Василь Рябченко — український живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів, цифрових робіт та інсталяцій. Один із ключових художників сучасного українського мистецтва та «Нової української хвилі». Роботи Василя Рябченка періоду 1980-1990-х років, їх тематика, сюжети та масштабні формати започаткували новий напрям образотворчого мистецтва Одеси. Рябченко одним із перших в Україні почав працювати у жанрі інсталяції. Також з початку 1970-х художник активно експериментує з фотографією, яку, згодом, використовує в інсталяціях та колажах, а також застосовує як матеріал при написанні мальовничих робіт та створення цифрової графіки. 1996 року – «Кращий художник України» за підсумками арт-фестивалю «Золотий перетин». Цього ж року заснував творче об’єднання «Арт Лабораторія».

Сьогодні роботи Василя Рябченка зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами. Відбулася тільки одна персональна виставка, за яку художник отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року»

«Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика. Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність», – Василь Рябченко

Василь Рябченко народився 23 липня 1954 року в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. У 1969 році вступає до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова на відділення живопису. Від 1974 до 1976 — навчання як вільного слухача в ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді, а після повернення в Одесу — знайомство та дружба із Валентином Хрущем й одеськими «нонконформістами». У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Від  1987 — член Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України.

«Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає», – Василь Рябченко.

У 2009 році твір «Смерть Актеона» переосмислив син автора, художник Степан Рябченко. Рябченко-молодший створив цифрову версію сюжету у власній інтерпретації і згодом представив його на виставці двадцяти номінантів на премію PinchukArtCentre 2011 року.

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Його роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл  фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року  Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія».(Кристалізація краси зусиллями трьох поколінь Рябченків, Олена Голуб, АНТИКВАР)

Альтернативні історії героїв, візуалізація життя, подій  у серіях  (наприклад  серія «Захопливе конструювання фонтанів»,  серія «Героїчні пупсики», серія «Поцілунок крадькома», «Contemplation», «Сусанна й старці» та інші) дають можливість ще раз перегравати задум, концепцію твору.  Автор корелює той самий матеріал, ту саму історію у різний спосіб. Відбувається формальне (чи неформальне) експериментування. Але це не фізичний структурований експеримент, візуальні образи,  маленькі істини, персонажі  розшаровуються, варіюються і створюють нові альтернативи… Неочікувані та привабливі.

«Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси», – Василь Рябченко

«У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Кожна картина, кожний  проєкт художника – це його інтелектуальний світ. Який тільки віддзеркалює наша уява. Мистецтво і життя майже завжди знаходиться у суперечності.  Напевно мистецтво є ідеалізацією життя, альтернативною реальністю… У мистецтві для свободи уяви немає нічого неможливого.  Таке  мистецтво приречене грати роль, яку йому визначає сам художник: революційну чи нереволюційну, залежну чи вільну, авантюрну, індиферентну чи брутальну, небайдужу… Мистецтво Василя Рябченка інтелектуальне, витончене та відверте, незалежне, із своїми історіями,  драмами, жанрами, сюжетами, з біблійними сюжетами, з відчуттям авторської свободи та відповідальності.

Особливо вдячна за прекрасну і щиру розповідь, думки назагал: ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА.

Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за любов до мистецтва!

Далі буде…Нові виставки, нові картини, нові успіхи, нові виклики…

Деякі інші роботи майстра можна подивитися за посиланням: Василь Рябченко і про «час, коли дарують зірки»…

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву родини Василя Рябченка

Запис Василь Рябченко – про еволюцію в мистецтві та абсолютну свободу в цій еволюції… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цьогоріч, 25 травня. виповнюється 120 років від дня народження Леона Копельмана — одного з найбільш відомих чернівецьких митців, чий талант є значним явищем буковинської образотворчості. Про це красномовно свідчить творча спадщина художника — автора кількох сотень творів, які зберігає Чернівецький художній музей.
Прикметно, що творчу біографію митця складають два періоди, які немов належать двом різним авторам.
Його ранній період пов’язаний з експресіонізмом. Графічні серії 1920-30-х років дозволяли говорити про зародження яскравої індивідуальності автора.
Водночас повоєнна творчість члена Спілки радянських художників України Леона Копельмана обмежена рамками мистецтва соцреалізму і свідчить про те, що художнику доводилось враховувати особливості радянської культурної політики. Насамперед підтвердженням цьому стала його тематична газетна графіка на шпальтах обласної газети “Радянська Буковина”, яка мала виразний плакатний характер.
У портретних творах і особливо в автопортретах на зміну роздумів про долю, осмислення змісту життя та образну гостроту прийшли стриманість і поміркованість. Попри очевидний професіоналізм виконання його твори стають більш традиційними і зовсім не нагадують попередній почерк митця з рисами експресіонізму та виразною гостротою інтонацій. Разом з тим важливо звернути увагу на те, що при цьому митець уникав демонстративної героїзації портретованих, яка тоді була на часі.
З властивим художнику професіоналізмом Леон Копельман продовжує писати пейзажі. Ці твори також набувають іншого емоційного забарвлення. Їм притаманна гармонійна, почасти пригашена колірна гама і часом стримане сприйняття довкілля. Чимдалі пейзажі, які написані широким мазком та крупними пласкими кольоровими площинами, вирізняли узагальненість планів без промальовок деталей.
Окреме місце творчості Леона Копельмана 1950-60-х років посідають композиції з інтер’єрами, в яких проявився його талант у досконалому володінні технікою передачі світла, тіні, перспективи, різноманітних фактур тощо. Майстерність і переконливість художника викликає чималий інтерес до цих творів.
А в низці графічних міських пейзажів Копельман залишив нам цінну спадщину урбаністичних мотивів Чернівців.
Отже, саме цими рисами вирізнялися роботи митця, створені у зрілому віці.

Ранній період творчості
А про мистецькі здобутки раннього періоду творчості Леона Копельмана, який припадає на 1920-поч. 40-х років, стало відомо практично лише після відкриття експозиції новоствореного Чернівецького художнього музею 1988 року. Згодом в окремому залі більш широко була представлена серія раніше невідомих графічних композицій митця. Експонувались вони в музеї також і на його персональних виставках 1994 та 2004 років. Ці твори стали в наш час справжнім відкриттям таланту Леона Копельмана як художника-експресіоніста, про що 1932 року “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” від 8 жовтня писала: “Кожний з них виконаний енергійно й впевнено і певним чином був революційним проявом”
Дійсно, графіка художника сповнена глибоких роздумів, а також сенсів власного “Я”.
Оглядаючи ксилографії, офорти, лінорити та численні замальовки, стає зрозумілим, що прикметною рисою творчого становлення Леона Копельмана стало зацікавлення формою і промовистим звучанням образів.
Його інтерес до тогочасних мистецьких течій у прагненні образної виразності та повноти вислову привело до освоєння експресіоністичних прийомів створення композицій. Це увиразнило передачу емоційної, часом драматичної гостроти стану душі. Саме цим вирізняються його графічні аркуші серій автопортретів, творів на соціальні та релігійні теми тощо.

Контрасти творчого життєпису
Логіку відчутних контрастів, якими позначений творчий життєпис Леона Копельмана, можна зрозуміти, звертаючись до його біографії. Академічну освіту художника-живописця він отримав, навчаючись у Флорентійській Академії мистецтв (1924-1928). А диплом графіка-дизайнера за фахом “рисунок і каліграфія” — у школі красних мистецтв у Бухаресті (1930-1931).
Роки раннього дитинства Леона Копельмана минали у селі Вовчинець Серетського повіту (с. Старий Вовчинець Чернівецької області). Там він пішов до початкової школи.
З початком Першої Світової війни численні буковинські євреї намагалися рятуватися втечею в інші провінції Австрійської імперії. Кількість біженців збільшилась, коли на Буковину, зокрема, до Чернівців увійшли російські війська.
У численних пунктах допомоги біженцям для дітей були відкриті народні початкові та середні школи. Відтак, 1914 року десятирічний Леон Копельман продовжив навчання у Відні. Спочатку — у німецькій народній школі, яку відкрили для єврейських дітей-біженців Галичини й Буковини при Sophien-Gymnasium (гімназії її Величності Софі Фрідеріки Баварської, матері імператора Франца Йосифа I).
Протягом наступних 1916-1918 років Леон Копельман навчався у віденській гімназії Максиміліана (тепер — Gymnasium Wasagasse).
Навчання закінчив у Чернівцях після війни у Єврейській державній гімназії на площі Австрія (Гіка-Вода), яка пізніше називалась Єврейський державний ліцей, а потім ліцей №3. Серед педагогів цієї гімназії були відомі особистості. Саме вони готували гімназистів для вступу до вищих навчальних закладів. Ці традиції педагогічного колективу ще віддавна закладав головний рабин буковинських євреїв, доктор теології, учений Лазар-Еліас Ігель (1825-1892), який викладав, релігію та філософію і як реформатор, сприяв будівництву чернівецького Темпля.
Отож, Леон Копельман здобув середню освіту високого рівня. За приклад можна згадати й про його навчання у віденській гімназії Максиміліана, яку вважали найкращою серед гімназій Відня. Вона давала можливість познайомитися з класичною культурою, розвивала художні таланти дітей та їхнє прагнення пізнати філософію, історію та світ мистецтва. Її вимоглива атмосфера давала той рівень навчання, який дозволяв вступати до університетів, щоб отримати престижні професії.
У цьому відомому закладі навчалося чимало видатних вчених, письменників і митців. Серед них можна згадати австрійського письменника і драматурга Стефана Цвейга, а також, наприклад, відомих чернівчан: вченого-біохіміка, письменника Ервіна Чаргаффа, поета і прозаїка, журналіста Георга Дроздовського…
Відтак набуття ґрунтовних знань надало можливість двадцятирічному Леону Копельману стати студентом Флорентійської Академії мистецтв, де він навчався від 1924-го по 1928 рік на факультеті живопису у відомого італійського митця Феліче Карени (Felice Carena) (1879 – 1966). Кілька слів про цього митця, який був учителем Копельмана.
Феліче Карена-педагог відомий як засновник художньої школи у Римі 1922 року та викладач Флорентійської Академії мистецтв від 1924 року. У 1933 році здобув академічне звання, а 1936-го був нагороджений орденом Почесного легіону. Його легкий і класичний живопис спрямований був як на міфологічні сюжети, так і на портретні твори, натюрморти та пейзажі. Він також тяжів до постімпресіонізму і символічних інтерпретацій, до гротеску творів німецького експресіонізму. що оновило його живописну мову.

Феліче Карена. Апостоли. 1926 р.

Творчість Феліче Карени й в наші дні має багатьох прихильників. На одній з виставок, яка відбулася 2010 року у Венеції, представлено понад 90 робіт із великих італійських музеїв та приватних колекцій, які відобразили унікальні якості живописця. А 2011 року Галерея сучасного мистецтва в місті Удіне урочисто відкрила виставку “Вшанування Феліче Карени”.
За висловом критиків мистецтва його твори вражають емоційністю та особливим внутрішнім світлом.
Численні альбоми й каталоги виставок творів Феліче Карени, наукові дослідження його творчості, а також публікації репродукцій творів з міжнародних аукціонів дають нам широку можливість детально відтворити особливості творчості художника, який був педагогом чернівчанина Леона Копельмана.
Відомі графічні серії ранніх творів Леона Копельмана, які створені відразу після закінчення академії, викликають прагнення порівняти їх з графікою його професора, а саме з численними замальовками на релігійну тематику Феліче Карени. Зрозуміло, що подібне порівняння є певною мірою умовним.
Оглядаючи ці графічні твори, помічаємо, що якоюсь мірою вони перегукуються як у вирішенні композиційних прийомів, так і в силі виразу драматизму й нелюдського страждання.
Співзвучними є також спільність деяких рис пластики та в ретельній увазі до зображення жестів рук, які передають емоції, зміст, характер зображення та увиразнюють звучання твору. Відчутним це є у серії експресіоністичних графічних аркушів Леона Копельмана з христологічними мотивами.

Феліче Карена. Зняття з хреста. Леон Копельман. Страсті Христові. 1931

Зображення рук у Леона Копельмана, зокрема в його серії автопортретів, відіграє роль самостійної теми твору і образним висловом. Їхня значущість і красномовність є настільки разючою, що нерідко підсилює інтенсивність емоцій людського обличчя і є важливою деталлю не лише портретної характеристики, а й звучанням композиції загалом. У Копельмана, як і в роботах його вчителя, жести рук надають графічним і живописним творам більшої образної та пластичної виразності.

Автопортрет з квіткою на тлі краєвиду. 1927 р.
Портрет старого в окулярах. 1929

Гуцулка. 1964 р.

Знайомство з раніше невідомими портретними роботами Копельмана: Лінійні малюнки. Газетна графіка
Продовжуючи тему графічних творів і ролі графіки у творчості Леона Копельмана доречно звернути увагу на раніше незнані малюнки, створені для газети “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” та для кількох інших чернівецьких видань першої половини ХХ століття.
Портретна графіка митця відкриває ще одну грань молодого таланту. Цю рідкісну можливість познайомитись з його малюнками надав чернівецький часопис „Czernowitzer Allgemeine Zeitung”, який був однією з провідних німецькомовних щоденних газет у Чернівцях.
Саме у редакції цієї газети минали перші роки самостійної роботи Копельмана як художника.
Святкове число на день її 25-річного ювілею від 23 грудня 1928 року оформляв Копельман. Титульну сторінку святкового номера прикрашала ювілейна композиція. З цим малюнком наші сучасники познайомились на сторінці альбому “Чернівці. Czernowitz” 2017 року.

Редколегія часопису високо оцінила оформлення номера, виконаного Леоном Копельманом:
В оглядовому тексті читаємо:
“Молодий художник Копельман закінчив Академію живопису у Флоренції.
Для оформлення випуску ми дали йому завдання використати як мотив місто на Пруті — столицю нашого краю Чернівці. Вважаємо, що молодий Копельман чудово впорався із завданням. На титульному аркуші можна побачити зимовий пейзаж Пруту, й рибалку, який вирубав у льоді ополонку. А зі сторони Жучки відкривається вид на місто з трьома визначними пам’ятками: монументальними будівлями резиденції архієпископа, храму та ратуші. Майже всі інші малюнки також походять від того самого художника — 16 портретів членів редколегії та дописувачів, а також 8 портретних зображень чернівецьких мерів”.
У численних натурних малюнках Копельман постає блискучим портретистом, майстром, який з легкістю подає не лише зовнішню подібність портретованого, але й також його настрій і характер.
В “Автопортреті” ми бачимо молодого митця за малюванням. Виразною тонкою лінією він промовисто передає свій стан граничного зосередження та занурення у роботу.

Леон Копельман був вправним малювальником, якому підвладні були як передача портретної подібності, так і вміння створити виразний і настроєвий образ. Показовим у цьому сенсі є портретне зображення громадського діяча, мистецтвознавця, Володимира Залозецького.

Цей портрет супроводжується текстом “Як я працюю. Володимир Залозецький” і відповіддю невтомного мистецтвознавця і критика на запитання про характер його роботи:
«Я не відчуваю, що я коли-небудь справді працював. Можливо, це пов’язано з тим, що я не міг працювати, коли був одержимий ідеєю. Тоді я не помічав, що працював…
Поки рішення не зовсім зрозуміле…, я буду працювати.
Як тільки підходжу до кінця, прощаюся без упорядкування, без прикінцевих фраз…
Як тепер тут».
Кожний з портретів, виконаних Леоном Копельманом, свідчить про те, що автор вправно володіє лінією. Вона виведена ним впевнено і безпомилково точно. Свої лінійні рисунки він не обтяжує зайвими деталями.

Нерідко він виводить лише одну лінію, але в ній — образ, характер, настрій… Так, наприклад, стрімка й легка лінія Копельмана утворює легкий, світлий, узагальнений рисунок у портреті Георга Дроздовського.
Зосередженим, з пильним поглядом зображує художник письменника й перекладача Альфреда Клюга.

Практично в кожному з цих портретів членів редакції переконливо звучить емоційний стан людини, а нерідко й характер.

Меланхолійним і неквапним автор сприймає Йозефа Бреттшнайдера.
Добродушним і усміхненим виглядає Клеменс Квятковський.

Еренкранц і Бріц Альбріх підкреслено занурені у редакційні справи.

Леон Копельман, працюючи у часописі, створив чимало портретів пересічних чернівчан.
Яскраве враження справляє передача психологічного стану старого бездомного містянина в портретній замальовці, виконаного Леоном Копельманом 1929 року.
Його художник зобразив на одній з чернівецьких вулиць. На наївне прохання Копельмана розказати про своє життя Адам сердито вибухнув: «У мене немає життя, і мого життя скоро не буде. Мені нема чого рятувати».

Адам. “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” від 24 лютого 1929 р.

24 лютого 1929 року “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” надрукувала текст “Троє літніх людей” з портретами, виконаними Леоном Копельманом.

Ті, хто живуть в тіні… Прогулянка нетрями нашого міста.

А “Czernowitzer Morgenblatt”, 6 травня 1928 року надрукувала малюнок Л. Копельмана
„Дитина вулиці, яка жебракує”, в якому прочитується напрочуд трепетний образ.
Робота Леона Копельмана в галузі газетної графіки мала продовження і в подальші роки. У середині 1960-х він працював позаштатним художником у редакції газети «Радянська Буковина». Зрозуміло, що малюнки тих часів відбивають популярну тематику радянської дійсності.

1932 рік — твори Копельмана вперше на виставці «Осінній салон»
Талант Копельмана-графіка цікавив критиків і зачудовував відвідувачів виставок 1930-х років “Осінній салон”.
Про його твори читаємо в часописах тієї пори:
“Лео Копельман — цікава особистість. Його кольори досить сучасні. Малюнки пером, гравюри на дереві свідчать про багатогранність художника. Він … розповідає, яким він є як митець і що він переживає. Він талановита людина” (“Czrnowitzer Morgenblatt”, 1932 р. за 9 жовтня).

„Der Tag” 30. 10 1932 р. відмічала:
„Ви вперше зустрічаєте Лео Копельмана на виставці, і ви вражені талантом, який створює надзвичайно важливі графічні роботи. Вони торкаються глибоких переживань і найбільше дивують”. …„Бичування” та „Зняття з хреста” є найбільш приємним здивуванням. “…Графіка Копельмана вирізняється цікавою інтерпретацією цих класичних мотивів”.
А оглядач газети “Czernowitzer Allgemeine Zeitung” (8 жовтня 1932) підкреслив, що “на цій виставці Лео Копельман йде своїм шляхом. Кожна з експонованих його гравюр на дереві є певним чином революційним проявом, образи звучать творчо, а виконання є енергійним і впевненим”.

Талант Копельмана в галузі промислової графіки (реклама, етикетки, афіші, екслібриси) також збагатив його різноманітну спадщину.
Кілька творів рекламного характеру свідчать про зразкову образну виразність і блискуче володіння технічними прийомами: як манерою узагальнення зображення, так і оповідністю.

Реклама до каталогу книжок. 1937 р.

Творчість Леона Копельмана була напрочуд плідною. Художник невтомно працював протягом життя. Але, як відомо, характер його творчості поступово набував іншого забарвлення.
Є підстави пояснювати це його власними компромісними установками з огляду на радянську реальність заради можливості спокійно працювати.
Також існувала обставина, яка змінила не лише його творче життя, а й приватне. У похилому віці Леон Копельман отримав дуже важкий удар долі.
Про це повідомляла газета “Die Stimme”: “Його дружина Гіна, уроджена Воллох, померла від підступної хвороби. Протягом десятиліть вона була вірним, відданим товаришем, яка часто давала йому дуже цінні життєві поради та добрі напуття у творчості”.

Леон Копельман. Портрет Гіни Германівни. 1971 р. ЧХМ.

Поховання на Єврейському кладовищі. Чернівці. “Гіна Г. Копельман. Незабываемая подруга жена, любимая мамочка. Ушла от нас 20 апреля 1970 г.”.

“Горе вразило Леона Озіасовича дуже сильно. Стан його серця помітно погіршився. Через аритмію та утруднене дихання йому доводилось тижнями бути в ліжку. Але він не втратив мужності жити. Властивий йому оптимістичний погляд на життя давав сили продовжувати справу. “У цей період художник створив понад 50 картин”.

Копельману-художнику стало сили людини, яка вивищується над буденністю і має талант бачити світ об’єктивно, природу сприймати як даровану небом нікому непідвладну гармонію.

Чернівці. Вулиця. 1950-і роки. Осіння зарисовка. 1979

На знак пам’яті про митця, який покинув цей світ 1982 року, чернівецька газета “Die Stimme” від 1 червня 1983 року у публікації “In memoriam. Leon Koppelmann” відгукнулась з виключною теплотою і повагою. Йдеться в ній не лише про творчий і життєвий шлях Леона Копельмана, а розповідається, якого чутливого серця була ця надзвичайно інтелігентна, делікатна і талановита людина: “…Друзі та знайомі захоплювалися не лише художником, а й Копельманом як особистістю. Він давав поради та підтримку багатьом художникам-початківцям.
Він був усім добрим порадником. Його оригінальний гумор, його дотепні короткі вислови та, перш за все, його безкорисливість, готовність допомогти притягували багатьох. Люди з усіх верств суспільства часто відвідували його будинок.
Розмова з ним була особливим досвідом, навіть якщо йшлося про банальні речі. Все це сприяло тому, що всі його поважали та шанували”.

Лист дочки Леона Копельмана з Техасу
1 квітня 1997 року чернівецький часопис “Die Stimme” повідомив про лист, який надійшов до редакції з Техасу від Клавдії Боксінер — дочки Гіни та Леона Копельманів.
(Свого часу вона навчалась у чернівецькій СШ №4 та Чернівецькому університеті. 1992 року вона з чоловіком емігрували з Чернівців до США).

Довідково: За даними 2023 року Клавдія Боксінер Копельман мешкає в місті Форт-Верт, Техас, США. В Америці також проживають її два сини та дочка).

Запис про неї читаємо в документі від 1942 року про склад родини Леона Копельмана.

Декларація від 18 серпня 1942 р.за підписом представника поліції м. Чернівці.
Зміст запису:
“Koppelmann Leon. Cernauti, Str. Pictor Knapp, Nr.7 (тепер вул. П. Чубинського).
Копельман Леон, 38 років, кресляр-графік, диплом; Копельман Ребека, дружина, 38 років, домогосподарка; Клавдія Герміна, дитина, 2 роки; Озіас, батько, 79 років; Альбіна, мати, 68 років, домогосподарка.

На жаль, лист Клавдії Боксінер був відтворений у газеті у скороченому вигляді: “Він був відомим художником, мав кілька особистих виставок та його твори знаходяться в музеях Києва, Москви та Чернівців. Після його смерті у його рідному місті відкрито велику виставку”.
Оглядаючи творчий шлях талановитого чернівецького митця Леона Копельмана, переконуємось, що він був надзвичайно освіченою людиною і талановитим художником. Він змолоду пильно вдивлявся в життя, осягаючи та аналізуючи його духовну сутність і завжди творив у пошуках образних вирішень та пластичного відтворення життєвої гармонії.
Сьогодні з багатою спадщиною графіка і живописця практично в повному обсязі є можливість ознайомитись у Чернівецькому художньому музеї. Твори митця пропонуються для огляду в постійній експозиції та тимчасових виставках, які періодично відкриваються в окремих залах. Науковці музею, чернівчани та гості міста завжди будуть вдячні пані Шарлотті Зільберштейн, вдові художника, яка дбайливо зберегла понад 400 творів та архів Леона Озіасовича Копельмана і в перші роки створення музею передала їх на зберігання і для дослідження.

Леон Копельман. Автопортрет. 1920-і роки
Леон Копельман. Фото А. Стрельнікова.

Поховання на Єврейському кладовищі. Чернівці
Художник Леон Озіасович Копельман
1904-1982
Копельман Шарлотта
1920-

Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця, членкиня Національної спілки художників України

Запис З невідомого про Леона Копельмана: його малюнки та родину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

(До 70-річчя від дня народження Григора МАЦЕРУКА (20.02.1954 – 2.03.1981)
Ці рядки із оповідання журналіста, молодого письменника згодом стали символічним зверненням до нього, до його пам’яті. Усього 27 років земного життя доля вділила Григору Мацеруку, який найбільше любив три маленькі батьківщини у нашій великій Україні – Волинь, бо там народився, Львівщину, бо там здобував вищу освіту й знайшов свою другу родину, Буковину, бо тут розпочинав свою творчу роботу. Точніше – трудову біографію, працюючи в газеті «Молодий буковинець». Із задоволенням їздив у відрядження по всій Буковині й відчував особливу радість від нових знайомств, враження від яких виливалися у щирі розповіді на газетних шпальтах. А до творчості брався ще зі шкільних літ – писав вірші, друкувався на сторінках Любешівської та Іваничівської районних газет, у студентські роки облюбував «малу прозу», а згодом з’явилися й рукописи з оповіданнями, повістями…
Він творив їх особливо одержимо. Тож залишив у спадок чималий творчий доробок. Частина його творів увійшла до книги «Заповідаю довго жити», яка побачила світ у київському видавництві «Радянський письменник» посмертно (1983 р.). Чимало з них публікувалися у місцевих та всеукраїнських часописах. Кілька новел видрукувані й у хрестоматії «Письменники Буковини».
«Молоденький же він був, як той цвіт яблуні», – якось згадувала одна мати свого сина. Істину про молодість цвіту мати відкрила своїм тяжко зболеним серцем, бо цвіт не може знати старості, коли б він не цвів – ранньої весни чи навіть під осінь. І згадав я це болісне порівняння, коли прочитав оповідання Григора Мацерука, об’єднані назвою «Заповідаю довго жити», –написав у передмові до книги Андрій М’ястківський. Не тільки він, а й інші письменники, журналісти, критики, прості читачі звертали увагу на цю назву. Адже коли людині щойно минуло двадцять «з гаком», хіба складає вона такий «заповіт»?
Ось і доволі промовисту назву до книги «По кому росте трава», що побачила світ 2005 року у Видавничому домі «Букрек», ми взяли із папки з рукописами автора – Григір мріяв про таку книгу й готував до видавництва. Розумів, що слово, закарбоване в книжкових рядках, навіть довговічніше, ніж гранітний пам’ятник. Устами свого героя він вивів просту філософію людського життя: «По добрих людях, коли вони помирають, хоч травичка на пам’ять росте…», що спростовує байдужу обивательську позицію «Після мене хоч трава не рости!..».
У передмові до книги, яка вміщає майже всі твори, що залишилися в родині, письменник, друг Григора Мирослав Лазарук, зокрема, згадує: «…Григір квапився, але не робив це поспіхом, абияк – тільки б збутися, ніби усвідомлював: часу на вдосконалення слова Бог йому не відведе. Тому писав і впорядковував рукописи ретельно, виважуючи все до найменших дрібниць»…
Він поспішав жити, наче повірив у циганчине пророцтво про відміряні йому земні 27 років. Він наче випереджав свій час і свій вік, зрілим, надто дорослим поглядом оцінюючи світ. Він любив людей, природу, кохався в літературі, особливо імпонувала йому творчість Григора Тютюнника, якому присвятив кілька своїх новел. З якою любов’ю Григір описував рідні місця своєї малої батьківщини, як щиро представляв своїх ліричних героїв, схожих на земляків-волинян, друзів по студентській лаві Львівського журфаку, чернівецьких приятелів! У своєму ранньому вірші «Звертання до лелеки», будучи старшокласником, він написав: «Відлетиш, як весна лиш настане…». Навряд, чи думав тоді, що сам відлетить у вічний вирій другого березневого дня. Так несподівано. Недописавши, недоспівавши, недолюбивши…
…А тепер, і через понад чотири десятки років, ми озиваємося до нього. Нашою незагойною, незнищенною пам’яттю. Книгами, які читають не тільки його ровесники, а й молоде покоління, публікаціями в газетах, літературними читаннями його пам’яті, організованими друзями з Волині, вечорами пам’яті в Чернівцях, премією ім. Івана Бажанського, якої удостоєний посмертно, дипломними роботами, тематичними уроками-портретами, незабутніми спогадами в родинному й дружньому колі. «Щоб усе живе до тебе озивалося!».
Валентина МАЦЕРУК, Артем МАЦЕРУК.

Микола БУЧКО
Ти нам потрібний…
Пам’яті Григорія Мацерука
«Ти нам потрібний, –
казали, –
потрібний!»
І – по барлогах,
аж мокрі,
носили
Зерна душі його
теплі й добірні

В лантухах чорних.
І – знов голосили:
«Ти нам потрібний!»
Приходили.
Брали.
Ще й дивувалися:
скільки у нього?!.
Легше йому тої миті ставало –
Ніби у пазусі… чорта… чи Бога…
Легше ставало.
Полегшало зовсім…
Вже на столі –
не на втомливій лаві…
Справді не голі (праворуч) й не босі.
В шані зігріті (ліворуч), у славі…
Тиша –
тихіш од найбільшої тиші,
Мати самує,
мов сон,
в узголів’ї.
«Ти нам…» – повторюють в закутках миші. –
… нічого взяти – то й зайве прислів’я».

Мирослав ЛАЗАРУК
Григорію Мацеруку

* * *
Дощівка, змиваючи з плит мовчазних
Непевні пилини, наймення і дати,
Зникає між ними в глибинах земних.
В тобі воскресає. Й дощиськом лапатим

Стоїш ти у вікнах моїх, як в очах.
О, як я лякаюсь холодної з’яви,
Я днюю і сплю при розквітлих свічах
І скапую воском гарячим на трави…

Як швидко усе заростає між нас
Колючим в’язким непоступливим глодом.
Життя постає без оманних прикрас,
Й тоді я «ніщо» зрозуміти не годен.

І плити холонуть. І навіть рука
Теплом їх ніколи уже не засвітить…
Дощівка неквапна важка і гірка
Тепло забирає, щоб землю зігріти.

* * *
… звідти не чекають і не кличуть,
Звідти – тільки трави до колін.
Квітами дрібненькими кигичуть
І віщують забуття і тлін;

Трави не зривають і не косять,
Їх лишень утоптують назад.
А вони ні плачуть, ні голосять
І ростуть ні рівно, ані вряд…

Я благав їх, ставши на коліна,
І молив, щоб більше не росли.
Та земля німіла, мов нерідна, –
Трави не рости тут не могли.

І хрести чорніли, як монахи,
Хто їх дерновинням вперезав?
І витали невідомі птахи,
І тремтіла янгольська сльоза…

Чернівці, 1988 р.

Олег ПОТУРАЙ
У вирій
Григорію Мацеруку

Покидають поети цю землю праведно-грішну.
А, можливо, як птахи, лишень відлітають до вирію?
Не повернуться більше у весну тривожну торішню
Ані сном, ані дійсністю, ані навіть чиєюсь вірою.

Перед їхнім відльотом лунає музика чинно.
Не затихає, доки вони не зникають в далечі.
То в дорогу останню проводжає їх Батьківщина,
Тихо струни торкає, щоб не чулося каркання галичі.

Тихо струни торкає… В них задума важка осіння.
Батьківщина стоїть скорботно край полів
із сірими стернями.
Так нелегко їй проводжати свого коханого сина –
Проводжати, завчасно знаючи,
що не буде йому повернення.

Покидають поети цю землю. Поети, де ви?
Чи в краю безтілесному будете справді вдома ви?
Не до спокою прагнули, щастя немає в Едемі.
Нащо ж правду і щирість лишили
невтішними вдовами?

Ані слова. Мовчать. Посмутніло дивляться трохи.
Ані слова. Мовчать. Посміхаються тільки молодо.
І мовчанням своїм відкривають безкрайню дорогу
Від короткого літепла до безмежно тривалого холоду.

І коли не стає їх, по-новому оцінюєш тишу.
Світла пам’ять про них на це кожному право дає.
Покидають поети цю землю праведно-грішну
І відходять у землю, що єдино лишається праведною.

Луцьк. 1981.

Валентина МАЦЕРУК
СТАРІ ЛИСТИ
Г.М.

Старі листи, пожовклі вже від часу.
Рядки і букви, писані думки.
І почуття, неначе вже не наші,
Бо за плечима – вже роки й роки…
Старі листи. Забуте вже кохання –
Немов було чи снилося колись –
Пішло в ту даль, де бачились востаннє.
В тім почутті ми так й не набулись.
Старі листи – як доторки до серця,
Як повінь спогадів, що хлинула на мить.
В душі – чуттів невисохлі озерця,
Хоча здавалося: давно вже не болить.
Старі листи… Немає адресата,
Нема адреси, і конверт зотлів.
Лишилися в рядках наші цитати.
Напевно, ти колись мене любив…
10.02.2024

P.S.
Замість епілогу:
70-річчю від дня народження Григора Мацерука приурочено книжково-документальну виставку «Щоб усе живе до тебе озивалося», оформлену відділом краєзнавства Чернівецької обласної наукової бібліотеки ім. М.Івасюка, що містить майже 70 джерел інформації: книги Г.Мацерука, літературні збірники, газети та журнали, де друкувалися окремі його оповідання, статті в буковинській і волинській періодиці про письменника, журналіста, досьє (ксерокопії низки публікацій), його ранні поезії та присвяти пам’яті Григора від буковинських поетів. Та унікальною частиною експозиції є люб’язно надані родиною документи – рукописи Григора, серед них і вірші, та листування з видавництвами. І символічно, що саме в день дарування книг відділ отримав неоціненний дарунок – першу книгу «Заповідаю довго жити», якої у фонді не було.

Запис «ЩОБ УСЕ ЖИВЕ ДО ТЕБЕ ОЗИВАЛОСЯ…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні, 6 липня, 155 років тому народилася Августа Кохановська – перша в краї жінка-художниця, життя і творчість якої тісно пов’язані з полікультурним середовищем Чернівців на зламі ХІХ – ХХ століть. З нагоди цієї дати у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї відбудеться мистецький захід «Олівцем, пензлем і пером…», а також презентація виставки «Мистецька спадщина Августи Кохановської».

Творчість Августи Кохановської є цікавою для дослідження та вивчення не тільки мистецтвознавцям та науковцям, але всім тим, хто хоче пізнати минуле, доторкнутися до витоків самобутності та неповторності буковинців, що, до слова, яскраво розкривається в роботах талановитої малярки, яка шукала і знаходила натхнення у природі Буковини, в побуті та творчості народу, виокремлюючи золоте зерно духовної культури та вміло доносячи до нас у своїй спадщині.

Працівники музею пропонують разом поринути у творчий світ Августи Кохановської, щоби краще зрозуміти її як людину, як творчу особистість, а зрештою – й ту епоху, той світ, що оточував її, то пестячи, то випробовуючи на стійкість…  Вони також обіцяють, що буде дуже цікаво, бо творчість цієї тендітної жінки з імператорським іменем, яке означає Велична, без перебільшення, особливо щемлива і талановита.

«Версії», завдяки мистецтвознавці Тетяні ДУГАЄВІЙ, постійно зверталися до життя і творчості видатної буковинської мисткині. Протягом останнього часу у минулому директорка Чернівецького художнього музею пані Дугаєва дослідила чимало нових сторінок з біографії відомої краянки, встановивши втрачені дати, з’ясувавши певні  обставини. Та крапки на цьому дослідниця не ставить. Сподіватимемося, їй вдасться дослідити останній рік життя художниці та причину її ранньої смерті…

Ось кілька посилань на найсвіжіші дослідження Тетяни Дугаєвої:

https://versii.cv.ua/news/znajomstvo-z-ranishe-nevidomymy-tvoramy-kohanovskoyi/61985.html

https://versii.cv.ua/vydatna-hudozhnytsya/avgusta-kohanovska-145-rokiv-vid-dnya-narodzhennya/61875.html

«Версії»

Запис На зустріч з Величною Кохановською… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За багаторічну сумлінну працю у царині розвитку українського образотворчого мистецтва та архітектури, видатний особистий внесок у справу популяризації кращих взірців національної культури в Європі та світі, активну пропаганду української національної ідеї та свідому патріотичну позицію Темістокля Вірсту нагороджено (посмертно) Почесною відзнакою Чернівецької обласної ради «За заслуги перед Буковиною». Таку ж відзнаку отримає і його дружина Орися Вірста.

Дякуємо організаторам і художникам за чудову виставку.

Більше фото з відкриття виставки за посиланням: «ПОТІК СВІДОМОСТІ» – ВІДЗНАЧЕННЯ 100-OЇ РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТЕМІСТОКЛЯ ВІРСТИ

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Темістокль Вірста – мистецький проєкт «Потік свідомості» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про те, як відзначили цю визначну дату на Буковині та про життя  американської співачки українського походження Квітки Цісик, якій 4 квітня 2023 року виповнилося б 70 років від дня народження, розповідає наукова співробітниця Чернівецької обласної бібліотеки Любов Шилюк.  

Вона народилася і все життя прожила у США. Її голосом захоплювався весь американський шоу-бізнес – він унікальний, його важко сплутати з будь–яким іншим – несильний, але проникливий, трішки щемливий і якийсь невагомий, наче витканий із найтонших ноток і почуттів, зі щирості, журби і небесної радості. Раз почутий, він глибоко западає в серце, щоб розбудити там найпотаємніші струни душі, які вже ніколи не змовкнуть. Так співають тільки янголи, які на деякий час спускаються на землю, щоб дати змогу смертним почути голос Вишніх Сфер.

Квітка Цісик для багатьох своїх співвітчизників була втіленням американської мрії, адже народилася та прожила своє життя у Нью-Йорку.  Донька повоєнного емігранта зі Львова, професійного скрипаля, в минулому — концертмейстера Львівської опери, Володимира Цісика, вона змалечку виростала в атмосфері музики й мистецтва. Родина була відомою в середовищі інтелігенції міста.

З чотирьох років батько почав учити своїх доньок Квітку та Марію грі на скрипці та фортепіано. Марія пізніше таки стала відомою піаністкою і свого часу була навіть директором консерваторії у Сан-Франциско, вела майстер–класи у Карнегі–Холі. Квітка ж, крім гри на скрипці, серйозно захоплювалася балетом, співала в хорі, була пластункою – їздила у табори в гори, де вивчала українські пісні, звичаї і обряди.  Закохалась в українську пісню на все своє коротке життя. Здобула світову славу і стала Легендою.

Справжня американська слава чекала Квітку Цісик на теренах рекламного бізнесу. З початку 80–х вона стає однією з найдорожчих виконавиць джинглів — рекламних мотивів для радіо й телебачення. За допомогою її витонченого співу створювали собі акустичний імідж корпорації Coca–Cola, American Airlines та авіакомпанія «Дельта», Sears, Safeway, Starburst, «Макдональдз» тощо. З 1982–го й до своєї смерті Кейсі Цісик залишалася єдиним голосом компанії Ford Motors.

…Цікаво, що Квітка разом зі своїм чоловіком відкрили музичну студію в Нью-Йорку, де записувалися композиції у виконанні Френка Сінатри, Джона Леннона, Мадонни. Але саму Квітку не покидала мрія про велику сцену. От тільки пробитися в американському шоубізі, не маючи ні мільйонних статків, ні впливових покровителів, ні вміння переступати через рамки моралі, було вкрай важко. Але їй це вдалося!

До ювілею співачки відділ мистецтв ЧОУНБ ім М. Івасюка в творчій співпраці з Вокальною студією Тетяни Петришиної та Будинком естетики та дозвілля м. Чернівці організували та провели благодійний концерт-посвяту «Музика звучить…»,  в якому звучали пісні із репертуару видатної співачки.

У 1978 році пісня “You light up life” «Ти осяюєш моє життя», яку виконала Квітка Цісик в однойменному фільмі, отримала «Оскар» і «Золотий глобус». Пісня також була номінована на «Греммі» у категорії «Пісня року». Для всіх присутніх на концерті цю пісню виконала буковинська співачка, засновниця та викладачка «Вокальної студії», лавреатка численних міжнародних та всеукраїнських конкурсів, володарка «Золотої квітки»  Міжнародного вокального конкурсу ім. Квітки Цісик  – Тетяна Петришина.

Квітка Цісик записала два україномовні альбоми – «Квітка» у 1980 році, а також «Два кольори» у 1989-му. Це їй коштувало близько 200 тисяч доларів. Для їхнього запису вона наймала кращих музикантів Нью-Йорка, акомпанувала Квітці її рідна сестра Марія, а правильну українську вимову ставила мама. Обидва україномовні альбоми були високо оцінені критиками та номіновані на премію «Греммі» в категорії «сучасний фольк». От тільки з бізнесової точки вони виявилися провальними, оскільки не повернули затрачених 200000 доларів. Натомість в Україні ці альбоми викликали фурор. Оскільки ввозити їх офіційно було заборонено, люди пересилали диски нелегально і підпільно слухали їх у своїх домівках, передаючи з рук у руки.

Однак була в Квітки Цісик одна, зовсім не американська, заповітна мрія — віддати данину поваги народові, який виплекав її родовід, землі, де вона ніколи не була, але чий голос змалечку бринів у її серці.

…Всі учасники  благодійного концерту “Музика звучить…” із вдячністю до ЗСУ та щирим бажанням допомогти збору грошей на нагальні потреби військовослужбовцям 10-ої ГШБ “Едельвейс” відгукнклись на пропозицію своєї викладачки вокалу Тетяни Петришиної. Роман Савіцький, Галина та Марина Ткачук, Марина Щербак, Яна Балацко, Сергій Яковчук, Анна-Крістіна Стрежак, Міра Чепеленко прониклись творчістю співачки, а тому щиро й з любов’ю демонстували свій спів, дарували радість та насолоду присутнім.

У концерті прозвучали українські хіти у виконанні вихованців студії: “Пісня про рушник” Платона Майбороди та Андрія Малишка, “Коли заснули сині гори”  Анатолія Кос-Анатольського, “Черемшина” Василя Михайлюка та Миколи Юрійчука, “Місто спить” Ігоря Шамо та Бориса Палійчука, “Два кольори” Олександра Білаша та Дмитра Павличка, “Чорнобривці” Володимира Верменича та Миколи Сингаївського, “Коханий” Ігоря Білозіра та Петра Запотічного, а також українські народні пісні “Гандзя”, “Ой, не світи, місяченьку”, “Ой, заграли музиченьки”, “Стоїть гора вискоая” та лемківська народна пісня “Ой верше, мій верше”.

Квітка Цісик побувала в Україні лише один раз. У 1983 році вона приїхала із мамою до Львова, та ця поїздка не афішувалася і була майже таємною.

У радянській Україні Квітка Цісик була негласно заборонена, оскільки у її репертуарі були пісні УПА та січових стрільців. Після проголошення Україною незалежності Цісик планувала приїхати з концертом, втім, цей задум так і не здійснився.

Єдине відеоінтерв’ю з Цісик українською мовою записав на той час керівник музичного ансамблю «Червона рута» Олександр Горностай. У 1992 році під час візиту до США йому вдалося зустрітися з Квіткою та згодом опублікували це інтерв’ю в газеті «Українська правда. Життя».  Фрагменти цього інтерв’ю увійшли до документального фільму «Квітка. Голос у єдиному екземплярі», знятого телеканалом «Інтер» до 60–річчя співачки.

У 1992 році лікарі повідомили Квітці про діагноз – рак молочної залози. Відміряли їй кілька місяців життя, які тривали сім років. Скільки дозволяло здоров’я, Квітка Цісик продовжувала співати. Навіть виношувала мрію записати третій україномовний альбом. Втім здійснити задумане не встигла. А остання пісня, яку виконала Квітослава, стала пророчою: «Чути: кру! кру! кру! В чужині умру. Заки море перелечу, Крилонька зітру…».

Квітка Цісик померла, не доживши п’ять днів до свого 45-річчя.

На жаль, час перебування на землі Великого Таланту часто буває дуже обмеженим.

У 2008 році в Києві відбувся перший вечір пам’яті співачки. Пізніше у Львові відбувся Міжнародний конкурс українського романсу імені Квітки Цісик, там же у Львові на будинку, де жили її батьки, відкрито меморіальну дошку та є музей співачки. Вулиці Квітки Цісик з’явилися у Львові, Хмельницькому, Вінниці, Полтаві та Києві.

В Україні діють благодійні проєкти, вокальні конкурси пам’яті Квітки Цісик, зокрема «Незабутня Квітка» – масштабний проєкт, присвячений співачці.

Її творчий доробок свідчить про щиру душу, всеохоплюючу любов, міцність характеру та відданість українському корінню.

На закінчення благодійного концерту всі учасники та глядачі в залі співали пісню Володимира  Івасюка ” Я піду в далекі гори”.

Спільне фото на згадку учасників концерту.

Любов Шилюк, наукова співробітниця Чернівецької обласної бібліотеки  

Від «Версій»: Модерувала благодійний концерт-посвяту авторка ідеї Любов Шилюк.

Запис Сьогодні легендарній Квітці Цісик було б 70 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Привітати артистку зі святом прийшли друзі, колеги, рідні, шанувальники таланту дуету «Писанка».

Народні артисти України, лауреати міжнародної премії «Дружба», літературно-мистецької премії ім.С.Воробкевича, нагороджені медаллю «Божої Матері», орденами «За заслуги» ІІІ ступеня та Княгині Ольги, знаком «Відмінник освіти України», почесні громадяни Буковини, м.Кіцмань, нагороджені відзнаками «За заслуги перед Коломийщиною», «На славу Чернівців», медаллю «За благодійну діяльність», грамотою та медаллю Верховної Ради України «За заслуги перед Українським народом».

З давніх-давен пісня для нашого народу була оберегом. Починаючи з маминої колискової, вона супроводжувала кожного упродовж усього життєвого шляху, закликала весну та кохання, просила в долі щастя для молодят та здоров’я і достатку для усієї родини, втілювала сум та біль, дарувала втіху та розраду. Під час війни пісня, народне мистецтво піднімає бойовий дух.

Дякуємо за українську пісню, за талант, натхнення, патріотизм, за прекрасний концерт. Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями. Більше фото з концерту за посиланням – «ТИ МОЯ ЛЮБОВ» – ДОБРО І СИЛА ВІД ДУЕТУ «ПИСАНКА»…

Браво, шановні Оксана Савчук та Іван Кавацюк!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Ти моя любов» – ювілейний концерт дуету «Писанка» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Достаток, високі звання чи свобода – що робить нас щасливими? Три століття тому відповідь на ці питання шукав мандрівний український філософ Григорій Сковорода.

«У пошуках щастя» – так називається театралізована розповідь, яку можна буде побачити завтра, 3 грудня, у Чернівецькому музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської. Втілюють її за творами Г. Сковороди та В. Шевчука.

Подорожні з театралізованої розповіді спілкуються про істинне щастя в житті. Рефлексують на погляди філософа, переймають його думки, інсценізують байки, твердо говорять про північного сусіда як одвічного ворога для України. Вони згадують важливі моменти з життя і творчості Григорія Савича: створення музики, написання «Поектики», викладання у Харківському колегіумі.

Відповіді «українського Сократа» спонукають ставити запитання. Про філософа, до світу чи собі – у кожного по-своєму…

Режисерка-постановниця – народна артистка України Людмила Скрипка.

Музичне оформлення – головний диригент Володимир Шнайдер.

Початок театралізованої розповіді о 17:30.

Довідково: Через пряме влучання російської ракети було знищено Національний літературно-меморіальний музей Григорія Савича Сковороди у селі Сковородинівка, що на Харківщині. Його планують відновити, – пише команда музею на сторінці у Facebook cutt.ly/p1mfPug

Запис Завтра, 3 грудня, у театрі відбудеться постановка, присвячена 300-річчю Сковороди спершу з'явиться на Медіа-Версії.