Василь КаВальєро: закулісних справ майстер

У кожного своя доля. Знати б лише одразу – яка. А то як буває: продзеленчить останній дзвіночок,  уже ніби й треба визначитися з професійною дорогою та життєвими пріоритетами. Та ні тобі віщих натяків і доленосних знаків, ні талантів якихось особливих. Що тоді робити, куди подітися? Рвати на собі останню сорочину і чимшвидше бігти, аби пробитися в люди? Чи махнути рукою і чекати, щоби тебе життям «винесло» туди, куди треба?

Герой нашої розповіді Василь ГОНТЮК, він же «КаВальєро», сорочки на собі не рвав. Бо ощадливий. Але і вдалі нагоди, які траплялися, аж ніяк не гайнував…

У дитинстві Василя в космос не тягнуло, зірочок яскравих з неба він не хапав. Життя його тягнулося без якихось особливих пригод, мляво і неспішно. Мріяв, щоправда, стати популярним естрадним співаком…

– Гітара – моя хвороба ще з дитинства. – каже Василь. До того ж, що то за рокер без відповідної зачіски? – Скільки себе пам’ятаю, ще з садочку, ходив з довгим волоссям, по плечі…

Батьки на 18-річчя навіть подарували сину електрогітару. Тож Василь із превеликим ентузіазмом деякий час «махав патлами і лабав брутал», намагаючись зібрати крутезну рок-банду. Проте зрозумів, що над цим треба багато працювати, ставити голос… Отож захоплення швидко минулося. Та з’явилися інші – театр і бальні танці.

«Театр – злий магніт, крутий і кльовий!»

У театрі Василь працює вже шостий рік. Проте потрапив він туди несподівано і неочікувано. Протирав штанці в одинадцятому класі, коли це раптом один хороший знайомий запропонував йому спробувати попрацювати в освітлювальному цеху. Хлопець погодився, хоча зайвого пієтету до театральних лаштунків не відчував.

– Раніше не любив театр взагалі. Коли водили туди зі школи – тікав з вистав. А потім, коли вже почав там працювати, зрозумів, що це кльово і круто. Театр – злий магніт! – посміхається Василь.

Отож зранку він ходив на уроки, а зі школи – в театр, допомагав виставляти світло, світив прожектором під час вистав.

Коли ж нарешті отримав шкільний атестат – подався до КНТЕУ, вивчати менеджмент. Батьки про вибір сина дізналися вже постфактумом.

– Чому саме туди вступив – і досі не маю жодного уявлення, всі вступали – і я, всі вчитись – і я вчитись, заочно…

Щоправда, від навчання та театральної праці невдовзі довелося відволіктися – Василя забрали до армії, в протиповітряні війська.

– Стежив за небом! – каже він. Василю і тут пощастило – служити довелося в Херсоні, в штабі, усе більше по нарядах. Але, як стверджує, «ракету бачив».

– Далі – повернення «за сцену», тобто в цех з її оформлення. Як тільки не називають цих трудяг закулісного фронту – і монтувальниками, і декораторами, й оформлювачами, і машиністами сцени… Тут вам не тільки цвяхи бити – доводиться годинами вибудовувати чудернацькі конструкції, влаштовувати на сцені справжнісінькі річки та кукурудзяні поля… Завдяки монтувальникам під час вистави сцена крутиться, декорації рухаються, літають казкові герої. До речі, подивитися на цих бравих монтувальників можна не лише під час монтування. Саме вони наприкінці вистави «Мадам Боварі» за Флобером, забивають останнього цвяха в домовину бідолашної Емми, – у ролі похмурих гробарів.

І тут у мене з’явилася партнерка, друга, третя…

З театру розпочалося і захоплення Василем танцями.

– Надивився я на наш театральний балет, і вирішив – треба і мені спробувати… Почав ходити на заняття з бальних танців. Чому саме бальні? Гарні танці, парні, можна ще й на дівчат подивитися, – згадує Василь. – Спочатку відчував себе таким незграбним, скутим, затиснутим… Проте пройшло кілька місяців, і вирішив –займатимусь серйозно.

Невдовзі у Василя з’явилася партнерка, друга, третя… Коли до 8 Березня для жіночого колективу театру чоловіки влаштовували «капусник», Василя запросили станцювати. Спеціально для виступу танцюристу гуртом підбирали псевдонім. Хтось запропонував: «Кабальєро». Ще хвилька дебатів – і нарешті на сцені, роздмухуючи пристрасні флюїди, з’явилася нова танцювальна зірка Василь КаВальєро.

Зрештою, просте захоплення танцями переросло у справжнісіньку пристрасть: Василь чи не щовечора витанцьовував латину по різноманітним бальним гурткам, торік вступив до Рівненського державного гуманітарного університету (кафедра хореографії).

– Я є бальник! – жартує Василій. – Проте доводиться навчатися і народним танцям, і класичному балету. В будь-якій справі, не тільки в танцях, треба «пахати як Папо Карло». Якщо серйозно взятися, тоді і за місяць почнеш танцювати. Чемпіони займаються по 6-8 годин у день, тому якщо будеш займатися лише якусь годинку в день – великим танцюристом не станеш.

Василь планує колись відкрити власну школу і викладати… Але поки до цього ще далеко, доводиться якось крутитись і заробляти гроші на навчання. В театрі надто не розживешся, тому Василь підробляє ще й у фотостудії.

– Якось зателефонували знайомі, кажуть – ти ж тямиш у декораціях, оформленні сцени? Отак я і потрапив до фотостудії. Підробляю асистентом, помічником фотографа: готую фотозйомку, конструюю декорації… Колектив мені подобається: моделі, візажистки і парукарки… – мрійно мружиться Василь.

І справді, кому б не сподобались такі гарненькі колежанки? Отож, мораль нашої розповіді: «Тримай носа за вітром і не втрачай нагоди!»

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії».