Позбавлення ілюзій. 2000-й: Злам без змін

Продовжуємо історичну рубрику «Puppenspiele (ляльковий театр)». Тепер у центрі уваги перше десятиріччя ХХІ століття на Буковині.
«Не дай Боже жити вам у часи великих змін», – казали на Сході. Але наївні, вони ще не знали про зміни, які нічого не змінюють. А відтак можуть тривати протягом життя цілих поколінь.

Нострадамус і Кожелянко

У катренах Нострадамуса біс ногу зломить. Почитайте, як буде вільна хвилина. Такої мутної нісенітниці годі й шукати. Вже п’ятсот років морочаться, що він там напророчив. Кіно знімають про нього, книги пишуть про його дар провидця. Хоча пророків і зараз не бракує – зрозумілих і прозорих. Колись в Азії вважали, що поет і пророк – одне й те саме, якщо тільки поет справжній. Хочете перевірити це твердження просто зараз? Ось що пише поет Василь Кожелянко з Кам’яної у своїй колонці «МБ» у 2000 році:

«Для Ющенка тягарем є його прем’єрство, бо він не виявляє особливого інтересу до ефективного управління народним господарством, а найбільш комфортно, здається, почував би себе в кріслі Президента. Він же бачить, яка це посада в Україні: конкретної відповідальності – мінімум, зате реальної влади – максимум».

А Кожелянко ж ще десь у тому ж році писав про майбутній майдан. Такий непомітний пророчий злет. За копійки і в кожному кіоску.

Поети, пророки і птахи літають завжди. Незалежно від того, чи дивляться на них, чи ні. Бо це їхня властивість. Ви ще хочете думати про незрозумілого Нострадамуса? А як щодо катренів Кожелянка? Замало екзотики?

Коли читаєш щотижневу колонку Кожелянка у старій підшивці, то розумієш, як можна визначити 2000-й рік. Це час, коли треба було пояснювати зовсім прості речі. І цим він ані на йоту не відрізняється від, скажімо, нинішнього року. У цьому жах, який нікого не лякає (і це лякає ще більше!).

Приміром, у 2000-му році поет Кожелянко пояснював читачам, що не варто вести мовну війну, тим паче забороняти російськомовні пісні, тому що це призведе до тупої взаємної ненависті і… більше ні до чого. Він пояснював, що коли ти сам крадеш і поводишся нахабно, то навколо тебе обов’язково зберуться люди, які крастимуть і поводитимуться, як ти. А якщо вас таких багато, то таким буде і Президент, і члени уряду, і твій безпосередній начальник. І навіть те, що так жити незручно, також довелося пояснювати.

…Можна, звісно, передавати смак часу через події, факти. А можна через те, що в ті часи треба було пояснювати. І, здається, це буде точніший портрет епохи. Просто в яблучко.

Мер і терорист. Не кіно

Не тільки кіно бере сюжети із життя, але й життя від кіно. Непоганий сюжет для детектива: мер міста з валізою, набитою доларами, чекає когось просто на вулиці (Гайдара), яка живе своїм повсякденним життям. Знайомі підходять і вітаються, мер стримано відповідає. Чернівчани достатньо делікатні для того, щоб запитувати: що ви тут робите? «Хотів, щоби думали, що призначив побачення», – пожартував потім Федорук. Насправді десь позаду посадовця спецназ, а сам він чекає на терориста, який погрожує отруїти місцевий водогін.

Терорист не ідейний борець і навіть не божевільний, вірніше настільки ж божевільний, як і всі. Просто йому потрібні гроші. Багато. 225 тисяч доларів. Папірці за життя. Кожен заробляє, як може. Цей надсилав на адресу мера листи, де повідомляв, що підготував вибухи у житлових будинках. З’ясувалося, це правда.

Правоохоронці врешті-решт затримують злочинця. Аж дивно. З’ясувалося, хтось-таки вмів працювати. Хоча тій пастці з міським головою на вулиці Гайдара так і не вдалося раптово зачинитися. За грошима не прийшли. Терориста затримали в пивбарі біля «Черемошу». Він пив не отруєне пиво і думав про новий різновид щастя – 225 тисяч доларів. Кінець фільму.

Промова Воланда у Чернівцях

Булгаківський Воланд казав, вдивляючись у мешканців комуністичної Москви: «Люди як люди. Тільки квартирне питання їх зіпсувало». Можливо, у 2000-му цей похмурий чувак навідувався до Чернівців. Тільки Булгакова не було, і про це не було кому написати.

Майже всі кримінальні злочини цього періоду у Чернівцях відрізняються, так би мовити, дрібним прайсом. За п’ятсот доларів вбивають родину і дітей молотком (батько дістає вісім ударів, дружина – чотири, дитина – два), за триста гривень роблять інвалідом (не праці) тощо. Тож люди як люди, але питання грошей трохи зіпсувало чернівчан.

Грошовою подією 2000-го у Чернівцях можна вважати випадок, коли мати не могла заплатити 19 гривень за ліки для своєї дитини у дитячій стоматології. І так бігала містом, щоби дістати ті злощасні 19 гривень, що дістала серцевий напад, від якого померла. Гадаю, на такий випадок у Воланда просто слів би не знайшлося. Тут уже не до фокусів. Цікаво, що цього ж року в Чернівцях офіційно зафіксували смерть від голоду.

З’їж мівіни – вмийся мінералкою

Що-що, а реклама вражає різноманітністю. Вона починає нагадувати окремий вид мистецтва, спосіб мислення і життя. Тут Чернівці йшли завжди у ногу з часом, не шкутильгаючи. Деякі з цих реклам мене настільки вразили, що вирішив написати про них кілька рядків. Вони гідні захоплення.

Ось із пожовклої шпальти широко посміхається відомий буковинський науковець, проректор БДМУ п. Коломоєць. У статті, підписаною його ім’ям, є досить екзотичні поради. Наприклад, вмиватися мінеральною водою «Миргородська». Така точність деталей – не просто мінералкою, а саме «Миргородською» притаманна нашим лікарям новітньої епохи. Нещодавно мені довелося дізнатися вже від іншого лікаря, що недостатньо просто купити ліки. Їх потрібно купити в такій-то аптеці. Вочевидь, це запорука успіху теперішнього лікування.

Якщо зараз у моді короткі рекламні гасла, то в тодішніх газетах був популярним жанр рекламних статей. Історія локшини «Мівіна» мене зачепила. У рекламній історії йшлося про те, що вантаж «Мівіни» затримали на кордоні з Німеччиною задля експертизи. І німецькі експерти були так вражені, що з тих часів «Мівіну» вже ніхто не затримує. І всі радіють локшині. І діти, і старі. Все б нічого. Але з натхненням «пересолили». Не знаю, чи цілували німецькі митники бампери фур з сухою українською локшиною, яка так порадувала німецьких експертів, але настрій статті був такий, що в цьому просто не було сумнівів.

І ще одна перлина із серії « Чернівці – місто контрастів». Цього разу – реклама позашляховиків. Задля наочності ілюстрацій журналісти сфотографували джип Федорука, джип Прокопця і ще чиїсь джипи, які мали спонукати чернівецьких крутих звернути увагу на ці машини. Цікаво, що коли через кілька років треба було подавати декларації про статки і доходи, ці джипи мені вже не пригадуються. Їх уже ніхто не фотографував.

Диваки

Люди, які випадають з часу, також характеризують час. І, що показово, в усі часи це приблизно однакові люди. Серед публікацій 2000-го мою увагу привернула стаття про Івана Калинюка з с. Ревне, який вилікував себе від тяжких хвороб. У публікації переважно про янголів, про любов, про зустріч із Всесвітом на світанку, про марноту мирського, видимого тощо. Одужала людина, але з часом уже не збіглася, лише із Всесвітом на світанку.

Інша публікація про колишнього вчителя, який побудував собі дім на дереві, вразила мене своєю символічністю. Звісно, це була розповідь про надто дивакувату, асоціальну, але, загалом, не злу людину. Головний дефект якої – вона нічого не хоче робити проти себе. Ніщо з того, що здається їй ненормальним. І, показово, що єдине місце, де ця людина почувалася комфортно, – на дереві, подалі від людей.

Епілог

Пристрасть до пошуку висновків обтяжує. Чи не простіше подати факти, вмити руки, а читач нехай згадує, фантазує, міркує і робить висновки самотужки? Мене, наприклад, в цій безкінечній газетній хроніці вразив випадок, коли онук з дідом у потязі (здається, на Окницю) шукали туалет і – випали з вагону, бо там не було дверцят. Мені здалося, цей окницький розбитий обшарпаний потяг нагадує суспільство. Люди випадають з нього, хоча їхні вимоги, здавалося б, – найпростіші, щось на кшталт, знайти туалет. І то не вдається.

Та у письменника Пєлєвіна я знайшов більш узагальнений образ. Письменник згадує, що його у дитинстві цікавило: чому у космонавтів, які прямують на старт, у руці завжди валізка. Хтось пояснив йому, що в скафандрі у космонавтів, мовляв, нема куди спускати сечу і випорожнятися. Тож лайно по шлангу йде до тієї валізки. І Пєлєвіна весь час мучив цей образ польоту до зірок із валізою свого лайна. Мені невідомо, що розбудовує наше суспільство: капіталізм, незалежна держава, власні особняки. Але здається, що валізка з лайном переповнилася, вона стає надто важкою. І жодна мрія не виправдовує такого тягаря.

(далі буде)