Під час урочистого відкриття виставки скульптор і художник Іван Салевич дуже влучно зауважив: якщо у XIX столітті живописців приголомшила поява фотографії, то сьогодні перед мистецтвом постав новий виклик — Штучний Інтелект, який намагається витіснити практичне малярство. Та дивлячись на ці полотна, де у рельєфних мазках мерехтить вечірнє світло над Хотинською фортецею, а у сріблясто-зелених перламутрових натюрмортах засинає «Лавандовий сон», розумієш: жоден безликий цифровий алгоритм ніколи не замінить живу іскру людської душі та тактильну магію справжнього пензля.

Пагорби у Білівцях, де повітря стає густим від прохолодного, терпкого аромату, а земля одягає свої найвеличніші шати — безкрає море лілових, ультрамаринових та ніжно-бузкових відтінків. Цей край на два тижні став рідною домівкою та відкритим почуттям для понад двадцяти українських митців. Підсумком їхнього натхненного пленеру стала сьогоднішня виставка у Чернівецькому художньому музеї.

Особливо емоційним став виступ журналістки Людмили Чередарик, яка з великим захопленням говорила і про родину Гуцулів — Івана та Віктора. Саме вони стали головними організаторами цього мистецького свята. Завдяки їхнім зусиллям та бренду «LavandoVA mrija», село Білівці на два тижні перетворилося на затишний мистецький куточок. Вони створили для художників чудові умови, де запах нагрітої сонцем землі та тераси квітучої лаванди надихали на створення справжніх шедеврів.

Кожна з робіт  виставки –  це маніфест рукотворної краси, де колір вібрує залежно від кута зору, а фактура фарби зберігає тепло людських рук.

У музейній залі панував справжній рух. Глядачі не просто розглядали полотна, а довго стояли біля кожної роботи, роздивляючись густі мазки фарби, сперечаючись та ділилися враженнями. Багато хто фотографувався на тлі фіолетових пейзажів, намагаючись зберегти собі на згадку шматочок цього літнього настрою. І просто насолоджувалися моментом і спілкуванням із митцями…

Запис Лавандовий етюд Буковини: тактильна магія справжнього пензля… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Формат події — вільний діалог, без наперед заданих меж. Тарас Полатайко не читав лекцію — він імпровізував, розповідав, ставив запитання. У залі панувала камерність, а в темряві народжувалися асоціації, дискусії, невидимі нитки, що з’єднували глядача з історією мистецтва та з самим собою.

Йшлося не лише про витоки перформансу від Алфреда Жаррі й Хуго Балля  до Марселя Дюшана, Йоко Оно, Аллана Капрова чи Джорджа Мачунаса…, а й про його найрадикальніші прояви.

Особливе місце у розмові зайняла робота іспанського художника Сантьяго Сьєрра «Veterans in a Corner» — ветеран війни, що стоїть обличчям до стіни, спиною до глядача, в кутку галереї. Усе — мовчки. Усе — на межі. Цей проєкт був показаний ще до початку повномасштабної війни, але тепер сприймається зовсім інакше.

Воїн, що стоїть спиною до глядача, лицем до стіни, впродовж годин. Мовчки. У кутку. Між двома площинами. Це не образ жертви і не пафосного героя. Це, як на мене, перформативна присутність травми, тіла, витісненого досвіду. Візуальний, глибоко етичний шок. Чи справді це мистецтво? Чи допустимо «використовувати» ветерана? А може — це радше можливість сказати про те, чого не скаже текст чи фото? Саме такі питання ставилися на зустрічі. І саме в таких моментах відкривалася жива природа перформансу — не як відповіді, а як питання, яке не дає спокою.

Поруч обговорювався й інший приклад — простий рядок:
«Понеділок. Вівторок. Середа. Четвер. П’ятниця. Субота. Неділя.» Приклад, що спровокував дискусію від пані Світлани Вардеванян.
Це поезія? Текст? Перформанс? А може — ритм буденності, що вимагає паузи, уваги, осмислення?

На завершення — ще один, вже несценарний перформанс. На стіні BUNKER’а повільно рухався павук, і його присутність у напівтемряві несподівано стала жестом простору, що приймає, відкриває, діє. Відео цього «учасника» зустрічі збереглося — і це також перформанс, лише без імені автора.

Павук — мов жива скульптура, що прийшла нагадати: перформанс живе не лише у концепціях і галереях, а в кожному несподіваному жесті, в кожному дотику до простору, в акті входу, присутності, свідчення. Я навіть зафільмувала того павука і зрозуміла: я увійшла у простір BUNKER, у якому вже жили свої мешканці. Я стала гостею. І хоча мене запросив Тарас Полатайко, павук запросив ще раз. Це теж був перформанс.

Слухаючи Тараса Полатайка у просторі BUNKER, відчула, як з часом змінюється сприйняття: сьогодні більше схильна бачити в перформансі не відповідь, а запитання, не демонстрацію, а свідому присутність, яка лишає слід у свідомості — іноді тихий, як рух павука на стіні, іноді гучний, як погляд військового, ветерана, зачиненого у кутку.

Присутність стала ключовим словом. Перформанс — це не лише дія митця, а й стан глядача, який дозволяє події відбутися. Це мистецтво тиші, неспокою, виклику. Це пауза в рутині — така, як павук на стіні чи військовий у кутку. Ненав’язлива, але така, що лишає післясмак.

Освітній цикл «Мистецькі практики» лише розпочався. Попереду, напевно, розмови про інші форми сучасного мистецтва. Але вже зараз очевидно, що це буде не навчання в академічному сенсі, а занурення — у живу, дискусійну, часто провокативну атмосферу мистецького сьогодення.

Дякую художнику і чудовому, як на мене, лектору Тарасу Полатайку!

Більше фото з події за покликанням – Присутність як мистецтво. Перформанс у просторі BUNKER

ОГОЛОШЕННЯ

Мистецькі практики
Освітній цикл
Тараса Полатайка
Зустріч ІІ: Перформанс
Українські проєкти
Зустріч відбудеться 25 липня, 18:00 у BUNKER

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перформанс як мистецтво виклику і присутності: перша зустріч з Тарасом Полатайком у циклі «Мистецькі практики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Унікальна виставка поєднує образотворче й декоративно-ужиткове мистецтво та літературу. Експозиція вшановує великих творців української літератури Буковини – Юрія Федьковича, Ізидора Воробкевича та Ольгу Кобилянську. Виставка організована в рамках музейного проєкту «Літературно-мистецька Буковина». Це особливий мистецький проєкт, який уже понад десятиліття сприяє популяризації культурної спадщини краю та осмисленню її впливу на сучасне мистецтво», – Лариса Курущак, куратор виставки.

В експозиції разом із роботами знаних художників експонуються твори юних митців – Злати Крушельницької, Анни Лазарюк, Дарини Ніколаїшиної, Злати Мелещук.  Юні художниці – вихованці гуртка «Атр-терапія» Міського палацу дітей і юнацтва,  керівник Світлана Крачило. Доповнюють експозицію рідкісні друковані видання кінця XIX – XX століття та унікальні артефакти з приватної колекції Юрія Миська.

Сидір Воробкевич

РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! –
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!
1869

Мати таку свободу, щоби бути собi цiллю!
Передусiм бути собi цiллю, для власного духа працювати, як бджола; збагачувати його, збiльшати, довести до того, щоб став сяючим, прегарним, хвилюючим, зорiючим у тисячних красках!
Передусiм бути собi цiллю й обробляти самого себе, з дня на день, зроку до року. Рiзьбити себе, вирiвнювати, щоби все було складне, тонке, миле. Щоб не осталося дисгармонiї анi для ока, анi для серця, для жодного зi змислiв. Щоби жадоба за красою утихомирилася.
Бути передусiм собi цiллю, а опiсля стати або для одного чимсь величнимна в сi часи, або вiддатися працi для всiх. Боротись за щось найвище, сягаюче далеко поза буденне щастя…
Такий мiй iдеал.
Свобiдний чоловiк iз розумом – це мiй iдеал.

Ольга Кобилянська, “Царівна”

Рідний край

Там, де я родився, там мій рідний край;
Слави, щастя, долі, Боже йому дай!
Слави, щастя, долі, веселу годину,
Мир во віки вічні, мир на Буковину!
Там, де я родився, там мій рідний дім;
Слави, щастя, долі дай там, Боже, всім!
А найпаче нені і вітцеві мому,
Мир во віки вічні, мир у ріднім дому.

Юрій Федькович

«Мистецтво завжди було носієм важливих ідей, що формують нашу пам’ять, ідентичність та цінності. Виставка є своєрідним підсумком багаторічного дослідження мистецьких процесів Буковини, що дозволяє побачити, як змінювалося образотворче осмислення видатних письменників та громадсько-культурних діячів другої половини XIX – початку XX століття. Запрошуємо вас поринути в світ слова й образу, де література, історія та мистецтво зливаються в єдиний культурний простір і відкрити нові грані літературної спадщини Буковини через образотворчість», – Лариса Курущак

Ворог боїться нашої мови, бо знає: поки вона живе – живе Україна. Тож бережімо її. Говорімо нею. Читаймо нею. Думаймо нею. Бо поки звучить українська – ми непереможні. 

Більше фото з виставки за посиланням – До Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла»

Виставка триватиме до 9.03.2025.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис До відзначення Міжнародного дня рідної мови – виставка «Лицарі світла» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Василь Рябченко — український живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів, цифрових робіт та інсталяцій. Один із ключових художників сучасного українського мистецтва та «Нової української хвилі». Роботи Василя Рябченка періоду 1980-1990-х років, їх тематика, сюжети та масштабні формати започаткували новий напрям образотворчого мистецтва Одеси. Рябченко одним із перших в Україні почав працювати у жанрі інсталяції. Також з початку 1970-х художник активно експериментує з фотографією, яку, згодом, використовує в інсталяціях та колажах, а також застосовує як матеріал при написанні мальовничих робіт та створення цифрової графіки. 1996 року – «Кращий художник України» за підсумками арт-фестивалю «Золотий перетин». Цього ж року заснував творче об’єднання «Арт Лабораторія».

Сьогодні роботи Василя Рябченка зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами. Відбулася тільки одна персональна виставка, за яку художник отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року»

«Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика. Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність», – Василь Рябченко

Василь Рябченко народився 23 липня 1954 року в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. У 1969 році вступає до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова на відділення живопису. Від 1974 до 1976 — навчання як вільного слухача в ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді, а після повернення в Одесу — знайомство та дружба із Валентином Хрущем й одеськими «нонконформістами». У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Від  1987 — член Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України.

«Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає», – Василь Рябченко.

У 2009 році твір «Смерть Актеона» переосмислив син автора, художник Степан Рябченко. Рябченко-молодший створив цифрову версію сюжету у власній інтерпретації і згодом представив його на виставці двадцяти номінантів на премію PinchukArtCentre 2011 року.

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Його роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл  фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року  Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія».(Кристалізація краси зусиллями трьох поколінь Рябченків, Олена Голуб, АНТИКВАР)

Альтернативні історії героїв, візуалізація життя, подій  у серіях  (наприклад  серія «Захопливе конструювання фонтанів»,  серія «Героїчні пупсики», серія «Поцілунок крадькома», «Contemplation», «Сусанна й старці» та інші) дають можливість ще раз перегравати задум, концепцію твору.  Автор корелює той самий матеріал, ту саму історію у різний спосіб. Відбувається формальне (чи неформальне) експериментування. Але це не фізичний структурований експеримент, візуальні образи,  маленькі істини, персонажі  розшаровуються, варіюються і створюють нові альтернативи… Неочікувані та привабливі.

«Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси», – Василь Рябченко

«У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Кожна картина, кожний  проєкт художника – це його інтелектуальний світ. Який тільки віддзеркалює наша уява. Мистецтво і життя майже завжди знаходиться у суперечності.  Напевно мистецтво є ідеалізацією життя, альтернативною реальністю… У мистецтві для свободи уяви немає нічого неможливого.  Таке  мистецтво приречене грати роль, яку йому визначає сам художник: революційну чи нереволюційну, залежну чи вільну, авантюрну, індиферентну чи брутальну, небайдужу… Мистецтво Василя Рябченка інтелектуальне, витончене та відверте, незалежне, із своїми історіями,  драмами, жанрами, сюжетами, з біблійними сюжетами, з відчуттям авторської свободи та відповідальності.

Особливо вдячна за прекрасну і щиру розповідь, думки назагал: ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА.

Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за любов до мистецтва!

Далі буде…Нові виставки, нові картини, нові успіхи, нові виклики…

Деякі інші роботи майстра можна подивитися за посиланням: Василь Рябченко і про «час, коли дарують зірки»…

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву родини Василя Рябченка

Запис Василь Рябченко – про еволюцію в мистецтві та абсолютну свободу в цій еволюції… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

І під сіянням зір
Видно навкруги, як вдень,
До Святої вечері іздалеку
Поспішають діти і внуки,
Новий рік іде із миром,
Дарує Щастя, радість,
І віночок нових пісень,
Новонароджене дитятко Боже
Україні простягає свої руки!

Дякуємо художникам і організаторам за чудові виставки, дякуємо митцям за  непохитну віру в перемогу і мирне майбутнє.   Далі буде…

Більше фото з відкриття за посиланням – Зимові історії, спостереження і мрії…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Різдвяні мрії від митців Буковини… спершу з'явиться на Медіа-Версії.