На цьому наголосила Голова партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко під час розгляду постанов, які блокували підписання закону про підвищення податків.

«Цей Закон про підвищення податків на заробітну плату громадян України і на всіх ФОП декларується як закон, який дає можливість компенсувати всі абсолютно дефіцити нашої армії – їх 500 мільярдів. Однак від цього закону ми отримаємо приблизно 30 мільярдів. Це ж зрозуміло, що мета в піднятті таких податків абсолютно не та», – зауважила Юлія Тимошенко.

За її словами, влада свідомо веде проти українців другу війну в тилу.

На переконання Юлії Тимошенко, для професійного уряду закрити дефіцит бюджету, який стосується конкретно фінансування армії, – це нескладне завдання.

«Як можуть отримувати в наглядових радах 300-500-700 тисяч? Як можуть чиновники отримувати по 200-300 тисяч гривень? Треба обмежити, і тоді не треба буде піднімати податки всім громадянам України на заробітну плату», – додала лідерка «Батьківщини».

Вона вкотре назвала необхідні кроки для фінансової підтримки Сил оборони: створити рівні умови оподаткування для всіх; змінити модель роботи Нацбанку України; навести лад з контрабандою на митниці та стягувати податки з грального бізнесу; ініціювати отримання доходів від заморожених активів РФ і почати переговори задля списання зовнішніх державних боргів України.

Під час розгляду постанов про скасування закону про історичне підвищення податків в залі парламенту перебували 42 народні депутати. Юлія Тимошенко цю ситуацію прокоментувала так: «42 депутати, ніхто не має права вести далі цю сесію, вона нелегітимна, вона абсолютно антиконституційна». Зрештою Верховна Рада відхилила всі 13 постанов, що блокували підписання законопроєкту №11416-д.

Ухвалений Верховною Радою законопроєкт 11416-д збільшив податки для найбідніших людей і найдрібніших підприємців. «Батьківщина» голосувала категорично проти і вважає цей закон максимально несправедливим.

Голову партії «Батьківщина» Юлію Тимошенко обурює, що замість наведення порядку в оподаткуванні для всіх, зокрема не вводиться податок на розкіш, від оподаткування звільняються олігархи, а натомість поборами обкладають найбідніших.

«Ми, безумовно, підтримуємо, що для нашої армії, для Збройних Сил України, потрібні фінансові ресурси, щоб вигравати війну, потрібні гроші. Але, коли країна збирає гроші для того, щоби перемогти в цій війні, найголовніше, що мусить бути – це справедливість», – зауважила лідерка «Батьківщини».

Юлія Тимошенко вважає злочином введення додаткових податків для ФОПів, які стрімко припиняють свою діяльність в Україні, адже за останній рік ліквідовано понад 100 тисяч ФОПів. Також вона вважає несправедливим, що «бюджетники» платитимуть збільшені податки в той час, як усім чиновникам в бюджеті на наступний рік у 1,5 раза підвищать заробітні плати.

Нагадаємо, лідерка «Батьківщини» пропонувала віднайти кошти для підтримки Сил оборони з більш ефективних джерел, зокрема:

Створити рівні умови оподаткування для всіх і припинити «кришувати» тіньову економіку, це дасть до бюджету додаткові 700 мільярдів гривень.

Змінити модель роботи Нацбанку України, це дасть бюджету додаткові 100 мільярдів гривень.

Навести лад з контрабандою на митниці та стягувати податки з грального бізнесу (40 мільярдів гривень щорічно).

Ініціювати отримання доходів від заморожених активів РФ, що дасть бюджету додаткові 140 мільярдів гривень.

Почати переговори задля списання зовнішніх державних боргів України, це дасть бюджету додаткові 70 мільярдів гривень.

Запис Підтримка армії чи знищення середнього класу? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від 1 січня 2019 року державну соціальну допомогу почнуть отримувати батьки тих дітей, що мають проблеми в розвитку або важкі захворювання, але їм не встановлено інвалідність, повідомляє прес-служба Мінсоцполітики.
Такі люди зможуть отримувати матеріальну допомогу в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність. Від 1 січня розмір такої допомоги становитиме 1497 грн, від 1 липня 2019 року – 1564 грн, а від 1 грудня 2019 року – 1638 грн.

Соціальна допомога надаватиметься батькам дітей, які страждають на важкі перинатальні ураження нервової системи, тяжкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, на тяжкі психічні розлади, інсулінозалежну форму діабету (I типу), гострі або хронічні захворювання нирок IV ступеня.

Така допомога надаватиметьсяся також на дитину, яка отримала важку травму, потребуєє трансплантації органу, паліативної допомоги, але не отримала інвалідності. Кабмін підрахував, що на цей вид соціальної допомоги зможуть претендувати близько 16400 осіб.

Запис В Україні запровадили новий вид державної допомоги – на хворих дітей спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кабмін затвердив перелік захворювань, які дають право на отримання соціальної допомоги від держави

З 1 січня в Україні з’явиться новий вид соціальної допомоги, яку отримуватимуть особи, що доглядають за дітьми з рідкісними тяжкими захворюваннями без групи інвалідності.

До списку увійшли важкі перинатальні ураження нервової системи, важкі вроджені вади розвитку, рідкісні орфанні захворювання, онкологічні, онкогематологічні захворювання, дитячий церебральний параліч, цукровий діабет І типу, тяжкі психічні розлади, гострі або

хронічні захворювання нирок IV ступеня, а також важкі травми, потреби в трансплантації органу та паліативній допомозі.

Від 1 січня розмір соціальної допомоги на хвору дитину, у якої немає групи інвалідності, складе 1497 грн, від 1 липня – 1564 грн, а від 1 грудня – 1638 грн.

Запис Хвороби, при яких допомагатиме держава спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мало хто пам’ятає, та перша спроба осучаснити галузь охорони здоров’я, яка лишилася нам у спадок від СРСР, була здійснена ще 1996 року. Відтоді країна мала майже півтора десятка керівників МОЗ, утім, жодних реальних змін в українських лікарнях і поліклініках не відбулося.

Чи не найбільшою новацією 1996 року став дозвіл лікарям брати плату з пацієнтів за певні медичні послуги. Тоді бюджет просто «не витягував» забезпечення галузі, тож це була спроба якимсь чином підтримати фахівців, які на той час мали зарплату приблизно 17 доларів США (сьогодні це дорівнювало б 500 грн). Такі «новації» реформою назвати складно. Жодних серйозних змін не відбулося й при наступних спробах змінити на краще українську медицину: 1998, 2002 та 2011 року. Всі вони виявилися невдалими й лише тільки сприяли поглибленню кризи галузі.

Тож не дивно, що Петро Порошенко, ставши президентом України й пообіцявши кардинальні зміни у значних для українців сферах, чи не найважливішим напрямком  визначив саме медичну реформу. Не можна заперечувати, що українці давно заслуговують на гідне медичне обслуговування, а будь-які дрібніі перетворення не можуть вирішити масштабних проблем галузі. Реформа передбачає зміну самої системи – як наслідок громадяни отримуватимуть якісні послуги в сучасних медичних закладах (у т.ч.), а працівники сфери охорони здоров’я – високі зарплати, соціальні гарантії й можливість професійної реалізації.

     Закордонний досвід

«У мене тверда впевненість у тому, що 2018-й стане вдалим для імплементації медичної реформи для кожного доктора і для кожного пацієнта», – заявив у грудні 2017-го Президент України після підписання Закону про медичну реформу. Сьогодні засади реформи тільки-но починають діяти, тож пересічному громадянину важко оцінити масштаби змін. Порівняємо з досвідом Польщі: там реформу, дуже схожу на нашу,  здійснили ще 2003-го.

Головною ланкою польської системи медичної допомоги також є сімейний лікар. Отримати медичні послуги можна тільки після звернення до нього. Він призначає обстеження та направляє пацієнта до профільного фахівця. За лікування хворих лікар отримує гроші з бюджету. Це називається «кавітація»: на рік на кожного пацієнта виділяють певну суму.  Лікар сам вирішує, як розподіляти ці кошти, тобто фактично він одночасно є  і бізнесменом у медичному напрямку. В такому випадку пацієнт є його клієнтом, який, за правилами світового бізнесу, завжди правий. Тож поляки новою системою задоволені. Та й лікарі мають зиск – скажімо, хірурги отримують зарплату 3-4 тисячі євро.

Отже, в Польщі ця система працює вже багато років. Запрацювала вона й в Україні.

     Невідворотність змін

Водночас варто зазначити: державні витрати на медицину завжди були захмарними: 3,5–4% ВВП. Водночас людям доводилося чимало платити за щонайменші медичні послуги: загалом практично стільки ж витягали з власних кишень чи не щоразу під час відвідування медичних закладів. Отже, донедавна Україна витрачала на потреби охорони здоров’я значно більше, ніж будь-яка країна з аналогічним рівнем доходів, але працювала ця галузь украй неефективно. Поганий стан справ у медицині підтверджує і статистика: тривалість життя українців є найнижчою в Європі.

Реформування медицини – не забаганка, а необхідність. Розуміють це завдання й народні депутати, які ухвалили такі потрібні закони, і Уряд, який послідовно реалізує медичну реформу, і Президент, який озвучує ключові задачі та цілі.

     Суть змін – пацієнт стає головним

Про медичну реформу написано чимало. Тож більшість українців уже знає: зміни полягають у фінансуванні послуг, а не надмірної та частково застарілої інфраструктури. Формулюється це просто і зрозуміло: гроші віднині йдуть за пацієнтом. І саме він – пацієнт – є головним вигодонабувачем медичної реформи. Він сам вирішує, до якого лікаря чи закладу звернутися. Там йому надаватимуть якісні послуги. Навіть більше – ані пацієнт, ані ті, хто його обслуговують, тепер не повинні турбуватися про гроші: держава гарантує повну оплату визначених послуг.

Абсолютно безкоштовними для кожного будуть екстрена, первинна та паліативна допомога, медичне обслуговування у зв’язку з вагітністю та пологами, а також медичне обслуговування дітей до 16 років. Українці не платитимуть із власної кишені за профілактичні огляди за чотирма головними видами захворювань, за певні аналізи та рецепти на «доступні ліки». До речі, їхній перелік буде розширюватися. Невдовзі запрацює система так званих електронних рецептів, що дасть можливість отримувати ліки не лише у своєму місті, але й у інших населених пунктах.

     Престиж роботи лікаря зростатиме

Якщо гроші йдуть за пацієнтом, а пацієнт «закріплений» за тим лікарем, якого він самостійно обрав (і якого будь-коли може змінити), то, відповідно, гроші ходять і за лікарями. Вони отримують вибір і свободу працевлаштування. Медичний заклад зацікавлений у кваліфікованих фахівцях із великою кількістю пацієнтів, бо за кожного з них держава надаватиме їм 370 гривень на рік, а від 2019 року – до 450 гривень. Лікарі нарешті отримають не лише фінансові гарантії та гідну зарплату, а й повагу суспільства та роботодавців.

За такої системи лікар буде зацікавлений якісно лікувати, оскільки до поганого спеціаліста ніхто не прийде, а від кількості пацієнтів залежатиме зарплата. Лікарі та лікарні конкуруватимуть і підвищуватимуть якість своїх послуг. Медичні заклади самі вирішуватимуть, які фахівці потрібні їм для надання послуг, що гарантує держава.

Експерти прогнозують, що країна зможе вирішити й проблему нестачі лікарів загальної практики, бо певні фахівці за вигідних умов захочуть працювати у первинній ланці. Пацієнти від цього теж виграють. Бо люди, приміром, з хронічними серцево-судинними захворюваннями оберуть сімейного лікаря, який до того ж є кардіологом. Відповідно, загальна кваліфікація сімейних лікарів зростатиме.

     Особлива увага сільській медицині

Чи не найбільші зміни чекають на сільську медицину. Це логічно, адже до реформування вона була вкрай занедбана й давно потребувала «реанімаційних заходів». Ситуацію цілком можна було назвати катастрофічною, з огляду на кількість сільських мешканців в Україні.

Часто-густо популісти відмахуються: мовляв, це ж менше третини населення. Утім вони не беруть до уваги, що держава велика, тож статистика в регіонах різна. В Україні сім областей, у яких понад 50% становить сільське населення, і вісім областей, де цей показник – понад 40%. І що всі ці люди отримували досі під виглядом «безкоштовної медицини»?

Це був цілковитий жах. У сільській місцевості наразі працює 4 тис. амбулаторій і майже 13 тис. ФАПів. Чотири з кожних п’яти цих закладів не мають санвузлів! Тільки чверть із них має водовідведення. Водопостачання є лише у 28% закладів, причому третина з них бере воду з колодязів. Що вже казати про забезпеченість обладнанням, інструментами, ліками?!

Розуміючи, що стан справ незадовільний, Петро Порошенко ініціював  законопроект «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування в сільській місцевості». Президент запропонував і бачення для фінансування першого – найдорожчого – етапу впровадження реформи сільської медицини. Він запропонував виділити на це частину конфіскованих Генпрокуратурою активів колишнього керівництва країни. Відтак ті, хто з недовірою сприймали цю ініціативу, отримали у грудні 2017-го чітку відповідь у вигляді вже підписаного закону.

     ФАПи отримають фінансування

Цей документ передбачає надання протягом двох років 5 млрд грн на потреби медичної інфраструктури на селі. Кошти спрямують на будівництво нових закладів із можливістю проживання лікаря та його родини, придбання транспорту для пересування між селами, оновлення обладнання амбулаторій тощо.

Створювана модель сільської первинної ланки меддопомоги передбачає навантаження на одного лікаря на рівні 1,5 тис. пацієнтів із доступністю до амбулаторії не далі ніж 5 км. Передбачається не тільки ремонтування наявних закладів, а й створення нових. Навіть більше: уряд розробив типові проекти ФАПів і амбулаторій, тож такі заклади можна буде швидко та якісно зводити в усій країні.

За цими планами сільська амбулаторія має бути забезпеченою портативними кардіографами, тонометрами, пульсоксиметрами, лабораторним обладнанням для  експрес-аналізу сечі та крові, результати яких можна передати через інтернет-зв’язок для консультації фахівців вищої ланки, апаратами Ротта, небулайзерами (новітніми  пристроями для інгаляцій) та іншим обладнанням, а також певними фармацевтичними препаратами і препаратами за програмою «Доступні ліки».

     Сільський лікар матиме гідні умови

Однак приміщення й наявність усього необхідного – лише половина справи, бо якість медичної послуги залежить, насамперед, від рівня підготовки лікаря. Саме кадрове питання є головним у реформуванні сільської медицини. Уряд планує залучити фахівців до роботи в селі, надавши їм гідну зарплату й  гарні умови роботи, забезпечивши хороші умови на побутовому рівні (житло й інфраструктуру для лікаря та його родини).

Йдеться також про певний «мотиваційний пакет» медперсоналу. За розрахунками, за повного здійснення змін зарплата сільського лікаря первинної меддопомоги, залежно від кількості пацієнтів, сягатиме 15-30 тис. грн, медсестри – 4-8 тис. Уже згадуваний типовий проект сільської амбулаторії передбачає службове житло для персоналу.

Зміни в сільській медицині будуть суттєвими й забезпечать сільським мешканцям якісну диспансеризацію, вчасне виявлення захворювань, системний нагляд за певними групами хворих, профілактичні та оздоровчі заходи тощо.

Висновки

Які вигоди отримають пересічні громадяни від реформи охорони здоров’я?

1. Конкретні медичні послуги замість доволі розмитого поняття «медичне обслуговування», причому оплачуватиме ці послуги держава.
2. Якісні медичні заклади, що надзвичайно важливо, приміром, для сільської місцевості.
3. Чуйне ставлення лікарів до пацієнтів, бо гроші ходитимуть саме за отримувачами послуг.

4.Доступні ліки.

Втім, у медичної реформи є опоненти. Умовно їх можна поділити на дві групи.

Перші виступають узагалі проти будь-яких змін. Це дивує, адже застаріла система не може залишатися далі в тому стані, в якому перебувала до реформування. Вочевидь, ці люди або несповна розуму, або ніколи не відвідували вітчизняних медичних закладів.

Другі незадоволені тим, що зміни не гарантують їм уже завтра високої якості медичних послуг на рівні розвинених країн Європи. Саме до них звертається уряд, роз’яснюючи: після стількох років занедбання за кілька днів, тижнів та навіть місяців неможливо побудувати те, що за кордоном створювалося десятиліттями.

Реформа розпочалася. Первинна ланка вже відзвітувала: декларації з сімейними лікарями підписали 17 310 847 пацієнтів, що складає 43% населення. Люди вірять у реформу та здебільшого готові до змін.

І вони вже є. Вже на початок осені затверджено будівництво 513 амбулаторій. Тільки до кінця 2018-го планують здати в експлуатацію близько 300 нових медичних закладів. Вже працює Національна служба здоров’я. З нею нині співпрацюють 623 медичні заклади. Вона вже виплатила їм понад 809,9 млн грн за обслуговування пацієнтів.

Це лише початок тих кардинальних змін у галузі, які були ініційовані Петром Порошенком і підтримані Верховною Радою України. Надалі ситуація розвиватиметься стрімкішими темпами. Кожен українець упевниться,  що влада зацікавлена у здоровій нації,  адже здоров’я – то найцінніший дар.

Олександр САМЧУК

Запис Медична реформа: Що треба знати кожному українцю про зміни у сфері охорони здоров’я спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нагадаємо читачам, що 2013 року «Версії» протягом року друкували серію матеріалів п. Буркута, присвячених 1913 року – «Напередодні І світової війни», у яких фахівець намагався проаналізувати особливості 2013-го.

Сьогодні, коли Україна від 2014-го веде важку боротьбу з російськими агресорами, а Кремль прагне будь-якою ціною ліквідувати нашу державність і поглинути Україну для відродження власної імперії, значне місце відводиться інформаційно-психологічним операціям, які є важливою складовою так званої «гібридної війни».

особливу увагу московські фахівці з ведення інформаційної війни приділяють питанням історії, намагаючись переконати всіх у тому, що Українська держава штучно створена Заходом для розвалу Росії. Кремлівські пропагандисти на повному серйозі оголошують, що українського народу не існує, є лише частина росіян, назва яких – «малороси». Мова їхня зіпсована польськими і німецькими словами. Навіть російський президент Путін час від часу виголошує, що «українці й росіяни – один народ». Отож наш проект – на часі. Українці повинні знати історичну правду про себе і свою країну, яка замовчувалася століттями.

ЯК ВИНИКАЮТЬ ДЕРЖАВИ

Ненависники України найчастіше твердять про те, що «Української держави ніколи не існувало».  Історичні факти для них несуттєві. Власні фантазії для цієї публіки значно важливіші. Навіть у січні нинішнього року, коли ми святкували 100-річчя створення незалежної Української Народної Республіки, кремлівські пропагандисти твердили, що УНР проіснувала зовсім недовго, тож і повноцінною державою не була. Зрештою, українофоби намагаються ігнорувати і той факт, що нинішня Українська держава живе вже 27-й рік.

Щоби розібратися в тому, яке минуле у нашого народу було насправді, звернемося до фактів. І почнімо із загальних питань.

У сучасному світі існує понад дві сотні держав. Переважна більшість була утворена (або відновлена) у ХХ столітті. Адже наприкінці ХІХ століття у світі було лише близько шістдесяти держав – якщо рахувати з домініонами, а також країнами, лише умовно незалежними. По-різному складалися долі різних народів: одні домагалися власної державності й зберігали її упродовж століть, інші мусили підкорятися сильнішим за себе, відтак власною кров’ю, працею і талантами зміцнювати чужі імперії. Інколи нечисельні народи могли відстояти власну незалежність (наприклад – чорногорці), натомість багатомільйонні перетворювалися на колоніально-залежні (як-от індійці).

Щось залежало від самих народів, їхньої боротьби за кращу долю, але не менше й від зовнішніх обставин. А вони, ці обставини, рідко бувають сприятливими, частіше навпаки. Ще в античні часи людство створило таку форму державності, як імперія. Виникали імперії, як правило, завдяки завоюванням, підкоренню інших народів володарями однієї держави. Інколи таке об’єднання було дуже нетривалим, як-от імперія Александра Македонського. Зі смертю великого полководця-завойовника розпалася і його імперія. А були імперії, що існували століттями і постійно розширювали свої кордони. Прикладом може бути Римська імперія, яка виникла у І столітті до нашої ери і розкололася на Західну та Східну аж у IV ст. вже нашої ери. 

По-різному складалися історичні долі цих державних утворень. Західну Римську імперію наприкінці V століття захопили варвари, які на її уламках створили свої держави. Східна ж проіснувала ще тисячу років і мала чималий вплив на процеси державотворення у кількох слов’янських народів, у тому числі й українського. Розкол на Схід і Захід відбувся не лише у сфері державотворення, він призвів до розколу християнської церкви, що згодом позначилося вже на нашій вітчизняній історії…

А предки наші у ранньому середньовіччі створили власну велику імперію, яка охоплювала значні території від Чорного до Балтійського морів, і від Карпат до Волги. Центром цієї держави був Київ, де перебував престол великого князя. Часто її називають Київською Руссю, хоча в тогочасних документах використовувалася офіційна назва «Русь». Щодо походження цього імені, то науковці не дійшли єдиної думки. Одні вважають її похідною від річки «Рось», інші шукають корені у мовах народів-сусідів. Така ж ситуація склалася і у деяких інших народів, у тому числі й слов’янських, які не можуть точно визначити, звідки походять назви їхніх держав. Дотепер походження імен «Сербія» і «Хорватія» спричиняє запеклі дискусії істориків, філологів і етнологів. А ім’я держави «Франція» дісталося сучасним французам у спадок від германського племені франків, хоча самі вони – романці.

Проте московські українофоби підкреслюють, що держава наших (та їхніх) предків називалася саме «Русь», не «Україна», і на цій підставі заперечують право сучасних українців вважати Русь своєю. Мовляв, лише «русскіє» є єдиними спадкоємцями славного імені. Може, вони ще й французів почнуть переконувати у тому, що ті не мають права зватися ім’ям одного з германських племен?
Та повернімося на Схід Європи. Як єдина держава, Русь проіснувала від ІХ-го до середини ХІІ-го століть. Щоправда, імперією називаємо її лише ми, бо сучасники тієї Русі використовували більш скромну назву «велике князівство». Адже титул імператора на Сході носив правитель Візантійської імперії, спадкоємиці Східної Римської імперії. Його підданих називали «ромеями», від слова «Рома», тобто Рим. На Заході ж імператорський титул надавав лише Папа Римський, і там від 962 року існувала «Священна Римська імперія». До її складу належали землі германців, італійців, нідерландців, швейцарців, чехів і багатьох інших європейців. А на Русі так само жили люди різного етнічного походження.

Щодо прабатьківщини слов’ян сучасна наука не має єдиної точки зору. Втім, прибічники різних теорій все ж вважають, що слов’янство зароджувалося, в будь-якому випадку, на тій чи іншій частині території сучасної України. А від середнього Подніпров’я вони рухалися в різних напрямках, заселяючи землі з іншомовним населенням, змішувалися з ним і закладали основи тих етносів, що згодом стали називатися українцями, білорусами і росіянами. Українці, наприклад, увібрали до свого складу чимало тюркомовних народів – зокрема, торків, «чорних клобуків», половців тощо. А симбіоз слов’ян із угро-фінськими народами меря, весь, мещера, мурома, чудь та іншими поклав початки російському етносу. 

Хоча народи формувалися вже відмінні один від одного, вони зберігали єдине спільне ім’я «Русь». Важливим об’єднавчим чинником була спільна християнська релігія, яку великий київський князь Володимир прийняв з Візантії. Після остаточного розколу християнства у 1054 році східний обряд отримав назву «православ’я», а західний – «католицизм». Разом із православ’ям було запозичено і літературну мову, створену південними слов’янами, яку назвали церковнослов’янською. Це мало величезний вплив на подальшу історію і українського, і російського народів. Але про це поговоримо наступним разом.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис У пошуках історичної правди: про українців та Україну: «Версії» презентують новий проект від історика та політолога Ігоря БУРКУТА. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В Україні до 2019 року мінімальний оклад держслужбовця має становити не менше 2 прожиткових мінімумів.

“В Україні тривалий час була спотворена структура оплати праці державних службовців. Адже базові виплати, які працівник отримував на руки, становили лише 30 відсотків. Все інше – премії та бонуси. Вони робили працівника залежним від керівника”, – повідомив глава Національного агентства з питань державної служби Костянтин Ващенко, пише “Лівий берег“.

Він додав, що така ситуація виникла в умовах, коли 40% держслужбовців з 295 тисяч, які були в Україні на 2015 рік, отримували посадовий оклад менше, ніж мінімальна зарплата, яка становила 1385 грн. Посадовий оклад був 800-900 грн.

Щоб виконати закон, що забороняє роботодавцю платити менше, різниця покривалася за рахунок премій.

“У багатьох країнах, премії для держслужбовця складають не більше 10-15 відсотків. Решта – це те, що службовець гарантовано отримає. Зараз ми досягли пропорції 70 на 30. Основні виплати, які за новим законом складаються з посадового окладу, доплати за ранг та за вислугу років, мають бути не менше 70 відсотків. Інші 30 – це премії та бонуси”, – прокоментував Ващенко.

З 1 січня в Україні зросла мінімальна зарплата на 16% – до 3723 грн. Також розглядається можливість підняття зарплати після першого кварталу до 4100 грн. Прожитковий мінімум у новому році виріс на 9%. Так, з 1 січня 2018 року прожитковий мінімум становить 1700 грн, з 1 липня – 1777 грн, з 1 грудня – +1853 грн. Крім цього, з бюджету виділили 59,9 млрд грн на підтримку малозабезпечених сімей та інших одержувачів соціальної допомоги.

Запис До 2019 року в Україні має суттєво зрости зарплата державних чиновників спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Близько 40% українців стверджують, що не знають, скільки вони сплачують податків. Такими є дані дослідження рівня податкової грамотності населення, проведеного Українським товариством економічних свобод та iFAK у 2016 році.

Інформація про відрахування в бюджет із зарплати, товарів та послуг від нас приховується. Громадяни не бачать, скільки податків платиться з їхніх зарплат, оскільки весь процес їх сплати покладається на роботодавця, часто без інформування робітника.

Тимчасом закон “Про захист прав споживачів” забороняє показувати ціни на товари без урахування податків.

Тому ми вирішили порахувати, скільки днів на рік українець зобов’язаний працювати на сплату податків, і скільки часу він витрачає на те, щоб заробити гроші на задоволення власних потреб. Картина вийшла сумна.

За нашими розрахунками, ви витрачаєте 179 днів на рік, щоб віддати гроші державі, і 186 днів, аби заробити собі. Тобто, умовно, з 1 січня по 28 червня працюєте, щоб сплатити всі податки, як показано на календарі.

Частка єдиного соціального внеску у фонді оплати праці становить 18%. Тобто 66 днів на рік ви працюєте на його оплату.

Податок на доходи фізичних осіб у фонді оплати праці становить 14,8%. Українцю потрібно відпрацювати 54 дні на його сплату.

Ще є військовий збір, який запровадили у 2014 році. Він становить 1,2% фонду оплати праці, а це ще чотири дні роботи.

Таким чином, сумарна частка податків у фонді оплати праці становить 34%. Тобто отриманню кожної 1 тис грн “на руки” передує сплата 515 грн податків.

Сумарна частка податків, яку українець сплачує державі із зароблених 1000 гривень

* — Дані щодо акцизів та ПДВ взяли із звіту Казначейства про державний бюджет і порівняли надходження імпортних мит та акцизів з даними про доходи українців.

Зауважте, що ми беремо частку податків саме у фонді оплати праці, оскільки це і є ваша реальна зарплата.

Те, що законодавство покладає на роботодавця обов’язок сплачувати різні податки із зарплати та “на зарплату”, це просто фікція, яка дає вам можливість спати спокійніше. Все, що роботодавець витратив на оплату вашої праці, з економічної точки зору є вашим доходом.

Також зовсім не бізнес, а рядові громадяни є основними платниками ПДВ, акцизів та частини імпортних зборів.

Вони закладені у цінах на всі види товарів та послуг, у всьому, чим ми користуємося щодня. Середній розмір такого виду оподаткування сягає 15% від вашого фонду оплати праці (11% — ПДВ, 3,5% — акцизи, 0,5% — імпортні мита).

Тобто із всього фонду оплати праці вам залишається 51% зароблених коштів. Відповідно, 49% — це податки.

До речі, це зовсім не той розмір податку, який українці вважають справедливим. Згідно з дослідженням, середня відповідь на питання, яка ставка податку є справедливою, — 10%. Цікаво, що більші податки переважна частина українців не готова платити навіть для збільшення пенсій.

Що з цим робити

Поки сума сплачених податків буде лишатися для нас таємницею, доти у нас без нашого відома представники влади будуть забирати гроші. Так бути не повинно.

Наприклад, у США кожен громадянин заповнює податкову декларацію і чітко знає, скільки йому коштує держава. Також ціни на товари у США зазначені без податків, тому при кожній покупці ви знаєте, скільки з вас узяла податкова.

Саме тому в США тема зниження податків є центральною в політиці. Натомість в Україні пропозиції зниження податків часто безпідставно асоціюється з олігархічним лобі.

Ми переконані, що нам потрібно принаймні запровадити обов’язок роботодавця щомісяця звітувати перед працівником про сплачені з його зарплати податки. Також варто чесно показувати всі податки у цінах на товари.

Українське товариство економічних свобод

Запис 40% українців стверджують, що не знають, скільки вони сплачують податків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За роки незалежності Україна стала ареною прихованої війни держави проти її громадян.  І Євромайдан став тією переломною точкою, яка, здається, змінила розклад сил у цій війні на користь громадян. Фактично, це стало можливим завдяки тому, що інститути та об’єднання громадян стали ефективніші за інститути та кланові угруповання влади.

Майдан мав породити нову якість організації громадян. І він її породив. Ця дуже важлива якісна зміна форми взаємин усередині формальних і неформальних об’єднань ще до кінця не усвідомлена та не вивчена. Головна її особливість – перевага мережевих структур над вертикальними. Сьогодні в процесі самоорганізації мережевих структур виникає особлива  атмосфера взаємної довіри, взаємодопомоги та ввічливості, яка є двигуном ефективної роботи й запорукою отримання результату. Уже тепер зрозуміло, що якісно нові громадські об’єднання  базуватимуться на двох китах – мережевій довірі та економіці дарування. Це буде в недалекому майбутньому, контури якого уже можемо бачити і прогнозувати.

На жаль, «дивна війна» з Росією не дозволяє повною мірою усвідомити, чим насправді є Майдан і як його алгоритми експортувати до повсякденного життя. Його реальні результати будуть відчутні через деякий час,  а наразі ми маємо справу з його побічним продуктом – купою нових громадських організацій, рухів та об’єднань, які свою діяльність прикривають іменем Майдану. Свідомо їх не називатиму. Це не має суттєвого значення. Всі такі організації несправжні за своєю природою. Вони симулякри (подібні явища – ред.) або «артефакти Майдану». «Артефакти Майдану» уже не є виразником інтересів всієї громади, вони мають свої власні інтереси. Так, безперечно, ці організації в короткостроковій перспективі несуть значні позитиви («постмайданні» парамілітарні організації наганяють страх на стару бюрократію, впливають на рішення нової влади, вирішують локальні проблеми тощо), але в довгостроковій перспективі вони (через відсутність стратегії, мотивації, внутрішні чвари) будуть дискредитувати феномен Майдану та його реальні позитивні результати.

Із наявних «постмайданних» організацій жодна ще не заслужила однозначної підтримки більшості українців. Коли був спільний внутрішній ворог, вони були потрібні, їхня діяльність була важливою. Сьогодні вони переживають кризу. Їхня діяльність була спрямована на знищення режиму Януковича. Тепер, коли внутрішнього ворога подолано, мета їхньої діяльності є дзеркальним відбитком амбіцій своїх керівників. Ще кілька місяців тому головним мотиватором для їхнього створення була СВОБОДА та усвідомлення необхідності її захищати. Це відчуття зникло в контексті Майдану, коли він переміг, але знову швидко відродилося в контексті інтервенції Росії. Але ж, на жаль, «постмайданні» організації цього не усвідомлюють. Вони захищають власні групові інтереси. А це далеко не боротьба за СВОБОДУ чи інші високі матерії…

Українці виживали всупереч волі своєї еліти. Це відбулося через те, що їхнє справжнє громадянське суспільство мало було пов’язаним із владою та політичними розборками. Тож зараз, ті справжні громадянські соціальні мережі та атмосфера довіри всередині цих мереж є тією основою, на якій тримається єдність країни та її громадян. Зараз це стало очевидно. Зерна якісно нових громадських організацій посіяні. Якщо країну не розвалять зовнішні вороги та клоуни, які «б’ють себе в груди» іменем Майдану, то саме ті об’єднання громадян, які пройдуть з честю випробування часом, здатні перезапустити прогнилий державний механізм і забити останній цвях у домовину українського «совка».

Михайло ШМОРГУН

Запис «Артефакти Майдану» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Доводиться , на жаль,  констатувати, що нинішні буремні події в Україні стали чудовою нагодою для окремих політиканів-бізнесменів безпідставно облити брудом і позбутися багатьох неугодних їм людей. І Чернівецька область не стала винятком. Яскравим прикладом такого підходу стала історія з відставкою колишнього заступника начальника Державної служби з надзвичайних ситуацій у Чернівецькій області Ігоря Грицака

Революційна доцільність чи революційна анархія?

Користуючись «революційною доцільністю», спритні ділки від нової влади вдало маніпулюють свідомістю наївних студентів і за їхньої допомоги прибирають усіх на своєму шляху. Причому, досить часто не пояснюючи молодим людям, кого і за що вони черговий раз ідуть знімати. І, що найголовніше, не обтяжують себе навіть пошуком доказів бодай якоїсь вини своєї нової жертви. Саме так було і в нашій історії.

…Про існування цієї людини чимало чернівчан дізналися після того, як однієї ночі на чернівецьких парканах з’явилися написи «Грицак – хабарник». Це, погодьтеся, серйозне звинувачення, навіть якщо воно написане фарбою з балончика. Особливо ж, коли в країні оголошене тотальне «полювання на відьом».

Та при ближчому ознайомлені з ситуацією, стає очевидним, що Грицака «пішли» тому, що це комусь було потрібне. Кому? Теж не секрет. За цією «операцією» стояв і стоїть лідер буковинського Автомайдану Олексій Коломієць.

Кримінальна справа за анонімкою: як відкрили, так і закрили

Війну проти Грицака Коломієць розпочав ще наприкінці листопада минулого року, коли його політична зірка сяяла не так яскраво. На прес-конференції він оприлюднив інформацію про нібито зловживання та організацію корупційних схем з боку Грицака. При цьому він посилався на звернення колишніх і нинішніх працівників служби з надзвичайних ситуацій. Але нюанс полягає в тому, що під зверненням не було жодного (!!!) підпису. Тож одразу склалося враження, що Коломієць вирішив прикритися ефемерними людьми, аби розправитися зі службовцем, який чомусь заважав йому.

Факт анонімності звернення, до речі, визнали і правоохоронні органи, однак свої перевірки викладених фактів розпочали. Чи не нагадує це 37-й рік, коли за анонімними доносами без суду та слідства розстрілювали людей?

У чому ж звинувачують Грицака? Міфічні автори звернення вустами Коломійця інкримінують Грицаку те, що його підлеглі щомісяця, мовляв, повинні були здавати певні суми коштів на певний «Фонд», а послуги протипожежного призначення надавали нібито підконтрольні йому фірми. Ці ж фірми надавали й фіктивні послуги, за що отримували кошти від багатьох підприємств краю. Чого гріха таїти, такі схеми «працювали» у багатьох сферах.

Поки правоохоронці з’ясовували обставини ситуації, а Коломієць ліпив з себе образ найвидатнішого революціонера всіх часів та народів, для Ігоря Грицака настало інформаційне затишшя. Та головний автомайданівець краю «вчасно» схаменувся і зрозумів, що усі його безпідставні звинувачення досить скоро отримають належну оцінку, і просто так зняти Грицака він уже не зможе. Тож необхідно було щось швидко робити. «Операцію» призначили на 24 лютого. Сценарій, звісно, обрали класичний: проїзд містом, «обурені» студенти, зелені чоловічки у масках,ультиматуми, підсовування заяви під ніс і кинутий на стіл папірець з образливим написом «хабарник». Все це виглядало відвертим паплюженням офіцерської честі Ігоря Грицака. І він написав заяву.

Але з тим, що його змішали з багном, не змирився. До того ж, усі підстави для цього у нього є. 28 лютого старший слідчий СВ СУ УМВС України у Чернівецькій області капітан міліції Мазур підписав постанову, згідно з якою, у зв’язку з відсутністю в діянні Ігоря Грицака складу кримінального правопорушення, кримінальне провадження за анонімною заявою було закрите. Тобто, жодне з тих звинувачень, якими розкидався Коломієць, не підтвердилося. Підставою ж для цього стали покази підлеглих Грицака, висновки київської комісії, і, що найголовніше, пояснення багатьох підприємців, які офіційно підтвердили, що Ігор Грицак не мав жодного стосунку до їхніх фінансових відносин з фірмами, які здійснювали протипожежні роботи. На цьому можна було б і завершити. Та, як завжди, є одне «але».

Із доповідальної записки заступника голови комісії ДСНС України Т. ПОЛІЩУКА голові комісії А. БОЙКУ

Ти мені відмовив, я тобі це нагадаю: прийде коза до воза

Якщо «люстратор» Коломієць такий впевнений, що у службі надзвичайних ситуацій існували корупційні схеми, то логічніше було б із цим питанням звернутися до керівника служби в області Едуарда Братка. Та Коломієць цього чомусь не робить, а весь свій гнів спрямовує саме проти Грицака.

І цьому є логічне пояснення. За словами полковника Ігоря Грицака, свого часу до нього зверталися Олексій Коломієць і колишній начальник відділу державного пожежного нагляду Добрянський із проханням надати преференції в роботі на ринку протипожежних послуг підприємствам «Профі оберіг» та ПП Павлюк. Але отримали відкоша.

І от тепер Олексій Коломієць вдало використав Майдан і трагедію Небесної сотні, аби довести до логічного кінця свою помсту.

І всі його розмови про відчайдушну боротьбу з корупцією є блюзнірством. Складається враження, що Коломієць бореться не з корупцією, а за те, щоби самому насаджувати корупційні схеми та одноосібно їх контролювати.

Сергій СОСНОВСЬКИЙ

Від редакції: Враховуючи, що ситуація неоднозначна, а звинувачення Коломійця на адресу Грицака досить серйозні, як і аргументи останнього на свій захист, редакція готова вислухати другу сторону конфлікту.

Запис Псевдолюстрація як засіб дрібної помсти спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Без губернатора залишилися Київська область – звільнився Анатолій Присяжнюк. На Закарпатті подав у відставку керівник ОДА Олександр Ледида. Крім того, регіони більше не очолюють Олег Сало на Львівщині, Василь Ядуха на Хмельниччині, Валентин Хоптян на Тернопіллі, Олександр Башкаленко на Волині та Ігор Яговдик на Сумщині, Василь Чуднов (Прикарпаття), Василь Берташ (Рівненщина), Сергій Рижук (Житомирщина), Геннадій Ніколаєнко (Миколаївщина), Володимир Хоменко (Чернігівщина). Нагадаємо, що 19 лютого заяву про відставку написав губернатор Чернівецької області Михайло Папієв.

Запис В Україні «летять» голови. Першим був Папієв спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Український художник Микола Івасюк

(1865 р.н., Заставна Чернівецької обл. – 1937 р., Київ, розстріляний НКВС. Реабілітований 1980 р.)

Цей фотопортрет практично не зуcтрічається у публікаціях.

М. Івасюк. Марка «2 гривні». Відень, 1920 р., друк.

З колекції Чернівецького художнього музею

У творчій біографії українського художника з Буковини Миколи Івасюка є цікава сторінка, пов’язана зі створенням поштових марок.

1920 року у Відні були надруковані 14 марок державної пошти Української Народної

Республіки, які отримали назву «Віденська серія».

Принагідно зазначимо, що подібні марки особливо цінуються серед філателістів за їхнє забарвлення, коли в процесі друку блакитна фарба переходить у фіалкову.

За дорученням Директорії УРН загальне оформлення серії здійснював Микола Івасюк. При цьому шість марок номіналом 2, 3, 30, 50, 80 та 200 гривень художник створив за власними рисунками. У зв’язку з політичними подіями, які відбулися на території України, ці, нині раритетні, марки поштового обігу не мали. Однак вони посіли особливе місце в історії української філателії та  українського образотворчого мистецтва.

На одній з марок нашого уславленого земляка зображено українку з державним прапором. У цій гарній художній мініатюрі митець створив напрочуд промовистий образ, який асоціюється з розквітом та незалежністю України, з ідеєю непорушних життєдайних сил держави. Ця постать українки залишається потужним символом національної гідності і в наші дні.

Одинадцять марок з віденської серії роботи Миколи Івасюка є в колекції Чернівецького художнього музею. Їх передав у дар місцевий колекціонер Василь Білек 1998 року.

М. Івасюк. Марки. Відень, 1920 р., друк

З колекції Чернівецького художнього музею

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Запис Фіалкові марки з Відня – Українська Народна Республіка в художній мініатюрі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Винаходи – на службу смерті

Проте людство звикло всі новинки запроваджувати спочатку не там, де вони принесуть найбільшу користь, а в царині знищення самих людей. Машинний період історії людства супроводжувався винайденням і виробництвом все нових машин смерті. У минуле відходило панування на полі бою холодної зброї. Знамените суворовське «Куля дурна, штик молодець!» перетворилося на безнадійно застарілу архаїку. Не штиковий удар і не кавалерійська атака з шаблями наголо вирішували вже долю битв. Влучний артилерійський вогонь і злива куль з кулеметів та магазинних гвинтівок стали визначальним чинником бойових дій.

Парадоксально, але саме тоді й холодна зброя досягла найбільшої досконалості. Здавалось би, що може бути простіше кавалерійської піки? Та на початку ХХ століття її древко почали робити зі сталевої труби, що не давало перерубувати його клинком, як дерев’яне. І клинки досягли верху досконалості, особливо це стосувалося шашки. Народжена на Кавказі, вона була запозичена козаками в горців, а потім запроваджена в усій російській кінноті. І цей вид зброї вдосконалили видатні зброярі, зокрема, генерал В. Федоров (1874-1966), конструктор першого в світі автомата.

Однієї кулі на противника замало

І все ж на зміну холодній зброї приходила вогнепальна, яка дозволяла засипати противника градом куль. Її появі передували успіхи науки. Хіміки створили різні види бездимного пороху, що дозволило різко підвищити скорострільність зброї. Замість однозарядних гвинтівок, патрони яких споряджалися чорним порохом (а дим демаскував стрілка), з’явилися багатозарядні, без такого демаскуючого ефекту.

1891 року на озброєння російської армії почали надходити магазинні гвинтівки конструкції капітана С. Мосіна (1849-1902). Щоправда, називали їх не за прізвищем конструктора, а за калібром – «трьохлінійні», бо Мосін використав у цій зброї деякі деталі гвинтівки свого головного конкурента – бельгійця Леона Нагана. Це спричинило великий скандал, у який втрутився сам Олександр ІІІ. І гвинтівка волею імператора стала безіменною.

А от німці не зреклися свого конструктора: від 1898 р. вони почали виробляти магазинні гвинтівки П. Маузера (1838-1914), які вважаються верхом досконалості цього виду зброї. Їм дещо поступалися за своїми характеристиками австрійські гвинтівки Ф.Манліхера зразка 1895 р. Ефективність магазинних гвинтівок підтвердили війни кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Смертельна косарка «Максим»

Та справжньою «машиною смерті» на полі бою став кулемет. Він з’явився на світ завдяки патронам із бездимним порохом, які дозволили автоматизувати процес перезаряджування зброї. Першу дієву модель кулемета випробував 1884 року конструктор Хайрем Максим (1840-1916). Народжений у США, він згодом переїхав до Британії, відтак його винахід вважають «своїм» як американці, так і британці. А Велика Британія вела майже безперервні колоніальні війни, тож відразу відправила нову зброю до Африки. Коли воїни повсталих племен, потрясаючи списами, пішли в атаку на англійські позиції, їх за лічені хвилини цілком викосив кулеметний вогонь. Захисту від цієї зброї африканці не знали. Але його знайшли ворогуючі сторони російсько-японської війни 1904-1905 рр. Росіяни та японці застосовували кулемети в бою, що зробило неможливими звичні атаки піхотинців, які рухалися на противника щільними стрілецькими ланцюгами. Кулеметний вогонь змушував піхоту залягати й пересуватися поповзом. Від зливи куль солдати ховалися також в окопах і траншеях. «Машина смерті» змусила докорінно змінити тактику піхоти і кавалерії.

Коней витіснили «колючка» й нові двигуни

Значно ускладнив пересування солдатів на полі бою ще один винахід. Спочатку він був цілком мирним – 1873 року американці почали випускати колючий дріт для огородження пасовищ. Худоба не могла долати таку огорожу. Згодом з’ясувалося, що й людям важко перебиратися через «колючку», яка не лише розриває одяг, але і наносить болісні рани.

Лініями колючого дроту почали оплутувати поля боїв. Для кінноти ця перешкода виявилася нездоланною, як і кулеметний вогонь, тож кінь поступово втрачає важливі позиції, які мав у військах попередніх епох. Кавалеристи все частіше тільки під’їжджали на конях до поля битви, а в бій вступали як звичайна піхота.

Машини починають витісняти коня навіть як тяглову силу. Якщо раніше артилерію перевозили коні, то вже у середині ХІХ ст. з’явилися парові тягачі. В німецькій армії вони використовувалися навіть у період Першої світової війни. Архаїчні локомотиви мали дуже малу швидкість, ще й викидали багато диму, тому противник вчасно їх виявляв і застосовував запобіжні заходи. Та техніка розвивалася швидко.

Вже від початку ХХ ст. в деяких арміях важку артилерію почали переводити на принципово нову механічну тягу. З’явилися тягачі з двигунами внутрішнього згоряння, які мали значно кращі характеристики, ніж парові машини. Вони могли перевозити гармати, гаубиці й мортири зі швидкістю 26-27 км на годину. А військові вантажні автомобілі мали ще більшу швидкість – до 45 км/год, ними можна було перевозити і живу силу, і все потрібне для ведення бойових дій. Легкові ж автомобілі широко використовувалися штабними офіцерами. Постачалися до військ і мотоцикли: для ведення розвідки і для зв’язку. Цілі підрозділи формувалися з велосипедистів, сподіваючись замінити ними класичну кінноту.

Війна перейшла у 3D

Напередодні Першої світової війни військові теоретики покладали великі cподівання на авіацію, яка дозволила зробити війни трьохвимірними. Перший аероплан піднявся у повітря 1903 року, а через десять років з літаків уже скидали бомби на противника і вели дуже дієву розвідку. Киянин Ігор Сікорський сконструював перший у світі багатомоторний бомбардувальник, і в Росії розпочалося виробництво таких літаків, що носили назву «Ілля Муромець». А в Німеччині розгорталося виробництво дирижаблів конструкції графа Цепеліна. З літаків та «цепелінів» на противника скидали не лише бомби. Для ураження живої сили застосовувалися і металеві стріли, які висипалися з упаковок у великій кількості. Падаючи з великої висоти, така стріла здатна була пробити людину наскрізь або навіть смертельно уразити вершника разом із конем.

Поява авіації поставила на порядок денний випуск зенітної артилерії. Нерідко зенітні гармати встановлювали на автомобілі, чим значно підвищували мобільність протиповітряних засобів.

Артилерія перед війною розвивалася бурхливо, надто польова. Вже у ході війни з’ясувалося, що більшість армій не мала достатньої кількості важкої артилерії, здатної руйнувати міцні укріплення противника. Лише німці були добре забезпечені нею, що дозволяло успішно проривати оборону противника.

Найкраще озброєними виявилися армії тих держав, які мали найвищий рівень економічного розвитку. Високорозвинена промисловість дозволяла випускати «машини смерті» у потрібній кількості та високої якості.

 Лише багата держава могла дозволити собі масово впроваджувати технічні новинки у війська, а саме вони забезпечували перемогу.

Літаки, автомобілі, навіть кулемети – дороге задоволення. Французький письменник Ж. П’єрфе якось відзначив: «Справжніми панами в сучасній війні є інженер, хімік, промисловець. Чи є при цьому сенс в існуванні стратегів, нащадків Конде, Фрідріха і Наполеона?». Невдовзі світова війна дала відповідь на це запитання.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук.

Запис «Машини смерті» – до великої війни спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Влада каже: «Зробіть і дайте! Безкоштовно»

Зрештою, слово «ремонт» тут не надто доречне.

– У цій дорозі видно тільки асфальт, бордюри та тротуар. Решта роботи – під землею, адже ми замінили всі мережі. Водопровід вивели з вул. Сторожинецької, повернули на Канівську і врізали по-новому на вул. Червоноармійській. Старі сталеві труби замінили на сучасні поліетиленові діаметром 400 мм. Замінили газову та каналізаційну мережі. Побудували зливну мережу, якої тут узагалі не було… Підключили кожного споживача на цій вулиці до магістралі. Тобто, 80% нашої роботи розташовано внизу, під асфальтом, – каже Василь Іванович. І обіцяє, що дорога прослужить років 10-15.

– То за роботу з вами розрахувалися? – питаю в нього.

– 10% не доплатили… Але, думаю, ще доплатять, будемо чекати…

Не розрахувалися з підприємством і за колектор у Садгорі.

Там вигрібна яма утворилася просто на місцевій толоці, люди дихали нечистотами, тобто, була справжня екологічна проблема… Ще будуємо школу в селі Мошанці Кельменецького району. Вартість об’єкту приблизно 19 млн. грн. Думаю, 2014 року здамо роботу. Каркас уже побудований, накритий, залишились ще внутрішні роботи, комунікації.

Також ми презентуємо усі об’єкти, які стосуються регулювання річок, укріплення берегів, мостів…

Щоби нас влада ображала, не можу сказати, – каже Василь Каглянчук. – Але погрожують усі. Як попередня, так і теперішня влади. Мовляв, «ми привеземо будівельників із Києва, китайці тут нам будуть будувати…» Он, минулої зими, коли усе засипало, одразу з міської ради та облдержадміністрації телефонують: «Дайте – екскаватора, дайте – це, дайте – те…». Але ж дайте безкоштовно!

Чому? – дивується Василь Іванович. – Солярка згорить, людина відпрацює на роботі… Я сплачую податки, працівникам – зарплату, так само заплатіть і мені. Адже так увесь світ працює. Я не розумію, як це може не бути грошей в бюджеті.  Що таке бюджет? Це закон України. Як доходна частина, так і витратна. Його мають виконувати не лише ті, хто платить, а й хто витрачає. Я заплатив – я маю знати, куди мої гроші йдуть. А в нас – якийсь безлад. Ти мусиш заплатити, а там – як бездонна яма: кошти витрачаються незрозуміло куди…

Василь Каглянчук, генеральний директор ВАТ «ПМК 76»: «Якщо нам скажуть, що треба побудувати атомну станцію – ми її побудуємо. Тільки гроші дали б».

Люди бояться, що держава їх «кине»

«ПМК-76» будівництвом займається з 1946 року. Василь Каглянчук працює тут уже 34 роки. Прийшов на підприємство майстром, працював заступником, головним інженером…

– Від незалежності була ейфорія, а потім почався безлад: роботи не було, довелося рятуватися. Що тільки не робили, аби вижити: і під’їзди білили, і возили із-за кордону обладнання, і плитку, бордюри виробляли…. Зараз почали будувати житло. Люди в нас мають гроші, заробляють їх переважно за кордоном. І вони хочуть вкласти ці гроші. То хай вкладуть їх тут! Я завжди кажу: будь-яка людина, яка поїде на заробітки, – в Італію, Португалію, Німеччину, Росію, будь-куди, – якщо вона тут матиме свій метр квадратний, дах над головою, – вона повернеться додому. А якщо вона тут не має нічого – немає смислу повертатися… Навіщо шукати інвесторів за кордоном, якщо найкращий, найсправніший інвестор – наш внутрішній? Запропонуйте їм житло, запропонуйте їм офіс, бізнес невеличкий. Зробіть людині таку пропозицію, від якої вона не відмовиться! У нас є бізнесмени, які відкривали б магазини, кафе, ресторани, перукарні, заводи, різноманітні юридичні установи… Створіть їм умови! Треба лише хотіти це зробити – більше нічого. Зробіть це насправді, а не на папері!

І тут у буковинців виникає парадоксальна ситуація. Адже, за словами Василя Каглянчука, гроші у них ніби якісь є, але доступу до них (якщо бракує потрібної кількості) – немає.

– Щороку здаємо 100-120 квартир. Проте наші потужності дозволяють нам здавати 240. Був би попит.

– Який ідіот зараз може взяти 25% кредит у банку? Для бізнесу, будівництва тощо. В Європі відсоток на такі кредити – не більше 4,5. Тобто, якщо береш кредит у нас, то заздалегідь знаєш, що ти його не повернеш. Наприклад, є така президентська програма з іпотеки «13+3». Програма нібито непогана. Але вона не працює в Україні, не працює і на Буковині. Чому не працює? Тому що люди не вірять, що їх зрештою не «кинуть».  Ми продали за цією програмою лише дві квартири в новобудові на вул. Червоноармійській, 150 та чотири – на Проспекті, 116. Готові надати 20 квартир у мікрорайоні на вул. Руській, 237… Перші квартири там будуть готові вже 2014 року. Люди цікавляться. Але коли вони дізнаються про правила гри, то поводять себе дуже обережно.

За цією програмою держава мала би компенсувати банку 13% кредиту на житло, ще 3% мав би сплачувати майбутній власник. Наприклад, за двокімнатну квартиру (60 кв. м) сім’я протягом 15 років щомісяця виплачуватиме 2000 грн.  Тобто, 3% – це на сьогодні цілком європейський відсоток на житло, – каже Василь Каглянчук. – І для сім’ї сплачувати 2000 грн. у місяць за власну квартиру – це нормально. Проте, в чому тут пастка? Людей змушують розписуватися за всі 16%. Для чого? Хай розписуються лише за свої 3%, а держава – за свої 13%. Тому люди й не користуються цією програмою. Бо розуміють, хто буде крайнім, коли в черговий раз у бюджеті бракуватиме грошей, а банк вимагатиме своїх відсотків…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Чому в нас житло дороге?

1. Нема вільних земельних ділянок «без сторонніх».

«Тобто, зазвичай там живуть люди, яких треба переселити, компенсувати їм вартість житла, – коментує Василь Каглянчук. – Буває, забудовник раптом дізнається, що в 40-квадратному будиночку живе 3-4 сім’ї… І кожному – дай по квартирі…»

2. Сейсмічні вимоги, будинки мають витримувати землетрус до 8 балів.

«Додаткові витрати, кращі матеріали (бетон марки 350, більше арматури) здорожчують житло відсотків на 18. До речі, саме через таке суттєве здорожчання житла за Радянського Союзу в Чернівцях тричі приймали-відміняли сейсмічні вимоги до житла. Тому на вторинному ринку людина зазвичай не знає, яке житло вона купує».

3. Забудовник має забезпечити будинок усіма комунікаціями.

«В Європі власник мережі спочатку укладає угоду з мешканцями, і потім забезпечує їх енергоносіями. У нас же усі витрати перекладаються на забудовника. Тобто, наші монополісти приходять на усе готовеньке, ми будуємо їм мережі, вони, не витрачаючи жодної копійки, приймають їх на баланс, і отримують готового споживача.»

Запис Є гроші – є дорога спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Борделі, морфій, кокаїн – насолоджуйся без міри  

У великих містах відкривалися нові кабаре й кафешантани, де гриміли оркестри і красуні вигиналися під звуки музики, приймаючи найспокусливіші пози. Борделі на всі смаки й гаманці напередодні війни не скаржилися на брак клієнтів. Навпаки, преса постійно повідомляла про сексуальні скандали у «вищому світі». Нишпорки-журналісти витягали на білий світ гомосексуальні походеньки принців правлячих династій і нащадків банкірських кланів. «Жовта преса» смакувала лесбійські пригоди популярних актрис, художниць, поеток. П’яні дебоші відомих осіб нерідко потрапляли на шпальти бульварної преси, й обивателі залюбки розважалися таким чтивом.

У ресторанах рікою лилося шампанське. Вже входив у моду абсент – спиртова настоянка полину, яка спричиняла швидку залежність і руйнувала людську психіку. Богема призвичаювалася до кокаїну, повсюдно поширювався морфінізм. Світ утрачав міру в насолодах, поринаючи в них з головою, ніби передчував: на нього насувається велика біда. Технічний прогрес дарував людям небачені раніше можливості, економіка стрімко зростала в умовах тривалого миру, забезпечуючи багатьом європейцям помітне підвищення рівня їхнього життя. Люди з грошима звикали до небаченого комфорту, адже мирний період відкрив перед ними великі можливості.

Проте мир залишався не всюди – за межами Європи палали колоніальні війни. Австро-Угорщина не мала заморських колоній, тож могла без особливих емоцій спостерігати за подіями збоку: її сини не гинули в африканських джунглях чи пісках Сахари. Але світ наприкінці ХІХ – та початку ХХ століть ставав все меншим, і конфлікти в одній його частині негайно відгукувалися в інших. Коли 1911 року Італія розпочала війну з Туреччиною, намагаючись захопити Лівію й утвердитися у Північній Африці, справжню тривогу відчули й у Відні. Адже обидві воюючі держави були сусідами Австро-Угорщини й конфлікт між ними загрожував її інтересам. Біда крок за кроком підкрадалася до австрійських кордонів.

  Та запах пороху відчули й у Чернівцях. Тоді минулося 

Невдовзі війна спалахнула зовсім близько. Проти ослабленої Туреччини була створена коаліція балканських держав: Болгарії, Сербії, Греції, Чорногорії. Російська дипломатія доклала чималих зусиль, щоби створити анти турецький союз Сербії та Болгарії, розраховуючи з його допомогою встановити свій контроль над проливами Босфор і Дарданелли. Але балканські країни мали власні інтереси, намагаючись самі розжитися шматками турецьких земель. Тож уранці 9 жовтня 1912 р. Чорногорія розпочала військові дії проти Туреччини. Невдовзі до неї долучилися болгарські, сербські та грецькі війська. Турки зазнавали поразок. У Відні відчули: на Балканах швидко набирає сили ворожа держава – Сербія, яка має територіальні претензії до Австро-Угорщини. Було проведено мобілізацію цісарсько-королівської армії, її частини розгорталися на сербському кордоні.

У повітрі запахло порохом. Цей запах відчули й у Чернівцях. Місцеві обивателі завмерли у тривожному очікуванні: вибухне війна, чи не вибухне? На щастя, того разу обійшлося. Балканські держави розгромили Туреччину і взялися ділити зайняті території. Як воно нерідко буває, тут же побилися одна з одною. Сербам і грекам здалося, що Болгарія забрала собі забагато, і вже 1 червня 1913 р. проти неї був укладений сербсько-грецький союз,  до якого негайно долучилася Румунія. Через лічені тижні почалася друга Балканська війна. До цієї війни болгар підштовхнула Австро-Угорщина, але військової допомоги їм не надала. Не дивно, що Софія програла.

На початку серпня 1913 р. Болгарія змушена підписати мир у Бухаресті, за яким втратила чимало македонських земель, зайнятих у першій Балканській війні. До того ж Румунія забрала у неї Південну Добруджу. А найбільше підсилилася після перемог Сербіята – й одразу почала готуватися до нових воєн. Біда впритул наблизилася до австрійських кордонів. Це розуміли кваліфіковані політики, але більшість підданих Франца Йосифа навіть не підозрювала, що мирне життя завершується. У палацах австрійської знаті тривали бали, на яких лунали чудові віденські вальси. А серед мешканців європейських міст все більшої популярності набував новий танець, завезений з Латинської Америки. Мелодії танго, сповнені пристрасті, здобували все більше прихильників. Здавалося, що всі хочуть забути тривогу, яка поступово зароджується в суспільстві.

Наближення війни інтуїтивно відчували поети й філософи     

Європа 1913 року нагадувала океанський велетень «Титанік», який рік тому у блиску вогнів, під музику оркестру невпинно рухався назустріч айсбергу, до своєї жахливої загибелі. Пасажири і команда були впевнені у своїй безпеці й не підозрювали, що насправді чекає їх попереду. Однак окремі люди передчували: катастрофа насувається. Так і 1913 року крижаний подих льодової гори відчули деякі європейські поети, художники, філософи. Проте їхні голоси потопали в морі веселощів і суцільних розваг, які охоплювали різні верстви суспільства.

А держави вже розпочали готуватися до майбутнього кровопролиття. Армії переозброювалися, масово з’являлася нова військова техніка – кулемети, літаки, бронеавтомобілі, бронепоїзди. Флоти приймали на озброєння величезні лінкори і невеликі, проте дуже небезпечні підводні човни. Навіть цісарсько-королівська армія Австро-Угорщини, що помітно поступалася британській або французькій, впроваджувала сучасне озброєння. Молодь готували до військової служби й психологічно.

Тоді не існувало системи «військово-патріотичного виховання», характерної для тоталітарних держав. Деякі її функції виконували державна школа й окремі громадські організації. Школярам на уроках історії розповідали про колишні перемоги австрійської армії та великих полководців цісаря. Юнаки вивчали літературні твори, що прославляли мужність цісарсько-королівських вояків. Чимало хлопців залюбки співало бадьорих солдатських пісень. У них формувався романтизований образ війни: гримлять артилерійські батареї, переляканий противник тікає, а його переслідує австрійська кавалерія, розмахуючи гострими клинками.

Мрійливі підлітки уявляли себе одягненими у яскраві гусарські доломани із золотими шнурами-бранденбурами, верхи на баских конях. Дзеленчать остроги на блискучих чоботах, а збоку у хвацьких гусарів – гострі шаблі у дзвінких металевих піхвах. Краса, та й годі! Проте невдовзі цей казковий образ розвіється, мов дим. Замість картинних кавалерійських атак війна покаже зворотній бік: змучена піхота повзтиме у багні, перемішаному з людською кров’ю, безуспішно намагаючись під шаленим кулеметним вогнем захопити лінію ворожих траншей…

Початок: Українські «Січі» й «Соколи», польські «Стшельци»

А поки що у суспільстві панували романтичні настрої. На засадах загальноімперського патріотизму держава намагалася згуртувати довкола особи імператора його підданих. Водночас свою справу робили численні товариства, в яких об’єднувалися представники різних національностей Австро-Угорщини. Серед них були й такі, що готували своїх членів до майбутньої війни. Поляки в Галичині створили власні стрілецькі організації, а в українців все більшої популярності набували «Січі» й «Соколи». Всі вони декларували свою лояльність до Габсбурзької монархії, проте спрямовані були насамперед на силовий захист інтересів своїх націй. Українська січова молодь мріяла про створення незалежної Української держави, а польські «Стшельци» готові були битися за відродження незалежної Польщі. Австро-Угорщина у 1913-му ще зберігала єдність, але всередині цієї держави визрівали сили, які через кілька років розірвуть її на окремі шматки-країни. Між учорашніми співвітчизниками спалахнуть жорстокі війни, проте піддані Франца Йосифа про це ще не здогадувалися. Біда підступала тихо, повільно, а для більшості людей – зовсім непомітно.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис Європа 1913-го нагадувала «Титанік» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У кількох останніх числах «Версій»повідомлялося про численні акції протесту проти поганого стану автодоріг на Буковині. Ні для кого не секрет, що буковинські дороги наразі у гіршому стані, ніж після війни.

Влада пішла у вирішенні цього питання найпростішим шляхом: співробітники міліції нині ходять селами і «виловлюють» активістів цих акцій. Уже складено 8 протоколів про адмінпорушення. 

За захист людей – під суд?

Кіцманчани вперше зібралися 2 серпня, щоби висловити протест проти поганого стану автодоріг в районі. Повідомили про це, як годиться, органи влади. Серед протестувальників був і голова облорганізації НРУ Степан Терновецький.

Очільник Облавтодору Ігор ГАХ, голова Кіцманської РДА Олег УНГУРЯН визнали тоді законність невдоволення кіцманчан і пообіцяли прилюдно, що за місяць дорогу буде відремонтовано.

2 вересня люди знову зібралися біля пам’ятника Івасюку, але начальник Облавтодору на цю зустріч не з’явився, так само як і голова РДА, надіславши замість себе заступників. Люди зрозуміли, що їх надурили – і вийшли на трасу…

Акція у Кіцмані не залишилася поодинокою, почин підхопили у Сторожинці, Дубівцях, Вашківцях… Усім протестувальникам, як і в Кіцмані, обіцяли в короткий термін чи то полагодити дорогу, чи хоча б розпочати її ремонт… А тим часом, знайшовши формальний привід – відсутність дозволу на перекриття дороги від органів влади – за справу взялися правоохоронці. Вони встановлюють активістів перекриття доріг і притягають їх до відповідальності. Станом на вечір понеділка було складено 8 протоколів про адміністративні порушення.

За кіцманську акцію тамтешній райвідділ ВС надіслав повістку і Степанові Терновецькому. Йому оголосили про притягнення до відповідальності за ст. 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення і передачу справи до суду. Стаття передбачає адміністративну відповідальність у вигляді попередження або накладення штрафу від 10 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (170-425 грн.).

Таким чином, влада, спровокувавши своєю бездіяльністю безлад, руками правоохоронних органів намагається покарати тих, хто є джерелом цієї влади – народ.

– За те, що відстоював законні права громадян, міліція притягає мене до відповідальності! Я є патріот своєї держави і буду захищати свій народ від злочинців, які порушують наші права, гарантовані Конституцією, – звертається до людей Степан Терновецький. – Влада намагається залякати громадян, які виходять на дороги та перекривають рух. Влада наші податки пропиває, розкрадає, а ми попадаємо в ДТП, розбиваємо свої автомобілі! Втрачаємо рідних і близьких нам людей! Чому  Ігор ГАХ, начальник служби автомобільних доріг Буковини, не несе відповідальності за жахливий стан доріг у Чернівецькій області? Наші кошти розкрадаються, а влада «кришує» !!!

Міліцейський клопіт

Сектор зв’язків з громадськістю УМВС України в Чернівецькій області оприлюднив власну точку зору на події. Міліціянти наголошують не на жахливом стані трас, а на тому, що організатор акції протесту завчасно не повідомив місцеву владу про запланований захід. У міліцейському прес-релізі сказано, що 2 вересня трасу міжнародного значення «Брест-Ковель-Чернівці» перекрили мешканці трьох сіл Кіцманського району. І хоча, за словами самих правоохоронців, порушень громадського порядку під час акції не було, вкотре, за словами п.Терновецького, «ми стали свідками того, як міліція захищає та обслуговує інтереси влади, а не народу!».

Натомість редакцію цікавить ще й  таке: чи надсилала обласна ДАІ приписи Облавтодору щодо аварійного стану тих доріг, які перекривалися людьми? Якщо так, чому на них не було відповідної реакції? А коли ДАІшники не робили таких приписів, варто було б поцікавитися бездіяльністю технічного відділу цієї служби.

Хіба не більше користі дала б саме така постановка питання?!.

Дмитро ЦАРЕНКО, «Версії»

Від редакції:

 Інформацію про те, чому люди перекривають дороги, ми друкували у минулому числі «Версій». Нагадаємо: на капітальний ремонт і утримання доріг Чернівецька область мала отримати 55,9 млн. грн. (це без «Укравтодорівських» грошей). З обіцяного Київ виділив буковинцям трохи менше половини – 26,5 млн. грн. А проплатили тільки 10,2 млн. гривень. Їздити нашим дорогами практично неможливо.  І люди їх перекривають, щоби таким чином привернути увагу до проблеми. Одне слово, заручниками непорозуміння між центральною та крайовою владами стали рядові краяни, яких за це ще й міліція тепер карає… Чи не забагато халеп на одні й ті ж голови?           

Запис Ігор ГАХ, керівник Облавтодору, не виконав обіцянки – кіцманчани вийшли на трасу. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як повідомила Галина, правоохоронці по двоє заступають на чергування щоранку на добу. «Снідають, обідають, вечеряють і гріються біля вогнища вони, як правило, разом з нами, – каже вона. – Навіть сюжет по ТВА про цю ситуацію ми з ними дивилися разом у будиночку нафтобази. А інколи від нудьги вони грають з нами у карти». На думку журналістки, така «дружність» – відволікання уваги. Правоохоронці просто хочуть увійти до людей в довіру. Але народ, за словами Галини, не спить і не дрімає. Бензин охороняється постійно: Женя Цурик спить у півока тільки у машині під бочками. Оперативники ж ночують у своїй машині.

А тепер слово журналістці-екстремалці Галині Єреміці:

«Бєспрєдєл» по-буковинськи

Історія підприємця Євгена Цурика – крутий і заплутаний детектив. Оскільки я не Шерлок Холмс, то і не одразу розплутаю всі її хитросплетіння. Та чимало нестиковок і мені впадає в очі. Втім, усе по порядку.      

Сектор зв’язків із громадськістю УМВС України в Чернівецькій області повідомив, що під час розслідування кримінального провадження за фактом шахрайства, буковинські правоохоронці «з’ясували», що на одній з АЗС області підробляють дизельне пальне. Працівники УДСБЕЗ, які займаються економічними злочинами, провели слідчі дії та низку санкціонованих обшуків щодо працівників одного з товариств Буковини, яке займається реалізацією паливно-мастильних матеріалів, у результаті яких вилучили паливні матеріали. Їх визнали речовими доказами та залишили на відповідальне зберігання комерційному директору АЗС. Згідно з висновком комплексної експертизи нафтопродуктів і паливно-мастильних матеріалів, яку ніхто не бачив, пальне, вилучене на АЗС, є нібито фальсифікованим. 9 серпня директору товариства оголосили про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст.ст. 190, 204 Кримінального кодексу України (шахрайство; незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів).

15 серпня працівники управління боротьби з економічними злочинами з бензовозом приїхали на нафтобазу  в Реваківцях вилучати паливо, не маючи на руках ухвали суду. Директор ТОВ «Жентол» Євген Цурик відмовився віддати паливо, тому що не довіряє правоохоронцям, які могли б «забодяжити» паливо, а потім сказати, що воно не відповідає нормам ДСТУ. Оскільки при цій оказії були телевізійники з камерами, бензовоз УДСБЕЗівців поїхав з нафтобази порожнім. Однак відтоді на нафтобазі цілодобово перебувають по 2 оперативники слідчого управління УМВС України у Чернівецькій області. На запитання, що вони тут роблять, ні відповідей, ні коментарів не дають. Натомість власник Євген Цурик і кілька екс-працівників заправки цілодобово охороняють паливо від оперативників.

Обурені,  вже колишні, працівники заправки 20 серпня навіть хотіли перекрити дорогу, якщо їм не повернуть роботу: близько 40 людей  вийшли на протест. Але  під тиском правоохоронців перекривати трасу відмовилися.

Прикметно, що Євген Цурик не просто пропонує, а вимагає провести повторну перевірку якості пального відповідними фахівцями. Адже щодо першої експертизи йому нічого не відомо: хто, коли і де робив експертну перевірку якості пального. Та правоохоронці на це не погоджуються. Як на мене, це дуже підозріло! Адже що простіше – взяти та й перевірити?!

Отже, підприємець вважає, що на нього «наїхали», щоби відібрати бізнес. Тому й  звернувся до суду. 21 серпня відбулося чергове засідання Шевченківського районного суду, на якому винесене, до речі, утретє (!)  ухвалу з таким текстом: «зобов’язати слідчого УМВС України у Чернівецькій області негайно усунути всі обмеження у володінні, користуванні та розпорядженні майном ТОВ «ЖЕНТОЛ», знявши всі опечатування на резервуарах з пальним, які знаходяться на АЗС ТОВ «ЖЕНТОЛ» і на базі паливно-мастильних матеріалів в с. Реваківці Кіцманського району та скасувати рішення про передачу цього майна на відповідальне збереження Хімчинському Ю.Г. шляхом передачі вказаного майна власнику – Цурику Є.Т. Ухвала оскарженню не підлягає». Та правоохоронні органи рішення суду ігнорують. Не зрозуміло, чому в цьому випадку грає у мовчанку прокуратура.

Тим часом підприємство не працює вже протягом 3-х місяців. Підприємець та екс-працівники нафтобази не розуміють, чому досі у них чергують оперативники та скільки загалом це триватиме. Одне слово, коло… зачароване. А, може, правоохоронці зайшли в глухий кут?..

Та попри все виникає логічне запитання: навіщо Україні суди, якщо їхні рішення не виконуються??? Своє слово могла б сказати державна виконавча служба, бо ж закон у державі має бути законом для всіх!

Наразі облога нафтобази триває – сьогодні рівно 2 тижні.

Галина ЄРЕМІЦА, спеціально для «Версій»

Запис Зачароване коло: Репортаж з облоги спершу з'явиться на Медіа-Версії.

www.youtube.com/embed/dhRfpL00-xk

www.youtube.com/embed/tyh8EgB17vA

Запис Ви зазнали кримінального пресування? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Останніми днями в Росії вибухнув черговий скандал: 11 червня 2013 р. у Державній Думі пролунав «Гімн обранцям народу», написаний ще 1906 року для Першої Держдуми, створеної в часи російської революції 1905-1907 рр. Його музика належить композитору Олександру Глазунову, а слова – цензору Петербурзького цензурного комітету Миколі Соколову. З царських часів цей твір офіційно не виконувався і громадськості був практично невідомим. Нині йому дали нове життя. Депутат російського парламенту, уродженець Донецька Йосиф Кобзон проспівав текст, у якому простих громадян закликають «бити чолом до землі» перед думцями. Мистецтвом гнути спину перед начальством холопи в Московії завжди володіли віртуозно, тому слова старого гімну їх не шокували. Але рішучий протест збурила мелодія: надто вона нагадує зовсім інший музичний твір.

Ще 1797 року австрійський композитор Франц Йозеф Гайдн написав «Пісню кайзера», яка стала гімном його держави й виконувалася в Австрії аж дої ліквідації монархії 1918 року. Але сусідня Німеччина у 1922-му взяла цю мелодію для свого гімну, і дотепер вона лунає у ФРН. Проте слова там інші, ніж були у австрійців. Мабуть, кожен європеєць чув: «Дойчлянд, Дойчлянд, юбер аллес» («Німеччина, Німеччина понад усе»). Саме цю першу строфу співали у гітлерівській Німеччині, після неї йшов нацистський гімн «Хорст Вессель». А у сучасній Росії гіпертрофовану увагу приділяють перемозі над нацизмом – наріжному каменю російського патріотизму. І раптом виявляється, що головна пісня нацистів мала ту ж мелодію, що й відроджений гімн російських парламентарів! Скандал вибухнув чималий, він лише розпалюється, й суспільство розгубилося.

Але це є внутрішньою справою сусідньої держави. Значно більше нас тривожить те, що з російської подачі швидко зростає напруга у Придністров’ї, поруч з українським кордоном. Не визнана світовою спільнотою Придністровська Молдавська Республіка вголос висловила претензії на низку населених пунктів, які перебувають під контролем Кишинева. Там вже відбуваються інциденти між придністровськими міліціонерами та представниками молдовських силових відомств. Оглядачі вважають, що напруга створюється штучно, аби завадити Молдові підписати восени цього року угоду про асоціацію з ЄС. Як у 2008 р. збройним конфліктом у Південній Осетії було зірвано вступ Грузії в НАТО, так і нині Москва намагається перешкодити євроінтеграційним прагненням Молдови.

Кремль дотепер вважає, що весь пострадянський простір є виключно його зоною впливу. Конфлікти Москви з Грузією, а тепер (потенційно) і з Молдовою, опосередковано б’ють по Україні. Нині наша держава головує в ОБСЄ і серед своїх пріоритетних завдань назвала врегулювання придністровського конфлікту. А його загострення ставить під сумнів здатність нашої держави виконувати взяті на себе зобов’язання.

Ігор БУРКУТ

Запис НАЗАД, У МИНУЛЕ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Принаймні, таке враження склалося після відвідин засідання контрольної комісії Сторожинецької райради з вивчення діяльності ПАТ «ЕК «Чернівціобленерго» на території району. Коли у заступника голови райради Івана Октав’яновича Іліки зібралися всі депутати, господар кабінету зателефонував на мобільний до нового начальника РЕМу Андрія Романовича Штогринця й нагадав йому, що вчора той отримав від голови райради Петра Брижака запрошення на засідання комісії.

Здогадайтеся, чим закінчилася розмова? Начальник РЕМу просто вимкнув мобільник. Як сказали б раніше – кинув трубку. Щоправда, спочатку зауважив, що зайнятий. На більш наполегливе запитання представника місцевої влади, чому не прислав свого представника чи заступника, сердито відповів, що має свого начальника. Ось тільки не уточнив – Шекету чи Бабакова? З огляду на поведінку головного електрика району, схоже, що його шефом є екс-віце-спікер Держдуми Росії Олександр Бабаков. Бо людина, яка обслуговує один з найбільших районів Буковини, повинна дбати, найперше, за її людей. Принаймні, хоча б не забувати про це.

Саме тому на порядку денному контрольної комісії стояли питання про реагування на запити та незаконні відключення підприємств району від електроенергії. Голова комісії депутат райради Олександр Босович зауважив, що, коли б прокурор району вчасно відреагував на його звернення, а не чекав вказівки згори від обласної структури, то і поваги до депутатського корпусу з боку РЕМу було би більше.  А тим часом ремівці безсоромно йдуть відключати від електроенергії лікарню, не замислюючись над тим, що це може потягнути за собою людські жертви. Адже серед відділень ЦРЛ – реанімація, пологовий будинок з кювезами для виходжування новонароджених тощо.

Утім, подумалося: влада сама винна у тому, що великий бізнес її ігнорує. Бо занадто великі преференції дарує йому. Так, приміром, за 8,5 га, що є у користуванні Сторожинецького РЕМу, він сплачує лише 15 тис. грн податку за рік. Тоді як інші підприємці Сторожинеччини за гектар землі відраховують бюджету по 20 тис. грн на рік! Та головне у тому, що це лише офіційно оформлені землі, тоді як у користуванні РЕМу  є значно більше землі, якою вони користуються без документального оформлення.

Чому держава «нахиляє» дрібного підприємця і пестить монополіста? – питання, думаю, риторичне, відповідь усім зрозуміла.

Втім, Обленерго «наїжджає» і на державу, вимагаючи від сільських рад оплату за повернення вуличного освітлення. Але йдеться ж не про нове будівництво, а про  відновлення того, що вже було.

А ще керівництво ПАТ ввело в оману РДА та ОДА. Зокрема, з подачі очільників Обленерго голова облдержадміністрації М. Папієв повідомив мешканцям хутора Мамурний, які йому скаржилися, що світло їм можуть провести тільки за їхній рахунок. Натомість, з Києва від  НКРЕ прийшло роз’яснення, де це спростовується. Сторожинецький РЕМ зобов’язаний провести людям світло за свій кошт. А якщо вони йому допоможуть, то потім з ними розрахуватися  і повернути борг.

Гостро стояло на комісії і питання про ліміт на споживання електроенергії, тобто про те, на яку максимальну потужність може розраховувати громадянин. Іван Бурла, зокрема,  обурювався обмеженнями споживання, порівнявши електромережу з магазином, де тобі у руки продадуть лише 1 кг цукру, коли на варення потрібно, скажімо, 5 кг!

Одне слово, держава повинна врегульовувати проблеми, що виникають між громадянами і монополістами. А мовчазна згода влади з такими незаконними діями монополіста може спонукати громадян до самостійного вирішення проблем, як це вже сталося у Болгарії…

Та повернемося до роботи комісії. Вона рекомендувала колегії районної ради запросити на найближчу сесію, яка відбудеться 19 червня, голову Обленерго п. Шекету та представників контрольних органів – Держенергонагляд, НКРЕ, Антимонопопльний комітет та управління у справах захисту споживачів у Чернівецькій області. Забігаючи наперед, передбачаємо, що Шекета проігнорує це запрошення, чим і продемонструє, хто є насправді у нас владою. Чи здійсниться наш прогноз наразі проінформуємо.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»  

Запис Місцеве самоврядування Сторожинецькому РЕМу не указ? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Але я не про те, не про матеріальне. Бо воно є тільки наслідком. А найсуттєвіша різниця між європейцями і нами полягає в… любові-нелюбові держави до своїх громадян. Українців керівництво не чує і на них не зважає. Ми не маємо жодного впливу на тих, від якого залежить не тільки якість нашого життя, а й саме життя.

У Європі інша ситуація. Там з громадянським суспільством рахуються значно більше, бо воно певним чином визначає вектор руху країни. А все тому, мабуть, що свобода людини і повага до неї закладені не лише у конституційних нормах, а в свідомості. На превеликий жаль, українці цього позбавлені. Тому й звикли, що або вони знущаються, або над ними.

Та й знущання нахабні, зверхні. І кожен з нас відчуває це на собі мало не щодня. Адже найнезначніша довідка для українця – це зіпсований настрій, будь-який похід до чиновницького кабінету – у райвиконком, ЖРЕП, пенсійну або ж податкову службу – підвищений тиск. І ні де вас радо не зустрінуть, а, навпаки, намагатимуться якомога на довше затягнути вирішення найелементарнішого питання. Складається враження, що українська держава існує виключно для того, щоби ускладнювати життя своїм громадянам.

Як на мене, нинішнє людожерське ставлення до всіх і кожного зокрема – наслідок політики попередників, коли будь-хто за секунду перетворювався з лояльного громадянина і навіть з керівника у ворога народу. Тому підозра, страх і ненависть супроводжують життя пересічного українця від народження до смерті. Ми – виживаємо, а європейці – живуть і гідно, в старості, відходять в інші світи. А як умирають українці? Погляньте довкола! Особисто мене переймає жах…

Людмила ЧЕРЕДАРИК

P.S. Цього року Дні Європи в Україні громадськість відзначає не один день, а майже місяць – у період між 7 та 27 травня. До слова, скрізь показують документальні фільми з прав людини. Чи не показове блюзнірство?

Запис Нам до Європи – як до Києва рачки спершу з'явиться на Медіа-Версії.