Леонід СИДОРЧУК: «Сумую з Шекспіром. І вірний, як пес…»

Те, що Леонід СИДОРЧУК не просто Заслужений артист, а справді класний танцюрист і хороша людина, знала давно. Але після двох тижнів спільної роботи в проекті «Успішна пані» виявилося, що НАСТІЛЬКИ класного хореографа, педагога і друга ще пошукати. До того моменту мені здавалося, що такі чоловіки давно вимерли як мамонти… Коли читаєш афіші вистав, у яких зайнятий мій сьогоднішній герой, народжуються поетичні рядки…

Куди дійдеш від батьківських порогів,
Ти ще не знаєш, але мудрість в тому є…
Навіщо ти прийшов, дізнаєшся лиш згодом,
А поки, друже, кожному своє.

– Ніколи не замислювався, чому в мене з’явилося бажання бути актором. Я народився на Херсонщині, в селі, тато – ветеринар, мама – доярка. У першому класі вчителька нас запитала, ким хочемо стати. Всі хлопчики хотіли стати міліціонерами чи космонавтами, а я несподівано для себе випалив: «Хочу бути актором!». Треба було бачити очі тієї вчительки! У них ясно читалося: «Куди тобі, «забитому»…»

Відтоді твердо вирішив, що стану актором, хоч би на зло тій вчительці! У старших класах мав чудового педагога з російської мови та літератури: вона займалася зі мною додатково, але коли дізналася, ким хочу стати, порадила: «Ти хлопчик розумненький… Пішов би краще до педагогічного, все ж таки серйозна професія…»

Після 8-го класу поїхав вступати до театрального, але на відділення акторів драматичного театру приймали тільки після 9-го. То ж мені запропонували хореографію. Погодився, щоби не повертатися до школи. Не знав тоді навіть, що таке перша позиція… Але танцювальна наука далася мені легко, училище закінчив на «відмінно».

Працював спочатку в Криворізькому театрі оперети (ну тягло мене до акторства!), потім служив в армії – в Одеському військовому ансамблі пісні і танцю. Однак найбільше веселить усіх штамп у моїй трудовій книжці, на якому написано: «жіночий вокально-хореографічний ансамбль «Таврія». Справа в тому, що коли до колективу взяли 6 хлопців, зокрема, й мене, перейменувати його ніхто не здогадався.

У Чернівцях живу від 1984 року. Тут одружився, народилася донька Маріанна. Зараз вона вже доросла, заміжня. Внуків ще не маю, чомусь мене часто про це запитують…Працюю у філармонії, а від 1999-го – ще й у «Голосі».

Як у саду розквітли хризантеми,
Так музика розкрилася в мені,
Здається, вже давно відомі теми,
А їх щодня читаєш як нові…

Життя танцю починається з музики. Довго сиджу в навушниках, вмикаю максимальну гучність і безліч разів прослуховую мелодію. Згодом перед очима з’являється картинка, потім емоції, почуття…

Розікласти почуття на рухи професіоналу нескладно. Потім репетиції, підбір костюмів… Так народжується образ, який доноситься до глядача. Як на мене, «розмовляти» тілом цікавіше, ніж словом. Рухи й жести передають набагато більше ніж слова, найголовніше, вони не обманюють. Тим більше, коли слухаєш музику, перевірену часом.

Я – не фанат класики чи авангарду. Якісна «попса», яку завжди хочеться послухати, підходить мені набагато краще. Наприклад, у виставі «Тет-а-тет» використали пісні Джо Дассена, які нікого не залишають байдужими.

Буває, що сюжет танцю, ідея довго «шукає» свою музику. Так було зі словами Шолом-Алейхема про те, що зірки не падають, зірки – блукають, як людські душі. Ми перебрали безліч мелодій, але все було не те, поки не почули саундтрек з «Професіонала». А коли додали до танцю ще й маленькі лампочки-зірочки, отримали чудовий номер «Блукаючі зірки».

Буває навпаки: є чудова музика, але немає сюжету. Для мене такий номер – «Болеро»: шикарна мелодія, але досі не можу її станцювати, не складається картинка.

Крім власних, доводиться працювати із чужими сюжетами. Зазвичай намагаюся почути бажання автора, але ніколи до кінця не впевнений, що вийшло стовідсотково те, що уявляла ця людина. Суджу по собі: аби не зациклюватися на власних постановках, ми поїхали до досить відомого хореографа, поставили танець, розучили рухи, приїхали додому і… забули його, жодного разу не станцювавши.

Твій хореограф повинен жити тобою, жити в тобі… А ця людина нас просто не відчувала, була для нас чужою. Тому, коли доводиться вчити інших, намагаюся найперше спілкуватися на рівні своїх учнів, чи то дитина, чи то доросла людина, пояснити так, аби ми однаково відчували рухи та емоції.

О, Санта Крус – моя країна-мрія,
Я довго йшов до тебе – і знайшов,
Мій голос чують і у мене вірять,
Бо мова танцю щира, як любов.

– 10 років тому здійснилася моя давня мрія: прийшовши в «Голос», отримав першу драматичну роль у «Санта Крусі». Не приховую, це виявилося важче, ніж очікував.

Професійному актору заважає рот – вони говорять де треба і де не треба. А танцюристу – руки й ноги. Пам’ятаю, як Петро Колісник (режисер театру «Голос» – ред.) мало не шаленів: «Сидорчук, не танцюй! На сцені треба розмовляти, а не бігати!»

Утім, Петро Денисович допоміг мені подивитися на танець по-іншому. Традиційно вважається, що професійний вік танцюриста недовгий, все-таки 40 років – це не 20. Але Колісник дуже коректно висловив думку про те, що танцювати можна вічно, треба лише змінити стиль танцю, розставивши інші акценти. У 40 вже нецікаво, грубо кажучи, задирати ноги якомога вище.

Аби передати почуття, є безліч рухів. Допомагають і очі, і жести, і костюми, і декорації – треба лише правильно їх підібрати. Коли я роздумував над цим, згадав, як заворожено сидів на концерті Махмуда Есамбаєва. Йому було вже за 60 – і він один на сцені 2 години «тримав» публіку! В цьому й полягає справжня майстерність танцюриста і актора.

Реванш узяло танго. Танго знало:
Без нього жив би зовсім інший я…

До чоловіків-хореографів ставляться неоднозначно, мовляв, це не для мужика. Як каже мій зять, хіба це бізнес? Це ж легко: вийшов і танцюй собі!

Але коли дізнаєшся, що таке криваві мозолі, великі фізичні навантаження, які шкодять здоров’ю, мішок таблеток у сумці, то все це не видається простим.

Актор, танцюрист – це не лише стан душі, це обов’язок. Актор завжди повинен бути як святкова листівка: гарним і усміхненим, незалежно від того, як воно тобі насправді.

Зараз чоловіки-хореографи «входять у моду». Наприклад, Чапкіс – це ціла епоха, Влад Яма – талант і трудоголік. Хто не має нічого спільного з танцями, так це Діма Коляденко, такий собі піархлопчик-переросток з чемоданчиком. У нього інша професія – епатувати публіку, а не ставити танці.

Так само неоднозначно ставлюся до популярних нині проектів «Танцюють всі», «Танцюю для тебе» чи «Танці з зірками». Мабуть, вони важливі для учасників цих передач, які доводять щось своїм рідним чи самим собі, або привертають увагу до проблем соціально незахищених людей.

Але коли дивитися на танці з професійної точки зору, а навіть і з позиції звичайного глядача, то складається враження, ніби ці передачі придумали для сміху в поганому сенсі цього слова: такий собі посібник, як не треба робити.

Якби я не став танцюристом, був би ботаніком: дуже люблю рослини, у мене вдома їх повно. Влітку в мене взагалі не балкон, а квітник. Він великий і повністю заставлений горщиками, усі перехожі задивляються на цю красу. Тепер у кімнаті стоять ящики: вже посіяв цьогорічну розсаду.

Ще в мене живуть рибки й котик. І, незважаючи на те, що в мене виявилася алергія на котячу шерсть, нікуди його улюбленого не віддам.

До речі, така ж історія зі старими книжками: коли гортаю їх, довго і жахливо чхаю від пилу, але книг не позбуваюся. Тварини і книги – мої друзі, а друзів не викидають.

Втішаюся одним: у Циганка (Андрій Циганок – колега і друг – ред.) теж алергія на пил і на роботі ми чхаємо разом.

Дуже люблю щось майструвати своїми руками. Звичайно, холодильник не відремонтую, але коли ламаються якісь дрібниці, сантехніка чи електрика не викликаю, лагоджу сам. А ще добре готую, причому роблю це доволі часто.

В нашій сім’ї немає стереотипів і розподілу на чоловічу і жіночу роботу: хто перший прийшов з роботи, той і готує. Лариса не зобов’язана варити мені борщ, а я – «приносити мамонта». Хоча, звичайно, цвяхи я не дозволяю їй забивати.

Ми з Ларисою – типові «сороки». Нам обом подобаються гарні прикраси, усе, що блищить, і переливається. Частково це від природи, а частково – від того, що всі свої костюми ми придумували собі самі. Жодний Юдашкін не зшиє так, аби в костюмі було не лише гарно, але й зручно. Та оскільки зустрічають за одежиною, доводиться використовувати цяцьки, які приваблюють до себе око.

О, скільки труднощів в одному цьому слові,
А скільки щастя… І чом я не поет…
Коли нас двоє, навіть перед цілим світом,
Ми залишаємось з тобою тет-а-тет.

Коли я кажу «ми», маю на увазі себе й Ларису – мою найкращу партнерку і дружину. Наш дует утворився ще в училищі, коли нам було по 15-16 років. Зараз Лариса викладає в училищі мистецтв, а до того ми довгі роки танцювали разом.

Не хочу образити моїх нинішніх партнерок, вони гарні, розумні, та й самому танцювати важче, ніж удвох, але так комфортно, як із Ларисою, мені ні з ким не працюється! Партнери мають відчувати одне одного кожною часточкою тіла, вони завжди знають хто що утне наступної миті. Це особливо важливо, адже глядач має бачити на сцені одну істоту, одну особистість, яку зображають два начала – чоловік і жінка.

Бути довгі роки поруч з однією людиною не лише на сцені, але і в житті надзвичайно важко. Причому, найчастіше ми сваримося саме через роботу. Хоча й через побут теж. Ми не виносимо особистих стосунків на публіку. У нас звичайна сім’я, як у всіх, тільки про неї частіше говорять.

В мені прокинулися пристрасті фатальні,
А в інших засинають навпаки.
Моя планета швидшить обертання,
Так сумно й ніжно дихають роки…

Як би я визначив себе? Кожна людина – це планета, на яку падають метеорити і залишають дірочки. З роками характер людини змінюється. Мій, мабуть, зіпсувався. Раніше був дуже спокійним, а тепер, коли вийду з себе, довго не можу повернутися назад.

Я – добрий і відданий друг, причому, моя сім’я від цього часто потерпає. Дружина ображається, що надовго «зависаю» з друзями і приділяю їй мало часу. Жодні вмовляння, які зводяться до того, що все одно я повернусь додому, бо з нею мені найкраще, не надто ефективні.

Ще одна риса характеру, яка заважає мені спокійно жити, для багатьох видасться позитивом: я буквально прив’язуюсь до людини. Ми разом працюємо, спілкуємося, переживаємо… і коли стосунки перериваються, в душі з’являється порожнеча. Тоді зазвичай телефоную людині і кажу: «Мені тебе не вистачає». Така «собача» відданість і вірність вкупі з невмінням прощати зради і помилки оточення завдає чимало проблем. Не можу піти від людини і пробачити теж не можу… так і мучуся.

У мене частенько бувають «напади» поганого настрою. Люди намагаються мене розвеселити, знаючи про моє гарне почуття гумору, але в такі моменти сміх дратує ще більше. Тоді я беру томик Шекспіра і тихесенько сумую наодинці. А загалом я легкий як повітря: це моя стихія, бо я Водолій, і, коли вірити східному гороскопу, милий, біленький і пухнастий, як зайчик, символ мого року. Насправді, щось-таки є у цьому зірковому вченні…

Я нині як ліхтарик на долоні –
Маленька зірочка на тлінних сторінках…
Не гаснуть зорі, завтра проти ночі
Знайдіть мене – хто в небі заблукав…

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»