Оскільки українцям нині непереливки, пропонуємо рецепт щастя від експерта «Версій» Франца ФЕДОРОВИЧА

 Більшість скаже – що за нісенітниця?  Наше життя жахливе: постійно щось стається або   чогось бракує. У найгіршому випадку – хтось хворіє: або ти або рідні. Але ж усе може бути по-іншому. І це залежить тільки від вас, від нас, від кожного зокрема.

У дитинстві я вірив у казки, в молодості – у любов,  а тепер вірю в те  і друге, та ще у добрих людей. І за цих умов людина не може не бути щасливою.

А знаєте, в чому тут секрет? Людина завжди – ЗАВЖДИ, бо винятків не існує, – отримує той результат, на який сподівається. І це доведено вжевченимиі визнано законом квантової фізики.

…Нагадався щодо цього анекдот про жінку, яка, їдучи в тролейбусі, подумки промовляла-голосила: «Чоловік – алкоголік і нероба, син – наркоман, донька – повія, онуки – хворі!!!». А за її плечима слухав це ангел-охоронець і,теж подумки,дивувався: «І навіщо усього цього їй треба? Але ж так просить! Так просить! Доведеться дати…». Тільки зараз, дізнавшись про нові відкриття фізиків, я зрозумів, як це працює. Річ  у тім, що, за твердженням учених, які вивчають кванти, наш світ – це  енергія й усі квантові частинки перебувають водночас скрізь. Це є парадоксом і має назву квантової невизначеності. Іншими словами це формулюється так: якщо немає спостерігача – людини – світ просто не існує. Всі елементарні частинки змінюють свій стан лише тоді, коли за ними спостерігають. Тобто очікування людини завжди впливають на результат!

Отож, якщо казати собі, що грошей у вас  немає, як і немає доброї роботи, то ви їх і не матимете. Погляньте довкола і ви побачите людей, які за тих же обставин мають різні результати.А все тому, що думки формують долю. І це вже, як бачимо,  доведено фізиками. Саме тому не раджу реагувати на прикрощі роздратуванням, агресією та негативом. Адже від цього краще не стане і ситуація не поліпшиться. Натомість позитивні думки вибудують і позитивну основу, яка невдовзі дасть позитивні наслідки. Якщо ви зі мною не згодні, це ваш вибір, на який ви маєте право – в даному випадку ви праві. Але ж оця ваша правота нічого не змінить у вашому житті на краще. Ось у чому проблема.

Думаю, кожний колись замислювався над тим, чому одні люди долають недуги, а інших вони призводять до повної інвалідизації? Так ось, ті, що одужали, вибрали для себе позитивний світ, а відтак і вибудували його.

Мій досвід переконав мене:  щосекунди ми здійснюємо вибір і щосекунди створюємо свою реальність – щасливу чи нещасну. Це означає, що коли з вами відбувається щось недобре, то ви потрапили у так зване квантове перехрестя. І якщо ви розлютилися, то повернули у злий недобрий світ. Зрозуміло, ніхто не може радіти неприємностям, але вони виникають у нашому житті для того, щоби ми робили з них  правильні висновки. І недарма ж існує такий вислів: спокій сильніший за емоції, а мовчання – голосніше за крик.

Від редакції:

ФранцФЕДОРОВИЧ – виробничник, громадський діяч і меценат. Організований ним понад 10 років тому благодійний Фонд для опіки над хворими на рак та лейкемію «Подаруй дитині життя» допоміг врятувати десятки життів маленьких буковинців.

Готуючи «Погляд» Франца Карловича до друку, журналісти «Версій» пригадали фразу, почуту колись від нього:  «Жити треба так, щоби люди, які стикаються з тобою, посміхнулися, а ті, що спілкуються з тобою, ставали щасливішими».

Запис Франц ФЕДОРОВИЧ: «Дитинство – казка, молодість – любов. А зрілість – те і друге» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всесвітній економічний форум у Давосі цьогоріч висвітлив тенденції та прогнози не лише для бізнесу й фахівців з економіки, але показав небезпеки та шляхи їхнього подолання для цілого людства.

Засновник Інтернет-рітейлера «Alibaba» (компанії з роздрібної торгівлі через Інтернет – ред.) Джек МА у своєму виступі на Всесвітньому економічному форумі в Давосі попередив про проблеми, що можуть виникнути через новітні технології. На його думку, роботи й штучний інтелект можуть призвести до початку Третьої світової війни, пише CNBC.

Відповідаючи на запитання після виступу, Джек Ма відзначив і ризик виникнення соціальних проблем через ці технології: роботи й штучний інтелект позбавлять людей великої кількості робочих місць. Незважаючи на те, що нові технології створять більшу кількість успішних людей та цікавих професій, ШІ й великі дані (структуровані й неструктуровані величезні й різноманітні обсяги інформації – ред.) являють собою загрозу для людей:

«Перша технологічна революція спричинила Першу світову війну, а друга технологічна революція спровокувала Другу світову війну. Наразі відбувається третя [технологічна революція]».

Вже торік, навесні 2017-го, Джек Ма прогнозував, що вже за 30 років людство створить роботів, які керуватимуть компаніями. Однак, на думку Ма, на людство чекає й кілька десятиліть тортур через штучний інтелект і вплив Інтернету.

Чи ж бачить відомий та успішний керівник цілого напрямку у світовій торгівлі вихід для людства? Ма сподівається, що будь яка світова війна в майбутньому буде спрямована проти хвороб, забруднення довкілля й злиднів і не виливатиметься у винищення людей. Аби досягти цього, ШІ має підтримувати людей. А технологічні компанії повинні стежити щоби результати їхньої діяльності йшли на користь майбутньому. Дещо романтичні твердження для безжалісного світу бізнесу, чи не так?

Якщо шукати виходів разом із Ма, не можна пройти повз його заклик до підвищення… коефіцієнту любові, наведений в Інтернет-виданні «ГОРДОН»:

«Якщо ви хочете бути успішним, треба мати високий EQ (емоційний коефіцієнт – вимір здатності людини розпізнавати емоції, наміри й мотивацію інших людей, за аналогією з IQ – коэффициентом інтелекту, розшифровує «ГОРДОН»).

«Якщо не хочете швидко програвати – високий IQ. Та якщо ви хочете, щоби вас поважали, вам потрібен високий LQ (love quotient – коефіцієнт любові)», – розповідає Ма.

«У багатьох чоловіків високий IQ, низький EQ і дуже маленький LQ. Найкраще усе це збалансоване в жінок. Якщо хочете, щоби ваша компанія була успішною, якщо хочете, щоби ваша компанія чинила мудро, із піклуванням, то жінки найкраще за все. Жінки піклуються за інших набагато більше від чоловіків. На прикладі нашого онлайн-магазину ми бачимо: Жінки купують багато речей, але  купують для своїх чоловікув, батьків, дітей. Чоловіки купують здебільшого лише для себе. Турбота має значення.

49% співробітників «Alibaba» – жінки, у вищому керівництві їх близько 37%. Частина «секретного соусу» успіху компанії – а вона успішна вже 18 років – у тому, що в нас працює так багато жінок». Любов і піклування здатні врятувати цей світ?

Нагадаємо, настороженість Ілона Маска через штучний інтелект вже висміяла робот Софія. Про небезпеку ШІ з Маском уже сперечався Білл Гейтс, а директор з ШІ в «Google» розкритикував позицію очільника «SpaceX».

Дмитро ЦАРЕНКО, Інтернет-оглядач «Версій»

Запис Джек МА прогнозує Третю світову війну через штучний інтелект, але як вихід пропонує… любов спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сексуальна активність людей помітно знизилася в останні десятиріччя. У чому причини і як вирішити цю проблему, досліджував оглядач BBC Future.

Ми живемо в добу найбільшої сексуальної свободи в історії людства. Нові технології, що з’явились в останні 40 років, як-от протизаплідні таблетки або сайти знайомств (Grindr, Tinder), відкрили безліч можливостей.

Сексуальна революція поступово змінила соціальні норми, зробивши суспільство більш толерантним до гомосексуальності, розлучень, дошлюбного сексу і таких форм сексуальних стосунків, як-от поліаморність та свінгерство.

Тим більш парадоксальним виглядає факт, який підтверджують численні дослідження. Сьогодні ми займаємося сексом менше, ніж раніше.

У березні американські дослідники Джин Твендж, Райн Шерман і Брук Веллс опублікували статтю в “Архіві сексуальної поведінки”, в якій зазначили, що американці на початку 2010-их в середньому щороку мали на дев’ять сексуальних контактів менше, ніж наприкінці 1990-х, тобто середня кількість сексу знизилися з 62 разів на рік до 53-х – на 15%.

На початку 2010-тих американці протягом року мали на дев’ять сексуальних контактів менше, ніж наприкінці 1990-х

Зниження сексуальної активності було приблизно однаковим у представників різних статей, рас, національностей, у людей з різною освітою та професійною зайнятістю. Найнижчим цей показник був в одружених пар.

І хоча можна заперечувати, що результати одного дослідження ще нічого не означають, ця тенденція зростає по всьому світу.

У 2013 році Національне дослідження сексуальних стосунків і способу життя (Natsal) показало, що британці віком від 16 до 44 років мали в середньому менше п’яти сексуальних контактів на місяць.

У попередньому опитуванні 2000 року цей показник був 6,2 рази на місяць для чоловіків і 6,3 – для жінок. Ситуація, вочевидь, є найбільш серйозною в Японії, де, як свідчать останні дані, 46% жінок і 25% чоловіків 16-25 років мають “зневажливе” ставлення до сексу взагалі.

Хоча цьому можна знайти багато очевидних пояснень, журналісти BBC Future вирішили дізнатись про глибші причини зниження сексуальної активності людей в усьому світі.

Порно і соцмережі

Перше пояснення, яке лежить на поверхні, – це нові технології, які стають дедалі доступнішими, насамперед, порнографія і соціальні мережі.

Зростання популярності онлайн порнографії дає привід деяким дослідникам вважати “залежність від сексу в інтернеті” психічним розладом. Захоплення порнографією заміняє секс у реальному житті і суттєво знижує сексуальне бажання в спальні.

Порнографію також звинувачують у створенні нереалістичного образу сексу, що призводить до таких психічних розладів, як “сексуальна анорексія” та “сексуальна дисфункція, спровокована порно”.

Дослідження 2011 року виявило, що серед 28 тисяч італійців, які регулярно дивляться порно, багато хто відвідує порносайти майже щодня. Як стверджує один з авторів дослідження Карло Фореста, ці люди звикають до “несамовитих зображень” сексуальних стосунків і в результаті мають проблеми із збудженням в умовах реального життя.

Деякі дослідники навіть стверджують, що перегляд порнографії впливає на шанси знайти постійного партнера. Дослідження, опубліковане 2014 року в Eastern Economic Journal виявило залежність між частотою перегляду порнографії і одруженням. Насамперед ця кореляція була помітна серед чоловіків.

І це стосується не лише порнографії.

Соціальні медіа є другою головною причиною, яка відволікає людей від сексуального життя.

Якщо раніше дослідники доводили, що телевізор в спальні суттєво знижує сексуальну активність, тепер таким чинником стали Facebook, Twitter та Instagram.

Утім, не всі вчені погоджуються з такими висновками. Дослідження 2015 року, в якому взяли участь 280 чоловіків, і результати якого опубліковано в журналі Sexual Medicine, стверджує, що перегляд порно 40 хвилин принаймні два рази на тиждень підвищує бажання займатися сексом.

Те саме можна сказати й про соцмережі. Хоча смартфони й відбирають час у реального життя, сайти знайомств і додатки на кшталт Grindr та Tinder зробили секс більш доступним.

І отже, хоча технології, безперечно, вплинули на наше сексуальне життя, вважати їх єдиною причиною зниження сексуальної активності аж ніяк не можна.

Робота і стрес

Іншим винуватцем часто називають роботу з її стресами, втомою і кількістю часу, який ми проводимо в офісі.

Однак і тут залежність не така очевидна. У 1998 році Джанет Гайд, Джон Деламатер і Еррі Гьюїт опублікували в “Журналі сімейної психології” результати дослідження, які не показали ніякої різниці в сексуальній активності, задоволенні сексом і бажанні в жінок, які працювали повний та неповний день і у домогосподарок.

Навіть навпаки, активне професійне життя, як правило, корелювало й з більшою частотою сексуальних контактів.

Але це не означає, що робота взагалі не впливає на сексуальність. Важливою, проте, виявляється її якість, а не кількість. Робота, яка не приносить задоволення, шкідливіша для психічного здоров’я, ніж навіть безробіття, і це також позначається на сексуальному житті.

Стрес дедалі частіше вважають основною причиною зниження сексуальної активності і задоволення.

Сучасне життя

Серед багатьох інших причин, які погано впливають на сексуальне життя, дослідники називають психічне здоров’я, добробут та відчуття щастя. Останнім часом у західних суспільствах спостерігається справжня епідемія психічних розладів, перше місце з яких посідає депресія і тривожність.

Численні дослідження доводять, що депресія спричинює труднощі в сексуальному житті і знижує статевий потяг. Науковці Твендж, Шерман і Веллс зазначають також, що між зниженням задоволеності життям і зменшенням сексуальної активності є безперечний причинно-наслідковий зв’язок.

Дослідники пояснюють спалах психічних розладів невпевненістю, притаманною сучасному життю, яка насамперед вдаряє по молодому поколінню.

Саме в цього покоління науковці й спостерігають найбільше зниження сексуальної активності. Як підкреслює Джин Твендж, мілленіали займаються сексом менше, ніж покоління X (народжені в 1960-1970 роках) і бебі-бумери (1950-1960 роках) у відповідному віці.

Брак стабільної роботи і житла, страх глобальних катастроф і самотність життя у великих містах погано впливають на психічне здоров’я.

І таким чином, зниження сексуальної активності можна вважати наслідком сучасного життя. Причина не в чомусь одному, а в сукупності багатьох чинників. Це, насамперед, – стрес, напруга на роботі, відсутність стабільності і технології.

Напевно, хтось скаже, що з огляду на надто вільні звичаї в сучасному суспільстві, зниження сексуальної активності – це не так вже й погано. Але секс є важливим. Він робить людину щасливішою і здоровішою, сприяє задоволенню від професійного життя. А головне – багатьом людям секс приносить радість.

Саме тому, по всьому світу активно намагаються вирішити цю проблему. У лютому цього року член муніципальної ради шведського містечка Оверторнеа Пер-Ерік Маскос запропонував ввести для 550 співробітників ради щотижневу оплачувану годину для сексу.

Пан Маскос підкреслив важливість сексу і заявив, що його пропозиція “надасть парам трохи вільного часу лише для себе”.

Японія вже давно намагається впоратися з цією проблемою, насамперед через швидке падіння народжуваності в країні.

За народження дитини японcький уряд виплачує батькам премію, а підприємствам рекомендує давати співробітникам більше вільного часу на продовження роду. Так, одна з найбільших японських корпорацій Keidanren заохочувала надавати співробітникам більше вільного часу, який вони могли би провести зі своїми родинами.

Щоби підвищити народжуваність, місцева влада видає багатодітним сім’ям талони на продукти, а також фінансує сайти знайомств. Уряд Австралії проводить подібні заходи вже багато років.

Проте, всі ці заходи не вирішують глибинних проблем, тому що не впливають на рівень задоволеності життям, що могло би підвищити сексуальну активність людей.

Оскільки ця проблема – дуже складна, її вирішення також має бути багатовимірним. Воно насамперед вимагає покращення психічного здоров’я людей, на яке погано впливають стреси і ненадійність сучасного життя.

Покращення психічного здоров’я націй не тільки позитивно позначиться на їхньому сексуальному житті, але й поліпшить загальне самопочуття та добробут людей.

Запис Чому люди все менше займаються сексом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вчені дійшли висновку, що у стосунків, що почалися онлайн, більше шансів на успіх, ніж у стосунків, які почалися в реальному житті, повідомляє 24 канал.
Звичайно, розповідь про те, що ви і ваш коханий познайомилися в Інтернеті може здатися нудною. Набагато цікавіше звучать історії про знайомства на станції метро або про те, що ви знаєте одне одного з дитячого садочку, але почуття між вами спалахнули через багато років при випадковій зустрічі на вулиці. Однак дослідження Хосе Ортега з Ессекського університету у Великій Британії і Філіпа Херговіча з Віденського університету в Австрії, як і кілька попередніх досліджень, показують, що до міцнішого зв’язку і здорового шлюбу ведуть саме знайомства за допомогою набору тексту на клавіатурі і клацання комп’ютерною мишкою, пише Business INSIDER.
Такого висновку вчені дійшли, проаналізувавши зв’язки в 10 тисячах рандомно сформованих спільнот. Дослідники також встановили, що у пар, які познайомилися в мережі, краща сумісність за характером, ніж у пар, які зустрілися в реальному житті. Експерти припускають, що такі результати пов’язані з тим, що люди, які реєструються на сайтах знайомств, більш зацікавлені в побудові щасливих стосунків, ніж пари, чия зустріч відбулася випадково. Крім того, в суспільстві, де інтернет і соцмережі стали невід’ємною частиною життя, онлайн-знайомства стали дуже поширеним способом знайти другу половинку і друзів.

Запис Примхи сучасної любові: Коханий з інтернету надійніший, ніж з реалу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Антуан Лейрі, безпосередньо звернувся до терористичної банди, яка застрелила його дружину Елен в Парижі, під час концерту минулої п’ятниці

Антуан написав зворушливе послання і пообіцяв виростити їхнього 17-ти місячного малюка «щасливим і вільним».

«У п’ятницю ввечері ви відібрали безцінне життя – кохання мого життя, матір мого сина, – але ви не відчуєте моєї ненависті та огиди. Я не знаю, хто ви, і не хочу цього знати – ви мертві душі. Якщо це Бог, заради якого ви сліпо вбиваєте, зробив вас за образом Своїм, тоді кожна куля в тілі моєї дружини буде ще однією раною в його серці.

Так, чи ні, я не даруватиму вам свою ненависть. Ви напрошуєтеся на ненависть і гнів у відповідь, щоби стати жертвами такого ж невігластва, яке вчинили ви. Ви хочете, щоби я боявся, щоби дивився на своїх співвітчизників із недовірою, щоби пожертвував своєю свободою заради безпеки. Ви програли.

Я бачив її сьогодні вранці. Нарешті, після днів і ночей очікування. Вона була такою ж прекрасною, як і в ніч на п’ятницю, красивою, як тоді, коли я безповоротно закохався понад 12 років тому. Звичайно, я розчавлений цим болем, я програв вам цю маленьку перемогу, але біль буде недовгим. Я знаю, що вона буде з нами щодня, і що ми опинимося знову в тому раю вільної любові, до якої у вас немає доступу.

Ми тільки двоє, мій син і я, але ми сильніші, ніж усі армії світу. В мене немає більше часу на вас, я повинен бути з Мельвілем, який ось-ось прокинеться. Йому тільки 17-місяців. Він їстиме свою кашу, як зазвичай, а потім ми будемо гратися, як завжди, і протягом усього свого майбутнього життя цей хлопчик буде загрозою для вас, тому що буде рости вільним і щасливим. Тому що ви не відчуєте його ненависті».

Концерт, стадіон, ресторан… Душогубні та криваві розправи в Парижі. Кинуто виклик не просто Парижу чи Франції. Кинуто виклик способу життя в цілому, світогляду, культурі Європи, всього Старого Світу… “Вам повинно бути погано і страшно там, де має бути добре і весело“ – ідеологія тероризму…

Теракт у світовій столиці Кохання і Культури! – це маркер, яким позначено “свавілля” терору… “Боятися, тремтіти, озиратися” скрізь – у транспорті, в клубі, в себе вдома, в школі, в університеті… Опустити на всю західну цивілізацію атмосферу страху, тривоги, болю і невимовного почуття неспокою… Одягти колективну чорну паранджу на Європу – їх мета.

Запис Душогубні та криваві розправи в Парижі. Кинуто виклик не просто Парижу чи Франції спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вікарій чернівецького костелу Воздвиження Святого Хреста отець Андрій ПЕКАНЕЦЬ про те, хто такий Святий Валентин

– Святий Валентин – це історична постать єпископа з Терні (місцевість неподалік від Риму). Шанування Святого Валентина як покровителя людської любові має давню історію. Стародавні легенди розповідають про його пастирську діяльність серед молодих людей. Кажуть, що того часу імператор Клавдій II для зміцнення боєздатності свого війська ввів заборону воякам одружуватися й мати дітей. Звичайно, що такий наказ розлучив багатьох закоханих. Таємно і всупереч владі єпископ благословляв молодих, які бажали з’єднати своє життя. За цю свою діяльність святий неодноразово був ув’язнений і врешті-решт страчений. Людська вдячна пам’ять приписала йому титул покровителя закоханих і прикрасила його образ багатьма легендами.

Існують щонайменше два місця, де зберігаються його мощі – Терні та місцевість Б’єнтіна у Тоскані – це місця паломництв і щирого культу цього святого. Незважаючи на легендарність Святого Валентина, церковні перекази досить однозначно пов’язують його із покровительством людській любові, і досить вагомим підтвердженням їхньої давності є встановлення наприкінці V століття саме на 14 лютого спомину про цього святого Папою Геласієм. Образ Святого Валентина мав підкреслити передусім романтичну любов між чоловіком і жінкою, показати її духовний вимір. Традиція цього дня дійшла через століття аж до наших днів.

– Чому Святий Валентин – покровитель закоханих?

– Усі легенди про Святого Валентина сповнені романтизму. Наприклад, ця: одного разу єпископ, прогулюючись, побачив двох молодих людей, які сварилися. Підійшовши до них, вручив їм троянду і попросив, щоби вони вдвох потримали її: молоді відійшли, примирившись. Інша версія цієї ж легенди розповідає про те, що святому вдалося повернути їм любов, наказавши чудесним способом кружляти довкола них молодим голубкам, які воркували любовні пісні

– А чому Святий Валентин – покровитель епілептиків?

Нове обличчя Святого Валентина як чудотворця проявилося у місцевості Б’єнтіна, що у Тоскані (Італія), після того, як 1699 року туди прибули його мощі. Саме в цій місцевості вірні відкрили чудотворну міць святого, який зціляв епілептиків, біснуватих, лунатиків. Завдяки багатьом чудесам з його посередництвом, люди почали називати святого Валентином від біснуватих. Тому на образах цього часу святий дуже часто зображається як той, хто зціляє від недуги та одержимості.

– День Валентина сьогодні спричиняє підозру? Чому?

– Сляд пам’ятати, що Валентинів день – це виразне посилання на мученика III століття, який віддав своє життя з любові до Ісуса, і ця подія такої жертовної любові нас вчить. Сьогодні настала велика дехристиянізація цього дня. Комерційний світ спотворив духовне значення свята. Із часом духовність його втратилася і сьогодні дуже часто пропонується вже певна карикатура на це свято.

– Яким може бути день Святого Валентина?

– Сьогоднішнім християнам слід побачити у дні Святого Валентина велику спрагу молодих людей у духовній, великій і передусім справжній жертовної любові, яку так важко знайти. Християни завжди були експертами від любові, як це доводить історія: історія мучеників, історія святих, які любили насправді. Сьогодні нам потрібні нові Святі Валентини, які вчинять чудо прозріння для сучасного світу, які подарують своє серце іншим, які зможуть сказати щиро: «Я люблю».

Я проти того, щоби кохання було «одноденним» – 14 лютого. Кохати треба постійно, 365 днів на рік! Кохання треба підтримувати і плекати.

Заохочую розширити День закоханих до Року закоханих і далі – аж до Вічності закоханих! І не соромтеся дарувати подарунки коханій людині будь-якого дня!

 

Реальне кохання

Листи, що пливуть до берега серця

Дві творчі душі – Пауль Целан та Інгеборг Бахман – зустрілися в окупованому Відні 1948 року у травні . Дві долі, які були досить різними, але, водночас, їх єднала одна сила. Сила, яка й досі не дає розлетітися цьому світові на друзки.

Він – німецькомовний єврей без громадянства, родом із Чернівців, який втратив обох батьків у німецькому концтаборі й сам відбув ув’язнення в румунському трудовому батальйоні. Вона – донька австрійського чиновника, яка на той час студіювала філософію. Він – уже доволі відомий австрійський поет, вона – поетеса-початківка. Йому виповнилося 27 років, їй – 21.

Уже за кілька днів після їхнього знайомства кімната Бахман, яку вона знімала, засипана червоними маками – улюбленими квітами її нового друга. Та любовні стосунки тривають недовго:  наприкінці червня Целан залишає Відень, подарувавши Інгеборг на прощання свій вірш «У Єгипті». Він не може залишатися у Відні, адже в місті, поділеному на чотири зони окупації, він, колишній громадянин СРСР, що втік на Захід, піддає себе небезпеці. Целан їде до Парижа, і наприкінці року, на Різдво, починається його листування з Бахман – сповнене надій і розчарувань, потягу і відштовхування, віри й недовіри.

Бахман прагне поїхати до Парижа і вже будує спільні плани на майбутнє. Лише у жовтні 1950-го цю поїздку вдається здійснити. Дорогою вона думала, що їхні стосунки надовго, але вже в грудні дівчина їде до Німеччини. Спільне життя не склалося, та залишилися листи. Пауль часто посилає Інгеборг свої вірші, вона намагається опублікувати їх. За два роки вони зустрінуться знову в Ніендорфі на читаннях об’єднання німецьких письменників «Група 47», куди Целана запросили, завдяки наполегливому проханню Бахман. Однак надії на нове зближення розсипаються: Целан у грудні 1952 року одружується з іншою жінкою.

«Пиши, благаю тебе, пиши, – звертається до нього Бахман. – Мені важливий будь-який лист, у якому ти розкажеш про себе, нехай у ньому і не буде відповіді на мої рядки». Але й листування практично припиняється. Целан посилає Бахман у березні 1953 року свою книгу «Мак і пам’ять» із короткою присвятою, вона в грудні того ж року шле йому свою – «Відкладений час»: «Паулю – обмінятися, щоби втішитися».

Здавалося б, що їхні шляхи розійшлися назавжди, однак у жовтні 1957 року вони зустрічаються на конференції у Вуперталі, і кохання спалахує з новою силою. Після конференції вони проводять один день та одну ніч у Кельні. Єдине, що стає перешкодою їхнім стосункам – Жизель Лестранж, дружина Целана, і його маленький син Ерік.

Повернувшись до Парижу, поет ледь не щодня пише коханій: «Я ще раз виглянув з вікна вагона, і ти теж озирнулася, але поїзд був уже далеко. І тут щось здавило моє горло з несамовитою силою…». І у відповідь: «Кожний новий день тепер для мене – лише відгомін нашої зустрічі. Але прошу, не уникай Жизелі через мене. Кому, як не їй, дякувати нам тепер?».

За рік Інгеборг переїздить жити до письменника Макса Фріша, з яким познайомилася влітку в Парижі.  Востаннє з Целаном вона зустрінеться в Цюріху в листопаді 1960-го. Невдовзі припиниться й листування…

І все ж зв’язок між ними не зник. Їхні поезії стають свого роду «посланнями у пляшці». Пізніше в своїх «Бременських промовах» Целан напише: «Вірш може стати пляшковою поштою, відправленою з надією – часто, звичайно, слабкою, – що закорковану пляшку з посланням десь-колись прижене до берега. Можливо, то буде берег серця. Вірші, з цієї точки зору, перебувають у дорозі. Вони кудись пливуть».

У квітні 1970 року Пауль Целан звів рахунки з життям: втопився у Сені.

«Моє життя закінчилося. Бо він під час депортації потонув у ріці» – говорить вимарене Я про Чужинця в чорному плащі у романі Інгеборг Бахман «Маліна» (1971): «Він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя».

За матеріалами збірки «Пора серця. Інгеборг Бахман – Пауль Целан. Листування»

Коментарі

Лариса РАРЕНКО, журналіст, асистент кафедри журналістики ЧНУ:

– Загалом я прихильно ставлюся до цього свята. Ще один приємний привід привітати тих людей, яких ми любимо – не лише кохаємо, а, наголошую, любимо. Йдеться про рідних, близьких, не лише коханих. Якось особливо цей день я відзначати не буду, але вкотре нагадаю своєму чоловікові, разом із нашою маленькою донечкою, про свято і проведемо ми цей вечір за святковою вечерею…

Наталя Прокіпчук, студентка факультету психологій КНУ ім. Шевченка:

– Більшість людей, що є противниками нинішнього свята, є або нещасливі в особистому житті, або ж просто не знайшли ще свого кохання. Через це вони сердиті на весь світ і заздрять закоханим. Особисто я вважаю, що це дуже світла, романтична традиція. День Св. Валентина можна святкувати, навіть якщо ви самотні: не виключено, що саме цього дня ви зустрінете таку ж самотню душу.

Святкується ж цей день у нас не так вже й віддавна, але його варто проживати як традиційне дійство любові, радості та щастя. Не обов’язково відзначати тільки національні та релігійні дати. Свято – це стан душі.

Мене дивує, коли стверджують, що День Святого Валентина був створений для того, щоби продавці валентинок цього дня могли щось там заробити. Бо ж зовсім не обов’язково витрачатися. Подарунок, зроблений власними руками, виглядатиме набагато оригінальніше. Та й загалом не у подарунках справа. Набагато важливіша увага коханої людини, її посмішка, дотик, поцілунок, години, проведені разом…

А якщо узагальнити, щодень можна перетворити на свято. От просто взяти і сказати собі: «Цей день буде особливим». А, якщо не знаєте, що можна відсвяткувати, просто зазирніть в Інтернет, що цього дня святкує світ. Неважливо, чи це День Конституції Гондурасу чи День народження Брежнєва за календарем майя. Просто святкуйте й радійте життю!

Лариса БЕРЕЖАН, доцент, кандидат філологічних наук, викладач кафедри української літератури ЧНУ:

– До Дня Святого Валентина ставляться по-різному. Хтось любить це свято і обов’язково відзначає його, хтось вважає його нетактовним, бо, крім закоханих, є і самотні люди.  Не можу сказати, що я негативно ставлюся до свята. Я не скептик, і таке свято теж має право на існування. Свято позитивне, тож чому б і ні? Найбільше це свято полюбляє бізнес, бо від нього він добряче заробляє.

Прикметно, що старше покоління викладачів і не знає про існування такого свята. Тож на запитання: «Як ви ставитеся до Дня Святого Валентина?» відповідають запитанням:  «А що це за свято?».    

Прикметно, що старше покоління викладачів і не знає про існування такого свята. Тож на запитання: «Як ви ставитеся до Дня Святого Валентина?» відповідають запитанням:  «А що це за свято?».

Александра Борисенко, США:

– Ми з коханим чоловіком Романом святкуємо День Валентина щоразу інакше. Роман дарує мені квіти і, буває, якийсь подарунок, ми обмінюємося листівками. Цього року підемо на вечерю до французького ресторану. Буває, що Роман готував нам особливу вечерю. Звичайно, як і до будь-якого іншого свята, магазини в Америці виставляють на розпродаж дуже багато чого. Ми такі речі не купуємо. Дехто, мабуть, купує – але, думаю, багато залишається непроданим. Наші друзі святкують так, як і ми. Але за всіх американців сказати важко: вони різні і відзначають по-різному. Хтось і зовсім не зважає на свято.

Серце кров’ю обливається…

А розчаровані у День усіх закоханих відзначають Анти-Валентин.  Цього дня також дарують листівки з зізнаннями – але іншого змісту. Написи можуть бути, приміром, такими: «Я йду від тебе! Не телефонуй мені більше!» Ідея такого дивного свята – знущатися над торжеством кохання.  

Розчарування по-американськи…

Можливо, це нова мода, а можливо, просто спосіб заробити, цього разу – на нещасті. Анти-валентинівський рух супроводжується відповідною атрибутикою: провокативними подарунками, антивалентинками, на яких зображене серце, як з фільму жахів: з синцями, відірваними артеріями тощо.

Як його відзначають? Дехто на честь Анти-Валентина дарує троянди. Але не свіжі й ароматні, з крапельками роси на пелюстках, а засушені і пофарбовані чорним. Або чорні льодяники з написом «Ні за що!». А самотні – чи ті, хто просто не хоче святкувати День закоханих, зустрічаються й влаштовують особливі вечірки, на яких обговорюють своїх «колишніх», акцентуючи на їхніх недоліках.

Кажуть, у Чікаго є кілька барів, які 14 лютого навмисно прикрашають зали чорними траурними повітряними кульками. А раніше самотніх клієнтів, які приносили з собою фото колишніх коханих, пригощали безкоштовно коктейлями.

… І по-російськи

В інтернеті в соцмережі «Facebook» мешканка Москви розповіла про те, як її дочка-підліток готувалася до відзначення Дня Валентина. Вийшло трохи дикувато – через політичний підтекст. Росія – таки Росія…

«Дочка прийшла зі «сходки» і поділилася прекрасним: вони сьогодні гуляли разом з «вКонтактною» тусовкою фанатів британських серіалів. Тусовка ця складається з підлітків від 13 до 17. Щонеділі зустрічаються в антикафе, спілкуються, потім гуляють. І ось сьогодні вони (до 5 десятків молодих людей), гуляючи, дійшли до Красної площі. І тут їх зупинила поліцейські, які заявили, що акція в них несанкціонована і на Красну площу їх не пустять. Діти сказали, що вони просто гуляють і все. Тоді поліцейський запитав у моєї Дуні, що за коробка у неї в руках (а в неї якраз була яскрава коробка для валентинок її власного виготовлення, оскільки нинішня сходка присвячувалася Дню святого Валентина, який наближається). Дуня відповіла, що коробка для валентинок. Тоді поліцейський поцікавився, чи не збираються вони влаштувати якусь акцію, скажімо, роздавати валентинки. Дуня сказала, що ні, не збираються. Тоді поліцейський покликав старшого, бо не знав, як вчинити. Прибулий офіцер знов запитав про коробку. Йому знов розповіли про День святого Валентина, на що він запитав у підлітків, чи знають вони, що це неправославне свято. На що Дуня, як головний парламентарій, відповіла, що взагалі-то вони тут далеко не всі православні, що серед них є атеїсти і навіть буддисти. Після чого, за словами Дуні, поліцейський став дуже заклопотаним на вигляд. Він відвів 15-літню Дуню вбік і сказав, що він їх, так і бути, пропустить, але тільки «під її відповідальність». І поліція супроводжувала їх упродовж всього їхнього проходження площею розчарування по-американськи…».

Запис День Святого Валентина спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щоби створити дитину, багато розуму не треба. Створити з дитини Людину – потрібно багато творчості та знань, а ще терпіння та любові

Призначення людини… Це питання постає зрештою перед кожним з нас. Але, на превеликий жаль, як правило наприкінці життя, коли нічого вже не зміниш. Тоді хочеться передати досвід, знання, усвідомлення цього життя дітям, онукам. Бо так багато тобі стає відомо. Ти майже розумієш, що і як працює у цьому світі. Як правильно жити, що і як робити. Ти розумієш ілюзії, якими нас завантажує середовище, мас-медіа: марення успіхом – швидким і нетривалим, марення грошима – такими могутніми і такими безпомічними, марення коханням – таким солодким і таким трагічним та безглуздим…

Для чого ми тут? На цій Землі? Яка мета нашого існування усіх разом та кожного окремо? Чи можна досягти справжнього успіху в житті, коли ти не знаєш його справжньої мети? Ілюзії, ілюзії, ілюзії… Усі прагнення людини за тисячоліття сучасної історії досягти розуміння суті життя виявилися марними.

Інстинкти і ще раз інстинкти?

У нас є певні соціальні цінності. Власне вони ґрунтуються на моралі, завданням якої є забезпечення безперешкодного і неперервного продовження людського роду. Отак банально. Звичайне продовження роду людського. Для цього потрібна соціальна організація, щоби піклуватись про ті родини, які здатні розмножуватись, але не здатні себе прогодувати. Для цього потрібно військо, щоби захищати тих, хто не здатен на це самотужки. Для цього потрібні купці (бізнесмени), щоби доставити до нас те, що ми невзмозі доставити до себе самі. Для цього потрібні ремісники та хлібороби, щоби забезпечити людям матеріальні, речові та харчові потреби. Для цього потрібні науковці, щоби подовжити життя тим, хто здатен давати нащадків, але не здатен самотужки долати хвороби, стужу, спеку, інші шкідливі чинники зовнішнього середовища. Для цього потрібні мудрі (на справді дуже мудрі не потрібні) керівники, щоби організувати усіх вище перелічених, створити з нас суспільство, основна мета якого – згідно інстинктам активно розмножуватись. І у цьому ми досягли успіху! Нас вже сім мільярдів! За якихось три тисячі років, починаючи (орієнтовно) з ери заліза, нас з 50 мільйонів стало 7 мільярдів (http://www.everyday.com.ua/world/pops.htm). Не важко прослідкувати, що активність розмноження людей припадає на періоди освоєння нових технологій, відкриттів та заселення нових територій. Тобто, як тільки з’являється можливість безперешкодно розмножуватись та забезпечити потомству таке-сяке існування, ми це робимо, ми активно розмножуємося, не думаючи про наслідки. Висновок з цього мікродослідження простий – ми є рабами інстинктів. Отже – ми не зовсім розумні істоти?! Нами керують наші бажання, жага відчуттів… Всупереч нашому досвіду (на рано буде боліти голова; потім я буду відчувати себе хтивою дурепою; мене ж поб’ють боляче!!!) ми, всупереч здоровому глузду ідемо назустріч відчуттям, отримуємо короткочасне задоволення і страждаємо. Хто ранок, хто декілька днів, хто – усе своє безглузде життя.

Чому найщасливіші афганці?

Чому так? Чому ми не здатні визначити пріоритети нашого життя? Як взагалі визначитися – що є насправді моїм майбутнім фахом, хто має бути моїм майбутнім чоловіком, дружиною, які саме знання допоможуть саме мені досягти успіху?

Часто нам радять досвідчені люди не напружуватись. Брати те, що ближче лежить, що легше дістати. Мовляв, матеріальний достаток (де він узявся – питати неввічливо!) забезпечить спокійне життя. Але ж не забезпечує!

Проблема суспільства, сучасного суспільства (останні шість тисяч років), полягає у тому, що у жертву виживання спільноти приносяться інтереси окремих особистостей. Проблема ж окремих особистостей сучасного суспільства (останні шість тисяч років), полягає у тому, що вони вважають суспільство або зобов’язаним їм допомогти, або ж принаймні не втручатися в їхнє життя.

У давні часи люди розуміли, що усі ми різні. Різні за розумом, силою, можливостями, що походження, кров (сьогодні – гени) – мають вирішальне значення. Люди розуміли, що коли людина, чоловік, гарного походження (генетичного, культурологічного), лишить дитину людині, жінці, поганого походження (погана спадковість, відсутність необхідного рівня культури) – це добре для роду жінки. Коли людина, чоловік, гарного походження, бере за дружину жінку поганого походження – це погано для його роду. В першому випадку генофонд роду посилюється, у другому – послаблюється, деградує… Це брехня? Але чому тоді люди, які займаються розведенням елітних порід тварин, відбраковують тих, які утворились не від собі подібних, елітних тварин? Чи ніхто не бачив дворових псів, які паруються як попадя і ніколи не досягають розмірів та шляхетності породистих собак?

Результати опитування, проведеного міжнародною компанією WIN-Gallup International (http://society.puls.kiev.ua/in_world/76680.html) показали, що на відчуття щастя впливають не гроші та власний економічний стан та стан своєї країни зокрема, а статус людини у суспільстві. Віруючі (за винятком чомусь православних християн) щасливіші за атеїстів. У США рівень щастя складає 33%, а у Афганістані 34%! Ніби багата країна, США…

Короля робить почет, а сам він часто голий…

Переважна більшість з нас оцінює себе, свій статус у порівнянні з іншими. А на кого ж іще рівнятись? Тут легко отримати високу самооцінку – спілкуйся з тими, хто трошки нижче тебе за інтелектом, можливостями і ти вже гарно почуваєшся. Однак при цьому ти не розвиваєшся… Є керівники, які вважають, що розумніше, обізнаніше, впливовіше за них немає бути нікого в їхньому оточенні. Вони старанно виживають усіх, хто може скласти їм хоча б найменшу конкуренцію у будь-якій сфері. Це забезпечує їм спокій, насолоду від безперешкодної влади і … деградацію. Власну й очолюваного ними колективу посередності. Пам’ятаєте анекдот про трьох папуг? Один вміє говорити англійською, другий англійською та німецькою, але найдорожчий – третій, який нічого не вміє, але вони називають його шефом… В оточенні розумних людей, які працюють на вас, з якими ви товаришуєте, робить вас вагомішим у суспільстві, навіть попри невеличку вашу базову підготовку у порівнянні з вашими підлеглими. Короля робить почет…

Як знайти своє місце у світі?

Щодо цього є різні рекомендації. Наприклад, у дитинстві, поки ви ще не навчилися мавп’ячим звичкам (копіювати поведінку інших людей та прагнути до їхніх цінностей), у вас щось непогано виходило, якась діяльність. Згодом, під тиском переконливих обставин, ви відхилилися від ваших прагнень. Спробуйте знову те, що вам подобалось у дитинстві. Бо, зазвичай, те, що насправді «наше» завжди виходить краще за те, що «не наше». У когось є хист до роботи з «паперами». Ними можна займатись скрізь. Тим паче, що мало людей люблять «паперову роботу». У когось добре виходить щось ремонтувати. Хтось здатний піднімати настрій і дух людей. Комусь вдається організовувати справи. Не робити, а саме організовувати їхнє виконання. Це звичайні, відомі критерії. Загалом, кожна людина народжується з певним хистом. Щоби його розпізнати, треба прислуховуватись до себе, до своїх реакцій на ту чи іншу діяльність.

…Сину мого колеги сподобалася дівчина. Гарна, струнка, з вдалим макіяжем і цікавими захопленнями, головне з яких – відвідування різних вечірок та товариств з метою розширення кола спілкування. Складно було пояснити хлопцеві, що ця дівчина, м’яко кажучи, не його формат. І тато знайшов вихід: він влаштував сина на літо «вишибалою» до заміського нічного клубу. Хлопець надивився на «веселі вечірки» та на дівчат, які їх відвідують, у різних ракурсах – не дуже тверезих, розслаблених та неперебірливих у розвагах. Хлопець зрозумів, що хотів сказати йому батько…

Чому я про це? Бо не варто шукати розваг і веселощів. Шукайте відповіді на ваші питання, опановуйте фах, який для вас не є тяжким, а є зрозумілим і бажаним. Опановуйте ним творчо. Бо тільки творчість приносить справжнє задоволення. Але творчість може бути не тільки у шоу-бізнесі. До речі, там її найменше, бо створення видовищ не потребує творчості, а потребує епатажності на межі скандалу. Опановуйте вміння вчитися та розв’язувати життєві задачі.

Твори себе, працюй над собою

До творчості схильні всі люди. Не суттєво, що саме ви робите. Творчим процесом може бути копання траншеї, оскільки треба знайти спосіб копати так, щоби зробити це швидко і не перевтомившись. До будь-якої справи можна і потрібно підходити творчо – вишукуючи нові, інноваційні підходи до рішення конкретної задачі.

Отже, призначення людини. Воно у творчості та навчанні. Створити дитину багато розуму не потрібно. Створити з дитини Людину – потрібно багато творчості та знань, а ще терпіння та любові. Оце, власне і є порада у питанні як визначитися зі своїм призначенням у житті. Ваше призначення – це ваша дитина. Обрати призначення не складно. Тут можуть допомогти батьки, друзі, уподобання дитинства… Важливіше інше – як ви будете розвивати ваше призначення. Так, саме розвивати ваше призначення, ваші вміння для максимальної реалізації вашого призначення. Для цього потрібна творчість, терпіння та любов до обраного призначення. Ми створюємо себе, а не обставини. Обставини вимагають від нас плисти за течією. І так робить той, хто вважає, що призначення – це аналог вбрання. Якщо вдасться обрати «правильне» вбрання (правильне призначення) – на тебе звернуть увагу. Так, звернуть. Але після того, як звернуть увагу, захочуть, як мінімум, поговорити. А тут, у більшості людей, виникають проблеми, оскільки говорити немає про що, крім побутових тем. У Новому Заповіті сказано, що важливо не те, що входить до тебе, а що виходить з тебе: мається на увазі практично усе – від духовних цінностей до фізіології.

І ще. Подібне тягнеться до подібного. Спілкуйтеся з тими, хто, принаймні, встав на стежину опанування обраного призначення шляхом творчості, любові та терпіння, бо це є шляхетні чесноти.

Як що є питання – поспілкуємося!..

Запис Твоє призначення – це не твоє вбрання або Чому треба копати траншею творчо спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За кілька днів прощатимемося зі старим уже 2011 роком. Підбиваємо підсумки. Зводимо баланс здобутків і прорахунків. Одне слово, все як завжди. Та все ж десь на денці душі жевріє надія, що з нового року все буде інакше. Бо станеться диво, здійсниться казка…

Для прикладу – така: наші рідні українські олігархи, які протягом року, що минув, збільшили суттєво своє багатсво, поділяться нарешті ним. Бо ж зрозуміють, що здобули свої мільярди шляхом нечесним, шахрайським, позбавивши елементарного свій народ. І немає у нас вітчизняних біл гейтсів, які заробили б шалені статки власним талантом, неперевершеним вкладом у науку чи техніку, або бодай – у мистецтво…

А мо’ відбудеться революція в аптечній галузі?! А чом би й ні? Нині ж бо аптек у нас більше, ніж спортивних залів і майданчиків у рази. Тож мріється, що беру я спрей для горла, ну, приміром, орасепт в аптеці, вартість якого за останні 3 роки виросла з 17 грн до 47 грн, а його ціна (невже це не сон?!) нормально вкладається у розмір зарплати чи пенсії. Зрештою, це ж колись має статися! Адже згідно офіційної статистики життя українців поліпшилося. Пенсії та зарплати зросли, щоправда, не тими темпами, що інфляція. Економічний поступ відстежується. Принаймні, рік прожили без нової позички МВФ.

Та, попри всі ці успіхи й досягнення, мені хочеться побажати усім нам повсякденної мужності та мудрості. А це, найперше, не бажати зла сусідові, коли у нього йдуть справи краще, ніж у тебе. Не псувати собі настрій тим, що хтось став тобі випадково на ногу у маршрутці. І замість прокльонів послати йому порцію добрих побажань. Не дратуватися, коли коли тебе не чує начальник або й власна дитина. Натомість огорнути їх подумки сонячним теплим і світлом любові. Тоді, повірте, життя повернеться до вас більш лагідним боком. Це перевірено досвідом.

Я вже давно зауважила, що коли частіше посміхаєшся, радієш (інколи наперекір обставинам!), шукаєш позитив у цьому недосконалому світі, то він змінює своє ставленя до тебе, відкриваючи свої кращі грані.

…На жаль, поки що баланс між здобутками і прорахунками не простежується. Усе як завжди. Та все ж на денці душі з’являється промінчик оптримізму, що з нового року все буде інакше. Все буде значно краще!

З Новим роком, шановні читачі «Версій»! З новим щастям!

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Багатші стали багатшими, бідні – біднішими спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коту Павлику 12 років. А важить він… 15 кілограмів. Тобто він важчий, ніж 2-річна дитина. Нині Павлик навіть на диван сам не здатен застрибнути – кличе господиню, аби підсадила. А коли подружжя, у якого мешкає котик, замовило в художника портрет улюбленця, довелося малювати Павлика трохи худішим: його пухнасті боки не втискувалися в рамку.

Павлик оселився у сім’ї Ващенків випадково. Ще маленьким кошеням діти подарували його батькам, щоби було веселіше. І котик дуже швидко став… господарем дружної родини.

– Ми жартуємо: Павлик – наша дитина. Це ж його, як і дитину, треба вчасно нагодувати, коли був маленьким – погратися, вночі, як не спить, – носити його на руках і гладити, – розповідає Ольга ВАЩЕНКО, власниця незвичайного котика. – Дуже швидко за його муркотінням я навчилася розуміти, чого він хоче. Якщо нявкає голосно – поїсти, а якщо муркотить тихенько, наче співає, – натякає, що час приділити йому увагу.

Коли підріс, почав швидко набувати ваги. Уже незабаром Ользі Володимирівні стало доволі важко підіймати його на руки. Павлику самостійно не вдавалося застрибувати на улюблене крісло, він повільно пересувався квартирою і більшість часу лежав.

– Ми зрозуміли, в чому річ: весь час годували кота найрізноманітнішим сухим котячим кормом. До раціону додавали ще й «котячий холодець» з різними добавками, мінералами та вітамінами. Саме через це наш Павлик і став рости, як на дріжджах, – каже пані Ольга. – Тож перевели домашнього улюбленця на натуральні продукти: печінку, рибу, м’ясо, яйця… До речі, наш Павлик – справжній індикатор якості продуктів: ковбасу, від якої він відмовляється, ми самі ніколи не їмо. Він добре знає, де хімія, а де продукт якісний.

Наразі Павлик тягне майже на 15 кілограмів, тож не кожна дитина зможе його підняти: важкувато!.. Власне, він і сам не любить, щоби діти носили його на руках. Найрідніші для нього – руки господині, які, до речі, від «великої любові» час від часу трохи подряпані.

В оселі Ващенків висить великий портрет кота-велетня. Художник перемальовував його з фотографії. Проте, щоби пухнастий звір вмістився у рамку, довелося намалювати його трохи худішим, ніж насправді.

Мишей Павлик принципово не ловить. При цьому, як той «мультяшний» кіт, усім своїм виглядом демонструє: нас, мовляв, і так непогано годують. А ще – турбуються, оберігають і бавлять.

Безтурботне котяче життя Павлика наштовхнуло мене на думку: коти – єдині тварини, які в людській оселі нічого не роблять і при цьому почуваються господарями. Тож сподіваймося, що 2011-ий – Рік Кота – буде для всіх таким же спокійним, ситим і безхмарним, як життя 15-кілограмового Павлика.

Ольга ТИМОФІЙЧУК, «Версії»

Запис Кіт-велетень живе в родині чернівчан спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чаша нашої душі

За різних обставин наш організм народжує різні енергії. Одні – позитивні, найвища з них – Любов. Інші – негативні, важкі, руйнівні, серед яких найогидніша – ненависть.

Нібито усі про це все знають. Але є маленька деталь, про яку мало хто здогадується: жодна з енергій, народжених у нашій душі, нікуди не зникає. Вони містяться у своєрідній чаші – емоційному сховищі нашої душі. Властивості енергій такі, що негативні – важчі, тому вони осідають на дно цієї чаші. А світлі – залишаються зверху.

Від народження людина сповнена любові. Діти більш радісні за дорослих. Вони бігають, сміються. А коли й посваряться, то швидко миряться. Але ось перший жорсткий досвід реального життя: бавився з батьковими паперами, батько побачив, нагримав, побив… Дитина навіть не встигла зрозуміти, за що, але на денце його емоційного сховища вже лягло трохи чорноти.

Любов втрачається першою

Далі – більше. Крокуючи життям, ми заповнюємо душевну чашу ненайкращим вмістом, до того ж, чаша ця – завжди повнісінька. Те, що не вмістилося в ній, виливається. Зрозуміло, що зверху. Зливається Любов, найцінніше.

У дорослому житті ми маємо вже й солідні «накопичення» злого. Причому, рівень цих накопичень можна відстежити за доволі помітними ознаками. Спершу це легка дратівливість, згодом – безсоння та неврози, далі ще краще – неврастенія, шизофренія, суїцид…

Людина підсвідомо боїться такої перспективи, намагається уникнути її чи віддалити. І вихід знаходить простий: відправитися туди, де тобі добре. У те, що ми називаємо мріями. Мрії в кожного свої: стати коханим, освіченим, відомим, багатим. І це найбільш хибна ілюзія людства, адже зовсім не просто досягти того, про що мрієш. І навіть досягнувши усього бажаного, отримавши міцний позитивний вплив на нервову систему, ви нічого не зміните у складі своїх емоцій. Водоспад радощів проллється мимо, бо чаша більше ніж наполовину заповнена гіркотою, що лежить на дні.

Поверніть мене… до себе

Що далі робить людина? Обирає один з двох, однаково хибних, виходів: летіти, збиваючи всіх на шляху, до нової мети чи якось затамувати внутрішню гіркоту. І саме це відгалуження шляху й народжує алкоголіків, наркоманів, токсикоманів, просто занепалих духом людей.

Зауважимо, існує ще один шлях. І він єдино вірний. Це шлях перегляду подій і шлях звільнення від важких накопичень минулого.

… На сеанс жінка привела чоловіка-алкоголіка, якого вже не раз кодували, попросила попрацювати із ним. Мовляв, а раптом допоможе… Чоловік погодився неохоче: видно було, що він ні у що не вірить і вважає, що з цього сеансу нічого доброго не буде.

Ми не стали працювати з проблемою позбавлення від алкоголізму, а взялися до його негативних «накопичень».

Перше, що відразу з’ясувалося, – смерть батька. Це було для сина потрясінням, адже батько довго кликав сина, а тому все було ніколи. Коли ж син нарешті з’явився на батьковому порозі, найрідніша людина була вже непритомна. І помер батько на синових руках. Чоловік не лише отримав стрес безпосередньо від смерті батька, в нього виникло величезне почуття провини, адже він так і не дізнався, навіщо його кликав батько, що хотів сказати йому під кінець.

Коли ми почали з ним працювати, знімаючи проблеми за допомоги знайдених ключових слів, на нього моторошно було дивитися. Враження було таке, ніби йому на голову вдягли залізний обруч і, закручуючи болти, стягують його. Біль дуже швидко протверезив його. Уже було не до скептичних посмішок.

Після зняття стресу він так втомився, що, прийшовши додому, одразу ж заснув.
Наступного дня працювали над зняттям почуття вини, а коли воно пішло, чоловік уперше посміхнувся. Було помітно, який важкий душевний біль покинув його.

Не третьому сеансі ми збиралися безперервно повторювати слова «хочу випити», щоби стерти таке бажання. Але обставини склалися так, що наша група психологів мусила терміново виїхати. Та через тиждень зателефонувала дружина пацієнта і радісно повідомила, що чоловік кинув пити…

Ми не проти мрій. Мрія, мов зоря, кличе до невідомого, таємничого світу. Ми проти того, щоби під мрією ховали невирішені проблеми сьогодення. Їх можна вирішувати тільки одним способом – звільнившись від негативних накопичень минулого. І тут психологу, який узяв на себе місію цілителя, не позаздриш. Інша річ, коли цей метод стає інструментом, доступним для багатьох. Адже кожний без винятку може ним володіти. І тоді можна самотужки позбавлятися негативів минулого. Я описувала цей метод у попередніх публікаціях.

Сьогодні можна говорити цілком відповідально: людина повинна сама стати собі цілителем.

Записала Любов КАФАНОВА, «Версії»

Запис Стань собі цілителем спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хто винен?

Сезонний афективний розлад (САР) розвивається пізньої осені чи взимку, коли організму не вистачає сонячного світла.

На цьому тлі розпочинається загострення буквально усіх хвороб – респіраторних, шлункових, легеневих, серцевих – залежно від того, хто до чого більше схильний. Цим пояснюється й широкий спектр симптомів САР: безпричинне погіршення настрою, занепад сил, сонливість, нездоланний потяг до солодкого чи продуктів, багатих на крохмаль, – і значна прибавка ваги. Підвищена метеозалежність, перепади тиску, головні болі, болі в суглобах. Серцебиття, болі в ділянці шлунка…

Середній вік, у якому проявляються САР – ближче до 30. Жінки потрапляють під вплив осінньої депресії частіше, ніж чоловіки. Хоча сезонний характер змін настрою може проявитися й раніше – у підлітка чи навіть у дитини. Найчастіше звертаються до лікарів з такими проблемами американці, на другому місці – європейці. Найменше піддаються САР азійці.

Серед науковців побутують дві гіпотези виникнення САР: мелатонінова й серотонінова. Обидва гормони виробляються в головному мозку. Узагальнено можна сказати, що мелатонін керує сном, а серотонін називають ще гормоном радості. Інтенсивність їхнього утворення напряму залежить від сонячного світла: восени мелатонін виробляється надлишково, серотоніну недостатньо. Тож не виключено, що причина САР – комбінована.

Не варто забувати й про те, що за несприятливих погодних умов у клітинах нашого тіла утворюється надлишок вільних радикалів – «уламків» органічних молекул із підвищеною біологічною активністю, внутрішні «терористи», які атакують здорові клітини. Живильні речовини надходять до тканин тіла з перебоями, обмінні процеси розлагоджуються, збивається гормональний фон. Організм гірше засвоює вуглеводи, а обмін стає переважно білково-жировим. Невикористані вуглеводи відкладаються в організмі жировими покладами.

Що робити?

Зробіть усе можливе, щоби до вашої оселі потрапляло якомога більше світла. Розсуньте штори й підніміть жалюзі. Коли вікна загороджують гілки дерев – спиляйте їх.

Сонячного зимового дня обов’язково вирушайте на прогулянку. Взимку сонячне світло не таке яскраве, як улітку, але його інтенсивність все одно вища за інтенсивність кімнатних світильників.

Тікайте від зими! Найдовшу відпустку плануйте на зимові місяці. Відсунення на тиждень-другий необхідності вставати на роботу темної пори значно полегшить вам життя.

Фізичні вправи значно послаблюють депресію, але важко змусити себе займатися спортом.
Коли ж заняття зимовими видами спорту припадуть вам до душі, ви радо вибиратиметесь на вулицю навіть холодної пори. Бо і в негоду організм отримує під відкритим небом чималу дозу природного світла.

Якщо відчуваєте депресію і у вас із незрозумілих причин помінялися звички, пов’язані із харчуванням та сном, відвідайте лікаря. Для лікування важких депресій сучасна медицина має безліч засобів. Коли лікар дійде висновку, що ваша депресія носить сезонний характер, вам може допомогти світлолікування (фототерапія) у поєднанні з іншими терапевтичними процедурами. У фототерапії використовуються спеціальні лампи, у 10-20 разів яскравіші за звичайні побутові, кожний сеанс триває від 30 хвилин до кількох годин. Як наслідок, вирівнюються сон, настрій і самопочуття.

Шукайте захисту в овочах

Порятунок від поганого настрою можна знайти… у харчах. Помічні тут усі продукти, що містять антиоксиданти: пророслий овес, свіжа олія, фрукти та овочі. Антиоксидантну активність мають вітаміни С, Е, А і бета-каротин, а також незамінний мікроелемент селен, який можна знайти в устрицях, крабах та інших дарах моря, нирках і печінці.

У цьому ж списку особливий фермент коензим Q10, джерело якого – риба, горіхи, нежирне м’ясо та олія. Урізноманітнюйте цими продуктами свій раціон – і ви легко будете адаптуватися до зміни погоди й сезонів.

Візьміть до уваги: смажене та гостре цієї пори найбільш шкідливе, тож не варто підсмажувати навіть цибулю з морквою – приправу для супу. Сприяють розвитку САР паління, посилені навантаження і любов до м’ясних, особливо жирних, продуктів. Споживання тваринного білка восени бажано обмежити, але шматок нежирного м’яса, сир, кефір, йогурт та інші молочні продукти вам не зашкодять.

Подавайте до столу квасолю, чечевицю, горох, рисову, вівсяну та гречану кашу.

Пережити похолодання допоможе капуста. Вона легко засвоюється, не перевантажує печінку і травлення, за мінімуму калорій містить максимум корисних речовин – незамінних амінокислот, білків, жирів, вітамінів, ферментів, мінеральних солей, бактерицидні речовини і сполуки, що знешкоджують кінцеві продукти обміну і сприяють виведенню холестерину. Завдяки особливим кислотам – винно-кам’яній та фолієвій, капуста нормалізує розладнаний сезонними змінами обмін речовин. При безсонні помічна склянка капустяного соку на ніч.

Чергуйте рибну дієту з молочно-рослинною. Перша попереджає утворення тромбів та склеротичних бляшок в судинах. Друга виводить токсини, нейтралізує продукти переокислення жирів і вільні радикали, стимулює своєчасне відновлення ферментів.

Влаштовуйте яблучно-морквяні розвантажувальні дні. Така дієта знижує рівень холестерину в крові, нормалізує її згортання, попереджає інсульти та інфаркти, ризик яких підвищується за нестійкої погоди.

Рослинні антидепресанти

Підняти настрій допоможе настоянка звіробою дирчастого – по 40-60 крапель на склянку холодної води тричі на день. Звіробій покращує утворення серотоніну – речовини, що покращує настрій. Але… звіробій посилює чутливість шкіри до сонця. Той, хто приймає цей засіб, повинен перед тривалою прогулянкою наносити на відкриті ділянки шкіри сонцезахисний крем.

Ще один профілактичний засіб від осінніх неприємностей – настій ромашки: півсклянки за 30 хв. до їди.

Приблизне меню на день

Сніданок: Вівсяна каша на воді з курагою та горіхами (замість цукру краще використовувати мед) або шматочок риби (50-60 г), можна нежирне м’ясо з овочами чи картопляне пюре. Ще один варіант – 100 г сиру (творогу) зі сметаною. Скибка хліба, чай або склянка теплого молока.

Обід: Салат з овочів чи вінегрет з олією. Молочний чи овочевий суп (борщ, бульйон). 80 г риби чи нежирного м’яса (краще птиці) із зеленню, овочами чи картопляним гарніром. 1-2 скибочки хліба, склянка овочевого чи фруктового соку, компота або яблуко.

Підвечірок: 2 яблука чи 2 банани.

Вечеря: Салат, сирники чи пудинг зі сметаною (50-100 г), скибочка хліба, чай чи склянка молока.

За годину до сну: Склянка відвару шиповника чи кефіру, яблуко.

Лідія КОСТИНСЬКА, порадниця «Версій»

Запис Глибокий смуток осені спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поради цілителя Гавриїла ШУРПІНА, керівника «Витоків» – чернівецької філії Української академії цілительства, багатьом стануть у пригоді. Їх можна перевірити на собі. Принаймні, гірше від цього нікому не буде.

Захистять шкарпетки

Викид поганої енергії відбувається через ноги. Саме тому тротуари – це найбільш забруднені місця. І ходити без шкарпеток у відкритих босоніжках я не радив би. Надягайте бодай підслідники. Натомість дуже добре ходити босоніж на городі по землі, по травичці та піску, а також по камінцях на березі річки та моря.

І, до речі, не кладіть ніколи сумку на підлогу. Саме з тієї ж причини.

Одужай через любов

Людство недарма протягом усього часу свого існування оспівує кохання. Річ у тім, що енергія любові – найсильніша в світі. Тому, коли хворієте, для швидшого одужання освідчуйтеся в коханні… хворому органу.

Не дивуйтеся, саме так: кажіть, приміром, хворим ниркам, що любите й цінуєте їх, бо знаєте, що без них ваше життя неможливе. Просіть у нирок пробачення за те, що погано ставилися до них і довели до такого стану тощо. Але все це має бути дуже щиро і з великою вірою. Тоді швидке одужання можливе.

Принаймні, у моїй практиці була така історія. Жінка мала цироз печінки, її виписали з лікарні додому – помирати. Та вона дуже хотіла жити, тож за методику «освідчення в коханні хвоорму органу» вхопилася як за соломинку: її розмова з печінкою перетворилася на справжню медитацію. Через 3 місяці такої роботи їй значно полегшало. А через рік з неї зняли І групу інвалідності…

Бог посилає людині те, що вона просить. І коли людина по-справжньому хоче вилікуватися, вона одужує. Трагічність ситуації полягає в тому, що, як правило, людина по-справжньому хоче жити за 5-6 годин до смерті, коли вже відчує її подих. Однак тоді вже, як правило, запізно.

Запис Забобони чи традиції? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українська репортеру завадила…

– Звідки в тебе, Жане, такий потяг до іноземних мов?

– Спадкове, мабуть. Прадід володів кількома мовами. Батька після війни направили до Чернівців, туди він і викликав нас з евакуації. Старенька сусідка навчала мене чеської. У живому спілкуванні вчився польської, румунської, мови ідиш…

– І професію вибрав розмовну: кореспондент радіо…

– Від 1958 року, після закінчення університету, працював у молодіжній редакції Чернівецького радіо. Уявляєш, що тоді означало привезти матеріал для радіо? Про диктофони ніхто й не чув.

Трохи легше стало, коли з’явилися «Репортери» («портативний» магнітофон вагою до 6 кг – авт.)

– У тебе гарна українська…

– Це завдяки батькові. Ставши головою колгоспу в Рогізні під Садгорою (тоді Садгора була окремим містечком і центром сільського району – авт.), він перевів мене до садгірської школи, бо в міських школах давали гарну освіту, але погано вчили української.

– Але одного разу це тобі завадило…

– Потрапив на республіканське радіо і не затримався там саме через українську: «кити журналістики», що там працювали, української самі не знали і настійливо «радили» мені «це облишити». Тож по 4-х місяцях роботи на радіо перейшов до «Інтурбюро».

– Знання мов потягнуло в дорогу…

– Перекладав на зустрічах з іноземцями, супроводжував делегації. Ще студентом працював на Московському фестивалі 1957 року. Звідусіль привозив матеріали, нові враження і адреси нових друзів. Усі ці поїздки зафіксовані в щоденниках (Показує стоси блокнотів, щільно заповнених дрібними літерами та… малюнками. Вражає вже перелік міст і прізвищ – авт.).

Болгаріє, любов моя

– А звідки виникло захоплення Болгарією?

– 1964 року уперше потрапив до Варни із письменницькою делегацію. Відтоді я «захворів» цією країною. А далі проїхав її майже всю – зі сходу до заходу. Вивчав мову, багато читав, перекладав. Ця країна дала мені й найбільше кохання мого життя…

– А з болгарською провидицею зустрічався?

– І неодноразово. Але набагато пізніше від першого приїзду до Болгарії. Допомагав нашим краянам, в яких були проблеми зі здоров’ям. З болгарської сторони долучалися мої давні подруги й колеги Адріана Георгієва та Ліляна Сотірова. Скажімо, у Люби та Дмитра Глухих з Перебиківців на Хотинщині важко хворіла донька. З останньою надію поїхали вони до лелі Ванги, як ласкаво називали її болгари. Згодом ще багатьох людей супроводжував…

– Яке було перше враження?

– Багато людей у черзі на подвір’ї… Одного разу бачив, як до Ванги зайшла молода й гарно вдягнена жінка. Наступної хвилини вона із сльозами вибігла з дверей. Ясновидиця не дала їй рота розкрити:: «Прийшла дізнатися, де твій чоловік походжає? Сама шльондра й чоловік у тебе такий же! Забирайся геть!». Хоча зазвичай леля Ванга була спокійна і врівноважена, а головне, вона завжди допомагала тим, хто насправді потребував цього! До речі, дівчинці з Перебиківців пророчиця допомогла-таки, хоча й не за один візит. Наразі Наталочка вже доросла, заміжня, має сина Максимка…

– А сам звертався до Ванги?

– Ні, тільки перекладав і вдячний долі за моменти спілкування з нею.
Пригадую ще один випадок: коли на церкві Cвятої Петки в Рупіте, яку будували під опікою Ванги, майстри встановлювали хрест, провидиця сиділа на подвір’ї. І раптом промовила, що хрест відхилився від вертикалі на 10 см. Майстри здивувалися, але перевірили і виявилося – правда.

– Знаєш, інколи читаю щось про Вангу і виникає відчуття напівправди… Взяти хоча б відоме зображення: Ванга у хустці… Коли побачила справжнє фото, виявилося, що на ній – гарний, плетений вручну шарф…

–Так, про неї «складено» багато міфів. Інколи, на жаль, навіть факти біографії перекручені. Вангелія Пандева Сурчева (за батьком) не народилася і не жила в Рупіте… Її мала батьківщина – містечко Струміца у Македонії (розгортає карту Болгарії – авт.).

От подивися, тут зійшлися три кордони – Греція, Македонія, Болгарія. А ось і Струміца. На болгарській стороні – місто Петрич, де вона жила вже після Другої світової. Коли, завдяки втручанню Тодора Живкова, тодішнього керівника Болгарії, Ванзі дозволили приймати хворих, це відбувалося в Рупіте, біля гарячих джерел.

Додам, отримала доволі непогану для того часу освіту: 6 років лікувалася і навчалася у спеціальній школі для сліпих у Земуні біля Белграду. Ванга грала на фортепіано, в’язала, готувала смачні страви… У школі вона зустріла перше кохання: Дімітр також там учився. Але її батько залишився вдівцем із чотирма дітьми і Ванга повернулася додому. Сліпа дівчина практично підняла їх усіх на ноги…

Пророчиця була дуже цікавою співрозмовницею, недаремно ж відомі особистості після першого візиту ставали її друзями, з якими вона потім спілкувалася роками.

–А звідки взалося прізвище Гуштерова?

– Це прізвище другого в її житті Дімітра, з яким Ванга взяла шлюб 1942-го. З ним вона оселилася у Петричі, але прожив чоловік недовго. Третього Дімітра Ванга всиновила.

– Навіть у відомій розповіді про те, як до неї прийшло ясновидіння, є неточність…

– Усе було – і смерч, і втрата зору через нього у 12 років… Але мало хто знає, що приблизно за рік до того Ванга вигадала собі гру, яка дуже сердила її батька: вона… зав’язувала очі і пересувалася навпомацки, ніби вчилася жити наосліп Може, ясновидіння тільки проявилося після смерчу?

Вангелія – благовісниця

– Як ти ставишся до пророцтв Ванги?

–Її повне ім’я Вангелія походить від грецького «благовісниця». А щодо змісту пророцтв… Люди зазвичай хочуть, щоби їм усе ретельно пояснили. Ми не вміємо дослухатися до пророцтв, тим паче, не варто якось довільно їх тлумачити. Багато що ми підганяємо під власні уявлення.

Натомість наголошу, що Ванга дуже багатьом допомогла. Причини наших хвороб вона вбачала у неправедному способі життя і неправильному ставленні до душі, тіла і довкілля…

Книжечку з її рецептами ще за життя ясновидиці зібрала племінниця Ванги, Красіміра Стоянова. Багато років записувала поради, які її леля давала хворим, і впорядкувала їх за назвами хвороб за абеткою. 1991-го року мені за допомоги Адріани Георгієвої та Юрія Москала, який теж лікувався у Ванги, вдалося видати ці рецепти українською у Чернівцях…

– Здається, я здогадуюсь, чого ми раптом заговорили про Вангу: 11 серпня – дата, коли вона пішла у Вічність… Багато хто каже: чого ж вона не допомогла собі?

– Ванга сама поставила собі діагноз: злоякісна пухлина… Можна тільки гадати, чому вона не лікувалася. Зауважимо, що їй було вже 84 роки. Може, втомилася від неспинного потоку відвідувачів, чужих бід і хвороб? Що б там не було, а до лікарів вона потрапила, вже тоді, коли почала втрачати свідомість…

– Стільки років минуло, а Ванга залишається знаковою фігурою: час від часу згадують її пророцтва …

– Про те, чому вона залишається з нами, найкраще сказала Красіміра Стоянова: «…Усі відомі ясновидці та пророки залишилися у міфах та легендах. А Ванга – наша сучасниця, її дива здійснювалися просто на наших очах. Вона з неймовірною точністю проникала у минуле, теперішнє й прийдешнє. Проникала у потаємні закапелки душ, лікувала болі тілесні й духовні… Поруч із нами жила людина, яка довгий час демонструвала нам свої феноменальні здібності…»

– І вона феноменально нам про себе нагадала…

– Нехай святиться пам’ять її.

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

Запис Ванга врятувала Наталочку з Перебиківців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Адже в туристичний сезон (квітень – вересень для «пляжників», вересень-листопад для любителів фестивалів і січень-березень для прихильників гірськолижного відпочинку, – тобто практично цілий рік – населення міста збільшується мало не вдвічі.

Чому не збільшується в такий спосіб населення Чернівців, які, хоч і не мають моря (це мінус), та не залежать через це і від сезонності напливу туристів (і це плюс)? Адже архітектурними вишуками, музеями й кав’ярнями ми навряд чи програємо будь-якому європейському місту, а не лише Варні.

Римські терми і чернівецька каналізація

Одне з найстаріших визначних місць Варни – руїни Римських терм, зведення яких датується II століттям н.е. Це була найважливіша громадська споруда в місті (висота найвищої вежі – 18 м), яка містила, окрім власне лазень, гімнастичні зали, крамниці й кімнати для спілкування.

Терми перестали функціонувати в III столітті, але досі видно, наскільки досконалими були системи опалення і каналізації. Терми – значне досягнення в еволюції відпочинку; вони є передвісниками сучасних багатофункціональних центрів у містах.

І хоча в Чернівцях каналізація і водопровід проведені лише у 90-ті роки ХІХ століття, їхня досконалість на той момент варта захоплення не менш, ніж Римські терми. Адже від тих залишилися лише руїни, а наша (себто, австрійська) каналізація, попри те, що її нещадно експлуатували і румуни, і совіти, й українці, без суттєвих ремонтів служить вірою і правдою досі! Тож окрема екскурсія чернівецьким водогоном і каналізацією (не обов’язково з тривалим зануренням у їхній вміст, а лише у зміст) – хоча б поверхнею над ними, зі спогляданням уцілілих австрійських каналізаційних люків і решіток, якщо такі є, і налагодження випуску й продажу ілюстрованих мап цього важливого, але прихованого аспекту життєдіяльності міста могли б залучити сюди різноманітних дослідників.

А щодо романтичних, псевдоісторичних та інших легенд про підземне життя – колеги-журналісти завжди раді будуть постачити їх спраглим до сенсацій туристам.
Християнська любов як чинник туристичної активності

Центральну площу Варни прикрашає кафедральний собор Успіння Святої Богородиці, зведений 1886 року з ініціативи князя Александра Батенберга. Своєю величчю він нагадує Святодухівський кафедральний собор у Чернівцях, але наш – старіший, бо перший камінь на його будівництві закладений у 1844-му, а через 20 років, 1864-го, Митрополит Гакман уже освятив наш кафедральний собор. Обидва храми привабливі як для парафіян, так і для мандрівних роззяв. Чому ж у болгарському потік людей не спиняється жодної днини, а наш не вміщує бажаючих лиш у свята й під час візитів тих президентів, що є вірними Московського патріархату?

Прекрасна, велична архітектура варненського Собору, унікальні фрески, вітражі з зображенням святих слов’янських просвітителів та проповідників християнства, творців слов’янської азбуки Кирила і Мефодія, а також виступи чоловічого болгарського хору роблять собор одним з найвизначніших місць Варни. Оголошення на стінах храму звертаються до відвідувачів із проханням запалені свічки одразу розміщувати у призначених для цього місцях, а не носити по церкві – просять (болгарською це звучить особливо м’яко – «моля») дбати за розписи на стінах церкви.

А біля входу священик з просвітленим (про такі кажуть – умиротворене) обличчям мирував усіх охочих. І літніх жінок у хустках (таких майже не було), й елегантних пань у капелюшках, і роззяв у клітинчатих шортах з віддаленим уявленням про православні обряди, і непосидючих дітлахів, і по-пляжному декольтованих дівчат – у кожного питав ім’я, малював умоченим у миро пензликом хрестик на чолі, бажав здоров’я, і жодному не відмовив через недостатньо «смиренний» одяг…

Уся природа під одним дахом

Варненський Музей Природознавства. В ньому – все біологічне середовище Болгарії. Весь музей розбитий на три секції за принципом еволюції – геологічну, секції рослинного і тваринного світу.

З експонатів можна побачити багато цікавого: викопні рештки з території Болгарії, флору і фауну Чорного моря і узбережжя Варни. В першому розділі розповідається про походження Землі, рослинності й тварин, представлені скам’янілості від мезозойської ери і поширені в околицях Варни – равлики, мідії, морські їжаки, акули, плазуни, хижі ссавці тощо.

У розділі «Рослинність» – усе, характерне для цього краю. Особлива увага приділена чорноморським водоростям, як основним виробникам органічного матеріалу Чорного моря. Спеціальна увага до рослин, які ростуть на березі моря й прилеглих озер. Тваринний світ району представлений хребетними і безхребетними, розташованими в певному порядку – від одноклітинних до ссавців. Посилання на Варненський музей природи – на всіх сайтах, де розповідається про визначні місця Варни.

Спитаєте, до чого тут цей музей? А ви знаєте, що в Чернівцях є такий же? Ну, якщо й не такий, то подібний – зоологічний музей біологічного факультету ЧНУ, в якому увагу відвідувачів привертають як опудала всіляких звичних і не дуже птахів і тварин, так і рештки синього кита – як твердять учені, найбільшої за масою тварини за останні 90 мільйонів років існування Землі, занесеної до Червоної книги!

Це єдиний на Буковині заклад, де зібрані представники фаун усіх географічних широт Земної кулі. Багато колекцій збереглися ще з часів, коли Буковина входила до складу Австро-Угорщини, а пізніше Румунії. До унікальних експонатів належить 18855 з них, серед яких більшість мають історичну цінність (зібрані з 1872 року).

Скільки буковинців (а тим паче, туристів) знають про існування такого музею в обласному центрі? А скільки тих, хто чули про нього, вгадають, у яку підворітню на вулиці Шіллера треба пірнути, щоби опинитися в музеї? А скількох він міг би захопити і примусити саме тут залишити свої гроші!!!

Ласкаво просимо або Добре дошъл!

До речі, про ЧНУ. Хоча… Спочатку про Болгарію. Куди б не заходили гості у Варні чи її околицях, кругом їх зустрічають словами привітання – як у крамниці, так і в картинній галереї, як у готелі, так і в аквапарку… А проводжають подякою і сподіванням побачитися – навіть, якщо гість не приніс жодної стотинки прибутку господарю закладу, до якого завітав. Тут на вас чекають.

Дуже контрастно на цьому тлі згадується Чернівецький національний університет – державний заклад освіти, територія якого перетворилася мало не на приватну. Принаймні, туристам, щоби туди потрапити, треба не просто приготувати гроші (це якраз нормально – заробляти на екскурсіях унікальними архітектурними спорудами), але й мати надзвичайне везіння опинитися саме в той час і в тому місці, де буде екскурсовод!

Не одна організована група туристів (а що вже казати про поодиноких), упіймавши облизня, йшла від Резиденції Буковинських Митрополитів, щонайбільше помилувавшись її фасадом з цього боку огорожі. Бо «вхід тільки з екскурсоводом», але «екскурсовода нєт, прідьот мінут чєрєз 20». Щоправда, кмітливіші тицяли десятку охоронцю і розгулювали там, де хотіли…

Свята Параскева Петка

Собори цієї святої є й у Варні, і в Чернівцях: Кафедральний собор Cвятої Параскеви П’ятниці в нас – і більш відомий у Болгарії як «Свята Петка» храм у центрі Варни. Дивовижно схожі й їхні долі. Парафіяльна церква Святої Параскеви – перший православний мурований храм у Чернівцях.

Будівництво собору розпочалося 1844 р. на місці старої дерев’яної церкви з ініціативи настоятеля храму отця Андрія Василовича і велося значною мірою його коштом. Завершити будівництво, яке затяглося майже на два десятиліття, допоміг Буковинський православний релігійний фонд.

«Свята Петка» зводилася швидше: будівництво церкви розпочалось 1901-го і завершилось 1906-го, але освячена вона була пізніше, а розписана – взагалі лише 1973-го. На відміну від більшості варненських церков Свята Петка не була зруйнована.

Не руйнували і чернівецьку Параскеву – ті, кому за 30, добре пам’ятають велику шахову туру на її фасаді, що свідчило про розташування в її стінах шахового клубу. А свого часу саме тут сталася знакова для пробудження найчисельнішої національної громади Буковини подія: 29 лютого 1864 р. у щойно збудованому храмі урочисто вшанували третю роковину смерті Великого Кобзаря. Місцеві русини вперше усвідомили себе українцями!

У варненській Петці до 1945 року працювала їдальня для бідних. Гарячу їжу тут могли отримати діти-сироти і навіть родини біженців. У чернівецькій Параскеві сьогодні цілком безкоштовно працює дитяча недільна школа, учні якої під керівництвом настоятеля отця Миколи та вчителів школи влаштовують благодійні вистави для вихованців інтернатів, а священнослужителі з парафіянами пригощають дітей-сиріт ласощами. Чернівецькій Петці, мабуть, лише трохи бракує реклами. Але то можна поправити – головне, що там є Бог.

Це лише кілька припущень, чому до Чернівців не їдуть, як до Варни. Можливо, й через те, що це місто колись, до нашої ери, звалося «Одессос», що означає «Біля моря». Але, мабуть таки, не через назву – адже туристів не відлякує навіть те, що від 1949-го до 1956-го Варна називалася «Сталін»! А може, сюди їдуть поглянути на вежу з годинником, який від 1888 року жодного разу не помилився (на відміну від чернівецького годинника на Ратуші), оскільки почесне право ним опікуватися мають лише прямі нащадки його творця Оттона Іванова!

А може, туди їдуть подивитися на величні велетенські прапори – Болгарії і Євросоюзу, які розвіваються на в’їзді до Варни з боку Золотих пісків? Бо цей символ держави як ніщо інше демонструє повагу болгарів до своєї країни і гордість за неї.

Зрештою, без слів розумієш, чому туди їдуть, коли потрапляєш до Варни о п’ятій ранку, і чуєш, усупереч очікуванням, не каркання ворон (саме назву цієї чорної птахи означає нинішня назва міста), а романтичні скрики чайок…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чому до Чернівців не їдуть, як до Варни? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Є актори, при появі яких на сцені зал завмирає. Коли на сцені з’являється Микола ГОМЕНЮК, зал… оживає та гуде. Він почувається на сцені, як риба у воді, напрочуд органічно сприймається і в гуцульському селі, і на французькій віллі… З тим відчуттям і прийшла на зустріч з актором Чернівецького академічного облмуздраму…

– Миколо, це правда, що з Ваших 45-ти Ви майже 37 років на сцені?

– Рахуйте самі. До третього класу був «круглим» відмінником. Навчання давалося легко, вчитися мені подобалося і я із задоволенням сидів за домашніми завданнями. Батьки – люди робочі, працювали все життя на трикотажній фабриці. Тішилися: вивчиться дитина, в люди вийде… А потім прийшла до нашої школи керівник драматичного гуртка міського Палацу піонерів (нині міський палац для дітей та юнацтва на вул.Шептицького, 10 – ред.) Міла Ігорівна Штейнберг (Полторак). Відбирала дітей у гурток. Мені теж запропонувала.

І – все! Навчання геть закинув, «рятувало» тільки те, що запам’ятав на уроці. Весь час проводив у гуртку. Міла Ігорівна була ученицею Валентини Безпольотової. У Палаці я пройшов справжню школу театру: навчився рухатися, говорити, не боятися сцени, бачити у глядачеві спільника, навіть співати й танцювати! Вдома, для рідних та гостей, я влаштовував вистави… Це не покликання було, це як у Пушкіна, пам’ятаєте: «Одна, но пламенная страсть…».

– Тож, коли запитати, чи є людина або момент, які визначили Ваше життя…

– Однозначно, це – Міла Ігорівна! Розумієте, вона ж не просто грати нас учила. Ми дізнавалися від неї про етику та естетику, історію та культуру, вона прищепила усім нам любов до читання…

«Різні бувають французи…»
(Глядач після «Гарніру по-французькому»)

– А якщо вдатися до старовинного поняття амплуа, який Ви актор?

– Ви ж мене бачите… (сміється).

– М-м-м…

– Звичайно, комік. Але від красенів у житті самі неприємності, а комік робить людей щасливими…

– А не буває прикро: от «перший коханець», красень-чоловік, за ним панянки бігають?..

– Чесно кажучи, тут я зовсім нічого не втратив. І я жінок люблю, і вони мене…

– А якою повинна бути жінка, щоби Ви нею захопилися?

– Все залежить від ситуації. Якихось критеріїв щодо зросту, кольору очей або волосся не маю…

«Не очікувала: ходить такий собі Микола – і раптом така трагедія»!
(Колега після «Солодкої Дарусі»)

– Нещодавно читала одкровення одного актора: я, мовляв, душу свою бережу. Усе лише за рахунок школи…

– Думаю, це або явна неправда, або своєрідне кокетування. Школа без душі це як 2 х 2: все нібито правильно, та відкриття великого не зробиш! Так, сцена виснажує, інколи навіть спустошує, але без самовіддачі нічого не виходить!

– А як відновлюєтеся?

– Кожний актор – трохи вампір: придивляється до людей, в одного зачіску запозичить, в іншого жест або ходу, манеру розмовляти, спокійну вдачу або запальність, – залежно від ролі, над якою працює.

«Чесно кажучи, відверто нудьгувала, поки Гоменюк не вийшов…»
(Глядач після «Як козам роги виправляють»)

– А є ролі некомфортні для Вас?

– Буває: або режисер вимагає чогось такого, що мені неприйнятне, або драматургічний матеріал якийсь неправдивий.

– Ламаєте себе?

– Ні, це виходить якось інакше. На виставі все якость встає на свої місця, неправдивість відлущується. Або вистава залишається невдалою…

– Які режисери Вам більше подобаються: такі, що наполягають на своєму трактуванні, чи такі, що залишають Вам «люфт» для імпровізації?

– У театрі доводиться працювати з різними режисерами. Мені подобаються такі, яким не заважають особисті амбіції, інакше це вже не театр, а з’ясування стосунків. Тут для мене зразок – та ж Міла Ігорівна. Вона ставила перед нами головну ідею – і давала нам потрібні знання, щоби ми могли збагнути й відтворити поставлене завдання.

– Але ж піонерські роки закінчилися…

– Довго грав у «Шепетівці» (Будинок естетики та дозвілля на вул. Шепетівській – ред.). Тоді в Чернівцях, окрім офіційного, було два аматорських театри, які весь час змагалися, суперничали один з одним. У «Шепетівці» керівником був Григорій Файнгольд, а в Палаці Текстильників – Погорєлов. Різні підходи, різні школи. Але ця конкуренція була для нас дуже корисною, бо змушувала горіти, вчитися, працювати!

Театр – це карма. Актор творить на сцені, лікує душі, знімає з людей негативи. Але буває, що і в якихось життєвих ситуаціях не обійдешся без театральності…

«Він дуже щирий, хоча виглядає хитрим»
(Режисер)

– А чого Ви, Микола Гоменюк, не можете простити у житті чи на сцені?

– Брехні та зради. Незворотньо.

– А чого соромитеся?

– Буває. Відчуваю, коли зробив комусь прикрість, мучуся: соромно. За інших теж буває соромно.

– А як ставитеся до проявів зірковості?

– Це все вигадане. Розкрутка, звання… Ти актор? Ось тобі сцена, грай! Я б давав звання тим, що відійшли вже у вічність, коли змінити вже нічого не можна.

– А з якими людьми дружите?

– Друзі в мене різні: від алкашів до священиків. А справжній-справжнісінький – один. Ми з ним уже понад 30 років, в усьому можемо один на одного покластися.

– А хобі маєте? Ну там, марки чи риболовля?

– Марки точно ні. А от риболовля… Це так! Це ж можна і репетицію пропустити, коли клює. Ото прийдеш з вудкою на Прут, сядеш, вудку налагодиш… І раптом згадуєш: а що, коли от у цьому епізоді не одразу пробігти через сцену, а зупинитися, ніби не наважуєшся, потім нахилити отак голову… І – все! Рибка якась на гачку тріпочеться, а ти весь на сцені… Така от риболовля!

– Ви щаслива людина: робите у житті те, що подобається. А якби не вийшло?

– Мій батько був дуже розумний, він мене усього навчив. Усе вмію: електрику, сантехніку, столярство… Батько не просто мене вчив, але й цим виховував: зламав купленого пістолета, бери дошку та пилку, вирізуй саморобного. Зробив у стінці дірку – покаже, як розвести розчин: замасти.

Тож брехати, що, крім актора, ніким би не зміг бути, не буду.

Лариса ДМИТРЕНКО, «Версії»

Запис Микола ГОМЕНЮК: справжній комік і щаслива людина спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Куди дійдеш від батьківських порогів,
Ти ще не знаєш, але мудрість в тому є…
Навіщо ти прийшов, дізнаєшся лиш згодом,
А поки, друже, кожному своє.

– Ніколи не замислювався, чому в мене з’явилося бажання бути актором. Я народився на Херсонщині, в селі, тато – ветеринар, мама – доярка. У першому класі вчителька нас запитала, ким хочемо стати. Всі хлопчики хотіли стати міліціонерами чи космонавтами, а я несподівано для себе випалив: «Хочу бути актором!». Треба було бачити очі тієї вчительки! У них ясно читалося: «Куди тобі, «забитому»…»

Відтоді твердо вирішив, що стану актором, хоч би на зло тій вчительці! У старших класах мав чудового педагога з російської мови та літератури: вона займалася зі мною додатково, але коли дізналася, ким хочу стати, порадила: «Ти хлопчик розумненький… Пішов би краще до педагогічного, все ж таки серйозна професія…»

Після 8-го класу поїхав вступати до театрального, але на відділення акторів драматичного театру приймали тільки після 9-го. То ж мені запропонували хореографію. Погодився, щоби не повертатися до школи. Не знав тоді навіть, що таке перша позиція… Але танцювальна наука далася мені легко, училище закінчив на «відмінно».

Працював спочатку в Криворізькому театрі оперети (ну тягло мене до акторства!), потім служив в армії – в Одеському військовому ансамблі пісні і танцю. Однак найбільше веселить усіх штамп у моїй трудовій книжці, на якому написано: «жіночий вокально-хореографічний ансамбль «Таврія». Справа в тому, що коли до колективу взяли 6 хлопців, зокрема, й мене, перейменувати його ніхто не здогадався.

У Чернівцях живу від 1984 року. Тут одружився, народилася донька Маріанна. Зараз вона вже доросла, заміжня. Внуків ще не маю, чомусь мене часто про це запитують…Працюю у філармонії, а від 1999-го – ще й у «Голосі».

Як у саду розквітли хризантеми,
Так музика розкрилася в мені,
Здається, вже давно відомі теми,
А їх щодня читаєш як нові…

Життя танцю починається з музики. Довго сиджу в навушниках, вмикаю максимальну гучність і безліч разів прослуховую мелодію. Згодом перед очима з’являється картинка, потім емоції, почуття…

Розікласти почуття на рухи професіоналу нескладно. Потім репетиції, підбір костюмів… Так народжується образ, який доноситься до глядача. Як на мене, «розмовляти» тілом цікавіше, ніж словом. Рухи й жести передають набагато більше ніж слова, найголовніше, вони не обманюють. Тим більше, коли слухаєш музику, перевірену часом.

Я – не фанат класики чи авангарду. Якісна «попса», яку завжди хочеться послухати, підходить мені набагато краще. Наприклад, у виставі «Тет-а-тет» використали пісні Джо Дассена, які нікого не залишають байдужими.

Буває, що сюжет танцю, ідея довго «шукає» свою музику. Так було зі словами Шолом-Алейхема про те, що зірки не падають, зірки – блукають, як людські душі. Ми перебрали безліч мелодій, але все було не те, поки не почули саундтрек з «Професіонала». А коли додали до танцю ще й маленькі лампочки-зірочки, отримали чудовий номер «Блукаючі зірки».

Буває навпаки: є чудова музика, але немає сюжету. Для мене такий номер – «Болеро»: шикарна мелодія, але досі не можу її станцювати, не складається картинка.

Крім власних, доводиться працювати із чужими сюжетами. Зазвичай намагаюся почути бажання автора, але ніколи до кінця не впевнений, що вийшло стовідсотково те, що уявляла ця людина. Суджу по собі: аби не зациклюватися на власних постановках, ми поїхали до досить відомого хореографа, поставили танець, розучили рухи, приїхали додому і… забули його, жодного разу не станцювавши.

Твій хореограф повинен жити тобою, жити в тобі… А ця людина нас просто не відчувала, була для нас чужою. Тому, коли доводиться вчити інших, намагаюся найперше спілкуватися на рівні своїх учнів, чи то дитина, чи то доросла людина, пояснити так, аби ми однаково відчували рухи та емоції.

О, Санта Крус – моя країна-мрія,
Я довго йшов до тебе – і знайшов,
Мій голос чують і у мене вірять,
Бо мова танцю щира, як любов.

– 10 років тому здійснилася моя давня мрія: прийшовши в «Голос», отримав першу драматичну роль у «Санта Крусі». Не приховую, це виявилося важче, ніж очікував.

Професійному актору заважає рот – вони говорять де треба і де не треба. А танцюристу – руки й ноги. Пам’ятаю, як Петро Колісник (режисер театру «Голос» – ред.) мало не шаленів: «Сидорчук, не танцюй! На сцені треба розмовляти, а не бігати!»

Утім, Петро Денисович допоміг мені подивитися на танець по-іншому. Традиційно вважається, що професійний вік танцюриста недовгий, все-таки 40 років – це не 20. Але Колісник дуже коректно висловив думку про те, що танцювати можна вічно, треба лише змінити стиль танцю, розставивши інші акценти. У 40 вже нецікаво, грубо кажучи, задирати ноги якомога вище.

Аби передати почуття, є безліч рухів. Допомагають і очі, і жести, і костюми, і декорації – треба лише правильно їх підібрати. Коли я роздумував над цим, згадав, як заворожено сидів на концерті Махмуда Есамбаєва. Йому було вже за 60 – і він один на сцені 2 години «тримав» публіку! В цьому й полягає справжня майстерність танцюриста і актора.

Реванш узяло танго. Танго знало:
Без нього жив би зовсім інший я…

До чоловіків-хореографів ставляться неоднозначно, мовляв, це не для мужика. Як каже мій зять, хіба це бізнес? Це ж легко: вийшов і танцюй собі!

Але коли дізнаєшся, що таке криваві мозолі, великі фізичні навантаження, які шкодять здоров’ю, мішок таблеток у сумці, то все це не видається простим.

Актор, танцюрист – це не лише стан душі, це обов’язок. Актор завжди повинен бути як святкова листівка: гарним і усміхненим, незалежно від того, як воно тобі насправді.

Зараз чоловіки-хореографи «входять у моду». Наприклад, Чапкіс – це ціла епоха, Влад Яма – талант і трудоголік. Хто не має нічого спільного з танцями, так це Діма Коляденко, такий собі піархлопчик-переросток з чемоданчиком. У нього інша професія – епатувати публіку, а не ставити танці.

Так само неоднозначно ставлюся до популярних нині проектів «Танцюють всі», «Танцюю для тебе» чи «Танці з зірками». Мабуть, вони важливі для учасників цих передач, які доводять щось своїм рідним чи самим собі, або привертають увагу до проблем соціально незахищених людей.

Але коли дивитися на танці з професійної точки зору, а навіть і з позиції звичайного глядача, то складається враження, ніби ці передачі придумали для сміху в поганому сенсі цього слова: такий собі посібник, як не треба робити.

Якби я не став танцюристом, був би ботаніком: дуже люблю рослини, у мене вдома їх повно. Влітку в мене взагалі не балкон, а квітник. Він великий і повністю заставлений горщиками, усі перехожі задивляються на цю красу. Тепер у кімнаті стоять ящики: вже посіяв цьогорічну розсаду.

Ще в мене живуть рибки й котик. І, незважаючи на те, що в мене виявилася алергія на котячу шерсть, нікуди його улюбленого не віддам.

До речі, така ж історія зі старими книжками: коли гортаю їх, довго і жахливо чхаю від пилу, але книг не позбуваюся. Тварини і книги – мої друзі, а друзів не викидають.

Втішаюся одним: у Циганка (Андрій Циганок – колега і друг – ред.) теж алергія на пил і на роботі ми чхаємо разом.

Дуже люблю щось майструвати своїми руками. Звичайно, холодильник не відремонтую, але коли ламаються якісь дрібниці, сантехніка чи електрика не викликаю, лагоджу сам. А ще добре готую, причому роблю це доволі часто.

В нашій сім’ї немає стереотипів і розподілу на чоловічу і жіночу роботу: хто перший прийшов з роботи, той і готує. Лариса не зобов’язана варити мені борщ, а я – «приносити мамонта». Хоча, звичайно, цвяхи я не дозволяю їй забивати.

Ми з Ларисою – типові «сороки». Нам обом подобаються гарні прикраси, усе, що блищить, і переливається. Частково це від природи, а частково – від того, що всі свої костюми ми придумували собі самі. Жодний Юдашкін не зшиє так, аби в костюмі було не лише гарно, але й зручно. Та оскільки зустрічають за одежиною, доводиться використовувати цяцьки, які приваблюють до себе око.

О, скільки труднощів в одному цьому слові,
А скільки щастя… І чом я не поет…
Коли нас двоє, навіть перед цілим світом,
Ми залишаємось з тобою тет-а-тет.

Коли я кажу «ми», маю на увазі себе й Ларису – мою найкращу партнерку і дружину. Наш дует утворився ще в училищі, коли нам було по 15-16 років. Зараз Лариса викладає в училищі мистецтв, а до того ми довгі роки танцювали разом.

Не хочу образити моїх нинішніх партнерок, вони гарні, розумні, та й самому танцювати важче, ніж удвох, але так комфортно, як із Ларисою, мені ні з ким не працюється! Партнери мають відчувати одне одного кожною часточкою тіла, вони завжди знають хто що утне наступної миті. Це особливо важливо, адже глядач має бачити на сцені одну істоту, одну особистість, яку зображають два начала – чоловік і жінка.

Бути довгі роки поруч з однією людиною не лише на сцені, але і в житті надзвичайно важко. Причому, найчастіше ми сваримося саме через роботу. Хоча й через побут теж. Ми не виносимо особистих стосунків на публіку. У нас звичайна сім’я, як у всіх, тільки про неї частіше говорять.

В мені прокинулися пристрасті фатальні,
А в інших засинають навпаки.
Моя планета швидшить обертання,
Так сумно й ніжно дихають роки…

Як би я визначив себе? Кожна людина – це планета, на яку падають метеорити і залишають дірочки. З роками характер людини змінюється. Мій, мабуть, зіпсувався. Раніше був дуже спокійним, а тепер, коли вийду з себе, довго не можу повернутися назад.

Я – добрий і відданий друг, причому, моя сім’я від цього часто потерпає. Дружина ображається, що надовго «зависаю» з друзями і приділяю їй мало часу. Жодні вмовляння, які зводяться до того, що все одно я повернусь додому, бо з нею мені найкраще, не надто ефективні.

Ще одна риса характеру, яка заважає мені спокійно жити, для багатьох видасться позитивом: я буквально прив’язуюсь до людини. Ми разом працюємо, спілкуємося, переживаємо… і коли стосунки перериваються, в душі з’являється порожнеча. Тоді зазвичай телефоную людині і кажу: «Мені тебе не вистачає». Така «собача» відданість і вірність вкупі з невмінням прощати зради і помилки оточення завдає чимало проблем. Не можу піти від людини і пробачити теж не можу… так і мучуся.

У мене частенько бувають «напади» поганого настрою. Люди намагаються мене розвеселити, знаючи про моє гарне почуття гумору, але в такі моменти сміх дратує ще більше. Тоді я беру томик Шекспіра і тихесенько сумую наодинці. А загалом я легкий як повітря: це моя стихія, бо я Водолій, і, коли вірити східному гороскопу, милий, біленький і пухнастий, як зайчик, символ мого року. Насправді, щось-таки є у цьому зірковому вченні…

Я нині як ліхтарик на долоні –
Маленька зірочка на тлінних сторінках…
Не гаснуть зорі, завтра проти ночі
Знайдіть мене – хто в небі заблукав…

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Запис Леонід СИДОРЧУК: «Сумую з Шекспіром. І вірний, як пес…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З’єднався сперматозоїд з яйцеклітиною, народилася дівчинка – чим не привід щороку вітати її з цим? І не просто вітати, а влаштовувати цілий перфоманс: побільше банальних побажань, тонни зірваних підсніжників, занесених, до речі, до Червоної книги і, звичайно ж, привітання президента. Так от, щодо останнього…

Пригадую, як 2008 року після 8-ого Березня українські науковиці та журналістки звернулися до Президента В. Ющенка з відкритим листом, у якому йшлося про його некоректне ставлення до цього свята.

Цитую: «Ви – Президент держави, а ми – громадяни України. Тому й воліли б, щоби Ваше вітальне слово віддзеркалювало турботу глави держави про проблеми жіноцтва, а не суто чоловіче замилування вродою та суто чоловічу вдячність за любов. Замість сердечних зізнань у «найніжніших почуттях» ми воліли б почути від гаранта Конституції запевнення про неухильне виконання ст. 24 Основного Закону та заклопотаність дотриманням чинного (підписаного Вами ж) Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» на усіх рівнях. Ми воліли б довідатися про Вашу стурбованість проблемами гендерної дискримінації в Україні та про Ваші наміри щодо заходів з подолання сімейного насильства, торгівлі людьми, дискримінації на ринку праці та інших проявів порушення прав жінок у нашій країні…»

Як на мене, зауваження досить слушні. Цього листа можна прочитати у багатьох інтернет-виданнях, газетах та журналах. Та, на жаль, нічого не змінилося…

«Ми любимо Вас. Ми зачаровані Вами, дорогі жінки. Ми шануємо Вас…» – і так далі… У такому дусі складене й цьогорічне вітання Президента В. Януковича з 8-м Березня!

Неможливо відучити навіть найвищих посадовців від таких тривіальних «цьомків-любків». А «берегині домашнього вогнища» та «найкрасивіша стать» так і не почули жодного слова про те, що справді турбує…

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис Президенти – різні, привітання – ті ж! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Життєва історія Майстра, біоенергоінформтерапевта, члена Ради Української академії цілительства Гавриїла ШУРПІНА

– Що потрібно, аби бути здоровим? – найперше, чим поцікавилася в Майстра-цілителя – і отримала вичерпну відповідь. Якщо сформулювати її в одному реченні, воно звучатиме так: треба жити за Законами Космосу. Бо тільки духовний розвиток людини визначає стан її фізичного тіла та гармонійне єднання зі Світом.

Саме про це ми й проговорили кілька годин поспіль. Вмикаю диктофон…

Здоров’я та бездуховність – несумісні

Гавриїл: – Світ увійшов у ХХІ століття. Як воно зустріло нас? Радістю, любов’ю, щастям і розквітом? Аж ніяк! Війни, природні катаклізми, катастрофи, різке погіршення здоров’я та рівня життя людини, швидке зростання смертності та падіння народжуваності, зменшення тривалості життя.

Тож чому, прагнучи більш високого рівня життя та розвитку, ми отримуємо протилежне? Хто в цьому винен? Бог? Держава? Наші зверхники? Звинувачуємо багатьох, але забуваємо єдиного й головного винуватця – себе самого!

Всесвіт, у якому ми перебуваємо, все, що нас оточує, складається з енергії.

Енергією сповнені й ми. Але якою? Як вона впливає на наше життя, на навколишній світ? Легка вона й прозора чи важка й тьмяна? Яку енергію, пропустивши через власні душі та серця, ми віддаємо світу, що нас оточує? Енергію любові, радості, щастя, щирого співчуття до ближнього свого – складових частин енергії Бога?

Аж ніяк. Бо не енергія Вищого Розуму сповнює наші душі! Вона не може пробитися до наших душ тільки через те, що ми знищили й далі нищимо свою Духовність.

Ми стали бездушними, злими, пожадливими, заздрісними. Прагнемо єдиного – матеріальних благ.

Задля статків зраджуємо життєві ідеали, використовуємо брехню, лицемірство, фізичне насилля і навіть убиваємо. Забуваємо лише: що, коли на перше місце в житті виходить мета матеріальна, а не духовна, то це – крах.

Крах особистості, колективу, суспільства, держави й світу загалом. Саме це ми бачимо вже сьогодні і відчуваємо на собі.

Якість енергії визначає все

Основа життя, клітина, сповнена енергії. Від якості останньої залежить життя людини, суспільства й світу. Духовна енергія дарує здоров’я, благополуччя, гармонійне об’єднання зі світом. Матеріальна – це хвороби, незадоволення життям, постійні конфлікти та невирішені проблеми, бо Світ не сприймає нас поганими.

– А як відновити духовність? Як відкрити благодійній енергії Бога доступ до наших душ?

– Більшість людей повязують стан духовності з вірою в Бога. Втім, віра в Бога – це лише складова духовності. Відновити ж і досягти сповнення душі духовною енергією можна тільки через підняття духовності. Знайти і чути Бога в собі, відкрити для себе (!) свою душу та утвердитися: – АЗ ЄСМЬ!

Не подавляй волі іншого

У людини є сім енергетичних центрів, чакр, які керують її життям. Верхні чотири чакри – духовні, три нижні – матеріальні. Про тих, у кого відкриті верхні духовні чакри, ми говоримо: «Вони живуть з Богом!». Але таких стає все менше.

Навпаки ж ті, які мають відкриті нижні, матеріальні, чакри, все своє життя присвячують виключно матеріальному збагаченню. Такі люди надміру самовпевнені, жорстокі, категоричні в своїх думках і вчинках, у них надто возвеличене «Я», тобто дуже розвинуте ЕГО.

А це веде до гордині, тож вони прагнуть подавляти волю інших, що вже саме по собі є дуже тяжким гріхом. Як наслідок, невдоволення життям, хвороби, конфлікти в сім’ї та з довкіллям.

Відновленню духовності сприяє щира віра в Бога, дотримання десяти Заповідей Господніх, щире покаяння в ділах гріховних і добрі справи. До інших треба ставитися так, як ти хотів би, щоби ставилися до тебе. Це золоте правило життя, яке виходить з десяти Заповідей Господніх.

Ним сказано «Не суди та судимий не будеш, не спричиняй зла ближньому своєму, бо воно обов’язково повернеться до тебе набагато сильніше, ніж ти спричинив».

Відвідування храмів, церков (стояти під куполом), святих місць, прийняття Святих Таїнств сприяє очищенню енергії душі, наповнює її чистою енергією Бога. У святих місцях в єдиному духовному злеті енергії віруючих об’єднуються, тому їхні духовні посили до Вищої Розумної Енергії Всесвіту, тобто до Бога, стають набагато сильнішими та яскравішими.

Молись, звертайся і проси

Коли ж подумки, своїми словами звертатися до Бога, Творець так само почує нас, як і під час молитви у храмі Божому. Своє звернення до Творця можна висловити і ділом, і словом, і думкою. Але за однієї умови: вкладайте істинну віру в те, що будете почуті.

Людям, які звертаються до мене, я раджу творити щодня протягом усього життя три молитви. Зранку, відійшовши від сну, – молитву «Господь – пануюча» («Отче наш»), через яку приносимо подяку Всевишньому за те, що змогли побачити сьогоднішній день, та просимо допомоги в усіх наших діяннях та помислах.

За нею творимо молитву Оптинських старців, енергетика якої захищає нас від можливості творити зло ділом, словом чи думкою протягом дня, який настав.

Перед відходом до сну знову творимо молитву «Господь-пануюча», чим приносимо вдячність за день, що минає.

А після неї – молитву Священомученика Кіпріана, яка очищує енергетику нашої душі від тяжкої, темної енергії, яку ми отримали протягом дня, тобто від нервових потрясінь і зривів, навроків, проклять тощо. Ця молитва очищує також важку енергію приміщення, в якому ми мешкаємо й будемо спати.

Молитви благодійно впливають на нас, очищуючи й просвітлюючи душі. Тож не шкодуйте часу на їхнє творення: багато людей відзначали покращення здоров’я, стійкий внутрішній спокій, нормалізацію стосунків у сім’ї після того, як почали щодня молитися. Та, найголовніше, вони почали інакше сприймати життя!

Відновлюючи духовність, ви сповнюєте духовні чакри чистою, прозорою та легкою енергією Бога. Водночас ослаблюєте дію матеріальних чакр на духовний стан людини. І в матеріальних чакрах зменшується кількість тяжкої та темної енергії, яка робила вас приземленими та матеріальними, не даючи змоги розкрити себе й гармонійно з’єднатися з оточуюченням.

Матеріальне страшне ще й тим, що заважає пізнати самого себе, дійти до розуміння істини призначення в цьому житті. Адже ми повинні пізнати мету свого перебування в цьому світі і виконати урок, даний нам Богом.

Для чого ти у цьому світі?

З якими проблемами не зверталися б до мене люди – а серед них останім часом дуже багато безплідних пар – я першочергово запитую: «Чи знаєте ви мету свого перебування на цьому світі?». Адже все, що довкола нас, має свою мету та призначення.

Більшість людей, як це не сумно визнавати, не в змозі дати відповіді на головне питання життя. Більше того, навіть ніколи над ним не замислювалися. Хоча без мети ніколи не оберемо правильного шляху.

Єдиним маяком в Океані життя з його штормами, вітрами й туманами є життєвий курс, себто, мета. Саме вона не дозволить піти на дно чи сісти на мілину, а допоможе обійти підводні скелі та рифи.

Людське життя має дві мети. Перша – очистити свої душі від від гріха, тобто тяжкої та темної енергії, яка наповнила їх у попередньому житті. Бо саме для цього душі знову повертаються в цей світ, який за змістом є чистилищем і пеклом. У перспективі колись наші душі з’єднаються з Вищою Розумною Енергією Всесвіту, з Абсолютом, тобто, з Богом і отримають Вищу Благодать.

Друга мета – надати допомогу в очищенні тієї душі, яку Бог на 10-й день запліднення поселяє в ембріон нашої майбутньої дитини.

Пізнавши та зрозумівши своє завдання, ми почнемо зовсім інакше ставитися до власного життя, не будемо на перше місце висувати матеріальне – багатство та користолюбство, які породжують енергії пихатості, зарозумілості, жадібності, звідси й з’являється злість на ближнього.

Поява важких життєвих пороків – алкоголізму, наркоманії, морального та фізичного насильства над собі подібними, шлюбних зрад, повної деградації особистості є вже наслідком.

Бо матеріальне дається нам тільки для підтримки фізичного тіла, клітини якого повинні бути сповнені прозорої та легкої енергієї. Якщо клітини втрачають прозорість і легкість, ми губимо гармонійний вібраційний зв’язок зі світом.

У результаті – великі життєві проблеми, які не вирішуються: невиліковні хвороби та психічні розлади, передчасна смерть. Отож, першочергово треба не тіло лікувати, а очищати душу.

Тяжка, темна енергія душі – хворе фізичне тіло

Допомагаючи пацієнтам, не раз чую: «Не чіпайте душу! Лікуйте тіло та хворі органи!». Доводиться довго пояснювати таким людям, допоки вони не зрозуміють, що в першу чергу необхідно вилікувати душу та піднести власну духовність. І тільки це стане гарантією зцілення тіла.

Все у твоїх руках

Розкриваючи людині істинну причину її захворювань, пояснюю, що недуги – це відповідь на наш спосіб життя, на ставлення людини до навколишнього. Деякі з пацієнтів запитують: «Якщо Бог всесильний, то чому він дозволяє нам творити зло і не убезпечує від поганих вчинків? Не робили б ми зла – жили б, як у раю!».

Так, Бог всесильний! Але, навіть він, наш Творець, не має права пригнічувати нашу волю.

Нам дається можливість пізнати Добро й Зло. Щоби розрізнити їх між собою, нам необхідно випробувати їх на собі. Тільки після цього ми зможемо самостійно вирішити, як жити – з Добром чи Злом.

Ми тисячу разів казатимемо дитині не торкатися гарячої пательні, та доки вона не відчує болю від опіку, не повірить нам. Так усі ми: лише отримавши досвід розпізнавання, можемо свідомо обирати свій життєвий шлях.

Навіть з темного, чорного тунелю, до якого не потрапляє найменшого промінчика сонячного світла, перед останнім кроком до прірви існує вороття назад. Треба тільки пересилити себе і – повернути назад.

А Бог, бачачи нашу перемогу над самим собою, не тільки покращить наше життя, але, в деяких випадках, наділить своїм Даром. Даром, який пропустивши через свою душу та серце, укріпивши свій Дух та Волю, допоможе й іншим людям змінити життя на краще.

Один, не мавши до цього здібностей до літературної творчості, несподівано почав писати романи, які з успіхом розходяться в усьому світі, наповнюючи душі читачів очищувальною, духовною енергією. Інша, не маючи уяви про фортепіано, стає відомим композитором, третій – визнаним художником…

Мій чорний тунель

Такий шлях чорним тунелем пройшов і я. Мати – одиначка, інвалід війни. Важкі 60-і роки. Матеріальні труднощі та скрута, дитячі душевні травми. Вісімнадцять перенесених операцій. І найстрашніше – алкоголь.

Не соромлячись, розповідаю про це своїм пацієнтам. Так! Я пройшов і цей шлях, який заледве не привів мене до повної деградації особистості. Великий букет різних хвороб, несприйняття та відштовхування від себе життєвих цінностей.

Але одного чудового дня, йдучи зранку на роботу, я поговорив із собою, та не різко й грубо, як раніше, а з любов’ю до самого себе. І цей день проминув без алкоголю.

Не знаю чому, але того дня дружина запропонувала мені звернутися до лікаря, який допомагає зняти алкогольну залежність. Чомусь я погодився, хоча раніше вперто не визнавав себе алкоголіком і про жодне лікування не хотів чути.

Минуло понад п’ятнадцять років відтоді: поступово налагодилося здоров’я, стали нормальними стосунки в сім’ї. Адже своєю пристрастю до алкоголю я приносив їй багато страждань і сліз, не кожна родина в змозі витерпіти це.

Але Всевишній обдарував мене такою дружиною, яка гідно витримувала мої хмільні «замальовки». Жодного разу я не почув від неї страшного слова – розлучення. Тільки зараз я розумію, що, коли б моя родина відштовхнула мене від себе, моїм житлом стали б підвали, обіднім столом – «альтфатери» та й, зрештою, мене давно не було б серед живих. За це я дуже вдячний Богові, моїй покійній мамі, дружині та доньці, які спільно змогли підняти мій дух, мою волю.

Довго я шукав причини своєї пристрасті до хмільного. І лише тепер зрозумів: не було в мене життєвої мети. Я поміняв багато професій, багато місць роботи, хоча роботі завжди віддавався цілком. Але ні від чого не отримував задоволення: не матеріального – заробляв добре, а духовного. Життя було буденним і сірим.

Пророцтво монаха

Минуло шість років тверезого життя. При зустрічі старий монах раптом сказав мені: «Від тебе йде внутрішнє тепло. Пройшло вже шість років, як ти пірвав з «дідьковим зіллям». Мине ще три роки, і ти дізнаєшся про своє місце в житті й ту місію, яку тобі готує Господь».

Пророцтво старого монаха збулося, і тому сьогодні я, з волі Божої, маю змогу допомагати людям, зцілюючи їхні душі й тіла.

Не соромлячись, нічого не приховуючи, я розповідаю про чорну діру в своєму житті і стверджую своїм досвідом: Бог завжди дає можливість тому, хто впав, піднятися, повернути своє життя на краще, не зважаючи ні на вік, ні на місце, яке займаєте в суспільстві, ні на соціальний чи матеріальний стан.

Для Бога всі однакові та рівні! Зрештою, людина ніколи не усвідомить і не оцінить радість буття, допоки не випробує на собі горе і біду, біль падіння та осуд оточення. Істина пізнається у порівнянні!

Переборовши гріховність, змінивши власне життя, ми починаємо інакше сприймати навколишній світ, розрізняючи чорне і біле.

І тільки після таких життєвих перипетій, застосовуючи досвід прожитого, ми можемо навчити цього тих, хто поруч, і надати допомогу тому, хто має в ній нагальну потребу.

Записала Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

Запис Цілитель Гавриїл: Зцілення – шлях духовного розвитку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зазвичай у суспільстві побутує багато міфів, які визначають ставлення до людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. Перш, ніж розповісти про чернівецьку «жіночу» тусовку, варто розвінчати деякі з міфів, які заважатимуть багатьом читачам адекватно сприймати інформацію.

Міф 1:

Ми живемо в епоху ажіотажу та вседозволеності, тому з’являються геї та лесбійки.

Насправді, як жіночий, так і чоловічий гомосексуалізм існували від виникнення людства. Деякі медики пояснюють це природнім контролем демографічного стану на планеті. Як відомо, термін «лесбіянка» виник від назви грецьокого острова Лесбос, де жила поетеса Сафо, у творчості якої часто зустрічалося оспівування одностатевого жіночого кохання. Хоча історики переконані, що гомосексуалізм, зокрема, й жіночий, існував ще задовго до появи Сафо.

Люди зрілого віку зазвичай схильні критикувати одностатеві стосунки. Але вони помиляються, вважаючи, що нині кількість гомосексуалістів зростає. За даними психологів, протягом багатьох століть відсоток геїв та лесбіянок – (5-10%) – був однаковим. Просто зараз більшість пар не приховують своєї природи. Кілька десятків років тому вони не могли собі цього дозволити.

Міф 2:

Гомосексуалісти повинні приховувати свою сутність, аби покоління, що підростає, не брало з них прикладу. Вільна поведінка в громадських місцях – небезпечна і розцінюється як пропаганда.

Гомосексуальність – це не грип. Отже, вона не передається повітряно-крапельним шляхом чи будь-яким іншим інфекційним. Тому, побачивши двох жінок, які тримаються за руки чи обіймаються, ваше чадо не стане лесбіянкою. «Але в дитини може виникнути бажання спробувати подібне і вона зійде з вірного шляху», – слова, які доводиться часто чути.

Так само грунтовно можна хвилюватися, що ваша донька розстріляє всіх однокласників, побачивши по телебаченню анонс бойовика. Вибір супутника – це навіть не виховання, а природа людини, тому для хвилювання нема причин.

Міф 3:

Вони – хворі

Я не хочу розглядати тут теорії Фрейда чи інших акул психоаналізу. Думаю, вистачить думки більшості провідних психологів світу: ГОМОСЕКСУАЛІЗМ – ЦЕ НЕ ХВОРОБА. Сьогодні вчені стоять на порозі відкриття гену, який відповідає за сексуальну орієнтацію людини.

Як на мене, соціум не сприймає подібні стосунки через стадний інстинкт, який, на жаль, часто бере верх над здоровим глуздом. Асоціативний ряд на кшталт: їх менше → вони не такі, як всі → вони хворі → це неправильно, – давно неактуальний у країнах Європи.

Нашим людям досі важко усвідомити, що люди з нетрадиційною сексуальною орієнтацією, такі ж, як і ми з вами: вони живуть, радіють, сумують, кохають…

«…в темі?..»

Звернутися до цієї теми мене спонукала розмова, випадково почута в громадському транспорті. Якщо відверто, схвилювало те, що негативне ставлення до цих людей стало суспільним явищем. Як на мене, такого не повинно бути в цивілізованому суспільстві.

Щоби дізнатися більше про цю специфічну тему, я відшукала чернівецьку тусовку лесбійок. Дівчата призначили зустріч у кафе, де вони щотижня збираються. Вони обмінюються книгами, фільмами, музичними записами…

Якщо ви чекаєте на якусь пікантну інформацію про їхнє дозвілля, готова вас розчарувати: це виглядає, як звичайнісінька зустріч подруг. І лише деякі жарти чи погляди виказують специфіку цієї компанії. До речі, у розмовах вони практично не вживають слів, пов’язаних із сексуальною орієнтацією. Вони просто кажуть: «в темі» – і все розуміють.

«У любові немає гріха»

– Так говорить закохана пара, Леся та Іра. Саме з ними я спілкувалася, щоби дізнатися, як ситуація виглядає зсередини.

– Як відбувався процес самоіндентифікації? Як зрозуміли, хто ви?

Л. – Я розуміла, що люблю дівчат, ще у садочку. Ніколи навіть не уявляла себе поруч з хлопцем.

І. – Я зрозуміла, свою сутність у підлітковому віці. Оскільки виховувалася в дуже суворій сім’ї, ніколи не могла навіть уявити, що подібне може бути зі мною. Закохавшись у старших класах у дівчину, я зрозуміла, що вже ніколи не матиму стосунків з чоловіками. Минув час і до мене прийшло усвідомлення, що немає причин ні для страху, ні для хвилювання. Я живу й кохаю. Я – щаслива.

– Якою була реакція батьків?

Л. – Я розповіла мамі про все ще у школі. Спочатку був шок, а потім вона просто зрозуміла мене. Для неї головне, аби я була щаслива. Вважаю, що ніхто не має права лізти у моє особисте життя.

І. – Мої батьки нічого не знають. Їх можна вважати гомофобами, тож не бачу сенсу розповідати їм правду про своє особисте життя і псувати наші стосунки. Вони ніколи не сприймуть мого життя. «Якщо в моєї коханої людини немає пеніса, я не можу бути з нею щасливою», – ось їхній погляд на такі стосунки.

– Чи зустрічалися ви з негативним ставленням оточення?

Л. – Мені байдуже. Я жодним чином не реагую на перешіптування за спиною чи косі погляди. Люди можуть наводити сотні аргументів, чому це погано. Навіть біблію цитують. Але постійно помиляються з місцем, коли твердять рядки про Содом (переклад яких, до речі, є спірним), забувають настанову «не суди!». Вважаю, що починати треба саме з цього.

І. – Деякі знайомі кажуть, що це неприродньо. Якщо так, то чому гомосексуалізм трапляється навіть у тварин? Та зазвичай я не вступаю в полеміку з людьми, які докладають максимум зусиль, аби навчити мене жити по-їхньому. Будь-які негативні слова пропускаю повз вуха.

Л. – Вважаю, що люди, які хоч раз у житті кохали по-справжньому, не будуть осуджувати кохання інших, навіть будь воно одностатеве. Той, хто не має уявлення про справжні почуття, може осуджувати близкість двох людей. Та мені здається що це індивідуальна справа кожного.

– Чи хотіли б ви узаконити свої стосунки, взяти шлюб?

І. – У багатьох країнах Європи та деяких штатах США дозволені одностатеві шлюби. Українці до цього ще не доросли. Одружитися хотіли б не задля міцності стосунків. Просто є багато формальних речей, які вимагають шлюбу. Перед державою ми одна для одної – ніхто. Хоча Леся – це все моє життя.

– Допускаєте ймовірність, що колись покохаєте чоловіка?

І. – Найчастіше таке питання ставлять саме чоловіки! У багатьох з них – хронічний культ фалоса (сміється).

Л. – Так-так! Вони думають: «нехай дівчатка побавляться». І навіть не здогадуються, що у нас повноцінні сім’ї, ми успішні в усіх сферах життя, не збираємося міняти своїх поглядів і чудово обходимося без «сильної» статі в особистому житті!

– А діти…

Л. – У майбутньому плануємо всиновити дитину.

І. – Тільки не згадуйте про психологічні травми! Для дитини головне – жити та зростати в любові. Не важливо, виховують її дві жінки чи жінка з чоловіком.

Емма АНТОНЮК, «Версії»

Запис Вона + вона = … спершу з'явиться на Медіа-Версії.