Цю дівчину ви часто можете зустріти на різноманітних ярмарках, де вона презентує свої вироби – брошки, сумки, а також листівки з фотографіями, на яких зображені найдивовижніші місця Чернівців, не бачені багатьма його мешканцями. Фотохудожниця Ксенія ПРОКОПЕЦЬ каже, що черпає натхнення для своїх знімків у рідному місті – блукаючи маленькими вуличками, забираючись на старі горища або ж спостерігаючи заходи сонця з гори Цецино.
Про спонтанність у фотографії, запах Чернівців і найкращі місця, де можна споглядати захід сонця – у розмові з Ксенією Прокопець.
Фотографувати любила завжди. Просто в мене було відчуття, що це – саме моє. Завжди мала потяг до візуалізації і вміла помічати те, що, можливо, інші не помічають. Уже понад десять років займаюся фотографією, і для мене це вже більше, ніж просто хобі. Це моє життя.
Найцікавіші знімки виникають спонтанно. Є такі речі, які від тебе не залежать. Просто ти опиняєшся у певному місці, у певний час. Це відчуття неможливо пояснити. Так, ніби пливеш течією. Приміром, ось це фото із подвійною експозицією: Просто відзняла одну плівку двічі і зображення наклалося одне на одне.
Чому саме плівка? По-перше, це душевність. Душевність зерна плівки. По-друге, це повільність. Ти не поможеш зробити багато кадрів як на цифровому фотоапараті, а потім не знаєш який з них обрати. Ти робиш один знімок і маєш вкласти в нього все. По-третє, це своєрідний фетиш. Я не проти знімати на цифрову камеру чи камеру смартфону. Головне не те, чим ти фотографуєш, а те, що ти цим фото хочеш сказати. Важлива наповненість – уміння побачити і передати це.
Якщо говорити про фотографів, які мені цікаві, мені подобаються роботи В’ячеслава Тарновецького, Сергія Лопатюка і Бориса Савєльєва – це три кити чернівецької фотографії. Серед відомих – Анрі Картьє-Бресон, видатний майстер реалістичної фотографії, а серед фотографів-жінок можу виділити Нан Голдін та Вів’єн Маєр.
Моя стихія – вулична фотографія. Не постановки, а справжні емоції, вихоплені випадково. Коли ти фотографуєш вулицю, знайомишся із людьми і помічаєш їхні певні особливі риси. Приміром, ви ніколи не сплутаєте волинянина з чернівчанином. Хоча й розмовляють однією мовою. В різних куточках України я відкрила для себе різних людей, і мені приємно це помічати.
Першим враженням у Відні було: «Та це ж великі Чернівці». І друге враження – що ми це втрачаємо. Те, на чому я виховувалася у Чернівцях – оті облуплені австрійські стіни, старі ворота. Була страшенна спека. Я блукала вулицями Відня і думала, що місто пахне так само, як і Чернівці. Ці старі вулички, під’їзди, підвали, горища – такий же запах старовини.
Страшенно люблю Чернівці. Тут є багато класних місць, у яких можна захопитися чернівецьким духом і про які мало хто знає навіть із місцевих. Приміром, на вулиці Українській є єдиний у місті під’їзд з дерев’яною бруківкою. Чудові заходи сонця можна спостерігати на Авторі. Є ще гарна місцина в районі Клокучки за вулицями Бережанською та Золочівською, де видно абсолютно рівний горизонт. Улітку можна побачити, як сонце буквально падає за Кіцмань – хоп! – і сіло.
Колекціоную старовинну цеглу з австрійськими печатками. Маю вдома уже майже 2 десятки цеглин. Це теж своєрідний фетиш, який містить у собі дух міста.
Обожнюю чернівецькі дахи, хоча ще з дитинства страшенно боюся висоти. Це, напевно, така гра з собою: ніби й хочеться, але страшно. Звісно, не на всі горища легко потрапити. Коли готувала серію листівок до 600-річчя Чернівців, вирішила зробити фото з вежі університету. Коли підійшла до керівництва університету просити дозвіл піднятися, мене попросили довести їм, що я не самогубця. Добре, що зі мною було посвідчення преси, після якого всі питання відпали і мене залишили на верхівці вежі ледь не до пізнього вечора.
Якби була можливість жити в інший час, я хотіла би потрапити в ту пору, коли будували фортецю на Цецино. Там є бруківка, яка веде до телевізійної вежі, і коли прогулювалася тими місцями, мені завжди ставало цікаво: а які ж люди тут жили, як вони спілкувалися, у що вдягалися. Взагалі мене вабить усе старовинне.
Тим, хто хоче ближче пізнати старовинні Чернівці, раджу почитати книгу Георга Дроздовського «Назад у Чернівці, і все довкола». Він австрієць старого гарту, працював офісним клерком а-ля Кафка, хоча й не був таким депресивним, тусувався серед місцевої богеми. У 40-х роках його, як й інших австрійців, примусово переселили до Німеччини. Найулюбленіший момент – коли їх везуть потягом через Прут і депортовані австрійці з вагону споглядають контури гори Цецино, розуміючи, що вони більше ніколи не повернуться сюди, тому назавжди закарбовують це місце у своїх серцях.
Ще одне моє захоплення – кіно. Мені подобаються стрічки, які змушують думати. Улюблені режисери – Джим Джармуш, Мікеланджело Антоніоні, Федеріко Фелліні, Інгмар Бергман. Спершу записувала збірки улюблених фільмів друзям, а потім про це дізнався Олександр Бойченко і запропонував мені вести колонку кінооглядів в одній місцевій газеті. Я погодилася, однак писала недовго. Все ж таки мені простіше передати свою думку у фото, ніж словом.
Фейсбук використовую як елемент експозиції. У чернівецьких виставках розчарувалася. Маю певне вузьке коло друзів, знайомих фотографів, яким цікаві мої фото. В мене насправді немає амбіцій стати членом якогось союзу фотохудожників. Фотографую, бо мені це подобається. Хоча була дворічна перерва, коли я взагалі нічого не знімала, думала чи дійсно це моє, але потім зрозуміла: я люблю фотографувати, не зважаючи ні на що.
Руслан КОЗЛОВ, «Версії», фото Ксенії ПРОКОПЕЦЬ
