Звернення Володимира Литвина

З В Е Р Н Е Н Н Я

Голови Верховної Ради України

до Президента України, Прем’єр-міністра України,
лідерів парламентських фракцій у Верховній Раді України
та усіх політиків України

Будь-який посадовець чи політик, який має навіть початковий досвід управління, знає, що правильно окреслена проблема, поставлена задача – це вже половина вирішення питання. А за нинішніх умов, коли увесь світ гарячково шукає, як уникнути наростання непрогнозованих і непередбачуваних негативних процесів, правильно сформулювати план дій і визначити послідовність його здійснення – це для нас завдання, якщо хочете, смерті і життя.

Ми ж заплуталися, загрузли у з’ясуванні стосунків, до межі знесилили країну, розсварили людей і продовжуємо поводитися як муха в павутині.

Українські політики і їхнє оточення, своєрідно дбаючи про свою репутацію, вибрали найбільш небезпечну і шкідливу для країни тактику й стратегію. Їх зміст полягає у тому, щоб знайти винних, здискредитувати суперників в очах людей, змістити їх з посад, а на їхнє місце поставити «гідних і чесних». З такими установками немає жодного шансу узгодити позиції та вийти на спільні дії, незалежно від кількості консультацій, переговорів і круглих столів.

Сідати за стіл, щоб створити ще один тимчасовий союз, щоб «дружити» проти когось – це аморально, а головне – безперспективно.

Водночас треба дати чесну відповідь на таке питання – а хто ті, котрі визначають винних. Хто ці судді, у чиїх руках наше майбутнє і наше сьогодення? Відповідь на нього однозначна – таким винятковим правом володіє тільки народ. Лише він є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. Лише він виносить свій вердикт владі на виборах. Іншого цивілізованого механізму відповідальності немає і бути не може. І не існує жодної іншої правди, окрім народної.

Ми ж маємо одне святе зобов’язання – цю правду виконувати. Тому кожен з нас, перш ніж підготувати чергову обвинувальну промову, повинен знати – він підштовхує державу і суспільство на ще один крок до прірви.

Я зараз не пропоную відмовитися від політичної конкуренції. Не це головна проблема для України. Політичні партії конкурують за голоси виборців, а політичні лідери мають політичні амбіції – це нормально. Головна проблема української влади й політики полягає в іншому. В тому, що кожен, коли добирається до влади, забуває все. Зокрема, й те, що зміст демократії – це розмежування і незалежність гілок влади, а водночас єдність її дій.

Боротьба за абсолютну владу і є той диявол, що сидить на плечі у політика і нашіптує йому: ти найгідніший, ти найрозумніший. Тобі повинні підкорятися усі і все повинно належати виключно тобі.

Історія знає такі приклади, коли саме такі політики приходили до влади, вони іноді на роки занурювали свої країни і народи в стан пітьми, страху й бідності. Ми – не виключення, проте живемо у ХХI столітті, а відтак зобов’язані зберегти нашу молоду країну від спокуси вирішити усі проблеми за допомогою однієї сильної руки.

Наступні президентські вибори – це не вибори на посаду Президента, це боротьба за абсолютну владу в державі. Саме в цьому і полягає основна причина хронічної політичної кризи, що особливо виразно виявляється останні п’ять років. Страх поразки сковує розум і волю наших політичних лідерів. Згадаймо 2004 рік: здавалося б ще трохи і брат кидатиметься на брата. Багато з тих, хто тоді пішли за Ющенком, мріяли не про демократію, вони мріяли стати найближчим оточенням нового Президента. Згодом уся країна побачила жорсткі війни і скандали в його оточенні. Втім, вони тривають й донині.

Ми зобов’язані усе це врахувати.

Тому сьогодні я звертаюся не до людей, звертаюся до національних лідерів. Нам потрібно припинити балаканину і почати зміни не з економіки, потрібно почати зміни з себе. Ми повинні продемонструвати всій країні, що здатні працювати. І тут одного бажання мало, треба мати сміливість визнати свої слабкості та помилки, свою відповідальність. І відповідати усім разом за те, що коїться в країні.

Нам потрібний сильний, загострений розум, щоб раз і назавжди зрозуміти – не можна допустити ворожнечі тільки тому, що маємо різні політичні погляди. Не можна, щоб бізнес розвивався тільки у тих, хто спонсорує «правильні» політичні сили і «правильних» вождів. Потрібна діяльна відповідальність, щоб наші обіцянки не залишалися словами. Ми повинні забути твердження – мені не дали можливості, мені хтось заважає, винуватий хто завгодно, тільки не я.

Влада зобов’язана показати приклад усьому суспільству, що консолідація у її середовищі можлива. Причому консолідація в роботі.

Так, ми повинні визнати той факт, що фінансова й економічна криза застукали нас зненацька. Разом з тим повинні визнати і той факт, що президентські вибори формують логіку поведінки усіх політичних лідерів. Сьогодні всі – і Президент, і Прем’єр-міністр, і лідер опозиції, і я, Голова Верховної Ради, – вважаються потенційними учасниками президентської кампанії, що розгорнулася задовго до її офіційного старту. І в цьому сенсі всі названі й неназвані особи є непримиренними політичними конкурентами. І кожен з них використовує помилку іншого, як привід для втіхи на фоні суспільної зневіри, викидання чергової порції бруду й обвинувачень.

А чи можна за таких умов подолати економічну кризу? І що потрібно робити сьогодні, коли ті, хто повинен керувати країною, думають лише про одне – як здискредитувати і звинуватити свого опонента й конкурента?

Давайте скажемо правду, яку зазвичай боїмося сказати людям: ми, політичні лідери і наші політичні сили, справді боремося за владу. Кожен з нас хоче добробуту своєму народу, але бачить шлях до нього по-своєму, тобто по-різному. Тому ми й належимо до різних політичних сил і тому за нас голосують різні люди.

Саме так у сучасному світі існує й розвивається будь-яка країна. Саме через це я не закликаю політичні сили до об’єднання заради об’єднання, не пропоную припинити критику влади. А вказую на головну проблему – хаос і безлад у владі, а через це – в країні.

І причина цього не в політичній конкуренції, не в свободі слова, а в генетичній неспроможності українських політиків до компромісів, в існуючій системі організації влади, яка побудована за принципом дублювання і пересікання одних інститутів з іншими.

До того ж ми не можемо сьогодні розраховувати на високу політичну культуру політиків, для яких, очевидно, треба, щоб до Конституції додавалася свого роду жорстка інструкція, що і як робити, а головне – чого робити не слід за жодних обставин.

Звідси – ключове і визначальне завдання: вийти на спільне розуміння того, як облаштувати країну насамперед через однозначне вирішення питання організації влади. Треба, врешті-решт, дати відповідь на, схоже, вже одвічне для нас питання – ми за європейську парламентську чи авторитарну президентську державу?

Без цього ми не зможемо забезпечити ефективне управління країною і не зможемо хоч якось протистояти економічній кризі та й загалом усім викликам ХХI століття.

Нагадаймо зараз собі настрої суспільства в ході президентських і парламентських виборів.

Вибори до Верховної Ради активізують політичне життя в країні, але вони так очевидно не розколюють її на Схід та Захід. Навіть дострокові вибори 2007 року не спровокували небезпечної радикалізації та політизації нашого життя.

Президентські ж вибори відбуваються начебто в іншій Україні. Л.Кравчук склав повноваження, президентом став Л.Кучма – половина країни в депресії. І йому ж фактично не дали повноцінно працювати другий термін, організувавши цинічну кампанію звинувачень і дискредитації. 2004 рік – картина до болю знайома. Тоді Україну від розколу і розвалу врятували внутрішній компроміс і міжнародні посередники.

На порозі нові вибори. Що чекає нас? Черговий розкол і в останній момент компроміс на основі чергового підправлення Основного Закону, щоб на час тріумфу переможця створити ілюзію миру? Чи загострення політичної війни і остаточне добивання держави?

Тому ті, хто нині є обличчям української влади – Президент, Прем’єр-міністр, Голова Верховної Ради, лідери опозиції, зрештою усі політики – зобов’язані практично відповісти на питання: яким має бути устрій України. Чи зберігатиметься й надалі двовладдя з гострим суперництвом майбутнього Президента і Прем’єр-міністра? Чи буде законсервована антидемократична виборча система за закритими партійними списками? Чи збережеться практика, коли суди і правоохоронні структури виступають озброєними загонами, такими собі силовими додатками до певних державних керівників, фінансово-олігархічних угруповань під вивіскою політпартій? Чи остаточно утвердиться безладдя і безвладдя на місцевому рівні влади?

Отже, треба невідкладно вирішувати три основоположних питання.

Перше – негайно змінювати виборче законодавство. Нам необхідна європейська система формування депутатського корпусу. Існуюча система повністю здискредитувала саму ідею парламентаризму та самоврядування народу.

Лідерів та адміністрації партій однозначно слід позбавити права вирішувати кому бути, а кому не бути депутатом. Його належить повернути народу. Кожен депутат повинен персонально обиратися людьми.

Зрозуміло, що відповідальність за прийняття такого рішення повністю покладається на дві найбільші парламентські фракції – Партії регіонів та Блоку Юлії Тимошенко. Це ж стосується і загальної ліквідації інституту недоторканності.

Немає жодного сенсу говорити про дострокові вибори, допоки існує пропорційна система. Як і немає сенсу загострювати проблему змін до Конституції, допоки Верховна Рада буде формуватися не виборцями, а керівництвом партій. Ось чому належить першочергово вирішувати це питання. Тоді навіть найсміливіші пропозиції, серед них – обрання Президента депутатським корпусом, будуть виглядати зовсім інакше.

Друге – це повноваження Президента і Прем’єр-міністра. У Конституції повноваження Глави держави прописані так, що у нас начебто президентська форма правління. А в законі про Кабінет Міністрів повноваження прем’єра визначені так, що начебто у нас парламентська модель. Принаймні кожен з них так думає і відповідно діє.

Як наслідок, країна до межі стомилася від ганебних взаємозвинувачень і боротьби на взаємознищення по лінії Президент-Прем’єр-міністр (треба мати на увазі й ту обставину, що історія України сповнена конфліктів і що українці часто-густо воювали між собою. Рівно ж як і те, що суцільний негатив не налаштовує на патріотизм).

Не буду давати політичну чи етично-моральну оцінку нинішньому конфлікту, який ще далеко не досяг піку загострення. Але твердо переконаний – належить кардинально вирішити проблему двоцентровості ще до виборів Президента. Інакше ми їх не переживемо.

У цьому зв’язку вважаю за необхідне наголосити на особливо важливій позиції В.Ющенка. Усі пам’ятають одну із ключових тез його виборчої кампанії 2004 року: необхідна реформа влади, необхідна нова Конституція, ні – диктату однієї людини. Тоді у цій людині він убачав Л.Кучму, тепер це місце займає В.Ющенко.

Ще є час на те, щоб змінити таку ситуацію. Навіть з огляду на відсутність у парламенті на даний момент конституційної більшості. Але парадокс полягає у тому, що від чесної та відкритої поведінки Президента В.Ющенка залежатиме, у якій країні будемо жити завтра. Від неї залежатиме, якою буде українська влада, а відтак – загальний тренд усіх політичних переговорів.

Вкрай важливо для суспільства, щоб конституційна більшість у Верховній Раді з’явилася як результат порозуміння і консенсусу всіх політичних сил. Особливо наголошую: вона не повинна бути антипрезидентською.

Формально Партія регіонів та БЮТ можуть створити таку конституційну більшість. Однак справа не тільки в кількості голосів. Сутність питання у тому, щоб суспільство, люди повірили політикам. Двоє завжди сильніші за одного, це проста арифметика. Проте лише такий союз у цій справі призведе до нового витка поляризації країни. Допустити це – означає втратити країну.

Окремо зауважу, йдеться не про компроміс щодо поділу влади між основними політгравцями на зразок парламентсько-президентської чи президентсько-парламентської республіки. У такому випадку це буде свідчити лише про поглиблення прірви, у якій оскаженіло гризуться державні діячі. І справа не у тому, що треба зліквідувати посаду Президента або Прем’єр-міністра. Справа у тому, що необхідно якнайшвидше відмовитися від небезпечної для країни системи двовладдя та постійного особистого протистояння між Президентом і Прем’єр-міністром.

І третє – організація влади на місцях. Не можна й далі намагатися усім керувати з центру. Території мають отримати високий рівень свободи, насамперед економічної. Завдання ж центральної влади – це у першу чергу контроль за законністю в регіонах, щоб свавілля чиновників не перетворилося на ще більше зло для людей, ніж непогодженість у питаннях бюджетної політики.

Водночас треба демонтувати державні адміністрації, усунути підстави для «півнячих» боїв місцевого ґатунку, зробити зрозумілою, відповідальною і підконтрольною населенню систему управління через відтворення виконкомів рад.

Розуміння екстраважливості, невідкладності і невідворотності розв’язання цих трьох проблем саме зараз я розглядаю як неодмінну передумову для того, щоб врозумити і дисциплінувати владу. Щоб вона нарешті почала спільну роботу над подоланням системної кризи. У неї мають перемогти здоровий глузд, виявитись розумові й організаторські здібності, щоб остаточно не кинути країну у вир депресії й руйнації.

На нинішньому, найскладнішому етапі життя нашої держави треба продемонструвати спроможність перебороти персональні амбіції, приборкати жадобу влади і тільки влади.

Звертаюсь до усіх українських лідерів із пропозицією негайно приступити до обговорення запропонованих питань облаштування країни. Закликаю розпочати з консультацій, визначення порядку денного необхідної серії загальнонаціонального круглого столу. Він повинен набути постійного характеру.

Головне – відкрито й прилюдно започаткувати діалог, без взаємних звинувачень і образ. А на основі усвідомлення спільної відповідальності, зрештою з розумінням того, що від неї ніхто й нікуди не дінеться.

Не варто доводити процеси в країні до стану листопада-грудня 2004 року. За нинішніх умов вони будуть взагалі непередбачувані і міжнародні посередники вже не допоможуть.

Сьогодні ми ще можемо і зобов’язані зробити все, щоб повернути людям, народу, суспільству віру у владу, а отже – в Україну.

Володимир ЛИТВИН

10 березня 2009 року

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *