Історія загиблого Героя з Буковини та його сім’ї
Іван Данський мріяв про щасливе життя для своєї родини на рідній землі. Прагнув дати своїм дітям гідне виховання, забезпечити їх усім необхідним. Разом з дружиною Тетяною вони відкрили власну сироварню в Чернівецькій області.
Проте, як тільки почалось повномасштабне вторгнення, Іван пішов добровольцем на фронт, щоб захищати свою країну, свою сім’ю, свою мрію про щасливе майбутнє. Воював на Донеччині. Допоки 9 січня 2023 року його життя не забрала війна.
Сльози скочуються по щоках, а руки стискають телефон, де на екрані – їх останнє спільне фото. Дружина загиблого військовослужбовця, Тетяна Данська, залишилась одна з двома дітьми та поділилась своєю історією про те, як війна жорстоко обірвала їхні сімейні плани, але не змогла зламати її силу духу.
Він завжди мріяв розвивати рідне село
Іван з першого класу жив у росії, проте завжди щиро любив Україну. Завжди розмовляв українською, навіть там, на чужині. Щоліта він приїжджав до свого села Бросківці в Чернівецькій області. Він мріяв показати, що можна жити, розвиватися та заробляти кошти на своїй рідній землі, не шукаючи кращої долі за кордоном.
Створення сімейної сироварні
У 2019 році ми з чоловіком відкрили власну сироварню в Чернівецькій області. До початку повномасштабного вторгнення успішно займалися сироварінням.
Ми переїхали до села. Іван засадив чималі ділянки полуницею, смородиною та іншими ягодами. Він також любив тварин, тож у нас з’явилося ще й чимале господарство: 50 курей різних порід, яких Іван сам виводив через інкубатор, 50 гусей, барани, свині. Це було дуже весело, адже я сама родом з міста Бердянськ Запорізької області, і нічого подібного у мене раніше не було.
Іван щиро любив природу, риболовлю. Він був різноплановою особистістю, але найбільшою цінністю для нього завжди була сім’я. Він мріяв дати своїм синам гідне виховання та навчання, — міцний фундамент для життя.
Складний сімейний період:
Чоловік уже мав свою сироварню, втілив свою мрію, яка успішно розвивалася. Я ж прагнула самореалізації. Тож ми вирішили пожити окремо, і я поїхала жити в Запоріжжя, де розпочала кар’єру тренера.
Навіть попри роздільне проживання, ми залишалися сім’єю. Підтримували зв’язок, спілкувалися, я допомагала чоловіку вести бізнес сироварні онлайн. Я жила окремо, але знала, що маю сім’ю, підтримку, що у моїх дітей є тато.
У січні Іван приїхав до нас. Забрав старшого сина Любомира і поїхав з ним до Чернівців, а потім у Буковель кататися на лижах. Ми ж з меншим Орестом залишалися в Запоріжжі. 24 лютого, коли розпочалася повномасштабна війна, я з молодшим сином була в Запоріжжі.
Іван пішов добровольцем
Коли почалось повномасштабне вторгнення, чоловік пішов на війну. На той момент він тільки недавно отримав українське громадянство, на яке так довго очікував.
Він воював на Донеччині, на передовій, тримав позицію. Коли йшов туди, казав, що це складна ділянка. 9 січня на їх позицію напали. Їх там було восьмеро, а росіян було під 70. Зрозуміло, що вісьмома людьми неможливо втримати таку кількість окупантів. У той день Іван загинув. Це сталося біля села Майорське, недалеко від Горлівки.
Окупанти знищили його життя та фіалки, які він так любив
Окрім тварин, Іван завжди любив рослини, а особливо – фіалки. У нашому будинку їх було неймовірна кількість, найрізноманітніших видів. Замовляв він їх завжди з Донецької області. Коли мені повернули телефон чоловіка, я знайшла в ньому чат з власницею магазину фіалок, у якої він часто купував квіти. Її останнє повідомлення було про те, що всі фіалки знищені російською ракетою, а вона сама була змушена евакуюватись.
Останній подарунок
Перед загибеллю він назамовляв дітям купу іграшок та одягу. Його не стало, а я все ще їздила на пошту забирати від нього подарунки. Неймовірно, але його останній подарунок прийшов рівно на мій день народження. Це була джинсовка з зображенням дівчини-українки та словами Лесі Українки: “Ні, я жива, я буду вічно жити. Я маю в серці те, що не вмирає”.
Діти та їх спогади про тата
Про смерть тата старший син Любомир дізнався одразу, коли про це повідомили мені. Він був поруч, я не могла стримати сліз та емоцій. У Любомира збереглося багато спогадів про тата: вони часто ходили разом у походи та на риболовлю. Вставали о 6-й ранку, готували всі свої снасті, яких було безліч. А ще тато любив пожартувати. Всі ці приколи Любомир, якому зараз 7 років, також добре пам’ятає. Він спокійний, врівноважений хлопчик та інколи ледве витримує свого молодшого брата :)
Молодшому зараз 3 роки, він дуже схожий на тата. Орест ще не розуміє, що таке смерть. На жаль, він зможе згадувати тата лише за фотографіями.
Тепер ми сім’єю живемо в Чернівцях, де похований чоловік. Я вирішила будувати життя саме тут, щоб це стало рідним містом для наших дітей.
Любомир ходить в українську скаутську організацію “Пласт” і їздить д мамою на вишколи (навчальні табори).
Про фонд “Діти Героїв”
Влітку ми з дітьми відпочивали в таборі, де познайомилися з дружиною загиблого військового, мамою двох діток. Вона розказала нам про благодійний фонд “Діти Героїв”, який допомагає дітям, що втратили батьків через повномасштабну війну, і щиро порадила подати заявку.
Завдяки цій пораді ми стали підопічними фонду. Спочатку отримали продуктову допомогу, потім медичну, а також канцелярські товари. Любомир завдяки фонду вивчає англійську мову. Напередодні Нового року діти отримали чудові сертифікати від Будинку іграшок, а молодший син отримав подарунок на день народження. Тож ми щиро вдячні фонду за підтримку та допомогу!
Не маємо здаватися. Ми ще не перемогли
Я сама працюю в департаменті соціальної політики. Робота тут мене рятувала. Бо дуже багато повʼязано з допомогою людям. У тому числі це і підтримка родин загиблих Героїв, їх дітей. Безліч заходів повʼязаних з благодійністю, зі зборами коштів для наших військових.
Тетяна з Польщі пригнала швидку до України. Далі ця швидка поїхала на Донеччину
Важливо продовжувати допомагати тим, хто на фронті: плести сітки, робити свічки, волонтерити, донатити. Адже це наш внесок у спільну боротьбу за нашу вільну та сильну Україну, про яку ми всі мріємо.
Емоції зараз наче гойдалки. То здається, що все жахливо і не справляюсь, то відчуваю свою силу і вірю, що можу з усім впоратися.
Кожна сім’я переживає горе по-своєму, немає єдиного правильного способу впоратися. Головне – не тонути в цій чорній дірі болю. Знаходити позитив. Жити далі. Адже наші чоловіки, брати, сини, пішли нас захищати, щоб ми жили щасливо.
Я прагну продовжувати втілювати в життя наші спільні з чоловіком мрії, тепер самостійно. Моя мета – дати своїм дітям щасливе дитинство та успішне майбутнє. А щоб у них було щасливе життя, у них має бути щаслива мама.
Я буду з гордістю нести пам’ять про їхнього тата-Героя, який віддав своє життя за Україну.
Фото надані фонду “Діти Героїв” родиною Данських
