Коли у держав виникають серйозні проблеми, особливо в економічній сфері, вони гарячково шукають виходу. Нерідко намагаються знайти його у вступі до об’єднань країн, щоб скористатися перевагами інтеграції. Україна, наприклад, вже багато років поспіль веде розмови про європейську інтеграцію, вбачаючи у ній панацею від власних бід. Росія ж пропонує колишнім радянським республікам створити Євразійський Союз, щоб спільними зусиллями розвивати великий ринок товарів і послуг. Але ще не забулися вроджені вади СРСР, які призвели до руйнації попереднього інтеграційного проекту. Головна з них – відсутність рівноправності республік і диктат Москви. Нова схема об’єднання грішить тим же.
Ті, хто лишився за бортом нібиторівноправної європейськоїінтеграції, мріють до неї включитися. А деякі із членів вже утворених союзів прагнуть із них вийти, бо вважають, щоз них висмоктують соки країни-невдахи. У такому стані нині опинилася Велика Британія. Вона не бажає брати на себе тягар порятунку Греції, слабкого члена ЄС. Британцям здається, що без такого «баласту» вони скоріше вирішать свої внутрішні проблеми.
Парадокс полягає у тому, що всередині самої цієї країни вже визріли сили, що руйнують єдність Великої Британії. У першій половині ХХ ст. від неї відокремилася Ірландська Республіка.А Північна Ірландія залишилася у складі Великої Британії, і в ній активно діють прибічники об’єднання з незалежною Ірландією. А у ХХІ ст. все активніше виступають за власну державність шотландці. Вони вже добилися значної автономії, але продовжують боротьбу за повне відокремлення.
Невдовзі у Шотландії має відбутися референдум з питання незалежності. Це вже не перше таке опитування – на попередньому референдумі більшість шотландців проголосувала проти відокремлення. Проте тоді ситуація в країні була стабільною, що позначилося на суспільних настроях. Нині значно гірше, і результат референдуму передбачити важко.
Подібні проблеми виникають і в інших європейських країнах. Зовсім недавно в Іспанії центральні власті спробували обмежити автономію своїх регіонів і негайно отримали спалах незалежницьких настроїв у Каталонії. Ще й тамтешні баски ведуть криваву боротьбу за створення власної держави. У Франції жевріють сподівання корсиканців проголосити незалежність свого острова. А в Італії значна частина розвинутої півночі країни не приховує свого невдоволення тим, що їй доводиться ділитися заробленими коштами з недостатньо розвинутим півднем. Тут навіть утворено «Північну Лігу», яка погрожує розпочати боротьбу за власну державу. І це лише частина дезінтеграційних проблем, які стоять перед країнами Європейського Союзу.
Ні об’єднання, ні роз’єднання не можуть бути панацеєю від усіх бід. Відбувається своєрідний процес пульсації: країни для вирішення одних проблем інтегруються у велике об’єднання, проте згодом отримують інші проблеми. Для їхнього вирішення дезінтегруються – і процес повторюється знову. Життя триває, а з ним продовжується зближення країн з наступним їхнім віддаленням одна від одної.
Ігор Буркут, політолог
