«Сьогодні дуже часто пропонується певна карикатура на це свято»
Вікарій чернівецького костелу Воздвиження Святого Хреста отець Андрій ПЕКАНЕЦЬ про те, хто такий Святий Валентин
– Святий Валентин – це історична постать єпископа з Терні (місцевість неподалік від Риму). Шанування Святого Валентина як покровителя людської любові має давню історію. Стародавні легенди розповідають про його пастирську діяльність серед молодих людей. Кажуть, що того часу імператор Клавдій II для зміцнення боєздатності свого війська ввів заборону воякам одружуватися й мати дітей. Звичайно, що такий наказ розлучив багатьох закоханих. Таємно і всупереч владі єпископ благословляв молодих, які бажали з’єднати своє життя. За цю свою діяльність святий неодноразово був ув’язнений і врешті-решт страчений. Людська вдячна пам’ять приписала йому титул покровителя закоханих і прикрасила його образ багатьма легендами.
Існують щонайменше два місця, де зберігаються його мощі – Терні та місцевість Б’єнтіна у Тоскані – це місця паломництв і щирого культу цього святого. Незважаючи на легендарність Святого Валентина, церковні перекази досить однозначно пов’язують його із покровительством людській любові, і досить вагомим підтвердженням їхньої давності є встановлення наприкінці V століття саме на 14 лютого спомину про цього святого Папою Геласієм. Образ Святого Валентина мав підкреслити передусім романтичну любов між чоловіком і жінкою, показати її духовний вимір. Традиція цього дня дійшла через століття аж до наших днів.
– Чому Святий Валентин – покровитель закоханих?
– Усі легенди про Святого Валентина сповнені романтизму. Наприклад, ця: одного разу єпископ, прогулюючись, побачив двох молодих людей, які сварилися. Підійшовши до них, вручив їм троянду і попросив, щоби вони вдвох потримали її: молоді відійшли, примирившись. Інша версія цієї ж легенди розповідає про те, що святому вдалося повернути їм любов, наказавши чудесним способом кружляти довкола них молодим голубкам, які воркували любовні пісні
– А чому Святий Валентин – покровитель епілептиків?
Нове обличчя Святого Валентина як чудотворця проявилося у місцевості Б’єнтіна, що у Тоскані (Італія), після того, як 1699 року туди прибули його мощі. Саме в цій місцевості вірні відкрили чудотворну міць святого, який зціляв епілептиків, біснуватих, лунатиків. Завдяки багатьом чудесам з його посередництвом, люди почали називати святого Валентином від біснуватих. Тому на образах цього часу святий дуже часто зображається як той, хто зціляє від недуги та одержимості.
– День Валентина сьогодні спричиняє підозру? Чому?
– Сляд пам’ятати, що Валентинів день – це виразне посилання на мученика III століття, який віддав своє життя з любові до Ісуса, і ця подія такої жертовної любові нас вчить. Сьогодні настала велика дехристиянізація цього дня. Комерційний світ спотворив духовне значення свята. Із часом духовність його втратилася і сьогодні дуже часто пропонується вже певна карикатура на це свято.
– Яким може бути день Святого Валентина?
– Сьогоднішнім християнам слід побачити у дні Святого Валентина велику спрагу молодих людей у духовній, великій і передусім справжній жертовної любові, яку так важко знайти. Християни завжди були експертами від любові, як це доводить історія: історія мучеників, історія святих, які любили насправді. Сьогодні нам потрібні нові Святі Валентини, які вчинять чудо прозріння для сучасного світу, які подарують своє серце іншим, які зможуть сказати щиро: «Я люблю».
Я проти того, щоби кохання було «одноденним» – 14 лютого. Кохати треба постійно, 365 днів на рік! Кохання треба підтримувати і плекати.
Заохочую розширити День закоханих до Року закоханих і далі – аж до Вічності закоханих! І не соромтеся дарувати подарунки коханій людині будь-якого дня!
Реальне кохання
Листи, що пливуть до берега серця
Дві творчі душі – Пауль Целан та Інгеборг Бахман – зустрілися в окупованому Відні 1948 року у травні . Дві долі, які були досить різними, але, водночас, їх єднала одна сила. Сила, яка й досі не дає розлетітися цьому світові на друзки.
Він – німецькомовний єврей без громадянства, родом із Чернівців, який втратив обох батьків у німецькому концтаборі й сам відбув ув’язнення в румунському трудовому батальйоні. Вона – донька австрійського чиновника, яка на той час студіювала філософію. Він – уже доволі відомий австрійський поет, вона – поетеса-початківка. Йому виповнилося 27 років, їй – 21.
Уже за кілька днів після їхнього знайомства кімната Бахман, яку вона знімала, засипана червоними маками – улюбленими квітами її нового друга. Та любовні стосунки тривають недовго: наприкінці червня Целан залишає Відень, подарувавши Інгеборг на прощання свій вірш «У Єгипті». Він не може залишатися у Відні, адже в місті, поділеному на чотири зони окупації, він, колишній громадянин СРСР, що втік на Захід, піддає себе небезпеці. Целан їде до Парижа, і наприкінці року, на Різдво, починається його листування з Бахман – сповнене надій і розчарувань, потягу і відштовхування, віри й недовіри.
Бахман прагне поїхати до Парижа і вже будує спільні плани на майбутнє. Лише у жовтні 1950-го цю поїздку вдається здійснити. Дорогою вона думала, що їхні стосунки надовго, але вже в грудні дівчина їде до Німеччини. Спільне життя не склалося, та залишилися листи. Пауль часто посилає Інгеборг свої вірші, вона намагається опублікувати їх. За два роки вони зустрінуться знову в Ніендорфі на читаннях об’єднання німецьких письменників «Група 47», куди Целана запросили, завдяки наполегливому проханню Бахман. Однак надії на нове зближення розсипаються: Целан у грудні 1952 року одружується з іншою жінкою.
«Пиши, благаю тебе, пиши, – звертається до нього Бахман. – Мені важливий будь-який лист, у якому ти розкажеш про себе, нехай у ньому і не буде відповіді на мої рядки». Але й листування практично припиняється. Целан посилає Бахман у березні 1953 року свою книгу «Мак і пам’ять» із короткою присвятою, вона в грудні того ж року шле йому свою – «Відкладений час»: «Паулю – обмінятися, щоби втішитися».
Здавалося б, що їхні шляхи розійшлися назавжди, однак у жовтні 1957 року вони зустрічаються на конференції у Вуперталі, і кохання спалахує з новою силою. Після конференції вони проводять один день та одну ніч у Кельні. Єдине, що стає перешкодою їхнім стосункам – Жизель Лестранж, дружина Целана, і його маленький син Ерік.
Повернувшись до Парижу, поет ледь не щодня пише коханій: «Я ще раз виглянув з вікна вагона, і ти теж озирнулася, але поїзд був уже далеко. І тут щось здавило моє горло з несамовитою силою…». І у відповідь: «Кожний новий день тепер для мене – лише відгомін нашої зустрічі. Але прошу, не уникай Жизелі через мене. Кому, як не їй, дякувати нам тепер?».
За рік Інгеборг переїздить жити до письменника Макса Фріша, з яким познайомилася влітку в Парижі. Востаннє з Целаном вона зустрінеться в Цюріху в листопаді 1960-го. Невдовзі припиниться й листування…
І все ж зв’язок між ними не зник. Їхні поезії стають свого роду «посланнями у пляшці». Пізніше в своїх «Бременських промовах» Целан напише: «Вірш може стати пляшковою поштою, відправленою з надією – часто, звичайно, слабкою, – що закорковану пляшку з посланням десь-колись прижене до берега. Можливо, то буде берег серця. Вірші, з цієї точки зору, перебувають у дорозі. Вони кудись пливуть».
У квітні 1970 року Пауль Целан звів рахунки з життям: втопився у Сені.
«Моє життя закінчилося. Бо він під час депортації потонув у ріці» – говорить вимарене Я про Чужинця в чорному плащі у романі Інгеборг Бахман «Маліна» (1971): «Він був для мене життям. Його я любила більше, ніж власне життя».
За матеріалами збірки «Пора серця. Інгеборг Бахман – Пауль Целан. Листування»
Коментарі
Лариса РАРЕНКО, журналіст, асистент кафедри журналістики ЧНУ:
– Загалом я прихильно ставлюся до цього свята. Ще один приємний привід привітати тих людей, яких ми любимо – не лише кохаємо, а, наголошую, любимо. Йдеться про рідних, близьких, не лише коханих. Якось особливо цей день я відзначати не буду, але вкотре нагадаю своєму чоловікові, разом із нашою маленькою донечкою, про свято і проведемо ми цей вечір за святковою вечерею…
Наталя Прокіпчук, студентка факультету психологій КНУ ім. Шевченка:
– Більшість людей, що є противниками нинішнього свята, є або нещасливі в особистому житті, або ж просто не знайшли ще свого кохання. Через це вони сердиті на весь світ і заздрять закоханим. Особисто я вважаю, що це дуже світла, романтична традиція. День Св. Валентина можна святкувати, навіть якщо ви самотні: не виключено, що саме цього дня ви зустрінете таку ж самотню душу.
Святкується ж цей день у нас не так вже й віддавна, але його варто проживати як традиційне дійство любові, радості та щастя. Не обов’язково відзначати тільки національні та релігійні дати. Свято – це стан душі.
Мене дивує, коли стверджують, що День Святого Валентина був створений для того, щоби продавці валентинок цього дня могли щось там заробити. Бо ж зовсім не обов’язково витрачатися. Подарунок, зроблений власними руками, виглядатиме набагато оригінальніше. Та й загалом не у подарунках справа. Набагато важливіша увага коханої людини, її посмішка, дотик, поцілунок, години, проведені разом…
А якщо узагальнити, щодень можна перетворити на свято. От просто взяти і сказати собі: «Цей день буде особливим». А, якщо не знаєте, що можна відсвяткувати, просто зазирніть в Інтернет, що цього дня святкує світ. Неважливо, чи це День Конституції Гондурасу чи День народження Брежнєва за календарем майя. Просто святкуйте й радійте життю!
Лариса БЕРЕЖАН, доцент, кандидат філологічних наук, викладач кафедри української літератури ЧНУ:
– До Дня Святого Валентина ставляться по-різному. Хтось любить це свято і обов’язково відзначає його, хтось вважає його нетактовним, бо, крім закоханих, є і самотні люди. Не можу сказати, що я негативно ставлюся до свята. Я не скептик, і таке свято теж має право на існування. Свято позитивне, тож чому б і ні? Найбільше це свято полюбляє бізнес, бо від нього він добряче заробляє.
Прикметно, що старше покоління викладачів і не знає про існування такого свята. Тож на запитання: «Як ви ставитеся до Дня Святого Валентина?» відповідають запитанням: «А що це за свято?».
Прикметно, що старше покоління викладачів і не знає про існування такого свята. Тож на запитання: «Як ви ставитеся до Дня Святого Валентина?» відповідають запитанням: «А що це за свято?».
Александра Борисенко, США:
– Ми з коханим чоловіком Романом святкуємо День Валентина щоразу інакше. Роман дарує мені квіти і, буває, якийсь подарунок, ми обмінюємося листівками. Цього року підемо на вечерю до французького ресторану. Буває, що Роман готував нам особливу вечерю. Звичайно, як і до будь-якого іншого свята, магазини в Америці виставляють на розпродаж дуже багато чого. Ми такі речі не купуємо. Дехто, мабуть, купує – але, думаю, багато залишається непроданим. Наші друзі святкують так, як і ми. Але за всіх американців сказати важко: вони різні і відзначають по-різному. Хтось і зовсім не зважає на свято.
Серце кров’ю обливається…
А розчаровані у День усіх закоханих відзначають Анти-Валентин. Цього дня також дарують листівки з зізнаннями – але іншого змісту. Написи можуть бути, приміром, такими: «Я йду від тебе! Не телефонуй мені більше!» Ідея такого дивного свята – знущатися над торжеством кохання.
Розчарування по-американськи…
Можливо, це нова мода, а можливо, просто спосіб заробити, цього разу – на нещасті. Анти-валентинівський рух супроводжується відповідною атрибутикою: провокативними подарунками, антивалентинками, на яких зображене серце, як з фільму жахів: з синцями, відірваними артеріями тощо.
Як його відзначають? Дехто на честь Анти-Валентина дарує троянди. Але не свіжі й ароматні, з крапельками роси на пелюстках, а засушені і пофарбовані чорним. Або чорні льодяники з написом «Ні за що!». А самотні – чи ті, хто просто не хоче святкувати День закоханих, зустрічаються й влаштовують особливі вечірки, на яких обговорюють своїх «колишніх», акцентуючи на їхніх недоліках.
Кажуть, у Чікаго є кілька барів, які 14 лютого навмисно прикрашають зали чорними траурними повітряними кульками. А раніше самотніх клієнтів, які приносили з собою фото колишніх коханих, пригощали безкоштовно коктейлями.
… І по-російськи
В інтернеті в соцмережі «Facebook» мешканка Москви розповіла про те, як її дочка-підліток готувалася до відзначення Дня Валентина. Вийшло трохи дикувато – через політичний підтекст. Росія – таки Росія…
«Дочка прийшла зі «сходки» і поділилася прекрасним: вони сьогодні гуляли разом з «вКонтактною» тусовкою фанатів британських серіалів. Тусовка ця складається з підлітків від 13 до 17. Щонеділі зустрічаються в антикафе, спілкуються, потім гуляють. І ось сьогодні вони (до 5 десятків молодих людей), гуляючи, дійшли до Красної площі. І тут їх зупинила поліцейські, які заявили, що акція в них несанкціонована і на Красну площу їх не пустять. Діти сказали, що вони просто гуляють і все. Тоді поліцейський запитав у моєї Дуні, що за коробка у неї в руках (а в неї якраз була яскрава коробка для валентинок її власного виготовлення, оскільки нинішня сходка присвячувалася Дню святого Валентина, який наближається). Дуня відповіла, що коробка для валентинок. Тоді поліцейський поцікавився, чи не збираються вони влаштувати якусь акцію, скажімо, роздавати валентинки. Дуня сказала, що ні, не збираються. Тоді поліцейський покликав старшого, бо не знав, як вчинити. Прибулий офіцер знов запитав про коробку. Йому знов розповіли про День святого Валентина, на що він запитав у підлітків, чи знають вони, що це неправославне свято. На що Дуня, як головний парламентарій, відповіла, що взагалі-то вони тут далеко не всі православні, що серед них є атеїсти і навіть буддисти. Після чого, за словами Дуні, поліцейський став дуже заклопотаним на вигляд. Він відвів 15-літню Дуню вбік і сказав, що він їх, так і бути, пропустить, але тільки «під її відповідальність». І поліція супроводжувала їх упродовж всього їхнього проходження площею розчарування по-американськи…».
