Чернівці Лесі ЩЕРБАНЮК:

Під Божим благословенням, в орбіті Анатолія Добрянського, з невипадковими випадковостями і взаємною любов’ю

Дослідниця мистецьких Чернівців і хранителька книжкових скарбів Муніципальної бібліотеки ім. Анатолія Добрянського Леся Ілярівна Щербанюк цитуєпіонера архітектурного модернізму і функціоналізму Ле Корбюзьє так, наче він говорив саме про Чернівці. Французький архітектор вважав: якщо на міський центр самоврядування виходить сім  доріг, то місто – під Божим благословенням. А на Чернівецьку Ратушу не лише виходить сім вулиць. Тут свого часу було ще й сім готелів, і саме сім ділянок місто викупило в громадян, аби влаштувати в центрі площу. І Чернівці спершу мали саме сім міст-побратимів (зараз їх 11), і навіть номер державної реєстрації документа про те, що Центральна площа – це пам’ятка архітектури, містить сімку: №700.

Саме таким, благословенним, стало місто Чернівці для галичанки Лесі Щербанюк. Так-так, людина, після спілкування з якою гості міста розповідають друзям: «Нас зустріла чернівчанка, яка надзвичайно любить своє місто!» – сама з тернопільської Теребовлі. До Чернівців уперше приїхала вступати в університет – бо загадала собі, що навчатися має саме в університеті і саме у старовинному місті. Мріяла про Львів, але не склалося. Та, вийшовши з автобуса в Чернівцях на зупинці поруч з костелом, неподалік церкви Св. Параскеви, зрозуміла: це саме те, чого хотіла.

Фізика і лірика міста

За першою освітою пані Леся – фізик. Провідники й напівпровідники не просто були довгий час її фахом і забезпечували роботу на військовому заводі, яких у Радянському Союзі не бракувало в жодному місті. Технічна освіта дала системність мислення і, переконана Леся Ілярівна, дуже допомогла у подальшому зануренні у світ книжок, до яких у її родині завжди ставилися з великою пошаною. І новоявлена чернівчанка, попри технарську професію, намагалася не пропускати мистецьких подій у місті, яке прийняло її як рідну.

Часто це були концерти, яким передували творчі зустрічі – із  Богданом Ступкою, Анатолієм Солов’яненком, Ліною Костенко, Іриною Калинець… А вів зустрічі (чи як би зараз сказали, модерував) Анатолій Миколайович Добрянський. Тоді таке не будь-кому дозволялося: треба було не лише мати відповідний рівень знань і ораторське обдарування, а й спеціальний папір на підтвердження цього рівня. Добрянський уже в 31 рік отримав посвідчення лектора-мистецтвознавця, не маючи при цьому спеціальної музичної чи художньої освіти. Самородок, який в дитинстві спершу заговорив польською (після арешту й заслання батька хлопчика взяв на виховання до своєї родини дядько Генріх, поляк), а вже потім – українською. Який викладав унікальні спецкурси на філфаці ЧНУ і, розповідаючи про літературу народів СРСР, вірші зазвичай читав студентам мовою оригіналу. У бібліотеці якого було 186 словників різних мов – англійський, німецький, польський, болгарський, румунський, французький, італійський, іспанський, молдавський, угорський, словацький, чеський…

Коли згодом, після лихих 90-х, втрати роботи, праці на приватній фірмі пані Лесі запропонували роботу в обласній науковій бібліотеці (наче й випадково, але всі випадковості закономірні) – вона із радістю погодилася. Здобула досвід, спеціальну освіту, потрапила в рідну стихію, про яку свого часу казав Пауль Целан у промові з приводу отримання літературної премії вільного ганзейського міста Бремена 1958 року: «Земля, звідки я до вас прийшов,… це була місцевість, де жили люди та книги». І коли Леся Ілярівна, готуючи бібліографічний покажчик  про А. Добрянського – лауреата премії ім. Сидора Воробкевича, мала нагоду особисто поспілкуватися з людиною, до якої досі лише «здалеку поштиво віталася» (як сама вона пригадує), Анатолій Миколайович показав їй свою бібліотеку. Ту, про яку ходили легенди і книжковими скарбами якої він щедро ділився. Майбутня берегиня цих скарбів, переступивши поріг знаменитої оселі А. Добрянського, і не мріяла про таку долю його книгозбірні, як продовження життя в Муніципальній бібліотеці. І бачила, як тісно тулилося це духовне багатство в єдиній кімнатці видатного чернівчанина.

Зірка, в орбіті якої 50 років точилося культурне життя Чернівців

Від 1952 до 2002-го культурне життя України крутилося навколо Чернівців. А в Чернівцях – навколо Добрянського. Саме він повних 50 років був тією особистістю, на запрошення якої відгукувалися зірки світового рівня і завдяки якій чернівчани мали можливість бути долученими до світового культурного середовища. Центральний міський палац культури, Будинок естетики та дозвілля, Будинок офіцерів, філармонія, муздрамтеатр – Добрянський побував разом зі своїми поважними гостями на всіх сценах міста. Життя Чернівців будувалося на особистостях, адже місто – це люди.

Нині культурне життя Чернівців вирує навколо бібліотеки ім. А.Добрянського – як це не дивно звучить стосовно закладу, який, на думку обивателя, мав би відзначатися тишею і спокоєм. Але цей вир – творчий, розбудовний, глибинний, повільний і – потужний.

«У великих міст – інший темпоритм, там усі поспішають, – заспокоїла мене пані Леся, коли я на п’ять  хвилин спізнилася на зустріч. – А тут ніхто нікуди не біжить. Дуже не розбігаєшся. І куди тут бігти? 70% чернівчан займаються гешефтом, перша згадка про Чернівці – саме в торговій грамоті, тут проходив потужний торговий шлях – Берладська дорога, а гешефт треба осмислити! Менша частка чернівчан – це люди мистецтва. Вони пишуть вірші, прозу, музику. Їм треба надихнутися, відчути навколишній світ. Люди стають побесідувати, як давні знайомі, можуть руку поцілувати – для приїжджих це просто екзотика, а в нас цей звичай зберігається, і це таки правда!

Якщо згадати тих, хто правив у місті – вони всі його любили. Не всі могли правити Чернівцями так успішно, як це робив 42 роки депутатства і 26 років на посаді бургомістра Антон Кохановський, але всі старалися місто зберегти і не понищити».

Саме так сталося і з «віллою з кришталевими вікнами» – будівлею, на першому поверсі якої розташувалася бібліотека ім. А. Добрянського. Здавалось би, тут могли би що завгодно відкрити: черговий генделик, аптеку, стоматполіклініку, яких є вже безліч. А відкрили – культурний центр, і це підтверджує особливу ауру Чернівців. Тепер бібліотека творить культурне життя в Чернівцях. Тут не лише читають, а й приходять навчатися екскурсоводи, директори турагентств, а дехто приводить групи туристів!

Книги, автографи, люди

«Книгозбірня Анатолія Добрянського перейшла під захист міста після відходу його у вічність, – продовжує пані Леся. – На похорон, який відбувся напередодні 8 Березня, з численної армії чиновництва прийшов лиш тодішній міський голова Микола Федорук. Це теж було «невипадковою випадковістю» – що я почула його слова під час прощання з Анатолієм Миколайовичем на цвинтарі. Десь Небо нами інколи водить. Микола Трохимович зазначив, що видатний чернівчанин не був пошанований за життя, тож зберегти пам’ять про його здобутки тепер – це його, як міського голови, особисте завдання.

Час дуже швидко йде вперед,  але, попри стрімкий прагматизм і входження в наше життя інформаційних технологій, техніки, комп’ютерів, книга залишається в ньому і як джерело інформації, і як особлива естетика. Книга породжує інші почуття, включаються думка, емоції».

Сам Добрянський рухався в ногу з часом. На його робочому столі – комп’ютер, сканер, принтер, якими студенти навчили його користуватися, маленький телевізор. І синя пачка «Прими». Ще одна – у старенькому портфелі. А в книгозбірні, окрім власне друкованих видань – розкішна колекція платівок із записами оперних співаків, класичної музики, пізніших касет і ще новішого досягнення науки й техніки – дисків. А більшість книжок – у відкритому доступі, ними користуються, вони працюють. За склом – лише багатюща колекція книг із дарчими надписами: Костенко, Драч, Ткач, Вінграновський, Тарасюк, Матіос, Калинець, чернівецька професура… Саме за цими автографами можна з’ясувати безліч подробиць з біографії Добрянського – який і сам міг би писати книги й мемуари, але віддав себе просвітницькій роботі.

Цеглинка в храмі культурного середовища міста

2003-го  відійшов у вічність великий чернівецький інтелектуал, блискучий ерудит Анатолій Добрянський, а вже 2004-го клопотаннями його родини і, до їх честі, міських депутатів під унікальну приватну бібліотеку Почесного громадянина міста виділили приміщення. Не так просто все відбувалося, адже це був унікальний випадок на теренах СРСР – передача приватної книгозбірні у власність міста. Шукали спосіб юридично правильно оформити цю дію, бо не було зразка, документів, на які можна було опиратися.

Відкриття Муніципальної  бібліотеки стало цеглинкою у храмі культурного середовища міста. Адже Чернівці – багатонаціональне, полікультурне місто, зірками якого були як німецькомовні, австрійські, так і румунські діячі. І український інтелектуал, посідаючи гідне місце у цій плеяді, знайшов пошанування у нащадків.

Сьогодні бібліотека ім. А. Добрянського – улюблене місце творчих зустрічей. Тут, у затишній камерності презентували свої книги відомий чернівчанолюб Володимир Килинич,  Маріанна Гончарова, Тамара Севернюк, Володимир Даниленко, Лариса Денисенко, Степан Процюк, Марія Вайно… Тут народжуються навіть тенденції чернівецької моди! Дизайнерка моди Світлана Крачило здійснює в бібліотеці проект «Міський силует»– бесіди про те, якою була мода в Чернівцях століття тому, сьогодні, і які тенденції очікуються в наступних сезонах.

«Сюди приходять найкращі люди»

«Я не маю ностальгії за минулим, – зізнається Леся Ілярівна. – Як колись, так і зараз я спілкуюся з чудовими людьми. Місто надзвичайно спокійне. Люди – духовні. І не може бути інакше, адже тут служать стільки церков, працює стільки бібліотек, 4 музичні школи, художня школа, театр, філармонія. На сучасність накладається дух століть. Навіть молодь у нас зовсім інакша, як на мене. І це помічають гості міста. Приїжджали кияни, які найбільше відчули, побачили зблизька гіркі й переможні події Революції Гідності, і люди з інших регіонів, через домівки яких руйнівно проходить історія зараз, – і шкодують, що не знали раніше про наше місто. Адже саме тут вони відкрили для себе Європу, бо вона тут є – і спокій, і гармонія, і інший дух витає. І раніше, і зараз сюди приходять найкращі люди».

Який же ще дух, як не європейський, може витати там, де не просто лежать, а й працюють на інтелектуальне зростання чернівчан книги, які тримали у своїх руках Анатолій Добрянський, Петер Демант (його бібліотека також була передана містові за сприяння тодішнього міського голови Чернівців Миколи Федорука), архітектор Михайло Шевченко, який відновлював Резиденцію Митрополитів після другої світової війни і у 92 роки передав до Муніципальної бібліотеки прекрасну бібліотеку вузькофахової літератури, Почесна громадянка Чернівців Валерія Фірсанова, поетеса Тамара Севернюк, професори Володимир Антофійчук, Семен Абрамович, Петро Рихло…

Бібліотечні засіки поповнюються не лише небайдужими чернівчанами. Місто підтримує книгозбірню, тож вона має змогу закуповувати безліч нових вузькофахових видань з мов, літературознавства, монографії, словники, передплачувати періодику. Тут є те найвартісніше, на що не дасть відповіді Google.

Леся Ілярівна пишається фондами бібліотеки і тим, що ці фонди не лежать мертвим вантажем, а працюють. Бо читання – це, на переконання пані Лесі, така ж чернівецька мода, як і неквапливість чи цілування рук. Кажуть же, що чернівецькі євреї читають до останнього подиху – аби всі органи працювали, щоб зберігати добру пам’ять, уникати старечих розумових хвороб і адекватно сприймати себе в цьому світі. Вони красиво вдягаються і йдуть до бібліотеки брати добру літературу. І в цьому плані в Чернівцях усі – трішечки євреї J

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»