Зате Україна – єдина держава – не член Європейського Союзу, в якій на державному рівні згідно з Указом Президента щороку третьої суботи травня відзначається День Європи. Втім, хотілось би, щоби Указ Глави держави стосувався не стільки святкування, як дотримання європейських вимог. Наразі ж українцям до цього, себто до дотримання цих вимог – як до Києва рачки. А, може, ще й далі. Гадаю, ніхто не буде навіть питати – чому? Зарплати, ціни, пенсії – їхні та наші – просто незрівнянні. Як і судочинство, корупція, вибори, а в результаті – цілковита незахищеність громадян.
Але я не про те, не про матеріальне. Бо воно є тільки наслідком. А найсуттєвіша різниця між європейцями і нами полягає в… любові-нелюбові держави до своїх громадян. Українців керівництво не чує і на них не зважає. Ми не маємо жодного впливу на тих, від якого залежить не тільки якість нашого життя, а й саме життя.
У Європі інша ситуація. Там з громадянським суспільством рахуються значно більше, бо воно певним чином визначає вектор руху країни. А все тому, мабуть, що свобода людини і повага до неї закладені не лише у конституційних нормах, а в свідомості. На превеликий жаль, українці цього позбавлені. Тому й звикли, що або вони знущаються, або над ними.
Та й знущання нахабні, зверхні. І кожен з нас відчуває це на собі мало не щодня. Адже найнезначніша довідка для українця – це зіпсований настрій, будь-який похід до чиновницького кабінету – у райвиконком, ЖРЕП, пенсійну або ж податкову службу – підвищений тиск. І ні де вас радо не зустрінуть, а, навпаки, намагатимуться якомога на довше затягнути вирішення найелементарнішого питання. Складається враження, що українська держава існує виключно для того, щоби ускладнювати життя своїм громадянам.
Як на мене, нинішнє людожерське ставлення до всіх і кожного зокрема – наслідок політики попередників, коли будь-хто за секунду перетворювався з лояльного громадянина і навіть з керівника у ворога народу. Тому підозра, страх і ненависть супроводжують життя пересічного українця від народження до смерті. Ми – виживаємо, а європейці – живуть і гідно, в старості, відходять в інші світи. А як умирають українці? Погляньте довкола! Особисто мене переймає жах…
Людмила ЧЕРЕДАРИК
P.S. Цього року Дні Європи в Україні громадськість відзначає не один день, а майже місяць – у період між 7 та 27 травня. До слова, скрізь показують документальні фільми з прав людини. Чи не показове блюзнірство?
