П’ятеро волонтерів Добровольчого українського корпусу («Правий сектор») були серед найкращих волонтерів України, нагороджених медалями «За жертовність і любов до України» від Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета. Вручення відбулося у Михайлівському золотоверхому соборі в Києві.
Із нашою землячкою, керівником Відділу волонтерської служби Добровольчого українського корпусу Іриною МАКАРОВСЬКОЮ спілкувався кореспондент «Версій».
– Пані Ірино, Ви часто відвідуєте передову лінію фронту, а це досить небезпечно. У вас є сім’я. Скажіть, як Ваші рідні ставляться до цього?
– Близькі, звісно, переживають. Спочатку відговорювали. Та згодом ми порозумілися: коли не зупинити агресора на східному кордоні України, завтра він може прийти й під нашу домівку. Волонтерська ж діяльність, як виявилось, – досить вагомий чинник стійкості наших вояків.
– Ви працюєте винятково для потреб Добровольчого корпусу «Правий сектор». Чому вибрали саме цей підрозділ?
– Усе просто: в лавах Корпусу воюють мої побратими, яких я знаю ще з Майдану – Будинку Профспілок, лютневої кривавої Інститутської. Це ті люди, які взимку 2014-го стали моєю новою великою родиною. Це хлопці й дівчата, що своєю рішучістю й відвагою спромоглися зламати хід історії тоді, коли безпорадні, лякливі лідери «опозиції» та інертна більшість протестувальників готові були здатися під тиском режиму внутрішньої окупації на чолі з Януковичем. Бійці «Правого сектору» нині є авангардом у відстоюванні цілісності України та гідності українців. Навіть за умов невизнання державними чиновниками їхнього статусу учасників цієї війни (я не визнаю терміну «АТО»). Якщо Збройні сили України сяк-так ще забезпечуються зброєю і рештою необхідних речей і більшість волонтерських груп також працюють на армію, Добровольчий український корпус змушений усе або добувати в бою, як трофеї, або самотужки всіма правдами й неправдами купувати необхідне. Для цього командування Корпусу і створило Відділ волонтерської служби. Варто зазначити, що ми знайшли підтримку великої кількості людей. За це їм усім велика подяка. Ця медаль – одночасно визнання і їхньої жертовності та любові до України.
– Як ви сприйняли звістку про відзнаку?
– У «Славні» українських націоналістів є такі рядки: «Не хочемо ні слави, ні заплати. Заплатою нам – розкіш боротьби». Мені, безперечно, приємно було отримати медаль від української церкви, але не менша нагорода для мене – вдячні очі побратимів, коли вони отримують необхідне для ведення бойових дій чи особистих потреб на передовій. Не за медалі ми боремося, а за українську державність, невід’ємною складовою якої є соборність земель. Найбільша ж моя винагорода – коли моя діяльність допомагає зберегти життя наших вояків.
– Доводилося ховати друзів?
– Це дуже болісно. Давайте не зачіпати цієї теми.
– Гаразд. А українська зброя все ж переможе, як ви гадаєте?
– Переможе, без жодних сумнівів. З таким народом, як у нас… Ми не раз доводили, що гідні існування під сонцем як нація. І тепер також. Зникли за обрієм історії печеніги, половці, Золота орда, Османська імперія, Річ Посполита, Третій рейх, СРСР… Багато їх було, загарбників – немає вже, а Україна була, є і буде! Російський імперський монстр теж згине. А домовину йому змайструють українці – умільців не забракне. І Бог нам у цьому допоможе, бо наша справа є правдивою. Слава Україні!
– Героям слава! Дякуємо, що викроїли часину на спілкування.
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
На фото: Ірина Макаровська (зліва) з волонтерами
