Казковий проект
Правда в тому, що найкращий спосіб зробити дітей хорошими – це зробити їх щасливими. Попри негаразди в світі дорослих, попри війну – діти чекають казки, а коли її немає – самі її творять.
Розпочинаємо святкові новорічно-різдвяні публікації казок, придуманих нашими наймолодшими читачами. Це буде цікаво й вам, дорослі, адже ми з вами інколи потребуємо казки навіть більше, ніж діти. І пам’ятаймо, що Святий Миколай має завітати до наших домівок уже завтра. З подарунками, казками і дивами.
Як Святий Миколай двох друзів помирив
Не за тридев’ятими землями, не за сімома морями, а в нашому-таки славному європейському місті Чернівці жили-були двоє друзів – Антончик і Арсенчик. Були вони хлопчиками ще не дорослими, але вже й не маленькими, а виповнилося їм уже по 12 рочків.
Дружили вони міцно, з наймолодшого дитсадківського віку. Жили в сусідніх квартирах, один до одного в гості без стуку забігали, разом у пісочниці гралися, разом будиночки з кубиків будували, разом літери вивчали, разом до школи пішли. А школа їхня вирізнялася серед інших не тільки тим, що була спеціалізованою, із поглибленим вивченням англійської мови. Кожний учень цієї школи носив спеціальний значок із зображенням блискучого каштанчика, що визирає зі своєї зеленої колючої кожушинки. Це символізувало і те, що навколо школи росло багато каштанів, і те, що в цій школі до кожної дитини, яка буває для навколишніх не завжди слухняною, а іноді аж колючою – достукуються і знаходять у ній усе найкраще, найблискучіше. Були такі значки і в Арсенчика з Антончиком. Але вони їх собі позначили. Арсенчик нашкрябав на звороті літери «Ар», а Антончик – літери «Ан».
Отож, хлопці разом п’ять з половиною років носили свої значки на піджаках і на «відмінно» вчилися. І хоча щоденники школярські рясніли «дванадцятками» з усіх предметів, та коли Антончик більше любив математику, бо мріяв стати інженером і будувати мости – а там всі кути, довжини-ширини, перпендикуляри з паралелями треба дуже правильно вирахувати, щоби мости міцно стояли, то Арсенчик просто обожнював географію, адже марив мандрами, уявляв себе в далеких країнах – то на вершинах незвіданих гір, то серед плес недосліджених рік… Але знали дітлахи, що треба всі предмети в школі вивчати з однаковою ретельністю. Адже при будівництві мосту треба обов’язково враховувати географічні особливості річкового берега, передбачити поводження підступної водойми за різних погодних умов, та й обираючи будівельні матеріали, враховувати клімат країни, в якій працюєш. І навпаки – коли збираєшся в мандри, мусиш порахувати відстані, швидкість транспорту, міцність туристичного обладнання тощо. А щоби хоч іноді зустрічатися один з одним, нерозлучні друзі придумали, що було б добре, якби ріки ті недосліджені вивчав Арсенчик, а мости через них зводив Антончик.
Та одного разу трапилася халепа: пробігла чорна кішка між найкращими друзями. Арсенчик недовчив одну математичну формулу, а коли його викликали до дошки – із надією глянув на Антончика. Мовляв, підкажи, друже. Антончик уже приготувався було прошепотіти підказку, але раптом собі уявив, як колись Арсенчик мандруватиме далекими морями, а коли на горизонті з’явиться айсберг, – не зможе правильно без цієї формули обчислити відстань до нього… Антончик аж очі заплющив, коли в його уяві корабель Арсенчика зіткнувся з гігантською плаваючою крижиною, як той «Титанік» у фільмі, який вони разом з другом якось дивилися… А тим часом похнюплений Арсенчик уже йшов від дошки до свого місця за партою, отримавши заслужену «одиницю».
Звісно, Арсенчик образився. І навіть пояснень Антончикових про те, що кожна математична формула є важливою навіть для географа, слухати не схотів. Так і ходили вчорашні друзі насупленими одне на одного. За своїм гнівом вони й не помітили, як наблизився День Святого Миколая.
Попри те, що хлопчики посварилися, і навіть незважаючи на те, що в Арсенчиковому щоденнику красувалася «одиниця» (та й то недовго, бо він її зовсім скоро виправив), загалом друзі були гарними і чемними дітьми: допомагали батькам, були ввічливими зі старшими і з товаришами, добре вчилися, дбали про довкілля, навіть підгодовували змерзлих синичок і горобчиків, підсипаючи пшоно у годівнички за своїми вікнами. Тож Святий Миколай не бачив жодних підстав приносити їм під подушки в чарівну ніч різочки замість справжніх подарунків.
Але на те він і Святий Миколай, щоб творити дива, а не просто втілювати забаганки дітлахів, як якась там чарівна паличка. Тож його подарунки цим двом друзям були також особливими. Арсенчикові він подарував Енциклопедію найбільших річок світу, а Антончикові – Енциклопедію юного математика. І ці подарунки були б цілком звичайними, якби не одна маленька хитрість. Святий Миколай до Арсенчикова подарунка прикріпив Антончиків значок, а до Антончикова – Арсенчиків. І поклав подарунки під подушки хлопцям.
Уранці діти прокинулися і кожний поліз під подушку. Звісно, вони дуже зраділи своїм подарункам. Але, хоч вони були ще не дорослими, – та вже й не маленькими, і знали, що насправді подарунки під подушки розкладає не Святий Миколай, а звичайні люди: батьки, бабусі з дідусями або… друзі! Так, саме друзі! «Бо хто, як не мій друг Арсенчик, поклав мені подарунок під подушку, поки я спав? І значок свій приладнав до книжки! Це означає, що між нами знову мир!», – думав Антончик. «Хто ж, як не Антончик, подарував мені таку чудову книжку про річки, і на знак примирення значок свій причепив?», – думав у цей же час Арсенчик. Обидва вибігли з дверей своїх квартир, розташованих навпроти – і зіткнулися в коридорі. Обійнялися, потисли одне одному руки і присяглися більше ніколи не сваритися.
А Святий Миколай лише усміхався у свою білу бороду. Бо він у дивотворенні таки мастак.
Ось вам і вся казка, а мені – бубликів в’язка.
Антон ПАЛІЙ, учень 6-А класу Чернівецької гімназії №2
Редакція вдячна за сприяння у втіленні «казкового проекту» вчителю світової літератури міської гімназії №2 Еліні Миколаївні Жуковській
