Днями відбулася презентація книги відомого буковинського письменника Михайла Івасюка «У царстві вертухаїв», яка вийшла друком із запізненням майже на двадцять років. Публікуємо уривки з розділу «Крижана лихоманка».
З темного трюму баржі, мов із чорної ями чи гидкої пащеки потвори, почали вилазити один за одним сталінсько-беріївські раби. У них –чорні, руді та сиві бороди, що виросли протягом майже 3-ох тижнів перебування у брудному трюмі. Вони несуть клунки з пожитками, дерев’яні куферки та шкіряні валізи.
Я також виліз зі своїм рюкзаком із тієї колиски смерті. Коли опинився на палубі баржі, морозяне повітря, гостре, мов бритва, ударило мені в обличчя.
Молодий вохровець, що стояв біля баржі, показував дорогу вслід за поводирем, що мав вести нас до селища Канин-Нос. За мною тягнулися сотні рабів, які нахилили голови й дивилися собі під ноги. Вони схожі на чорні примари, що повиходили з невільничого корабля. Вони нагадували мені негрів, яких работоргівці чи всіляка інша наволоч хапала в нетрях Африки і везла на ринок рабів, куди збігалися плантатори, багатії, власники галер, яким була потрібна дармова робоча сила…
З тайги спускаємося на широченну річку Печору, закуту в льодовий панцир. Наш поводир сказав, щоби ми йшли кригою на відстані 6-7 кроків одне від одного. Аби молодий ще лід не зламався під ногами… Ступаємо мовчки, думаючи про щось інше. Чутно тільки поскрипування снігу – надворі ж було, мабуть, понад 30 градусів…
Йдемо кілька годин без відпочинку, нами ніхто не цікавиться, нас не охороняють навіть беріївські погоничі, бо вони впевнені: звідси ніхто нікуди не втече. А тих, що загинуть чи замерзнуть у дорозі, просто спишуть. І все. Та у рабів є лише мрія про миску гарячого борщу, чисту й теплу постіль…
Ми страшенно голодні. Дістаємо сухарі, вмочуємо їх у сніг і гриземо. Іншої їжі ні в кого немає. А голод роз’єднує, відчужує людей, здебільшого, робить їх недоброзичливими, в усьому індивідуалістами. Дехто зупинився, щоби витягнути з рюкзака чи куферка сухарів, а це призводило до того, що на замерзлій Печорі лунали лайки:
–Якого дідька зупинився? Не бачиш, що люди налізають одне на одного?!
– А мене вже ноги не ведуть від голоду.
– Треба було взяти маму з собою, щоб несла тебе на руках.
…Після багатогодинної виснажливої ходьби по Печорі наш поводир вийшов на берег річки. Усі були задоволені, що вибралися з небезпеки, яка чигала на кожному кроці… Поводир стояв між двома ялинами і дивився на людську нескінченну шеренгу, що перетинала майже навпіл Печору. Якби вишикувати в такий ряд усіх рабів із царства Сосо Джугашвілі, то ним можна оперезати планету по екватору.
За кілька кроків від берега нами опановувало якесь шаленство. Хотілося якнайшвидше вибігти в ліс, розпалити вогнище, зігрітися і скип’ятити в казанках трохи води зі снігу, щоби поласувати сухарями, розмоченими в життєдайному окропі. Сухарі — наймодніша їжа в епоху безмежно геніального Сосо Джугашвілі.
…Та ось трапилося те, чого дуже боялися і в останні хвилини не очікували. Під ногами несподівано заламується, дробиться на крижини панцир Печори, яка втягує десяток людей у свій крутіж. Вони перемішуються з уламками криги, хапаються за них, кидаються на цілий лід, який дедалі більше ламається. Річка, оголена й люта, ніби ковтає тих, кого покірно терпіла на собі багато годин.
Я також серед рабів-невдах, але за п’ять кроків від берега. Борсаюся в крижаній купелі. Хапаюся за шматки крижин, б’ю по воді руками й ногами, щоб утриматися на поверхні. Та я все-таки обранець доброї долі — пробую плавати, і це тримає мене на воді…
Я, може, добрів би на мілину, але за мене хапається якийсь брат по нещастю, і я пірнаю під воду. Він у страшенній паніці. Я також. Відчуваю, що задихаюся. А вода така пекуча, ну, чистий тобі окріп. Мій брат по нещастю не дає мені випірнути. Роблю розпачливий ривок і звільняюся від ошелешеного невідомого. Ударяю з відчаєм руками по воді і нічого не бачу, відчуваю тільки, що моє тіло геть-чисто дерев’яніє від убивчого холоду. Усі щось кричать у звірячому шалі. Я також реву щосили.
Люди понагиналися з берега. Деякі не тільки кричать, але й хапають хто що може… Несподівано хтось із берега вигукнув моє прізвище і сказав: «Хапайся за цей шарф…»
До зеленого довгого шарфа, що ніби аж підстрибнув у хвилях, була прив’язана палиця. Я схопив ту палицю і впізнав шарф, він належав херсонцю Вікторові Думенку, який намагається мене порятувати. Біля нього стоїть ленінградець Дмитро Файнбурд. Так, їхня палиця упала перед моїм носом. Я її затис у кулаку і відчув, що кінець мого життя віддалився. Думенко і Файнбурд були на баржі моїми сусідами по нарах. Вони тягнули мене повільно за той шарф, а я, мов несамовитий, чомусь ще періщив ногами по воді, та до берега не наближався. Це розсердило бороданя Думенка, який крикнув: «Тримайся, дурню, за шарф і пнися з усіх сил до нас!».
Думенко добре мені порадив. Я опустив ноги і – о диво! – став на дно. А це додало мені віри в порятунок, у життя. Переступаю з ноги на ногу, крок за кроком добираюся до берега, несучи на спині рюкзак із сухарями та валізу з речами. Нічого не віддав Печорі. Найбільше мене дивувало, що й окуляри не злетіли з мого носа, ніби примерзли до нього. А це був доказ того, що я – важкий хронічний інтелігент…Не знаю, скільки в’язнів було у воді, але добре затямив, що між сухими не було, крім мене, жодного мокрого. Мені сказали згодом, там загинуло близько 20-ти осіб.
Я прибіг швидко до людей протоптаною ними стежкою. Але мені ніхто нічим не міг допомогти. У Думенка і Файнбурда не було жодної зайвої ганчірки, їхній маєток – сумка для сухарів, казанок і ложка. Навіть ножа не мали – начальство ж вважало ножі за зброю.
Мене скував запеклий холод своїми залізними заковами, хоч я цього, видавалося, вже не відчував. Я ледве ступав. Я колись читав, що при дворі якогось царя чи вельможі виливали воду на людину в морозний день і стояли біля неї, спостерігаючи, як вона перетворюватиметься у крижаний стовп. Це приносило задоволення тим допитливим спостерігачам. Я також стану зараз таким же стовпом. Той гомункулус, що живе в Кремлі і називає себе Сталіним, не цікавиться більше подібними стовпами, бо їх було сотні тисяч в його мерзотному житті.
Хтось знову кричить:
– Якого чорта зіщулився? Рухайся, нещасний студентику! Тільки бігом врятуєшся від замерзання.
– Кажуть, десь неподалік є село, – промовив Дмитро Файнбурд. – Один кілометр… І ти врятуєшся.
Я неначе ожив від тих слів. Стиснув кулаки, які вже не розтулялися від морозу, і кинувся долати ту кілометрову відстань. На мене ніхто вже не звертав уваги, раби так звикли до мертвих людей, що більше не реагували на тих, яким залишилася чисниця до смерті… Я зараз стану крижаною статуєю раба з царства архи-геніального негідника, вона прикрашатиме цю епоху за весняної відлиги…
…Мені не доведеться тут довго лежати. Дикі звірі почують мене, розгребуть сніг, об’їдять моє обличчя, руки, ноги, залишаться лише мої безіменні кістки, які світитимуться навесні при місячному сяйві. Безглузда смерть… Усвідомлюю, що будь-які намагання впадати в розпач і благати в когось порятунку марні. До мого слуху долинають слова: « Чого біжиш так кволо?! Морозюка тебе з’їсть! Ти ж молодий і здоровий — рухайся жвавіше!»
…Я мотнув головою і рвав ногами сухий, як порох, сніг. У голові постійно ворушилася думка, що не буде мені порятунку, бо у валізі, яку ніс на плечах, все було мокре. А ці посинілі і згорблені від холоду та голоду люди нічого мені не дадуть, бо у них нічого немає. Тому вони байдуже позиркують у мій бік. Їм, правду кажучи, не до мене. Кожен думав про те, що ось-ось упаде від виснаження і більше не підведеться…
… У голові заболіла страхітлива думка: коли вже навстоячки дерев’яніти від морозу, то чи не краще притулитися до стовбура ялини, обняти її у своїй крижаній лихоманці й розчинитися в ній назавжди? Якщо проходитимуть цією стежкою люди з України, то дивитимуться гарячковими очима на мене і казатимуть, що парубок із Буковини, опанований не химерами, а бажанням жити серед українського народу, переступив межу в царство вузьколобого Сосо Джугашвілі.
… Ідеал ХХ століття в тому, щоби перетворити людські істоти в примар, як оті, що ступають одна за одною по вузькій стежці. На їхніх обличчях застигла смерть, яка, мабуть, просто із жалю до них дозволяє бавитися ілюзіями життя.
… Село ось-ось вигляне з-за дерев. І вже ніхто не розтуляє рота для порад, бо про мене неначе всі забули. Шеренга залишилася позаду. У своїй гонитві за життям я зостався один-однісінький. Мені стало моторошно в цьому чужому світі, серед білого глухонімого пекла. Тут над усім панує, в кожному куточку живе, в кожній гілочці дрімає і в кожній ялиці спочиває, на сніговій підстилці лежить істина, що за короткий час укорінилася тут у все живе і мертве, – людина людині вовк. Мені здається, що в цієї істини немає очей, а є лише вишкірені зуби і здатність бути всюдисущою.
Мною володіє нестямне бажання добігти до того обітованого села. Якщо вмирати, то на якомусь порозі, хоч чужому, але який переступають чесні люди. Ні, не під ялиною, як вовк чи раб…
