Красноїльський фест «обскакав» Путилу

Єдиний «мінус» свята – сонце пекло немилосердно… Залишалося тільки дивуватися, як юним та дорослим артистам із сіл Сторожинеччини вдалося так легко і хвацько витанцьовувати у своїх мереживних народних строях, вовняних шкарпетках та кожушках. Але що поробиш, початок літа на Буковині видався вельми спекотним…

Що за гуцульське свято без трембітарів? Щоправда, місцеві трембіти нагадували формою і звуком чудернацькі ринви…

Зустрічала же гостей Красноїльська гірська галявина, на якій, власне, і відбувалися проводи, ошатними копичками сіна та молодими ялинками. Під кожною – по міліціонеру: «пантрують, аби було всьо чьотко». Недалеко – кордон з Румунією, та й гуцули місцеві – люди запальні, гарячі…

Чи не кожне село Сторожинеччини, а також інші райони області облаштували на галявині свої презентаційні палатки з народними промислами. Тісними рядами поруч прилаштувалися торговці з найрізноманітнішим крамом. Далі – різноманітні атракціони, каруселі та гойдалки, кульки, солодощі та інші дитячі радощі… Дорослих же, доки ще не розпочалася урочиста частина, цікавив, насамперед, квас і овеча бринза. Квас – бо спекотно, а бринзу – додому. Адже ж, по-перше, – дешева, а по-друге – справжня!

– Молочко, коли здоять овець, на полонині, проціджують не через марлю, а через хвою: ламають гілочки зі смереки, через них молоко проходить, вбираючи в себе їхній аромат, – ділиться секретами «справжньої бринзи» один із гуцулів, Іван Гордідженко. – Після цього його зливають у великий котел, кладуть на вогонь, підігрівають, додають у молоко глєк (чи гляк – травний сік молодого теляти) і воно починає звурджуватися. Будз збирається марлею, через яку стікає рідина (дзер), і його кладуть на горище. Вогнище в колибі, де вівчарі роблять бринзу, горить постійно, тож цей дим іде через горище і сир підкопчується. Отак і виходить справжня бринза.

Пан Іван каже, що з 400-500 овець, які випасають на полонині, гуцули видоюють літрів 100 молока. А це – 20 кілограмів справжнісінької гуцульської бринзи.
Поруч сирні коники продає пані Маріка Пантів з Путили.

– Сирні коники робить моя мама, – каже жінка. – Сир підігрівається, заливається у спеціальні форми, в яких і охолоджується. Люди зазвичай беруть сирні коники не як забавку, а щоб їсти. Хоча вони можуть довго зберігатися: з часом коники засушуються. Оскільки вони підсолені, то можуть у серванті й рік стояти. Але через рік його вже їсти не можна, – зауважує пані Маріка.

Вівчарів проводжали з гірської галявини над Красноїльськом, тому глядачів та учасників організовано підвозили бусами та автобусами зі Сторожинця до місцевого ДОК, а від деревообробного комбінату – вже на полонину.

Ближче до обіду – стає галосніше, троїсті музики намагаються переграти один одного, на кожному куточку щось печуть, смажать, готують, натовп стає усе більший і строкатіший.

– Наша Буковина – то такий гарний, прекрасний край, що кожен хотів цей шматочок мати, – це так здаля розпочинає свою розповідь про свій наваристий бішмармак місцевий кулінар Іван Бурла. – Тому в нашій мові дуже багато діалектів з різних-різних мов. «Бішмармак» – це татарське чи казахське слово, яке означає «їда трьома пальцями». Тобто, бішмармак (мариновану баранину) треба їсти трьома пальцями. М’ясо добу відмаринувалося у спеціальних спеціях та гірських травах, тепер варю його на вогнищі, доки воно не відійде від костей. За півгодини зварю ще й мамалигу – то можна буде сідати до столу!

На сцені в цей час – офіційні вітання, промови та нагородження, співи, танці, яскраве мереживо та пав’яче пір’я на капелюхах… Ватра не диміла, горіла яскраво і довго, а навколо неї молодь довго водила ритуальні хороводи, скакали норовливі коні…

Красноїльськ – селище переважно румунське, тому свято було двомовним та полікультурним.

А потім – знову пісні, виступи, розіграші у лотереї бочки бринзи, гуцульських сувенірів і навіть… кількох овечок!

До речі, про овечок. Якщо в Путилі цього року на проводах було кілька «демонстраційних» овечок, то в Красноїльську – ціла отара. Георгій Плешка разом зі своїм онуком та іншими помічниками вигнав до загорожі своїх овечок, яких тут же, швиденько доїли: «свято – святом, а ми і так на годину припізнилися!»

– Мій онук Сафрон з трьох років виріс серед овець, – розповідає Георгій Плешка. – Пильнує їх, доїть постійно. І взимку, і влітку – він весь час зі мною. Вночі спить біля овець… Піднімаємося високо в гори, на полонини, восени повертаємося… Диких звірів не боїмося, чоловік гірше звіра. Маємо собак, які допомагають нам пасти овець.

Усього у Георгія Плешки їх 70. Щоби здоїти, трьом «молокозбирачам» потрібна година. А доїти овечок треба тричі на день. Ще пан Георгій каже, що кожна вівця має свій характер.

Ватагом свята під фанфари обрали Антона Плешку. Ватага одягли в сардак, кучму, подали тайстру з хлібиною, водою та кресалом.

– Декотрі лагідні, вони самі тягнуться до тебе, ти йдеш вперед, а вони – за тобою… Кажеш їй: «давай вперед» – і вона йде! А з рештою треба бути більш суворими…
Я 37 років працював біля корів на фермі. Маю золоті медалі, ордени всілякі. А вдома – 6 корів тримав, 2 коней, 70 овець. Приходив з роботи додому, і працював біля своєї худоби ще більше, ніж в колгоспі, – згадує Георгій Плешка.
Отакі вони – румуно-українські проводи на полонину… Барвисті і запальні. І від Чернівців – недалеко. Тому наступного року – гайда в Красноїльськ на полонинне свято!
Під час свята було підписано Меморандум про співпрацю між місцевою владою та Міжнародною благодійною організацією «Добробут громад», який стимулюватиме розвиток сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів та їх об’єднань, а також створюваних ними підприємств з переробки молока.