ЯК ТО – БУТИ ЧУЖИНЦЕМ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ?

або Історія однієї родини з Покуття

Сьогодні комусь може здатися вигадкою виселення з України людей тільки за те, що вони… українці. Для багатьох це – події з інших життів, факти з інших доль, почуття інших людей, і, зрештою, інше минуле. Та є й ті, для кого це – завжди свіжа рана, яка гоїтиметься довго і важко, бо стосується їхніх батьків та їх самих. Вони не з підручників знають, як одного дня можна втратити все, що тяжкою працею наживала родина, і замість теплої батьківської хати опинитися в сибірському бараку.

Андрія Калинку батьки назвали на честь діда – чоловіка порядного, чесного, працелюбного. Та в середині минулого століття такі люди були невгодні владі… Тож як закінчилося дідове життя і де могила закатованого чоловіка, ця родина не знає й досі.

…Це сталося 62 роки тому – 1950-го року всю родину Андрія Казимировича вивезли з рідного села Серафинці Городенківського району Івано-Франківщини на спецпоселення до сибірської тайги. Його батьки, Наталка і Казимир, щойно одружилися – й одразу до Сибіру, на спецпоселення. Довелося обживатися на чужині: Казимир купив корову, двох свиней, курей. Уже там  1954 року в них народився первісток. Але дитина померла, коли їй було лише три рочки… Потім народився Андрійко. На сталінських лісоповалах у Верхньо-Кетському районі Томської області родина перебувала десять років.

– Уже минуло понад шість десятиліть, а я й досі не позбувся важких спогадів дитинства, – каже пан Андрій. – Не можу забути трагедії нашої сім’ї – арешту, виселення, знищення дому і майна. І хоч я цього не бачив на власні очі, та, мабуть, цей жах передався мені з маминим молоком.

У Сибіру українці жили тільки з цифрами – і без надії: 10 років заслання, 20-та ділянка, 27-ий барак, 10 сімей у бараку. Та родина Калинок завжди сподівалася на повернення додому. І коли нарешті вони змогли це зробити, виявилося, що на Івано-Франківщині, замість рідної оселі, на них чекає… пустище.

– У нашому селі нас не прийняли і ми виїхали на Луганщину, – згадує Андрій Калинка. – Через кілька років знову спробували оселитися в рідному селі – і нам знову не дозволили. Батько з двома своїми братами був змушений шукати роботу на Буковині. Їх прийняли тут, у Кострижівці.

Так почалося нове, сповнене повсякденних клопотів, життя цієї родини. Нині Андрій Калинка – успішний учений, який створив породу корів «буковинський м’ясний симентал», кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник Буковинської державної сільськогосподарської дослідної станції.

Через багато років по тих подіях  Андрій Калинка переконаний, що справедливості у ставленні влади до репресованих і реабілітованих немає: за півстоліття сім’я так і не дочекалася від владників навіть елементарного вибачення за поневіряння.

– Репресовані комуно-більшовизмом українські діти зокрема й репресовані українці загалом мали б одержати компенсацію за завдані їм моральні збитки, як, до прикладу, її отримали малолітні й дорослі бранці гітлерівської неволі. Бо ж люди, які були на висланні в ті далекі часи, їхні діти – теж морально скривджена категорія населення. Вони постраждали за українську державну незалежність, але мають за це лише довідки про реабілітацію та щомісячно 4,25(!) гривні до пенсії, – скрушно зауважує Андрій Калинка. – Але ж усі діти, яких, незалежно від віку, разом із батьками вивезли з України, й діти, які народилися у спецпоселеннях, юридично були повноцінними фігурантами відповідних постанов так званої «особливої наради при МДБ СРСР», тобто ворогами народу, які, згідно з чинними тоді законами, повинні були перебувати у місцях спецпоселень довічно. І хоча ситуація після 1956 року змінилася і репресованих реабілітували, впродовж десятків наступних років такі, як я, все одно ходили з тавром, через яке для них було зачинено чимало дверей.

Життя навчило Андрія Калинку понад усе любити свою землю, свою мову і свій народ, незважаючи ні на що. І тепер, через стільки років, уже за сучасних реалій, він уболіває за свою державу. Андрію Казимировичу не йде з голови думка: «Нині маємо фізично та духовно витолочену Україну, де російські окупанти та їхні нащадки досі вважають себе господарями становища, а «недобитки» українського народу почуваються затюканими й упослідженими. Як кажуть у народі, люби, Боже, правду: пора вже називати речі своїми іменами, інакше ми психологічно ніколи не виберемося з тяжкого російського полону».

Мама народила мене в стайні, коли всі були на лісоповалі. Пологи у себе приймала сама, відтак поклала мене в молоко, а потім загорнула в солому і свій одяг.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *