Оркестр облмуздрамтеатру ім. О. Кобилянської, як і весь загал музичної спільноти Чернівців, поніс важку втрату: на 40-му році життя перед світовою прем’єрою опери Дмитра Бортнянського «Креонт» несподівано помер його диригент.
1985 – 2025
…Ще далекого 2018 року Лариса Хомич, літературний редактор і журналіст газети «Версіі», готувала публікацію про Володимира Шнайдера – диригента оркестру облмуздраму. Запис тієї розмови з маестро, а точніше – її розшифрування з диктофону – залишився у неї. Вчора п.Лариса виставила «живий» голос Шнайдера» на свою сторінку ФБ і передала його для сайту «Версій». Ось цей текст без купюр.
Народився 15 листопада 1985 року. Прийшов у театр рівно в день 25-річчя – 15 листопада 2010 року. Тож підписував заяву на прийняття на роботу у свій день народження.
«Це не перше місце роботи. Після консерваторії я працював і в училищі трохи, приїхав сюди після консерваторії, думав, буду викладати й працювати з камерним хором. А потім так якось перекрутилося, що серед року директор театру «випросив» мене у директора музучилища, аби я перейшов працювати сюди».
Народився Володимир на Прикарпатті, на Коломийщині, смт Отині. Назва – від слова отинений – огороджений.
«Прізвище моє німецьке, дід був німцем: на Західній Україні багато німців. Прадід був військовим, напередодні війни його послали до Прикарпаття – служити. Тут було маленьке німецьке поселення, на території Отині, воно називалося Мікульсдорф. Коли почалася війна СРСР з Німеччиною, прадіда з прабабусею вивезли серед ночі… Швидше за все, прадід був розстріляний. Бабусі ніби вдалося втекти, але яка її доля, де її могила – нічого не відомо… Сусідка, яка доглядала трьох їхніх дітей – вони були малі й навіть не знали, чи вона була їм родичкою – записала їх поляками, аби врятувати»
Документів жодних не збереглося, відтак важко довести, що вони були німцями… Хоча приїжджали наши родичі з Німеччини, відновлювати німецький цвинтар на території Мікульсдорфа, то ми з ними познайомилися, і з деякими я навіть підтримував деякий час зв’язки. Але всі вони були дуже похилого віку, з того покоління нікого вже не залишилося. Є лиш мої кузени та кузини, четверте чи п’яте покоління… Із деякими підтримую контакти на Фейсбуці.. Але вже менше інформації. Вже їм, можливо, не так цікаво спілкуватися з далекими родичами в Україні… Казали, що мій прадід Леон мав ще трьох братів, і вони роз’їхалися світами: один десь в Америці, один десь у Франції… І один залишався у Німеччині. Наразі навіть важко знайти. Хто де є…»
Німецькою Шнайдер – різьбяр, від schneiden (шнайден) – різьбити, вирізати…
– Якою була сім’я, хто батьки?
«Мама у мене – інженер-будівельник, але вже від початку 90-х років не працює за професією. Коли сестра народилася, то з декрету вже не було куди повертатися. Союз розпався, залізобетонний завод, де мама працювала майстром, розформували.
Колись вона будувала в Отинії районну поліклініку (тоді Отинія була ще райцентром). А батько (нині вже покійний) був водієм».
«У мене часто запитують, як же в такій технічній родині з’явився музикант?
Насправді з дитинства пам’ятаю, у нас вся сім’я співала. Це пішло від мами. Мама співоча, сестра співоча… бабуся теж співала. У батька був приємний баритон.
Ми коли збираємося родиною, то без репетицій співаємо на три голоси…
А я ще з садочка, на кожному святі мушу виступати: віршик, пісенька…
Артист, одним словом. І на кожному сімейному святі: «Ану, Володенько, заспівай!»
Становили мене на стільчика, так тоді було прийнято в родинах, і я співав, тітки плакали: таке мале, а вже співає! Що співали тоді – народні пісні, а вони у нас усі – про тяжку жіночу долю, тужливі та мелодійні, а коли маленький хлопчик на стільчику співав дитячим високим дискантом, думаю, було і зворушливо й трохи смішно водночас»…
– У музичній школі навчався?
«Я закінчив дев’ять класів середньої школи. Трохи раніше музичну школу по класу баяна. Злощасний баян, який я ненавидів…
Так вийшло, що раннє дитинство провів у селі, у маминої мами. Перший музичний інструмент, який я побачив уже школярем, був баян. Він мені тоді страшенно сподобався й мені дуже закортіло навчитися на ньому грати. Мама поблажливо сказала «добре». А у третьому класі учитель співів (так називався тоді навчальний предмет «музичне мистецтво») запитав у мене: ти не хочеш у музичну школу? Я відповів хочу. Підемо прослухаємося. Мені сказали: Добре, вчися. Це було десь під кінець навчального року, а у травні маму викликають до школи і запитують: «А ви збираєтеся за музичну школу платити? За яку музичну школу? Це я так вирішив, що мене прийняли, той ходив на заняття, а що за музичну школу потрібно платити, мамі не сказав…
Викладачка була в мене дуже хороша, а потім так склалися обставини, що вона перебралася до Коломиї – і мене перевели до іншого вчителя. Про нього розповідати не буду, скажу лише, що баян зненавидів…
Вчитель бачив у мені співака і на баян не дуже звертав увагу… Тож баяністом я так і не став. Але це бажання вчителя бачити мене співаком надихнуло мене на те, що коли прийшов час вступати в музичне училище, то я вибрав хорове диригування. У Чернівецькому училищі мистецтв імені С. Воробкевича. Провчився я в училищі чотири роки по класу хорового диригування. Це дуже хороші роки були, я там почерпнув дуже багато знань. Наше училище вважається одним з найкращих у системі музичної освіти України і я в цьому переконався на власному досвіді. І це стало причиною того, що після консерваторії я повернувся до Чернівців». Я зрозумів,що мене тут чекали. Бо викладачів усе меншало. Разом із закінченням консерваторії я зробив деяку переоцінку цінностей. Національної музичної академії ім. Чайковського у Києві в 2010-му Я вже мав у Києві роботу, викладав у дитячій академії мистецтв. Ректор академії пропонував мені залишитися. Мене одного з курсу рекомендували до асистентури ( аналог аспірантури). Я відмовився…»
– Чому? Така перспектива…
«Я не побачив себе у науковій роботі. Я хотів творити. І тут мені зателефонували з Чернівців і сказали, що в камерному хорі є вакансія хормейстера.. Це був перший рік, коли Надія Селезньова реорганізувала, практично відновила колектив. Але сталося так, що я не захотів там залишатися, в мене вже було дві роботи. Думав, так воно і буде. Але на одному з концертів мене помітили. І завдяки деяким людям я потрапив на співбесіду до театру. Потрібен був постійний диригент, адже театр має в своїй назві слово музичний…»
– Колись давно у театрі було багато музичних вистав, але був якийсь період, коли ця музична складова якось заглухла…
– Так, «Я бачив музичний архів: тут усе закладено нотами до вистав, які колись йшли. І актори співали у виставах…
Я говорив з Андрієм Васильовичем Піддубним про те, як усе тоді було. Він розповідав: «Співалося все!». Покійна Ольга Олексіївна Ільїна, народна артистка України, яка все життя працювала в нашому театрі, теж розповідала, як тоді багато співали у виставах… Скільки диригентів було, як працював оркестр…
Отак я потрапив до театру».
– Не жалкуєш, що пішов з філармонії?
«Ні! Мені тут подобається. Спочатку мені було трохи незатишно в колективі музикантів: усі старші за мене, я молодий, недосвідчений, маю ними керувати… Поставилися до мене якось так… акуратно, я сказав би.
– Але без дідівщини?
«Ні, жодним чином ні! Дуже все інтелігентно. Потроху знайшов спільну мову. Якось притерлися один до одного. «Пригадую першу виставу, якою я диригував: серце з грудей вискакувало! У мене було лише дві репетиції з акторами – і третя зустріч була вже вистава! Це були «Мандрівні зорі». І мені довелося вже на ходу входити в репертуар».
Величезна відповідальність. Але грудка з першого млинця не вийшла..
Хоча може хто й хотів, бо перед виходом вистави, коли я ще не став за пульт, а статті вже були критичного спрямування. Замовна стаття, як я тепер розумію…»
– Отже, мандрівні зорі – перша твоя вистава
«Так перша вистава, коли я став за пульт. Деякий час я ще залишався в училищі і хормейстером у філармонії, багато з хором працював, робив власні аранжування. Доводилося «причісувати» чужі твори… але стало фізично не вистачати на все часу… У філармонії я пропрацював ще 3-4 роки, потім наші стежки розійшлися. І не будемо про це.
За цей час я остаточно зробив вибір на користь театру, мені театр став як сім’я. З багатьма сім’ями акторів і музикантів знайомий, в гості один до одного ходимо… Коли я пішов з філармонії, я зовсім по-іншому побачив театр. І стало більше часу і на театр, і на людей у ньому.
Театр ще змусив мене вчитися. Для себе і для справи. Складність в чому: коли тобі в руки дають такий колектив як оркестр, та ще й нестандартного характеру, бо колектив порівняно невеличкий, приблизно 18-19 музикантів…»
