(До 70-річчя від дня народження Григора МАЦЕРУКА (20.02.1954 – 2.03.1981)
Ці рядки із оповідання журналіста, молодого письменника згодом стали символічним зверненням до нього, до його пам’яті. Усього 27 років земного життя доля вділила Григору Мацеруку, який найбільше любив три маленькі батьківщини у нашій великій Україні – Волинь, бо там народився, Львівщину, бо там здобував вищу освіту й знайшов свою другу родину, Буковину, бо тут розпочинав свою творчу роботу. Точніше – трудову біографію, працюючи в газеті «Молодий буковинець». Із задоволенням їздив у відрядження по всій Буковині й відчував особливу радість від нових знайомств, враження від яких виливалися у щирі розповіді на газетних шпальтах. А до творчості брався ще зі шкільних літ – писав вірші, друкувався на сторінках Любешівської та Іваничівської районних газет, у студентські роки облюбував «малу прозу», а згодом з’явилися й рукописи з оповіданнями, повістями…
Він творив їх особливо одержимо. Тож залишив у спадок чималий творчий доробок. Частина його творів увійшла до книги «Заповідаю довго жити», яка побачила світ у київському видавництві «Радянський письменник» посмертно (1983 р.). Чимало з них публікувалися у місцевих та всеукраїнських часописах. Кілька новел видрукувані й у хрестоматії «Письменники Буковини».
«Молоденький же він був, як той цвіт яблуні», – якось згадувала одна мати свого сина. Істину про молодість цвіту мати відкрила своїм тяжко зболеним серцем, бо цвіт не може знати старості, коли б він не цвів – ранньої весни чи навіть під осінь. І згадав я це болісне порівняння, коли прочитав оповідання Григора Мацерука, об’єднані назвою «Заповідаю довго жити», –написав у передмові до книги Андрій М’ястківський. Не тільки він, а й інші письменники, журналісти, критики, прості читачі звертали увагу на цю назву. Адже коли людині щойно минуло двадцять «з гаком», хіба складає вона такий «заповіт»?
Ось і доволі промовисту назву до книги «По кому росте трава», що побачила світ 2005 року у Видавничому домі «Букрек», ми взяли із папки з рукописами автора – Григір мріяв про таку книгу й готував до видавництва. Розумів, що слово, закарбоване в книжкових рядках, навіть довговічніше, ніж гранітний пам’ятник. Устами свого героя він вивів просту філософію людського життя: «По добрих людях, коли вони помирають, хоч травичка на пам’ять росте…», що спростовує байдужу обивательську позицію «Після мене хоч трава не рости!..».
У передмові до книги, яка вміщає майже всі твори, що залишилися в родині, письменник, друг Григора Мирослав Лазарук, зокрема, згадує: «…Григір квапився, але не робив це поспіхом, абияк – тільки б збутися, ніби усвідомлював: часу на вдосконалення слова Бог йому не відведе. Тому писав і впорядковував рукописи ретельно, виважуючи все до найменших дрібниць»…
Він поспішав жити, наче повірив у циганчине пророцтво про відміряні йому земні 27 років. Він наче випереджав свій час і свій вік, зрілим, надто дорослим поглядом оцінюючи світ. Він любив людей, природу, кохався в літературі, особливо імпонувала йому творчість Григора Тютюнника, якому присвятив кілька своїх новел. З якою любов’ю Григір описував рідні місця своєї малої батьківщини, як щиро представляв своїх ліричних героїв, схожих на земляків-волинян, друзів по студентській лаві Львівського журфаку, чернівецьких приятелів! У своєму ранньому вірші «Звертання до лелеки», будучи старшокласником, він написав: «Відлетиш, як весна лиш настане…». Навряд, чи думав тоді, що сам відлетить у вічний вирій другого березневого дня. Так несподівано. Недописавши, недоспівавши, недолюбивши…
…А тепер, і через понад чотири десятки років, ми озиваємося до нього. Нашою незагойною, незнищенною пам’яттю. Книгами, які читають не тільки його ровесники, а й молоде покоління, публікаціями в газетах, літературними читаннями його пам’яті, організованими друзями з Волині, вечорами пам’яті в Чернівцях, премією ім. Івана Бажанського, якої удостоєний посмертно, дипломними роботами, тематичними уроками-портретами, незабутніми спогадами в родинному й дружньому колі. «Щоб усе живе до тебе озивалося!».
Валентина МАЦЕРУК, Артем МАЦЕРУК.
Микола БУЧКО
Ти нам потрібний…
Пам’яті Григорія Мацерука
«Ти нам потрібний, –
казали, –
потрібний!»
І – по барлогах,
аж мокрі,
носили
Зерна душі його
теплі й добірні
В лантухах чорних.
І – знов голосили:
«Ти нам потрібний!»
Приходили.
Брали.
Ще й дивувалися:
скільки у нього?!.
Легше йому тої миті ставало –
Ніби у пазусі… чорта… чи Бога…
Легше ставало.
Полегшало зовсім…
Вже на столі –
не на втомливій лаві…
Справді не голі (праворуч) й не босі.
В шані зігріті (ліворуч), у славі…
Тиша –
тихіш од найбільшої тиші,
Мати самує,
мов сон,
в узголів’ї.
«Ти нам…» – повторюють в закутках миші. –
… нічого взяти – то й зайве прислів’я».
Мирослав ЛАЗАРУК
Григорію Мацеруку
* * *
Дощівка, змиваючи з плит мовчазних
Непевні пилини, наймення і дати,
Зникає між ними в глибинах земних.
В тобі воскресає. Й дощиськом лапатим
Стоїш ти у вікнах моїх, як в очах.
О, як я лякаюсь холодної з’яви,
Я днюю і сплю при розквітлих свічах
І скапую воском гарячим на трави…
Як швидко усе заростає між нас
Колючим в’язким непоступливим глодом.
Життя постає без оманних прикрас,
Й тоді я «ніщо» зрозуміти не годен.
І плити холонуть. І навіть рука
Теплом їх ніколи уже не засвітить…
Дощівка неквапна важка і гірка
Тепло забирає, щоб землю зігріти.
* * *
… звідти не чекають і не кличуть,
Звідти – тільки трави до колін.
Квітами дрібненькими кигичуть
І віщують забуття і тлін;
Трави не зривають і не косять,
Їх лишень утоптують назад.
А вони ні плачуть, ні голосять
І ростуть ні рівно, ані вряд…
Я благав їх, ставши на коліна,
І молив, щоб більше не росли.
Та земля німіла, мов нерідна, –
Трави не рости тут не могли.
І хрести чорніли, як монахи,
Хто їх дерновинням вперезав?
І витали невідомі птахи,
І тремтіла янгольська сльоза…
Чернівці, 1988 р.
Олег ПОТУРАЙ
У вирій
Григорію Мацеруку
Покидають поети цю землю праведно-грішну.
А, можливо, як птахи, лишень відлітають до вирію?
Не повернуться більше у весну тривожну торішню
Ані сном, ані дійсністю, ані навіть чиєюсь вірою.
Перед їхнім відльотом лунає музика чинно.
Не затихає, доки вони не зникають в далечі.
То в дорогу останню проводжає їх Батьківщина,
Тихо струни торкає, щоб не чулося каркання галичі.
Тихо струни торкає… В них задума важка осіння.
Батьківщина стоїть скорботно край полів
із сірими стернями.
Так нелегко їй проводжати свого коханого сина –
Проводжати, завчасно знаючи,
що не буде йому повернення.
Покидають поети цю землю. Поети, де ви?
Чи в краю безтілесному будете справді вдома ви?
Не до спокою прагнули, щастя немає в Едемі.
Нащо ж правду і щирість лишили
невтішними вдовами?
Ані слова. Мовчать. Посмутніло дивляться трохи.
Ані слова. Мовчать. Посміхаються тільки молодо.
І мовчанням своїм відкривають безкрайню дорогу
Від короткого літепла до безмежно тривалого холоду.
І коли не стає їх, по-новому оцінюєш тишу.
Світла пам’ять про них на це кожному право дає.
Покидають поети цю землю праведно-грішну
І відходять у землю, що єдино лишається праведною.
Луцьк. 1981.
Валентина МАЦЕРУК
СТАРІ ЛИСТИ
Г.М.
Старі листи, пожовклі вже від часу.
Рядки і букви, писані думки.
І почуття, неначе вже не наші,
Бо за плечима – вже роки й роки…
Старі листи. Забуте вже кохання –
Немов було чи снилося колись –
Пішло в ту даль, де бачились востаннє.
В тім почутті ми так й не набулись.
Старі листи – як доторки до серця,
Як повінь спогадів, що хлинула на мить.
В душі – чуттів невисохлі озерця,
Хоча здавалося: давно вже не болить.
Старі листи… Немає адресата,
Нема адреси, і конверт зотлів.
Лишилися в рядках наші цитати.
Напевно, ти колись мене любив…
10.02.2024
P.S.
Замість епілогу:
70-річчю від дня народження Григора Мацерука приурочено книжково-документальну виставку «Щоб усе живе до тебе озивалося», оформлену відділом краєзнавства Чернівецької обласної наукової бібліотеки ім. М.Івасюка, що містить майже 70 джерел інформації: книги Г.Мацерука, літературні збірники, газети та журнали, де друкувалися окремі його оповідання, статті в буковинській і волинській періодиці про письменника, журналіста, досьє (ксерокопії низки публікацій), його ранні поезії та присвяти пам’яті Григора від буковинських поетів. Та унікальною частиною експозиції є люб’язно надані родиною документи – рукописи Григора, серед них і вірші, та листування з видавництвами. І символічно, що саме в день дарування книг відділ отримав неоціненний дарунок – першу книгу «Заповідаю довго жити», якої у фонді не було.
