Чому Україна програє в інформаційних війнах?

Бо вона в них ׄ не суб’єкт, а знаряддя

Хто та як б’ється за місце під сонцем

Польща. Наприкінці 2013 року польське міністерство економіки оголосило про наміри вкласти близько 20 млн. злотих у рекламну кампанію «Made in Poland», спрямовану на Чехію, Україну, Китай, Росію і Німеччину для просування продукції 15 своїх стратегічних галузей. Для завоювання зарубіжних ринків у Польщі діють Рада просування Польщі при МЗС, Польське агенство інформації та іноземних інвестицій, Відділи просування торгівлі та інвестицій посольств і консульств РП, окремі програми на кшталт «Go China» і «Go Africa» для просування польських товарів відповідно в Китаї та Африці тощо. Все – зі своїми порталами із перекладом, як мінімум, англійською, або, як у Польського агентства інформації та іноземних інвестицій, – англійською, китайською, японською, корейською, російською, німецькою та французькою. Все це працює на реалізацію обраної стратегії позиціонування Польщі як країни, сприятливої для інвестування.

Польські підприємці регулярно виступають у пресі, розповідаючи, в чому недопрацьовує місцевий уряд і чого не вистачає місцевому бізнесу для завоювання нових ринків і залучення інвестицій.

Щорічно сотні мільйонів злотих витрачаються на формування та підтримку іміджу РП за кордоном. Тільки від польського МЗС 2012 року на це пішло 350 млн. злотих. Поляки не соромляться визнавати, що жорстоко змагаються у глобальній конкуренції держав, бо «місця під сонцем» вистачає далеко не на всіх.

Україна. А тепер порівняємо з нами. Український уряд того ж 2012-го виділив МЗС «на забезпечення позитивного іміджу України» 100 тис. грн. 2007 і 2009-го ця стаття не фінансувалася взагалі. 2013-го на неї виділили 457,1 тис. грн. 2014-го уряд майже на 10% скоротив кількість співробітників українських посольств. І, нагадаємо, розпочав процедуру ліквідації консульства України у Сучаві.

2015 року Кабмін має намір витратити 4 млн. грн. на новостворене Міністерство інформації.

Юлія АБІБОК: «Та йдеться не про економічній феномен Польщі і не про убогість українського зовнішньополітичного відомства. Все це – про інформаційну війну, яка, так чи інакше, завжди стосується грошей, але завжди починається з ефективно побудованих комунікацій і відповідної логістики».

Польща, завдяки своїй комунікаційної стратегії, веде успішну експансію на найперспективніші зарубіжні ринки. Україна, завдяки своїй комунікаційної недолугості, втратила Крим, угробила Донбас і стала для всього світу валізою без ручки.

Росія : війна за Україну

Бюджет державного російського телеканалу «Russia Today» – близько 300 млн. дол. Бюджет Росспівробітництва – структури при МЗС РФ, що займається просуванням «російської культури» за кордоном – близько 2,5 млрд рублів. Навесні 2014 року фактично вся ця махіна накрила Україну.

Коли сьогодні ліберальні російські видання розповідають історії добровольців (дійсних добровольців), які вирушили воювати на Донбасі, всі, як одне, кажуть, що рішення взятися за зброю хлопці приймали «після Одеси». Коли в пожежі в одеському Будинку профспілок загинули «антимайданівці», російська пропагандистська машина подавала цю подію, як «каральну операцію українських фашистів» проти російських людей в Україні. Росіяни в Росії повірили.

За півроку всі західні столиці і багато великих міст обійшли фотовиставки зі «свідоцтвами знищення українською хунтою мирних жителів в Одесі та на Донбасі». Участь у їхній  організації брали російські посольства та культурні центри у відповідних державах.

Українська позиція превалювала в західній громадській думці тільки завдяки тому, що її підтримали найбільші західні лідери та ЗМІ, заради безпеки їхніх же країн. Не було жодної ініціативи самої української держави.

Інформаційна війна, яка ведеться проти України, відбувається фактично без участі самої України. «Українські кризовий медіацентр», телеканал Ігоря Коломойського «Ukraine Today», ініціатива Могилянської школи журналістики «StopFake!» посильно займаються контрпропагандою та наданням західній аудиторії об’єктивних новин про події в Україні. Однак, щоби їх почути, західна аудиторія має бути вже позитивно налаштованою стосовно України. Власне, тільки так вона і може бути аудиторією цих ресурсів.

…До контпропагандистської роботи від грудня долучився навіть НАТО. В одному з його відеороликів кореспондент шукає і не знаходить «фашистів» у Львові. У другому йдеться про російську інформаційну війну в Україні і про ті ж волонтерські проекти, які їй протистоять. Але аудиторія таких відео менша, ніж у друкованого видання в російському або українському обласному центрі. Тому все це – спроба зловити фантомів, народжуваних російською пропагандою, вже після того, як вони розчинилися в повітрі, змінившись на нові. Це не народжує нові образи для самої України.

Інформаційна війна не закінчиться із завершенням воєнних дій в Україні. Але сьогодні держава залишається цілком залежною від свого противника, бо будує імідж виключно на протиставленні.

Країна-заручник чи країна-визволитель

«Коли іноземці запитують мене:«А Україна – це біля Росії?», я кажу:«Ні, це біля Польщі», – розповідала рік з гаком тому директор Інституту світової політики Альона ГЕТЬМАНЧУК. Якщо відтоді Україні вдалося довести, що вона – таки справді не Росія, то що вона таке? Це запитання, на яке держава не здатна була переконливо відповісти від 1991 року.

Справжня перемога в інформаційній війні можлива лише тоді, коли буде відповідь на це запитання. Тоді знову постане запитання про ресурси українського МЗС, стратегії, програми, агентства для роботи з іноземцями та все те, в чому досягла успіху Польща. І чим менше у країни фінансових ресурсів, тим більше мають бути задіяні інтелектуальні.

Будувати імідж у сьогоднішніх умовах – гірше, ніж з нуля, це будівництво на руїнах.

Країна-жертва російського комуністичного режиму, як ніяково намагалися презентувати Україну за Президента Ющенка, в 2014 році стала країною нового Голодомору, з власними «патріотичними» загороджувальними загонами на Донбасі.

Країна Євро-2012, яка довела скептикам свою цивілізованість і миролюбність, сьогодні переживає дике збройне повстання і війну в одному з міст, яке приймало чемпіонат.

Сьогодні ми – це країна, яка втратила частину своїх територій. А нова українська революція, з якої все й почалося, і яка стала, напевно, найяскравішою подією в Європі з початку 90-х, загрожує обернутися новим розчаруванням, як сталося після 2005-го.

Досі українці жодного разу не продемонстрували здібності організуватися, домогтися консенсусу, і за загальним схваленням зайнятися планомірною, нудною, і, головне, безперервною роботою, результат якої може бути очевидний лише через пару десятків років. Коли ранньої осені минулого року автор цієї статті зустрічалася з піарниками, дипломатами, аналітиками, щоби зрозуміти, як повинна виглядати Україна ззовні, основа для такої роботи так і не промацувалась.

Тоді ж від Альони Гетьманчук прозвучала ще одна фраза, яку не можна сприймати сьогодні без забобонного трепету: «Я думаю, нам потрібно також дуже активно просувати цю думку – що від України залежатиме дуже багато у розвитку всього регіону, і особливо Росії, як це було і тисячоліття тому. Не від Росії залежить доля України, а від України багато в чому залежить доля Росії, Білорусі та інших країн пострадянського простору».

Але якщо в арсеналі будь-якої держави є тільки три варіанти основи для сприятливого позиціонування – туристичний напрямок, територія комфортного проживання або місце для успішного інвестування – складно уявити, куди можна вписати цей месіанський сценарій, що реалізується сьогодні у нас на очах. Та щоби він був ні військовою драмою ні апокаліпсисом, Україні потрібно для початку стати, нарешті, суб’єктом міжнародної політики, а не об’єктом політики інших країн.

За матеріалами РБК-Україна

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.