…

– То в тебе чудове життя… А є щось таке, про що шкодуєш, чого не вистачає?

– Шкодую про те, що в юності не приділяла достатньо часу музиці. В музичній школі викладачі покладали на мене великі сподівання, а я, як справжня хуліганка, все прогулювала. А не вистачає… особистого життя, романтики…

Емма АНТОНЮК, «Версії»

 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Думок на тему “Привіт із іншого життя”