«Добридень! Пише вам Маріанна. Так у наших Чернівцях звуть кожну другу козу…»
Так починався перший текст, який майбутня відома письменниця Маріанна ГОНЧАРОВА надіслала до одеського гумористичного журналу «Фонтан». У журналі одразу ж зрозуміли: наша людина! Було це 1999 року. За наступні п’ятнадцять Гончарова підкорила літературний Олімп. На її рахунку – 22 книги й десятки виступів на різних континентах світу, де тільки є російськомовна діаспора. Її ж оповідання «Дракон из Перкалаба» 2013-го року отримало світове визнання в категорії «Мала проза» разом з творами трьох інших російськомовних письменників з Великої Британії, Австралії та США – міжнародну «Російську Премію». Вона є золотим лауреатом конкурсів Живого Журналу (LiveJournal) «Профессіонали 2009» і «Кращі блоги 2009».
Зважаючи на нову іпостась Маріанни Гончарової – майже особистого ворога Путіна, її п’єса «Страусіана», написана на буковинському матеріалі у співавторстві з Марком Розовським, яка вже майже 2 роки йде з незмінним успіхом у московському театрі «У Нікітських воріт», буде, напевно, знята…
Маріанна Гончарова (нар. 26 травня 1957) – письменник, журналіст, перекладач, педагог, засновник і режисер молодіжного театру «Важкий вік», який чверть століття діяв у Новоселиці, де вона мешкає. Письменницька кар’єра розпочалася з публікацій в одеському гумористичному журналі «Фонтан», далі ареал розширився до київського журналу «Радуга» та «Слово-Word» (Нью-Йорк). Пише статті на громадські та літературні теми для тижневика «Дзеркало тижня».
Автор веселих і водночас ліричних оповідань, опублікованих у книгах «Поїзд до Чернівців та інші оповідання» (Одеса), «Кенгуру в піджаку», «Лівий автобус», «Чорна кішка у помаранчевому листі», «Етюди для лівої руки», «Віддам осла в добрі руки…». 2011 року побачила світ збірка записок перекладача «Моя весела Англія». А 2013-го вийшла друком повість Гончарової «В очікуванні кінця світу». Від 2014 розівала стосунки з московським видавництвом «ЕКСМО» і від цього часу друкується в міжнародному видавництві «Азбука-Аттікус», де вийшли книги «Четвертий дзвінок» і «Дорога. Записки з Молескіна», «Персеїди», «Кошка Скрябін та інші»
«Вірменка з Карабаху захищала українців: хіба могла я не перерахувати їй гонорар на сплату штрафу?»
Кор.: – Почнімо, мабуть, із головного – частину грошей, зароблених на літературі, письменниця завжди віддавала: раніше на хворих дітей, тепер на потреби бійців АТО. Можливо, саме через це її талант множиться і зростає?…
– …Вірменка з Карабаху стояла на Манежній в одиночному пікеті із плакатом «Війна з Україною – це безумство», – розповідала Маріанна. – Її заарештували. Тягли стареньку – аж ніжки шкрябали по землі. Я почала її шукати. Саме її. Поясню, чому. Я уявила, як вона вирішила, що піде на Манежну. Як малювала плакат, вкладала папірець у прозорий файл, прив’язувала мотузочки, щоби надіти на шию. Поїхала на Манежну, вийшла з метро, підійшла до якихось гранітних сходів, спокійно стала повище, бо маленького зросту. Там, на Манежній, прекрасні люди збиралися компаніями, групами. А вона, така безстрашна й відважна, вийшла зовсім одна. Вийшла зі своєю явно не слов’янською зовнішністю. Вийшла, така маленька – захистити нас усіх і моїх дітей. Незнайома мені жінка вийшла захистити нас з вами. Коротше, я зрозуміла, що особисто їй зобов’язана. Я помістила оголошення на «Фейсбуці», де пояснила, кого й чому шукаю. І для чого – подякувати від усього серця, допомогти й конкретно передати гроші на штраф, що їй призначать у суді.
Зо три дні моє прохання дбайливо передавали зі сторінки на сторінку, як кажуть, з рук у руки. Незнайомі мені люди писали на своїх сторінках: «Маріанна Гончарова розшукує Маленьку Пані». І ось (великий винахід Інтернет!) на третій день пошуків телеканал «Дощ» знайшов її родичку. І та мені написала й поділилася номером телефону. Я негайно зателефонувала. У слухавці почула молодий голос. Маленька Пані виявилася корінною москвичкою, вірменкою з Карабаху».
Ще одна старенька – вже у Петербурзі – також вийшла на проукраїнский страйк зі своєю картиною на великому аркуші картону. Її також заарештували. Пенсія в неї 5 тисяч рублів – штраф призначили саме у 5 тисяч. Я через друзів-художників купила в неї цю картину з дівчиною у вінку із жовто-блакитними стрічками. Купила за 5 тисяч рублів, бо гроші вона не хотіла брати.
Ця пані була росіянкою. Перша – вірменкою. Але, що мене здивувало: і та, і друга сказали чудові слова: «Якби ви знали, із якими чудовими людьми я познайомилася в автозаку!»
«Муніципальний театр не боїться Путіна»
– Московський театр «У Нікітських воріт» Марка Розовського поставив твою п’єсу «Страусіана» і вона йде досі. Мабуть, зараз її заборонять?
– «У Нікітських воріт» – театр муніципальний, тож він не боїться Путіна.
…Я була в них на прогоні, такий захват! Там грають видатні актори сучасності. Єдина моя претензія полягала в тому, що… Я написала спектакль на суржику, це уманське село Черкаської області, звідки моя бабуся родом. Я знаю цю мову, актори ж прибріхували. Тож ми сіли з Марком Розовським та режисером вистави Юрієм Голубцовим, обговорили помилки, і після цього Розовський завжди виходить перед спектаклем на сцену і повідомляє глядачам, що їх запросили до своєї маленької Західної України, бо автор звідти. У них на програмках мій монолог і фотографія. Цим я дуже пишаюся.
Нещодавно у Вітебську на міжнародній культурній єврейській програмі, куди мене запросили читати оповідання, ми зустрілися з Розовським. І він каже мені: «Маруся, іде твоя п’єса, добре йде. Ми говоримо, що це Європа в окремо взятому селі. Люди зневірилися, без зарплати, вирішили відкрити страусину ферму». А воно ж так і було. П’єса народилася зі знайомства в Сонячній долині. Головну роль – Страусиху – грала дружина Градського. Це було неймовірно, вона танцівниця, модель, красуня, їй наклеїли величезні вії. Вона була така смішна…
А. Томулець: «Якби я встиг на іспити до Московського театрального вузу, то не зустрівся б з Маріанною». М. Гончарова: «І дітей наших не було б…»
– Маріанно, практично все, що виходить із-під твого пера, окрім «Дракону із Перкалаба» та «В очікуванні кінця світу», оспівує сімейні цінності й людську доброту та щедрість – і все це з гумором, з легкою іронією та щемним чуттям щастя. А саме цього зараз нам усім бракує. Тож коли люди читають твої невеличкі весело-мудрі оповіданнячка, в них народжуються думки про те, що вони втратили, чого позбавили себе – і вони починають каятися… Відбувається певне очищення чи, як кажуть літературознавці, катарсис. Мабуть, в усьому «винен» твій чоловік – Аркадій Томулець? Як відомо, він не тільки економіст і фінансист, а й бард – автор і виконавець пісень та твій великий друг…
Маріанна: – Ми обидва з Новоселиці, але вчилися у різних школах. Після того, як Аркаша повернувся зі служби в армії та з Москви, танцювали разом у бальних танцях у Галини Дроздовської. Я дуже часто згадую…
Аркадій: – …Самба, румба, вальс, танго… почуття…
Маріанна: – …Побралися 1981 року. А вчитися у ГІТІСі він мав разом з Абдуловим, Догілевою…
Кор.: – Що ж сталося?
Аркадій: – Я запізнився на іспити, бо їх просто перенесли, а мені не повідомили. Тож стою перед зачиненими дверима, а йде Надія Михайлівна Оболенська, вона вийшла зі мною у скверик перед театральним вишем. Довго дивилася на мене, а потім і каже: «Ви мені подобаєтеся. Почитайте щось». А я готував басню Міхалкова, дуже рідкісну «Лев і ярлик». Прочитав її в образах, а вона вигукнула: «Боже, як цікаво!. Давайте зайдемо в хол. Ви співаєте?». Я заспівав. «А що ви ще підготували?» – поцікавилася. Мені дуже подобається пізній Єсенін. Бродський казав, що всі люблять раннього Єсеніна: за надзвичайну простоту і широчінь… А пізній Єсенін… дає зрозуміти, за що його вбили. Він настільки був незвичайним наприкінці життя, настільки неадекватним… Чого вартує тільки його поема «Омелян Пугачов». Звідти я і взяв кінцівку. «Чому ви це вибрали?» –поцікавилася Оболенська. Я сказав, що люблю пізнього Єсеніна. «Я дуже мало зустрічала людей, яким подобається пізній Єсенін», – зауважила Надія Михайлівна.
А потім, прослухавши мене, сказала, що нічого страшного нема в тому, що я запізнився – і що буду вчитися в Ленінграді. Бо там саме зараз ідуть іспити. Написала туди листа і дала його мені. Сказала: коли треба, зателефонує.
– То що ж сталося? Чому ви не актор?
– А в мене не було грошей на те, щоби доїхати до Ленінграда. Мав квиток до Москви і назад. Та ще якісь 25 рублів, але ж там ще треба було жити… А як повертатися назад? Вислати переказом не було кому… Ось так моя рожева мрія і гепнулася. А потім, як тільки я повернувся, то потрапив до Зигмунда Білевича, який працював у Новоселицькому будинку культури режисером.
«Версії»: Театр Білевича мав звання народного. Там ставилися надзвичайно цікаві та актуальні п’єси, чого тоді дуже не вистачало трупі чернівецького театру ім. Кобилянської. До слова, саме звідти прийшла на професійну сцену Лариса Попенко, нині Заслужена артистка України. Маріанна з Аркадієм також були не другорядними акторами цього самодіяльного, але високопрофесійного колективу.
Маріанна: – Зигмунд Білевич в Ізраїлі. Він був режисером напівсамодіяльного театру, де грали актори, які туди приїхали. Та у нього стався інсульт. Зараз його простір обмежений візком.
Та Інтернет дуже розширює світ. Я написала оповідання про Зигмунда, а до мене на «Фейсбуці» звернувся дитячий поет з Ізраїля Леонід Сорока. Точніше, він надіслав мені знімок, де стоїть Зигмунд у сорочці – Тев’є Молочник, а поруч з ним його донька Діана, яка, зрозуміло з фото, грала одну з доньок Тев’є. І видно, що Зигмунд стоїть на поклоні. Сорока написав мені, що його дружина грала дружину Молочника. І мене запитує: «А чи не про цього Зигмунда ви написали?»
«Що ви зробили з нашими дітьми?», – запитували в Маріанни батьки важких підлітків
Версії»: Протягом 25 років у Новоселиці діяв молодіжний театр «Важкий вік», куди із задоволенням приходили тінейджери – від відмінників до хуліганів. Театр був переможцем численних конкурсів. Та головне його завдання полягало не у виступах на сцені, а у спілкуванні та спільній творчості. На жаль, через непорозуміння з новим керівництвом 2 роки тому театр припинив своє існування.
Маріанна: – Це був не просто театр, а інтелектуальний проект, який втілював різні ідеї.
Аркадій: – Це було таке диво!!!
Маріанна: Ми вибирали спочатку тему, яка нас цікавить. Потім вивчали проблему і самі писали сценарій. Скажімо, п’єса «Моцарт і Сальєрі» – це по суті реабілітаційний суд, який знімав з Сальєрі вину в отруєнні Моцарта. Дія проходила у суперечці між групою звинувачення та захисту, кожна з яких готувала свої матеріали.
Кор.:– Ти писала тексти?
– Ні, не я, збирали матеріал актори. Як такого, писаного та завченого тексту не було. Дія розвивалася на сцені. Так працювати нас навчив всесвітньо відомий Резо Габріадзе. Він казав, що п’єси треба ставити свої, тоді ти знатимеш, чого хочеш.
«Версії»: Резо Габріадзе – грузинський режисер, сценарист і скульптор, керівник відомого Тбіліського театру маріонеток, який нині носить його ім’я. Сценарист легендарних фільмів «Міміно» та «Кін-дза-дза», знятих його другом і співавтором Георгієм Данелія. Автор скульптури «Чижик-Пижик» на Фонтанці в Петербурзі.
Маріанна: – Саме Реваз Леванович заразив мою доньку візантистикою. Вона була іще школяркою, коли вони потяглися одне до одного. Годинами розмовляли, спілкувалися. Вона ставила йому запитання, а він відповідав.
…Звичайно, я брала участь у створенні сценарію, допомагала своїм акторам – а це були новоселицькі школярі – створювати виставу. А для цього вони перечитували силу-силенну літератури. І слухали музику тих часів. Уяви, йде вулицею хлопчина, в якого мама в Італії, а тата немає, і наспівує Моцарта!
Аркадій: – А знаєш, як Маріанна підбирала акторів? До неї, приміром, підходили і казали: «Є хлопчина, дуже вправно читає вірші зі сцени» Вона ж у відповідь: «Ні, такого мені не треба».
Маріанна: – В одній з вистав – пластичній – у мене грали два серійні убивці. Жартую. Але дуже важкі хлопці з підозрілою поведінкою. Вони танцювали брейк… Гадаю, після цього вони не могли не змінитися…
Аркадій: – Батьки цих дітей часто запитували: «Що ви з ними зробили?».
Маріанна: – Усі ці вистави були благодійні, а протягом п’яти останніх театр збирав кошти для хворих дітей. Гроші з останньої перерахували для хлопчика з ДЦП із села Топорівка на Новоселиччині, який потребував операції на ніжці. Після такої операції він міг би ходити.
Аркадій: – У театрі завжди був аншлаг. «www maugli com.ua» – це була Маріаннина п’єса. За мотивами Рея Бредбері поставили «Сонячний синдром». «Попелюшка», Білосніжка та 20 хобітів», «Моцарт і Сальєрі», пластична вистава «Контрольний переказ» за мотивами «Ромео і Джульєтта»…
– Ви приїздили з виставами до Чернівців? А далі кудись возили? На конкурси?..
Маріанна: – Річ у тім, що театр мав зовсім іншу мету. Найперше, там самотні діти знаходили друзів і вибудовували міст із батьками, які одразу ж включалися у дійство, допомагали театру, що потім допомагало їм у спілкуванні з власними дітьми. Відтак – благодійна місія, збір коштів хворим дітям. І зрештою, нас цікавив більше проект, який ми впроваджували у життя. Бо найбільшу цінність становила сама підготовка до вистави, робота над нею, а тільки по-друге вже й сама вистава.
Скажімо, вистава «Pro et Contra» (суд, який вирішував долю Сальєрі) завершувалася не завжди однаково. Перший раз переміг захист. Діти у захваті кричали, що вони реабілітували Сальєрі. Уривок з Пушкіна один раз грали від групи захисту, а другий раз вже інакше – від звинувачення. Сальєрі грав дивовижний хлопчина, він зараз навчається у Києві. А Моцарта – надзвичайний хлопчик, який став переможцем конкурсу «Нові імена».
На наступному показі вже перемогло звинувачення. Вирішували ж усе глядачі, які були присяжними засідателями. Їм роздали білі та чорні пластикові музичні ключі й ними вони голосували. Лічильна комісія швидко все підраховувала. Там кипіли такі пристрасті: з адвоката зірвали мантію! Одне слово, на другому спектаклі глядачі – присяжні засідателі більшістю голосів проголосували за те, що Сальєрі винен.
До речі, нас консультували студенти-юристи, бо ж ми самі не могли написати процедуру судового засідання. А «Сальєрі» нині навчається саме на юридичному в Київському університеті. На сцені були старовинні меблі – мій чоловік їх збирає – годинник, величезний суддівський стіл. Ми все це вивезли з мого будинку. Відтворили атмосферу.
Зал сидів заворожений.
Згодом я все перевернула й поміняла в своєму житті. Через певні обставини, про які не хочеться говорити. І пішла. Пішла з театру і донька Ліна. Вона вступила до університету. Вона його так любить. Їй дуже подобається навчання, друзі. Вона на другому курсі, на журналістиці. Вся група вчиться дуже ретельно і завзято. Кафедра – це маленька Європа. Викладачі постійно вчаться. Не втрачають шансів поїхати, подивитися, навчитися. Тому й студенти в них такі, заповзяті. А завідувачка кафедрою Любов Євгенївна – ну просто… диво якесь.
«До написання підштовхнула подруга, яка померла від онкозахворювання»
– Повернімося до літератури. Відомий на Буковині історик і політолог Ігор Буркут казав мені, що коли читав «Дракона із Перкалаба», який зовсім не схожий на все, написане тобою, – плакав.
– …Коли я завершила цю річ, думала, що помру. Мене витягнув наш професор Тащук. Він сказав, що у мене депресія, нервове виснаження. Зрештою, так буває завжди, коли пишу. Принаймні, тиск піднімається обов’язково.
…У мене була подруга, Лєночка Бірюкова. Ти мусиш її пам’ятати: директорка художньої школи, красуня неймовірна. Це повість не зовсім про неї, але вона прототип… Коли вона захворіла, я приходила до неї та починала розважати її різними оповідками. А вона постійно мені повторювала: «Ти запиши це, запиши…» Я ж до того ніколи не писала. Через рік після її смерті вийшла книжка, де було оповіданнячко «Дракон із Перкалаба». Мій літературний редактор Валерій Ісакович Хаіт сказав: «Слухай, треба писати роман або принаймні повість, бо оповідання дуже соковите, в ньому є сюжетні кишені». І я сіла писати повість… А ще й тато мій саме тоді помер. Тож це розповідь про те, що люди не просто так йдуть, і в кожного є свій відхід. Оскільки Лєнка померла вдома і якось неправильно, я вигадала їй інший перехід – через гори, які вона дуже любила. Я вигадала браму і дракона, що її охороняє… А дракон таки ж був, і це, мабуть, не вигадка, бо ж велика змія таки жила у горах… Чи ні?
«Література – це не комерція»
Кор.:– Письменники, поети – це свого роду пророки. Як гадаєш, що нам треба робити, аби не зникла Україна, а, зрештою, і вся цивілізація? Ми ж бо занадто зміліли, стали матеріальними, і, як на мене, вже навіть природа обурюється людством…
Маріанна: – Я не можу брати на себе вирішення таких глобальних проблем. Але знаю, що мушу робити я особисто. Я маю робити те, чого я не можу не робити – допомагати. Втім, я можу вплинути на прийняття рішення, але в дуже маленькому масштабі. Скажімо, натиснути на Аркашу – він у Новоселицькій райраді очолює бюджетну комісію (сміється). Кота пом’ятаєте з «Шрека»? От я так циганила гроші для нашої лікарні. (А хто мене слухає?) А далі? Допомагати і ще раз допомагати. Ось така формула. Це так приємно – зробити людині добре, вирішити її проблему, долучитися до чогось високого і благородного.
…Зараз усі запитують мене, чому не берусь за тему Майдану, це, мовляв, на часі. Я ж їх зупиняю: люди, як можна писати про те, що зовсім поруч, у ньому ще не розібратися, бо воно ще дуже близьке, а, як відомо, «Лицом к лицу – лица не увидать»… Мені дуже боляче за тих хлопчиків, які загинули, за студентів та їхніх батьків, за тих, що пропали безвісти. Це ж ровесники моїх дітей. …Як можна про це зараз писати? Хто може? Це ж треба бути або генієм, мати скажену силу та енергію, або ж комерційну хватку. А в Росії подібні книги печуться, як пироги. Бачили? «Гіркін_Шміркін». Фу! І все – на потребу дня, на замовлення. Я так не вмію. Література – це не комерція.
А. Томулець: «Не розхитувати човен, не втягувати людей у політику, не красти, а любити свій народ»
Кор.: – А що ти, Аркадію, думаєш з цього приводу?
Аркадій: – Чому живемо зле та що робити? Треба дотримуватися трьох обов’язкових феномени. Перший демонструє Фінляндія, де мудрий президент декларує: «Я ненавиджу людей, а особливо політиків, які розхитують човен».
Наступний постулат: у Рейгана запитали, як він став президентом удруге. Його відповідь була дуже проста: «Я не втягував свій народ у політику. У мене для цього є апарат, який і повинен займатися нею». Натомість у Союзі та постсоюзному просторі основним посилом є боротьба. Люди постійно мали за щось боротися. І віддавати найцінніше – життя. Колись завідувач підсобним господарством говорив: «Свиню важче списати ніж людину». Чому? Бо свиня перебуває на обліку».
І третій феномен – Німеччина. Керівництво цієї держави настільки любить свій народ, що заборонило банкам користатися з людських депозитів. Щоби банки не клали свої лаби на депозити, німці ввели дуже просту, але надзвичайно ефективну та дієву схему. Тому нині в Німеччині лише 5 (!) банків, а у нас – понад 300. Якщо німець поклав свої гроші в банк, то вже уряд переймається тим, як ефективно, грамотно та чесно їх розмістити. На привабливі проекти виграються тендери, приміром, видобуток золота в Заїрі, ще десь будівництво залізниці. І туди спрямовуються людські гроші. Але громадянин має гарантію, що держава його ніколи не кине. Німецькі банкіри на «лексусах» не їздять, а якщо їздять, то дуже акуратно – і він у них тільки для урочистого виїзду, а не для риболовлі.
У цих трьох позиціях – відповідь на дуже багато запитань. Названі держави не забувають, що їх годують люди, а у нас люди до виборів – електорат. А після виборів – язик не повертається сказати, але мушу – бидло. Бо тільки за таких умов могли виникнути такі політики, яких ми маємо зараз – на зразок Ляшка.
«Коли пишу, в мене піднімається тиск»
Кор.: – Книжки Гончарової – дефіцит… Де їх можна придбати?
– В Інтернеті мої книжки крадуть і скачують. А взагалі я сама не знаю, де їх можна купити. Бо все, що мала, завжди продавала на аукціонах для хворих дітей, а тепер для учасників АТО. Мені книжки приходять до Новоселиці кур’єрською поштою. Та ще потрапляють до Одеси на продаж, але там треба опинитися саме в той час, бо пізніше їх не буде. Я можу тобі прислати український варіант «Дракону із Перкалаба». Ми перекладали його с Тетяною Кобевко. Переклад уже готовий, але його ніхто не береться друкувати. Точніше беруть, але за мій кошт. Я ж ніколи нічого свого за свій кошт не видавала. Бо який тоді сенс? Виходить, що це нікому, окрім мене, не потрібно?!
– Маріанно, а як у тебе зараз із тиском? Скаче? Працюєш над чимсь?
– Так, я знову пишу книгу і в мене, як завжди за такої роботи, високий тиск. Книжка вже заявлена, є у плані видавництва «Азбука-Аттікус».
«Версії»: Героєм нашого часу, його символом для Маріанни Гончарової є генерал Рубан – перемовник і парламентер, який домовляється на місці про обмін полоненими. «Він зводить отого недоумка командира бойовиків Моторолу з командиром наших кіборгів і допомагає їм домовитися. Я схиляюся перед цією людиною…» – каже вона.
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»
