Солдатські матері й дружини під подвійним тиском: страху за життя рідних вояків і знущаннями держави
Зустрічатися з матерями й дружинами хлопців, які цілодобово перебувають під кулями в зоні АТО, нелегко. Тим більше, коли вони перекривають дороги, аби повернути додому своїх, а ти переконаний, що це неправильно, не по-державницьки, непатріотично і просто нераціонально. Бо якщо всіх вояків повернуть додому, то російським агресорам залишиться просто безперешкодно пройти Україною аж до західного кордону і тоді вже ніхто і ніщо не врятує цілісність нашої країни та її народ. Але завдяки цій непростій розмові з’ясувалося, що громада так само страждає від браку правдивої інформації про ситуацію цих жінок, як самі жінки – від браку правди про своїх солдатів, а вся країна – від приховування інформації владою загалом. І навіть у цій ситуації згорьовані жінки зберігають тверезий погляд на життя і мудрість. Чим влада почасти похвалитися не може.
Вони вимагають цілком адекватних речей: 1. Ротації. Кажуть, хлопці на Сході жартують, що якби на Схід прислали воювати депутатів і їхніх дітей, з тією екіпіровкою, якою б ті себе забезпечили, то війна закінчилася б за тиждень. 2. Припинення корупції. Не відкуповувати від армії, не брати і не давати хабарів – невже це так важко? 3. Закриття кордонів. Як це не абсурдно, алеголова Держприкордонслужби, брат нардепа генерал Литвин – досі на посаді! 4. Детального звіту про зібрані кошти, які куди тільки не переказують люди, і далі все як у Лету… 5. Правдивого інформування і єдиного інформаційного центру, де можна було б дізнатися про все: кількість військовиків, потреби військових підрозділів наших краян, стан справ на цей момент, час і місце відправки передач тощо.
Непоінформованість
Ярослава, мати 23-річного сина, який уже 3-й місяць воює на Сході:
– Ми не вимагаємо повернути наших рідних вояків просто додому, ми добре розуміємо, що триває війна й Україну треба захищати. Ми вимагаємо ротації хоча б на якийсь період – адже не можуть безперервно служити і гинути лише одні і ті ж! Нам кажуть – нема ким ротацію проводити. А переповнені міцними хлопцями нічні клуби? А діти депутатів? А самі депутати? Хіба вони не так само підлягають мобілізації, як наші діти? Але вони, так виглядає, «рівніші» між рівними. В антитерористичній операції, за логікою, мають бути задіяні не діти, які досі не бачили зброї. У нас є великий штат спецслужб, СБУ, міліції, прокуратури. Тимчасом вони воюють з жінками і з журналістами.
Куди не звертаємося – жодної відповіді. Ні Президент (до нього ми і писали, і навіть телефонували у приймальню), ні нардеп Москаль, ні прокуратура, ні т. в. о. командувача ВДВ ЗСУ полковник Юрій Галушкін не дали жодної письмової відповіді чи хоча б відписки. Галушкін, щоправда, телефоном якось відповів, що наші діти перебувають на курорті. А через кілька днів 10 чоловік загинули під Щастям.
Коли ми перекривали дорогу, і коли ходили до ОДА – голова ОДА Ванзуряк до нас теж не вийшов. З нами спілкувався тільки заступник голови облради Курко. І він жодної відповіді на мав, та хоча б вийшов до людей.
Інна, дружина вояка, який 3-й місяць на Сході:
– За наших чернівецьких, які поїхали найпершими, загалом нічого не чути. Родичі не мають інформації, де їхні діти, в якому вони стані. Учора одна наша колєжанка Іра, чоловік якої також там, цілий день не могла дізнатися, що з чоловіком. Він перестав відповідати на телефонні дзвінки. Обласний комісар повідомив, що Ірин чоловік поранений в голову і в ногу. Аж перед вечором вдалося дізнатися, що насправді він лежить у військовому госпіталі з іншої причини: втратив свідомість через раптове зниження тиску. Хіба таким жартують?
Люди виснажені, їх треба замінити. При цьому жоден з них, я це знаю не з чуток, точно не хоче повертатися. Якраз вони розуміють, що це війна, що державу треба захищати, і вони не хочуть ховатися за жінок. Але так виглядає, що за жінок ховаються ті чоловіки, які тут. Таке спало на думку, коли ми бачили цілковиту бездіяльність силовиків під час нашого перекриття дороги. Ми впевнені, що вони добре знали, хто з нас – справжні дружини і мами солдатів, а хто – провокаторки, які зненацька з’являлися для підігріву акції і так само зненацька зникали. Та жодних заходів для вгамування ситуації не вживали упродовж кількох днів! Чому? Щоби продемонструвати свою потрібність тут, на місцях? І в такий спосіб уникнути мобілізації? Адже через провокаторок наша позиція тепер виглядає так, що ми сепаратистки, і наші діти й чоловіки – також. Від влади не почули жодного доброго слова про нас і наших дітей і чоловіків.
Допомога людям не входить у компетенцію чиновника
Жінки розповідають про перекриття доріг. Кажуть, це було від безвиході. З ними так ніхто й не поговорив, не зустрівся – вони вийшли на дороги. І онкохворі, які перенесли по кілька операцій, і інваліди на візках… Стояли під палючим сонцем, втрачали свідомість, були серед тих, хто зупиняв автівки власними тілами. Присутня для забезпечення порядку міліція і «працівники служб у цивільному» вдавали сліпих і глухих. «Швидку» для жінки з гіпертонічним кризом викликали тільки після безпосередніх і рішучих вимог мітингувальниць.
Це почалося в середу, і це не тривало б довго – бо метою солдатських матерів і дружин було проривання інформаційної блокади. Їм було важливо, аби їх нарешті почули. Але самі жінки помітили у своїх лавах дивні речі. Як тільки протест починав стихати – раптом з’являлися нові «матері»: влаштовували лемент, підігрівали ситуацію – і за 2-3 години зникали.
Коли нарешті вдалося вмовити людей піти до ОДА – до жінок вийшли тільки представниця відділу мобілізаційної роботи Алла Запухляк, пан Протасов з того ж відділу, і якийсь радник голови ОДА. Радник вигадував усе нові причини відсутності голови ОДА, щоразу забуваючи, що казав перед цим. У пана Протасова жінки вимагали чіткої відповіді на прості питання: скільки військовиків з Буковини перебувають на Сході, як вони забезпечені амуніцією, скільки в них бронежилетів, чого вони ще потребують. Та він лише відповів, скільки відправлено на Схід і заявив, за словами мітингувальниць, що його робота полягає в тому, щоби зібрати гроші в приватних підприємців і передати в 300-й полк. Наступне запитання – що далі сталося з тими зібраними коштами – знову не отримало відповіді. Тоді жінки запитали в пана Курка, чи місце такій людині на посаді, яку вона обіймає…
Щодо Алли Запухляк, яка всіляко намагалася допомогти жінкам в міру своїх повноважень, то вона вже звільнена з посади! А була таки на своєму місці, переконані мітингувальниці.
Корупція
Жінки дуже вдячні всім краянам, які допомагають армії. Це роблять люди і самостійно, і за допомоги волонтерських організацій, і за участі партій, і за сприяння сільських голів – Лужани, Мамаївці, вже двічі їздила в Луганськ Катерина Гуцуляк, голова Сторожинецької райради від «Батьківщини». При цьому обласний комісаріат навіть не міг дати документ на перевезення вантажу: там не знали, який треба…
Волонтери працюють у 109 кабінеті міської ради, але зараз вони трохи призупинили діяльність, бо перевезення стали дуже небезпечними. А зібрати вантаж заради того, аби його підірвали або розграбували дорогою, та ще й ставити під загрозу життя перевізників – нерозумно.
Та, попри все, Буковина, як і вся Україна, демонструє потужний приклад об’єднання навколо спільної біди. Та й у такий гіркий час не обходиться без «паршивих овець». Розповідають про одного з сільських голів, до якого звернулася мама солдата за допомогою. Той відрізав: «Та я вже чотирьох відкупив, то що, ти не могла сказати раніше? І твого відкупили б!» То одні воюють і віддають життя, а інших відкуповують? Було би з ким робити ротацію, якби зупинилися корупційні схеми…
Не тільки на такому рівні на Буковині «працюють гроші», кажуть мами. За їхніми словами, за перевезення посилок від родин воякам на Схід дехто також спочатку брав гроші. По 150 грн. Тепер уже не беруть.
Соц(без?)захист
Серед родин мобілізованих солдатів багато таких, які не мають, за що жити. Адже не всі хлопці офіційно працювали й мали офіційну зарплату. Родини втратили годувальника на період війни. Не дай Боже, щоби назавжди. Є родини, з яких забрали батька і сина. Є такі, звідки на війну пішли двоє братів. Викладач педколеджу Сергій Грицюк пішов в зону АТО добровольцем разом зі своїм братом – і їх обох узяли. Батько їхній помер у січні, хвора мама, якій під 70, залишилася сама. Багатьох брали в армію з безліччю порушень. Медкомісія просто формально давала висновок «Годний» протягом 5 хвилин, практично без обстежень. Серед знайомих цих жінок є й такі чоловіки, які воюють з виразками шлунку, вставними щелепами, один навіть з епілепсією.
І самі вояки, й їхні родини тут, і поранені, доставлені на Буковину (знову ж таки, переважна більшість – власними силами родин) потребують психологічної підтримки. Та й матеріальної теж… Аж коли жінки розповіли представникові облради про цих поранених поіменно – почалася допомога. Особисто опікується пораненим депутат облради Ярослав Шешур, організовує допомогу на Схід його колега Руслан Мельник. Але ж депутатів – 104, і далеко не кожен з них навіть думає про потреби армії, не кажучи вже про те, аби щось робити.
В одній родині солдата його дружина лежить у лікарні, мама – теж у стаціонарі з гіпертонічним кризом, дитина захворіла… А коли для отримання разової допомоги ця сім’я зібрала довідки, в одній із структур соцзахисту їм докоряли, що вони, мовляв, навмисно збирають папірці, аби від держави щось урвати…
Для отримання довідок про службу хлопців у зоні АТО потрібно записуватися в кількаденну чергу. Одній з мам, розповідають згорьовані жінки, на запитання, коли її син повернеться, комусь там повернувся язик відповісти: «Вантажем-200».
Мама загиблого Юри Мізунського вже тиждень бігає, ледве дихаючи, за довідками, аби отримати допомогу від держави. Питання – чи не соціальні служби мали б цим зайнятися? Зрештою, де вони? Питань безліч. Відповідей у влади нема.
Ні про перебування, ні про втрати буковинців на Сході командування не повідомляє. У неділю 13 поранених і 1 загиблий – жодні центральні ЗМІ про це не сказали, тільки чернівецькі. Чи не означає це, що буковинців за документами там просто немає? На переконання жінок, усі все знають, розуміють, що відбувається, але брешуть. Набридла, кажуть протестувальниці, ця брехня. Хай буде правда, якою б вона не була – навіть дуже гірка. Але солодка брехня нікого не влаштовує.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
