Презентація книги — це насправді подія значно більша, ніж просто вихід ще одного наукового видання. Бо Чорнівське городище — одна з тих пам’яток, які буквально змінюють наше уявлення про середньовічну Буковину. І водночас — місце, де історія ще не закінчилася: її продовжують відкривати просто зараз.

Професор Сергій Пивоваров — один із найвідоміших дослідників середньовічної археології Буковини. Саме він із 1999 року відновив систематичні дослідження Чорнівського городища після попередніх експедицій Чернівецького університету.
Його роботи важливі тим, що він не просто описує знахідки, а намагається відтворити життя людей XIII століття: як вони оборонялися, торгували, воювали, чим користувалися у щоденному житті.

Чорнівське городище — унікальна пам’ятка. Це не просто «давнє поселення». Це укріплений комплекс часів Київської Русі та Галицько-Волинської держави, одне з небагатьох городищ XII–XIII століть, яке досліджене археологами настільки повно.

Чорнівське городище добре зберегло систему оборони, археологи знайшли там сліди реального життя середньовічного прикордонного укріплення, виявлено прикраси, кераміку, елементи побуту, знайдені предмети свідчать про зв’язки Буковини з іншими землями Русі та Європи.

Особливо інтригує те, що Чорнівське городище існувало у дуже драматичний період — напередодні монгольської навали.

Коли археолог бере до рук наконечник стріли XIII століття, це вже не просто музейний експонат. Це слід конкретної людини, яка стояла на валу й дивилася в бік небезпеки в той час, коли змінювалася історія всієї Східної Європи.

Чорнівське городище важливе ще й тому, що доводить: Буковина не була глибинкою, «окраїною». Вона була частиною великого європейського історичного простору. Через цей регіон проходили торговельні, військові й культурні контакти.

На зустрічі в бібліотеці були історики, археологи, краєзнавці, активісти й ті, хто любить і досліджує наш край. Під час презентації Сергій Пивоваров декілька разів звертав увагу на креслення та ескізи Ярослава Волощука — чернівецького архітектора, інженера, письменника й  краєзнавця, який також був присутній на зустрічі.

Сучасна археологія — це вже не лише лопата й пензлик. Це геофізика, аерофотозйомка, GIS-картографія, цифрове моделювання, аналіз металів і органічних залишків.

Суспільний інтерес до археології зараз великий: люди дивляться історичні відео, читають про розкопки, ходять на лекції та презентації. Але паралельно існує проблема нелегальних копачів, які шукають артефакти металошукачами заради продажу. При неконтрольованих розкопках руйнується контекст знахідки — а саме він є найціннішим для науки. На зустрічі було питання і про «чорних археологів».

Археологія — це не просто щось знайти, знайти якусь річ. Для науки важливо де саме вона лежала – у якому шарі, поруч із чим, що було над і під нею.

Тому такі книги й публічні презентації надзвичайно важливі. Вони повертають археологію людям як спосіб зрозуміти себе й своє минуле.

Чорнівське городище — це не лише земляний вал і уламки кераміки. Це місце пам’яті про людей, які жили тут сотні років тому. І поки археологи продовжують дослідження, середньовічна Буковина продовжує говорити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чорнівське городище як історичний детектив: нова книга Сергія Пивоварова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Екскурсію про архітектуру будівлі провела доцент кафедри архітектури, урбаністики і збереження об’єктів ЮНЕСКО Юліана Баланюк. А про сучасний освітній простір факультету математики та інформатики розповіла доцент кафедри алгебри та інформатики Віра Сікора, кандидат фізико-математичних наук.

У стінах корпусу №1 працювали й навчалися відомі вчені та викладачі, які закладали основи університетської освіти в Чернівцях. Саме тут почалася діяльність першого ректора Костянтина Томащука, відомого своїм внеском у розвиток університету й науки.

Архітектура корпусу відображає стиль епохи Австро-Угорської монархії: це триповерхова будівля з симетричним фасадом, виконана в традиціях пізнього класицизму з елементами неоренесансу. Характерними є стриманий декор, рустовані стіни першого поверху, чіткий ритм вікон, високі аудиторії та просторі коридори. В інтер’єрах збереглися окремі автентичні елементи: сходи з оригінальними металевими балясинами, стельові балки, класичні пропорції навчальних залів. Збереглася касетонна стеля з декоративним розписом, що додає залам урочистості й витонченості.

Варто зазначити, що університет мав багатомовний характер: німецька, румунська, українська й інші мови присутні в його історії — це відображало мультикультурну природу Буковини у ХІХ–XX століттях.

Юліана Баланюк звернула увагу, що будівля не мала зайвої розкоші. Проте саме її лаконічна архітектура, пропорційність і функціональність стали прикладом якісної освітньої архітектури другої половини ХІХ століття. Корпус гармонійно вписувався в архітектурне середовище тодішніх Чернівців, де поряд постійно виростали будівлі громадських закладів, шкіл, гімназій.

У 1875 році корпус передали новоствореному університету. Перші лекції з права, богослов’я та філософії читалися саме тут. Будівля мала бібліотеку, аудиторії, адміністративні кабінети — фактично забезпечила університету базу для початку роботи. Згодом виникли інші корпуси й факультети, але корпус №1 назавжди залишився символом «точки відліку» університетської історії.

Сьогодні корпус №1 — це простір факультету математики та інформатики. Тут навчаються студенти, які здобувають професію вчителя математики та інформатики, а також спеціалісти з сучасних інформаційних технологій. Як зазначила доцент Віра Сікора, корпус поєднує історичну спадщину з новітнім навчальним процесом: у старовинних аудиторіях працюють комп’ютерні класи, лабораторії з програмування й сучасного програмного забезпечення.

Сьогодні, коли Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича готується відзначити своє 150-ліття (4 жовтня 2025 року), корпус №1 постає як символ спадкоємності: від вчительської семінарії — до сучасного центру математичних і комп’ютерних наук. Це не лише архітектурна пам’ятка, а й жива частина історії міста, де минуле і сучасність взаємодіють щодня.

Щира подяка пані Юліані Баланюк та пані Вірі Сікорі за змістовну й захопливу екскурсію. Факультету математики та інформатики бажаю процвітання й розвитку, адже саме точні науки є основою міцності країни.

Віват, матфак! Дякую ЗСУ за можливість навчати і навчатися.

Більше світлин з лекції за покликанням – Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – факультет математики та інформатики.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Корпус 1 ЧНУ ім. Юрія Федьковича – екскурсія до Днів європейської спадщини… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вічна слава і шана Героям, які поклали свої життя за свободу та мир на нашій землі. Дякуємо їхнім родинам за силу і відданість.

Слава Україні! — Героям Слава!

Запис Всеукраїнський забіг «Шаную воїнів, біжу за Героїв України» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ця серія портретів, яка сворена і народним художником України Іваном Холоменюком, є не лише елементом інтер’єру, а й важливою візуальною історією громади. На полотнах зображені люди, які своєю працею, подвигами й життям прославили Чернівці.

Ці ілюстративні світлини не відповідної якості, бо тоді робила фото події, а не інтер’єру кімнати.

Навіть у статті Wikipedia детально представлено список почесних громадян міста Чернівців, згрупований і за алфавітом, і хронологічно, з датами присвоєння та короткою інформацією про кожного. Зазначу, що не всі зі списку мали портрети у кабінеті №105.

Просто нагадаю деякі прізвища, беру довільно з цього списку: Рудолф фон Амадей (18-08-1864) — цісарсько-королівський крайовий президент, граф; Аксенин Василь Степанович (27.03.2014) — герой Небесної Сотні, Бернгард Балтінестер (19-06-1900) — капітан 63-го піхотного полку у відставці, депутат общинної ради (1870—1882, 1884—1900); Бердюгін Володимир Іванович (20-09-1988) — налагоджувальник електрозварювального устаткування машинобудівного заводу імені Ф.Дзержинського, заслужений раціоналізатор УРСР; Бург Йосиф Кунович (23-09-1997) — письменник, видатний громадський діяч; Василько Микола (03-03-1909) — політик, депутат Австрійського парламенту та Буковинського сейму; Гнатюк Дмитро Михайлович (03-10-2000) — видатний український співак, народний артист України і СРСР, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка; Жуковський Аркадій Іларіонович (10-07-1997) — видатний вчений, професор Сорбонського і Українського вільного університетів, член Національної Академії Наук України, голова Наукового товариства імені Шевченка, відомий громадський діяч сучасності; Каденюк Леонід Костянтинович (02-10-2001) — перший космонавт України; Маркус Кальпельмахер (23-04-1903) — член общинної ради (1882—1903); Каспрук Павло Михайлович (17-03-1992) — колишній голова Чернівецької міської ради народних депутатів та виконкому з 1985 по1991 р.р.; Яремчук Назарій Назарович (07-07-1995) — видатний співак, народний артист України. Весь список можна подивитися за покликанням – Почесні громадяни Чернівців. Думаю, у Міській раді ця інформація є більш точна і детальна.

На ФБ в обговореннях оновленої кімнати №105 чуємо зневажливі оцінки на кшталт того, що «пахло совком». Якщо сприймати спадщину в такій логіці, то завтра й сама Ратуша, створена архітектором Андреасом Мікулічем фон Радецькі та будівничим Адольфом Маріном, може здатися «старомодною». Проте справжній європейський урбанізм полягає в поєднанні сучасності та пошани до історії, а не у відкиданні пам’яті.

У зв’язку з цим цікаво отримати таке:

1. Оприлюднити офіційну інформацію про те, де зараз зберігаються портрети та в якому вони стані.
2. Чи прийнято рішення про створення постійної експозиції у доступному для відвідувачів приміщенні Ратуші (фоє, зал пошани, спеціально облаштована галерея).
3. Залучити художників, музейників і краєзнавців до формування нової експозиції, щоб зберегти авторську цілісність та історичну достовірність серії.
4. Чи визначені строки повернення портретів на публічну експозицію й призначені відповідальні особи за цей процес.

Впевнена, що галерея портретів у найближчий час займе своє достойне місце й знову нагадуватиме всім поколінням чернівчан, що ми є спадкоємцями унікальної історії, яку варто берегти й передавати далі. Європейськість — це не лише нові кабінети. Це уміння берегти обличчя міста і тих, хто його творив.

Створена петиція. Яку можна підписати.

Більше фото за покликанням – Совок чи пам’ять? Кабінет 105, почесні громадяни і архітектурна спадщина…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. І зараз пригадався ще один “портрет” – унікальний портрет Чернівців із космосу.

У січні 2008 року знімок надіслав місту Едуард Кузнєцов, заступник генерального директора Національного космічного агентства України, (теж почесний громадянин міста Чернівці у 2012 році) на честь 600-річчя Чернівців. Сама ідея була символічною — знімок зроблено з висоти 600 км. Світлина була виконана з допомогою спеціальної поліграфічної технології. Виготовив її головний оптик Інституту надтвердих матеріалів Національної академії наук України, член Буковинського земляцтва, наш колишній краянин Віктор Петрович Носов. Фото за дорученням Миколи Трохимовича Федорука розмістили в кімнаті перед сесійною залою. На ньому було видно вулиці й навіть окремі будинки. Думаю, що фото з космосу — це теж символ і важливий елемент міської пам’яті. Сподіваюся, що ця унікальна світлина міста знаходиться в Міській раді. І для цього не обовязково добре знати і любити астрономію і фізику…

Запис Між спадщиною та модернізацією: портрети, портрет з космосу й переоблаштування кабінету 105… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фотознімки були зроблені під час 19 поїздок до України між квітнем 2022 року та лютим 2025 року.

Про автора — Говард Г. Баффетт

Говард Г. Баффетт /Howard Graham Buffett/— американський філантроп, фотограф і засновник Фонду Говарда Баффетта, що відзначився суттєвою гуманітарною підтримкою України: понад мільярд гривень допомоги, закупівля автобусів для територіальної оборони, травматологічних комплектів, створення реабілітаційного центру Superhumans у Львові. У квітні Associated Press (AP) повідомило, що сума допомоги, яку фонд надає Україні, перевищить 1 млрд доларів у 2025 році.

Баффетт вважає, що справжня довіра формується через особисту присутність — і саме це робить його неформальним другом і очевидцем правди. Про цей мистецький потяг писала і престижна The Art Newspaper, яка підкреслила, що проєкт є першим у світі подібного формату — галерея у складі потяга, що мандрує країною з фотографіями про стійкість українців. Куратором виставки є фотограф National Geographic Мухаммед Мухайсен, двічі лауреат Пулітцерівської премії. Протягом чотирьох місяців заплановано 63 зупинки. Тур розпочався в Одесі.

Україна торкнула Баффетта глибиною людяності, стійкістю, незламністю та силою духу. Це не просто новини війни — це історії людей, які відстоюють свою свободу. Його діяльність — це не просто благодійність, а щира, особиста місія з ризиками, реальністю та глибоким співчуттям.

Щиро дякую нашим захисникам, завдяки мужності й самопожертві яких ми можемо сьогодні жити, творити і пам’ятати. Дякую Говарду Грехему Баффетту за цю правдиву, сильну й зворушливу виставку, яка торкає серця і зміцнює нашу віру. Дякуємо всім, хто долучився до її організації та привіз мистецький потяг до Чернівців, щоб світлини стали голосом правди про Україну. Слава Україні!

Більше світлин з виставки за покликанням – Фотовиставка «Відвага нації» / Courage of a Nation – унікальний мистецький проєкт від Говарда Г. Баффетта.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Фотовиставка «Відвага нації» Говарда Баффетта згуртовує українців у складний час, заряджає гордістю, вірою і незламністю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює  українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан,  доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця  музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.

Народна пісня була для Миколайчука  невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв. 

Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.

Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .

Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.

О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.

Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…

– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.

– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…

Пісня «Лелеченьки»

З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.

Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.

Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.

Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.

У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція –  це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала  й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!

Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на  родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою:  спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.

Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.

«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз  розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.

Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Поклала руку тому ти на плечі,
Що грав на піаніно у куті.
А він, неначе, не звернув уваги,
Лиш усміхнувсь,
І переможця сміх мене ударив,
Як хльосткий батіг!
І я не знав де дітися від нього.
Що ти любила музику до болю -
Я знав раніш, кохав тебе за це.
А що зробить мені тепер з собою?..
Куди побите заховать лице?

Уже великі очі не шукали
Мене в студентськім гамірі на дворі.
Здавалося, що хтось ламає скали,
На піаніно грає у куті.
І я тоді згадав свої Карпати,
І, стомлених роботою, батьків,
О... Якби на піаніно вчили грати,
То, може, я б такого не терпів.
Та ні, я Вам не дорікаю, рідні,
Спасибі, що ви вчили, як могли,
Що все таки за гроші, бідні,
Із ярмарку сопілку привезли.

Я зрозумів у той проклятий вечір,
Що із моєї ти зійшла путі,
Але в житті не буде порожнечі,
Бо є сопілка і праця у житті!..

Іван Миколайчук

Запис Про народну пісню в житті Івана Миколайчука від Валентини Чолкан… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 квітня 2025-го у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка, присвячена світлій пам’яті заслуженого художника України Івана Балана (02.08.1941 – 06.03.2025). Експозиція триватиме протягом місяця та включає 19 живописних полотен і 18 екслібрисів, що репрезентують ключові етапи творчого шляху митця. Також представлені вибрані книжкові видання, оформлені або ілюстровані Іваном Баланом, які є лише невеликою часткою великого спадку художника, що залишив помітний слід у виданні української книги.

Творчість Івана Балана вирізняється глибоким національним змістом. Він створив понад 300 екслібрисів, численні плакати, листівки та книжкові ілюстрації. Його роботи прикрашають видання класиків української літератури, таких як Іван Франко, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Юрій Федькович, а також сучасних буковинських авторів. ​

Особливої уваги заслуговує співпраця митця з істориком Нестором Мизаком. Іван Балан ілюстрував 24 книги Мизака, присвячені визвольній боротьбі українського народу. Його графічні роботи, виконані в техніці ліногравюри, вражають емоційною глибиною та символізмом.

У 2009 році вийшов каталог «Іван Балан: малярство, оформлення книги, графіка», який підсумував доробок художника на той момент. Митець працював над наступним виданням, та, на жаль, не встиг його завершити.

Іван Балан залишив по собі не лише картини й книги, але й святині, де живе дух його творчості й любові до України. Його серце і талант назавжди залишилися у фарбах рідної землі, у світлі храмів, у кожній лінії, де живе його любов до України.

Більше світлин з виставки пам’яті Івана Дмитровича Балана і з інших виставок за покликанням – Світлій пам’яті Івана Балана присвячено і камерну виставку в Чернівцях…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світлій пам’яті художника Івана Балана… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вшанувати пам’ять письменника прийшли представники владних структур міста й області, освітніх установ, громадсько-політичних організацій, національно-культурних товариств, студентської молоді. Також під час заходу  літературно-мистецькою премією імені Ю. Федьковича були нагороджені діячі культури, освіти Буковини. Премія імені Юрія Федьковича  присуджується найкращим викладачам та організаторам освіти і науки міста, вчителям та вихователям, які за переконанням колег і учнів виявляють талант вихованця, створюють умови для його розвитку, сприяють підвищенню інтелекту, формують загальнолюдські цінності, патріотичні почуття до України.

Також були вручені нагороди  “Медаль Будівничий України” Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка – за значні заслуги в політичній, громадській, науковій, культурній і освітянській діяльності та розбудові незалежної України.

…

Тепер уже знаєм…
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
А я заспіваю.

А я заспіваю по руському краю,
Щоб було далеко, далеко мя чути;
Від Чорної гори до Дніпра-Дунаю
Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов!
Най руські молодці затичуть кресаню,
Най руські дівчата вінки собі шиють,
Най люде не кажуть, що ми безталанні,
Най сльози кроваві личко нам не миють…
Розсипся ми, пісне, як сонечко літі,
Хай наші кроваві навіки обсушить…
Розсипся, розбийся, як грім по рокиті,
Хай шваркіт німецький нас більше не глушить.

Розсипся же, пісне моя,
Та й не схаменися!
Де попадеш руське серце,
Отам пригорнися!
Як той голуб до голубки
На новім острішку,
Пригортайся, пісне моя!

Юрий Федькович, «Нива»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вшанування пам’яті Юрія Федьковича з нагоди 190-ої річниці від дня народження спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Монолатій – український історик, політолог, публіцист і журналіст, член Національної спілки письменників України, доктор політичних наук. Він є професором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктором філософії Українського вільного університету в Мюнхені, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.

Книжка «Макогін псевдо Розумовський» Івана Монолатія — 8 місце в номінації «Минувшина. Біографії/мемуари» Книжка року 2023. Також  «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2024 року.

«Козацьке мітотворення здатне на диво. Козацькі полковник Іван Богун, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Мазепа, Павло Полуботок і Кирило Розумовський ніколи б не здогадалися, як можна використати їхні прізвища у міжнародній політиці ХХ сторіччя. Це історія спершу закоренілого бурлаки, шахрая, воєнного авіатора і морського піхотинця, коханця заміжньої жінки, а відтак – авантюриста-бонвівана, вправного спекулянта національною ідеєю, а ще – пристрасного автомобіліста. І все було б чудово, якби не його народження на Підавстрійській Галичині, еміґрація до США, військова кар’єра як чужинця і громадянина, удаваний лобізм українського питання, бажання стати новим володарем України. Він досі фігурує у таємних досьє ФБР, ЦРУ, МІ5 та МІ6, а ще – НКВД, Сиґуранци і ґестапо. Це історія американця українського походження Якова Макогона (1880–1956), яка ще не дочекалася ані фільму, ані роману, а біографії – й поготів».

Презентована книга «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» Івана Монолатія – ретельна за хронологією різних документів, з різних джерел, захоплююча розповідь про життя і пригоди американського розвідника українського походження Якова Макогона.  Це інтригуюча розповідь про приватного шпигуна, сержанта, що був на службі Корпусу морської піхоти США, який разом із не менш авантюрною дружиною ймовірно працював на декілька розвідувальних інституцій Заходу… Авантюрист, містифікатор…

«У книжці «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» представлено галерею видатних українців першої половини XX ст. (Олена Кисілевська, Євген Коновалець, Арнольд Марґолін, Василь Мудрий, Євген Онацький, Мілена Рудницька, Павло Скоропадський, Андрей Шептицький та ін.) та іноземців (Василь Вишиваний, Ґарет Джонс, Енріко Інсабато, Роял Коупленд, Ріхард Ярий та ін.), що стали творцями непересічних історичних подій. Розкриває діалектику еволюції картини світу людини під тиском зовнішніх факторів (воєн, зміни політичних режимів), увиразнює здатність особистості містифікувати власне життя й опинятися у полі зору спецслужб, правоохоронних і зовнішньополітичних відомств, аналізує український авантюризм як спільну ментальну характеристику політичних еліт», – з подання ГО «Івано-Франківський осередок Наукового товариства ім.Шевченка» – Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Зустріч із автором була  цікавою, жвавою, дискусійною, насиченою подробицями з життя не тільки героя самої книги Якова Макогона, але й цікавими деталями співпраці з різними архівами, бібліотеками, службами. Зацікавив присутніх і етап життя Макогона, що пов’язаний із Чернівцями. Естетика самої книги, як і всі книги Івана Монолатія, також посідає особливе місце.

І на останок: автограф- сесія із Іваном Монолатієм.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім науковцям, читачам, колегам за  зустріч з автором сорока книг – Іваном Монолатієм.

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за інтелектуальну працю. Нових творчих успіхів, нових книг, зустрічей. Миру Україні і перемоги!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Іван Монолатій презентував у Чернівцях книгу «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Боріться – поборете, Вам Бог допомагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая!

9 березня  заходи проходили на Центральній площі Чернівців.  Відбулося  урочисте покладання квітів до пам’ятника Тараса Шевчанка.  У церемонії  вшанування взяли участь  чернівчани, військові, духовенство, громадські діячі, гості міста.

* * *
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так! Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть.
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую мінуту,
За неї Господа моліть.

Тарас Шевченко, 1847

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

… Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там — тільки мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха.
Як кобзар співає…

Тарас Шевченко

ПРИЧИННА

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

1837, Санкт-Петербург

І Архімед, і Галілей
Вина й не бачили. Єлей
Потік у черево чернече!
А ви, святиє предотечі,
По всьому світу розійшлись
І крихту хліба понесли
Царям убогим. Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще не зачатиє царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

24 вересня [1860,
С.-Петербург]

Обласна художня виставка до дня народження Тараса Шевченка у Чернівцях

7 березня 2024-го  в Центрі культури «Вернісаж»  відбулося відкриття обласної художньої виставки, присвяченої 210-ій річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

На виставці експонуються твори живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва.

На виставці у Чернівцях представлено понад 130 творів. Організатор виставки – Чернівецька Обласна організація Національної спілки художників України.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис До 210-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка. Заходи у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

(До 70-річчя від дня народження Григора МАЦЕРУКА (20.02.1954 – 2.03.1981)
Ці рядки із оповідання журналіста, молодого письменника згодом стали символічним зверненням до нього, до його пам’яті. Усього 27 років земного життя доля вділила Григору Мацеруку, який найбільше любив три маленькі батьківщини у нашій великій Україні – Волинь, бо там народився, Львівщину, бо там здобував вищу освіту й знайшов свою другу родину, Буковину, бо тут розпочинав свою творчу роботу. Точніше – трудову біографію, працюючи в газеті «Молодий буковинець». Із задоволенням їздив у відрядження по всій Буковині й відчував особливу радість від нових знайомств, враження від яких виливалися у щирі розповіді на газетних шпальтах. А до творчості брався ще зі шкільних літ – писав вірші, друкувався на сторінках Любешівської та Іваничівської районних газет, у студентські роки облюбував «малу прозу», а згодом з’явилися й рукописи з оповіданнями, повістями…
Він творив їх особливо одержимо. Тож залишив у спадок чималий творчий доробок. Частина його творів увійшла до книги «Заповідаю довго жити», яка побачила світ у київському видавництві «Радянський письменник» посмертно (1983 р.). Чимало з них публікувалися у місцевих та всеукраїнських часописах. Кілька новел видрукувані й у хрестоматії «Письменники Буковини».
«Молоденький же він був, як той цвіт яблуні», – якось згадувала одна мати свого сина. Істину про молодість цвіту мати відкрила своїм тяжко зболеним серцем, бо цвіт не може знати старості, коли б він не цвів – ранньої весни чи навіть під осінь. І згадав я це болісне порівняння, коли прочитав оповідання Григора Мацерука, об’єднані назвою «Заповідаю довго жити», –написав у передмові до книги Андрій М’ястківський. Не тільки він, а й інші письменники, журналісти, критики, прості читачі звертали увагу на цю назву. Адже коли людині щойно минуло двадцять «з гаком», хіба складає вона такий «заповіт»?
Ось і доволі промовисту назву до книги «По кому росте трава», що побачила світ 2005 року у Видавничому домі «Букрек», ми взяли із папки з рукописами автора – Григір мріяв про таку книгу й готував до видавництва. Розумів, що слово, закарбоване в книжкових рядках, навіть довговічніше, ніж гранітний пам’ятник. Устами свого героя він вивів просту філософію людського життя: «По добрих людях, коли вони помирають, хоч травичка на пам’ять росте…», що спростовує байдужу обивательську позицію «Після мене хоч трава не рости!..».
У передмові до книги, яка вміщає майже всі твори, що залишилися в родині, письменник, друг Григора Мирослав Лазарук, зокрема, згадує: «…Григір квапився, але не робив це поспіхом, абияк – тільки б збутися, ніби усвідомлював: часу на вдосконалення слова Бог йому не відведе. Тому писав і впорядковував рукописи ретельно, виважуючи все до найменших дрібниць»…
Він поспішав жити, наче повірив у циганчине пророцтво про відміряні йому земні 27 років. Він наче випереджав свій час і свій вік, зрілим, надто дорослим поглядом оцінюючи світ. Він любив людей, природу, кохався в літературі, особливо імпонувала йому творчість Григора Тютюнника, якому присвятив кілька своїх новел. З якою любов’ю Григір описував рідні місця своєї малої батьківщини, як щиро представляв своїх ліричних героїв, схожих на земляків-волинян, друзів по студентській лаві Львівського журфаку, чернівецьких приятелів! У своєму ранньому вірші «Звертання до лелеки», будучи старшокласником, він написав: «Відлетиш, як весна лиш настане…». Навряд, чи думав тоді, що сам відлетить у вічний вирій другого березневого дня. Так несподівано. Недописавши, недоспівавши, недолюбивши…
…А тепер, і через понад чотири десятки років, ми озиваємося до нього. Нашою незагойною, незнищенною пам’яттю. Книгами, які читають не тільки його ровесники, а й молоде покоління, публікаціями в газетах, літературними читаннями його пам’яті, організованими друзями з Волині, вечорами пам’яті в Чернівцях, премією ім. Івана Бажанського, якої удостоєний посмертно, дипломними роботами, тематичними уроками-портретами, незабутніми спогадами в родинному й дружньому колі. «Щоб усе живе до тебе озивалося!».
Валентина МАЦЕРУК, Артем МАЦЕРУК.

Микола БУЧКО
Ти нам потрібний…
Пам’яті Григорія Мацерука
«Ти нам потрібний, –
казали, –
потрібний!»
І – по барлогах,
аж мокрі,
носили
Зерна душі його
теплі й добірні

В лантухах чорних.
І – знов голосили:
«Ти нам потрібний!»
Приходили.
Брали.
Ще й дивувалися:
скільки у нього?!.
Легше йому тої миті ставало –
Ніби у пазусі… чорта… чи Бога…
Легше ставало.
Полегшало зовсім…
Вже на столі –
не на втомливій лаві…
Справді не голі (праворуч) й не босі.
В шані зігріті (ліворуч), у славі…
Тиша –
тихіш од найбільшої тиші,
Мати самує,
мов сон,
в узголів’ї.
«Ти нам…» – повторюють в закутках миші. –
… нічого взяти – то й зайве прислів’я».

Мирослав ЛАЗАРУК
Григорію Мацеруку

* * *
Дощівка, змиваючи з плит мовчазних
Непевні пилини, наймення і дати,
Зникає між ними в глибинах земних.
В тобі воскресає. Й дощиськом лапатим

Стоїш ти у вікнах моїх, як в очах.
О, як я лякаюсь холодної з’яви,
Я днюю і сплю при розквітлих свічах
І скапую воском гарячим на трави…

Як швидко усе заростає між нас
Колючим в’язким непоступливим глодом.
Життя постає без оманних прикрас,
Й тоді я «ніщо» зрозуміти не годен.

І плити холонуть. І навіть рука
Теплом їх ніколи уже не засвітить…
Дощівка неквапна важка і гірка
Тепло забирає, щоб землю зігріти.

* * *
… звідти не чекають і не кличуть,
Звідти – тільки трави до колін.
Квітами дрібненькими кигичуть
І віщують забуття і тлін;

Трави не зривають і не косять,
Їх лишень утоптують назад.
А вони ні плачуть, ні голосять
І ростуть ні рівно, ані вряд…

Я благав їх, ставши на коліна,
І молив, щоб більше не росли.
Та земля німіла, мов нерідна, –
Трави не рости тут не могли.

І хрести чорніли, як монахи,
Хто їх дерновинням вперезав?
І витали невідомі птахи,
І тремтіла янгольська сльоза…

Чернівці, 1988 р.

Олег ПОТУРАЙ
У вирій
Григорію Мацеруку

Покидають поети цю землю праведно-грішну.
А, можливо, як птахи, лишень відлітають до вирію?
Не повернуться більше у весну тривожну торішню
Ані сном, ані дійсністю, ані навіть чиєюсь вірою.

Перед їхнім відльотом лунає музика чинно.
Не затихає, доки вони не зникають в далечі.
То в дорогу останню проводжає їх Батьківщина,
Тихо струни торкає, щоб не чулося каркання галичі.

Тихо струни торкає… В них задума важка осіння.
Батьківщина стоїть скорботно край полів
із сірими стернями.
Так нелегко їй проводжати свого коханого сина –
Проводжати, завчасно знаючи,
що не буде йому повернення.

Покидають поети цю землю. Поети, де ви?
Чи в краю безтілесному будете справді вдома ви?
Не до спокою прагнули, щастя немає в Едемі.
Нащо ж правду і щирість лишили
невтішними вдовами?

Ані слова. Мовчать. Посмутніло дивляться трохи.
Ані слова. Мовчать. Посміхаються тільки молодо.
І мовчанням своїм відкривають безкрайню дорогу
Від короткого літепла до безмежно тривалого холоду.

І коли не стає їх, по-новому оцінюєш тишу.
Світла пам’ять про них на це кожному право дає.
Покидають поети цю землю праведно-грішну
І відходять у землю, що єдино лишається праведною.

Луцьк. 1981.

Валентина МАЦЕРУК
СТАРІ ЛИСТИ
Г.М.

Старі листи, пожовклі вже від часу.
Рядки і букви, писані думки.
І почуття, неначе вже не наші,
Бо за плечима – вже роки й роки…
Старі листи. Забуте вже кохання –
Немов було чи снилося колись –
Пішло в ту даль, де бачились востаннє.
В тім почутті ми так й не набулись.
Старі листи – як доторки до серця,
Як повінь спогадів, що хлинула на мить.
В душі – чуттів невисохлі озерця,
Хоча здавалося: давно вже не болить.
Старі листи… Немає адресата,
Нема адреси, і конверт зотлів.
Лишилися в рядках наші цитати.
Напевно, ти колись мене любив…
10.02.2024

P.S.
Замість епілогу:
70-річчю від дня народження Григора Мацерука приурочено книжково-документальну виставку «Щоб усе живе до тебе озивалося», оформлену відділом краєзнавства Чернівецької обласної наукової бібліотеки ім. М.Івасюка, що містить майже 70 джерел інформації: книги Г.Мацерука, літературні збірники, газети та журнали, де друкувалися окремі його оповідання, статті в буковинській і волинській періодиці про письменника, журналіста, досьє (ксерокопії низки публікацій), його ранні поезії та присвяти пам’яті Григора від буковинських поетів. Та унікальною частиною експозиції є люб’язно надані родиною документи – рукописи Григора, серед них і вірші, та листування з видавництвами. І символічно, що саме в день дарування книг відділ отримав неоціненний дарунок – першу книгу «Заповідаю довго жити», якої у фонді не було.

Запис «ЩОБ УСЕ ЖИВЕ ДО ТЕБЕ ОЗИВАЛОСЯ…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис СТАРТ «ВСЕСВІТ 2024» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

.

Дякуємо Крістіану Геррманну за унікальні світлини.  Зниклі сліди, єврейські сліди, зникаючі сліди. Зміни за минуле десятиліття, зміни, які відбуваються зараз на території України. Війна від 2022 року… 

Дякуємо організаторам фотовиставки.  «Нехай 2024 буде кращим за 2023!», – слова з блогу Крістіана Геррманна. Миру нам і перемоги!

Запис «Пограниччя. Єврейські сліди на сході Європи». Світлини Крістіана Геррманна у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від 12 до 16 лютого 2024-го у Чернівцях відбудеться Міжнародна освітньо-наукова конференція «Всесвіт 2024». Конференція «Всесвіт» проводиться з метою популяризації та поширення астрономічних знань, розвитку інтересу до астрономії та досліджень космосу, науки, техніки, технологій. Конференцію організовують і проводять Управління освіти Чернівецької міської ради, Міський центр юних техніків імені Леоніда Костянтиновича Каденюка за сприяння Міжнародної асоціації позашкільної освіти та Чернівецького міського центру Молодіжного аерокосмічного об’єднання «Сузір’я» (УМАКО «Сузір’я»).  Формат проведення конференції  – за допомогою онлайн-платформи Google Meet, Zoom та очно.

Голова журі конференції «Всесвіт»  – В.В. Яценко, директор Чернівецького центру юних техніків ім.Л.К.Каденюка, к.ф.-м.н. У складі суддівської колегії – науково-педагогічні працівники Національного центру аерокосмічної освіти молоді ім. О.Макарова (м. Дніпро), ДНУ ім.О.Гончара, університету Екстера (Великобританія), ЧНУ ім. Ю.Федьковича, закладів загальної середньої та позашкільної освіти м. Чернівці.

Конференція проводиться за 8 напрямами:

• Астрономія,
• Наукові дослідження в Космосі,
• Екологія Космосу,
• Космічна медицина та біологія,
• Людина. Земля. Всесвіт,
• Історія розвитку авіації та космонавтики,
• Ракетно-космічна техніка,
• Міні-Всесвіт.

Цього року із доповідями зареєструвалися  99 школярів з різних областей України: Дніпропетровської, Вінницької, Волинської,  Івано-Франківської, Кіровоградської, Київської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Хмельницької,  Чернівецької та учасники з Великобританії, Іспанії, Канади, Німеччини, Португалії, Фінляндії.

Учасники мають можливість  зустрітися та обговорити проблеми, пов’язані з космічними дослідженнями, познайомитися з новими технологічними розробками, може навіть і визначитися із майбутньою спеціальністю. Ось деякі теми доповідей, які цікавлять юних дослідників: «Зміна сонячної активності та її вплив на життєдіяльність планети», «Аналіз проблеми виникнення розумного життя в контексті феномену молодих галактик», «Передача данних зі шкільного зонду на землю радіохвилями за допомоги протоколу LoRa»,  «Леонід Каденюк – перший космонавт незалежної України»,  «Історичний вклад Клима Івановича Чурюмова у розвиток кометної астрономії», «Чорні діри. Як можна використовувати чорні діри у майбутньому?», «Космічне сміття: способи реєстрації та ліквідації», «Адаптація людини до умов космічного польоту», «Стародавні авіаційні технології»,  «Підготовка майбутніх космонавтів до польоту»…

Сучасна космічна освіта – це важливий етап продовження космічної історії України. Адже від того, як ми пройдемо цей етап, як старше покоління передасть свої знання молоді, залежатиме в майбутньому і кадровий потенціал для галузі, і підготовка інженерних та наукових кадрів, і дальше формування сучасної України як високорозвиненої, високотехнологічної та космічної держави, – Е.І. Кузнєцов, перший віце-президент Аерокосмічного товариства України.

Бажаємо всім учасникам творчого натхнення, змістовних цікавих доповідей, нових  відкриттів!

Вл.інфор.

Запис Міжнародна освітньо-наукова конференція «Всесвіт 2024» у Чернівцях! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щиро вдячні родині Л.К.Каденюка за календер 2024 року.

Відбулася презентація щойно виданих книг про Л.Каденюка: «Захистимо свій дім – планету Земля» (автор Юрій Корнєв) та «Перервана місія» (упорядник – академік НАН України Юрій Туниця).

Організаторами заходу стали обласна наукова бібліотека ім. М.Івасюка, ЧНУ ім. Ю. Федьковича, громадська організація «Чернівці і чернівчани. Крізь призму часу».  Захід перервала повітряна тривога. Певний час  перебували в укритті, але ворогу не вдалося зіпсувати урочистості вечора пам`яті Л.К. Каденюка.

Запис «У вічному злеті» – вечір пам’яті Леоніда Костянтиновича Каденюка у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Віталій Колодій народився на Одещині, здобув освіту в Одеському технікумі нафтової і газової промисловості, але тяга до творчості спонукала вступити на філфак Чернівецького університету. Після його закінчення писав вірші, займався журналістикою. Повернувся до Одеси, обіймав керівні посади у тамтешніх ЗМІ та видавництвах. А з кінця 70-х жив і працював у Чернівцях.

Завідував відділом культури чернівецької обласної газети «Радянська Буковина». Був серед засновників газети «Молодий буковинець», започаткував часописи «Буковинське віче» (1990—1991) та «Літературно-мистецька Буковина» (1997—1998). Від 1992 до 1996 року був директором Музею буковинської діаспори. Близько 20-ти років очолював Чернівецьку обласну організацію Спілки письменників України.

Пішов у засвіти 29 березня 2016 року.

Друзі і колеги з шаною згадують поета і його творчість. Творча спільнота його рідного містечка Первомайськ вшанувала відомого і талановитого земляка вечором його пам’яті.

Буковинська письменниця  Віра Китайгородська назвала його «перфекціоністом і в галузі видавничій, і в царині журналістики». А близький товариш Віталія Дем’яновича, письменник і мовознавець з Одеси Олекса Різників (Різниченко), який пройшов складний шлях репресій і концтаборів за українські переконання, надіслав до редакції вірш, присвячений пам’яті поета.

«Віталій Колодій належить до того покоління поетів, коли треба було (як сказано у Святому письмі) сім разів бути переправленим у слові.

Традиція потужної і вишуканої поетичної мови, успадкована від класиків різних років, озвалася у Колодієві своїм неповторним голосом, де зважувалося не лише слово, а й кожен звук, де панувала абсолютна гармонія форми і змісту, де всі літературні засоби працювали на поетичний образ, витончений, як у ювеліра.

Віталій Дем’янович був перфекціоністом і в галузі  видавничій, і в царині журналістики, вмів поцінувати творчість колег так, що після його похвали треба було далі ставати на голову вищим.

Саме вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані у всіх жанрах його творчості. Глибокий філософ, майстерний перекладач,  прискіпливий редактор, віртуозній лірик…

Він має бути присутній у переліку тих імен, яких вивчають і якими пишаються».

Віра Китайгородська, письменниця, заслужений працівник культури України.

ОЙ, МІЙ ЛАДОНЬКУ, ВІТАЛЬКА…

Я не знала ще від роду свят-неділь,
наді мною вився біль мій, наче хміль,
Наді мною виколисувався біль

В. Колодій

«Орел думок злітає на чоло,
А дух овечий в перестрашші блеє…»

В.Колодій

О Віталька КОЛОДІЙ!!

У когорті молодій

Вінграновського Миколи

Антонюк, що є Андрій,

і Павловський, і Ярмульський!!!

Богопольців – цілий рій…

Ти вродивсь у Божім полі

Тож уже з дитячих літ

Бог поклав свою печатку

на юнацькому чолі

Ти возніс  свою матусю

із землянки в хату-рай,

збудувавши власноручно!

здивував сусідів вкрай!

Як ми стелю валькували!

Як ту хатку освящали

Як ми чарку випивали

за новесеньким столом!

А та радість удовина,

Що такого має сина,

Розлетілася кругом.

І лягла тобі дорога

із Одеси до Карпат.

Бог  поміг облаштувати

Чернівецький гетьманат!

Ти був ОБРАНИЙ, мій друже,

ось чому судилось нам

побувати на Йордані,

і ОЧИСТИТИСЯ там.

А Румунія й Молдова

За переклади твої

Уклонялися низенько,

бо вгодив ти, друже, їм!!

Ти завжди мої писання

У «Відродженні» читав,

тож мені придумав псевдо

і Відродженцем назвав.

Довго діє та печатка!

І тепер радію я –

Твоя Оля і дівчатка

На веню Колодія.

Олекса Різників, письменник, мовознавець, громадський діяч

Підготувала Маріанна Антонюк

Запис «Вивищування українського літературного слова було у нього на першому плані…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Автором цієї скульптурної композиції, яку встановили 1952 року, є чернівецький, модний свого часу, скульптор  Ігнац Нахманович Клігер. Це маловідоме авторство. У Чернівцях є декілька пам’ятників Кобилянській, але маємо гадку, що тут їй найкраще. Бо вона гуляла у цьому парку, коли мешкала на вулиці Новий світ (нині Шевченка), і парк був її улюбленим місцем», — зауважує Леся Щербанюк, дослідниця історії міста, директор муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Далі вона продовжує:

У листі до В. Стефаника від 15 червня 1898 року  О. Кобилянська «звітує»: «Найкращі години мої в дню – се тії зранку. Встаю рано, дуже рано, й іду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудово, пане Стефаник, зранку – страх!». У парку вона осмислювала свої творчі задуми та сюжети. Тут вона гуляла алеями з Лесею Українкою, коли та приїжджала у Чернівці. Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць по розкішному й величному парку. Стаття Л. Щербанюк «Перший курсалон та культурне життя у Чернівцях. Яким був парк Шевченка майже двісті років тому», 4 вересня 2020.

Cпочатку давайте завітаємо у Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. На той час містяни називали його Народний або Публічний сад.

«Жоден історик, письменник чи краєзнавець ще від давніх часів у Чернівцях не оминув згадку у своїх творах парку Шевченка, як-от Раймунд Фрідріх Кайндль, Георг Дроздовський, Вернон Кресс, Ірина Вільде», — розповідає дослідниця історії міста Леся Щербанюк.

В тексті прізвище Вернон Кресс. Не можу не додати фото з презентації 12.12.2019 книги Вернона Кресса «Перше життя. (Не)вигадана повість» /(«Первая жизнь. (Не)выдуманная повесть»)/. І фото з книги «Вернон Кресс» Юрія Чорнея , історика, журналіста, а зараз військового ЗСУ.

Герої ж цієї публікації Ігнац Клігер, Ольга Кобилянська, пам’ятник Ользі Кобилянській Ігнаца Клігера. Але ще раз хочу подякувати Юрію Чорнею за небайдужість у «Справі Воробкевича». Сподівюся, що пам’ятник Ігнаца Клігера чекає професійна реставрація і ім’я скульптора буде на табличці. А Юрію Чернею – велика повага і Ангела-Хранителя.

Отож, Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. Який вже і назву змінив – Центр культури та дозвілля імені Тараса Шевченка. Який ще належить до об’єктів природно-заповідного фонду як національне, природне і культурне надбання. А не до об’єктів громадського простору… Парк був закладений 18 травня 1830 року за проектом інженера Адольфа Маріна і був першим парком у Чернівцях.

Ігнац Нахманович Клігер (1913, Чернівці – поч. 1990-х, Німеччина) прожив у Чернівцях понад півстоліття. Його прізвище походить від Klüger (Kluger), яке на теренах Буковини і Галичини трансформувалося на «Клігер». Про нього дуже мало відомо, хіба що він – скульптор доби соціалістичного реалізму.

Рідним Чернівцям Ігнац Клігер залишив прекрасну згадку про себе. Пам’ять про нього живе у скульптурному творі, який і сьогодні можна побачити в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Це – композиція І. Клігера «Ольга Кобилянська».

Скульптор виконав її як пам’ятник Ользі Кобилянській і 1952 року його установили перед Чернівецьким драматичним театром. Пізніше твір Клігера перемістили до парку. Скульптура Клігера підкоряє емоційними камерними інтонаціями і проявом творчої художньої індивідуальності автора. Митець доніс до нас незабутній образ письменниці, який є цінним своєю поетичністю і мудрістю людини, що перебуває в гармонії з високою творчістю. 

Галина Тарасюк

Ользі Кобилянській

І вже далі читаємо у Галини Тарасюк, поетеси, прозаїка, критика, публіциста, перекладача «ПЕРЕБЕРІЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ», 30.11.2020.

Я пам’ятник собі…
До слова, про пам’ятники. І тут не обійшлося без її містифікації. Мінливість її образу не годен вловити і втримати ні глина, ні гіпс, ні бронза. Той скульптор, якому вдасться відтворити ЇЇ суть, ще в проекті…
Але особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи Л. Клігера, один із «штампованих» примірників якої встановлено в центрі Чернівців – у парку імені Т. Шевченка, а два інших – в літературно-меморіальному музеї її імені і на філфаці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Але в теплі і затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам. До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів. Але… може я в полоні оптичного обману?

Ще про пам’ятник Ігнаца Клігера згадує журналістка Наталія Фещук: «До будинку треба пройти через веранду. Тут все автентичне, нічого не змінювали. Влітку тут Кобилянська любила пригощати своїх друзів медом з холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про це нагадує своєрідне скульптурне зображення письменниці, виконане 1950 року Ігнацем Клігером». «Стаття Ольга Кобилянська: вершниця, яка любила білі троянди», 4.06.2020.

Тепер про троянди, які любила Ольга Кобилянська…

Рожі (1896)
Ольга Кобилянська
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони…
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.
Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…

Через кладку (1909 — 1911)
Ольга Кобилянська
Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не улискуються, ані не колють, а так собі — звичайні, матові з виду. Ті білі звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний. Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби — кажу “ніби” — вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо помимо того все ж таки білі рожі. Білі — від початку аж до кінця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав — вони гербові), — це їх запах. Запах, що викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом — рай, спомини з молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета — це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, — і пахнуть, чарують…
…Мої “білі рожі” — сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвітуть… Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не мали вже більше дожити другої весни, — дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам’яніла з якоїсь розкоші коло тих рож, що цвіли в червні… Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
— Я щаслива!..
Чуєте? Щаслива!

Білі троянди, а саме рожі не окулізовані, у листопаді не знайдеш. А ось блідо-рожева рожа, троянда тепер поряд. Десь за тиждень до сьогоднішнього дня пам’ятник Ольги Кобилянської трохи обновили. Але таблички, що скульптор пам’ятника – Ігнац Клігер, я не знайшла…

Далі буде…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Капелани провели молебень за Да Вінчі та всіма полеглими воїнами. Після відкриття пам’ятного знаку всі присутні взяли участь у поминальному обіді зі страв, які любив Да Вінчі.
Дмитро (Да Вінчі) – онук воїна УПА.

Довідково: Дмитро Коцюбайло народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянському на Івано-Франківщині.. На фронт він пішов просто з Майдану 2014-го у 18 років, кинувши навчання в художньому коледжі, а загинув у 27…
2014 року Коцюбайла було тяжко поранено. Він не дочекався завершення курсу реабілітації та повернувся на війну.
У 2016 році 21-річного Дмитра призначили командиром штурмової роти.
Підрозділ Коцюбайла «працював» чи не в усіх гарячих точках АТО. Добровольча рота не входила до ЗСУ і фактично не підпорядковувалася в армії нікому.
Коцюбайло був командиром батальйону «Вовки Да Вінчі». У молодшого лейтенанта Дмитра Коцюбайла в підпорядкуванні було кілька сотень людей, серед них декілька майорів та капітанів.
На початку грудня 2021 року Дмитро Коцюбайло (позивний Да Вінчі) отримав з рук президента Володимира Зеленського найвищу державну нагороду – звання Героя України.
Коцюбайло є першим добровольцем, який прижиттєво отримав звання героя. Він ніколи не був у лавах ЗСУ, пройшовши найгарячіші точки війни з росіянами у складі Добровольчого українського корпусу «Правий сектор».
«Це відзнака кожного, хто у 2014-му взяв до рук зброю та кому увесь цей час доводилося називати себе волонтерами чи ким завгодно», – сказав Коцюбайло після отримання нагороди.
Дмитро Коцюбайло загинув 7 березня 2023 року в боях поблизу Бахмута, йому було 27 років. Біля нього розірвалася мінометна міна, один з уламків влучив у шию.
Проводжали Героя тисячі військових та цивільних, які прийшли на київський Майдан Незалежності провести його в останню путь 10 березня 2023 року.

Запис На Буковині легендарному Да Вінчі онуку воїна УПА Дмитру Коцюбайлу відкрили меморіал спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сидір Воробкевич

Чому ти серцю така миленька,
Рідна землице, моя Буковино?
Скажи сю тайну мому серденьку,
Гарна, весела, люба дружино!
Чи інше сонце на тебе світить
І твої ниви та гори гріє?
Чи інший місяць вечором тихим
На твоїм небі так гарно мріє?…

Чув я дитинов за ранені птахи,
Що раз у раю співали, літали
І ненадійно – чому, не знаю –
Десь полетіли, з раю пропали.
Сі злотопери долі шукали,
Сім раз летіли за Чорне море,
Ледве за морем найшли сю долю
І прилетіли в Карпатські гори.

Може ті птахи, краю мій рідний,
Розвеселяють твої дуброви,
Що зелен явір, липа, смерека
Аж омлівають з щастя, любови?
Може у твої ріки, потоки
Вода спливає з самого раю,
Бо так миленько шепчуть, співають,
Як ті пташата в зеленім гаю?

«Мої потоки тобі співали
Ще у колисці, ще за дитини;
По моїх квітах і сіножатях
Гуляв ти, синку, потім щоднини.
У моїх синіх високих горах
Пізнав ти красну свою подругу,
А в моїх темних лісах предвічних
Забував жаль свій і свою тугу.
Тому я, сину, тобі так мила –
Й нас не розлучить навіть могила»…

1863

5 жовтня 2023-го у сквері на вулиці Університетській у Чернівцях відкрили пам’ятник  Сидору Воробкевичу, українському письменнику, педагогу, композитору, музично-культурному діячу, православному священику, редактору часописів Буковини, художнику.

Кошти на виготовлення та встановлення пам’ятника Сидору Воробкевичу виділила будівельна компанія “Водограй”, зробивши такий подарунок місту. Пам’ятник зроблений з патинованої бронзи.

Дякую чернівчанам, які у свій час /2021 рік/ не були байдужими до повалення  / у звіті чиновників написано, що “старий пам’ятник Сидору Воробкевичу прибрали зі скверу”/ пам’ятника. Особлива моя прихильність журналісту Юрію Чорнею, який зараз боронить Україну, Чернівці, рідне слово …

Сидір ВОРОБКЕВИЧ
РІДНА МОВА
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! –
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!
1869

Сидір Воробкевич (1836 – 1903). Український письменник, який писав українською, німецькою та румунською, композитор, музично-культурний діяч і православний священик на Буковині, педагог і редактор часописів Буковини, художник – така багатогранна діяльність Сидора Воробкевича, що мав псевдоніми: Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С. Волох та інші. Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Шашкевича, В. Александрі, М. Емінеску, В. Бумбака, І Вулькана тощо.

Перечитала і Михайла Івасюка “Творчість Сидора Воробкевича. Біографія“: “… Єдиною світлою подією у ті роки для хворого письменника було те, що І. Франко видав 1901 р. його поетичну збірку «Над Прутом». У короткій передмові Великий Каменяр писав, що кращі поетичні твори Воробкевича, в яких «розсипано велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого людського і народолюбивого чуття», забезпечують йому «почесне місце в нашім письменстві, навіть коли лишити набоці його історичне становище як одного з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження». Це висока і справедлива оцінка”…

Цікаве дослідження про Сидора Воробкевича у Лесі Щербанюк «Чесний труженик на ниві духовності Буковини» : “Мав втіху від своєї праці: «До якої народної школи не вступлю, всюди почую мої пісні. Се мені нагорода, що я дитячі серця музикою ублагородив; не даремно я та не без цілі жив на сім світі». Пишався своїми знаменитими учнями – композитором і музикознавцем, «живою музичною енциклопедією Відня» Євсебієм Мандичевським і основоположником румунської музичної класики Чипріяном Порумбеску….Музична спадщина С.Воробкевича значна за обсягом і різноманітна за жанрами. Вона складається з 250 сольних пісень, дуетів, квартетів і хорів, багатьох інструментальних творів, 18 оригінальних музично-драматичних композицій і 15 п’єс інших авторів, до яких він скомпонував музичний супровід”…

Більше фото за посиланням – «ПОВЕРНУВСЯ. ДЯКУЮ…»

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «Чому ти серцю така миленька, рідна землице, моя Буковино?…», – Сидір Воробкевич спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Інтелектуальне життя Чернівців триває» –  у рамках цього проєкту Чернівецької муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського відбувся небуденний захід, який відкрив непересічну сторінку з минувшини столиці Буковини. Про це – журналістка Олена Чайка.

  Валентина Чолкан 

«З однієї вулканічної породи, як і її вчитель – Анатолій Миколайович Добрянський» – почула коментар колеги Лариси Хомич щодо лекції науковиці ЧНУ Валентини Чолкан, яка відбулася в Чернівецькій муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського. Лариса Дмитрівна, до слова, також вчилася в Анатолія Добрянського. Тому її враження від лекції науковиці ЧНУ Валентини Чолкан «озвучили» відчуття всіх присутніх на цій імпрезі.

Байдужих не було

Чергова зустріч у контексті бібліотечного проєкту «Інтелектуальне життя Чернівців триває», що відбулася саме у 88-й день народження Анатолія Миколайовича Добрянського, була присвячена творчості Миколи Віталійовича Лисенка. Під кутом зору на внесок основоположника української класичної музики у світову культурну спадщину, збереження української ідентичності. З акцентом на 120-річчя першого приїзду М. В. Лисенка до Чернівців і ту хвилю організації музичного й культурного життя української громади Буковини, яку збурив приїзд маестро.

Хочеться вірити, що до 10 грудня – дня, коли Микола Лисенко виступив ув Українському народному домі, Буковина підготує гідний концерт на пошанування визначної дати. І буде встановлено пам’ятну таблицю на Українському народному домі. Адже тут діяла перша музична школа Українського товариства сприяння музики, ініційована композитором Модестом Левицьким, на запрошення якого Микола Лисенко приїхав до Чернівців, відтак допомагав школі, передавши половину своєї нотної бібліотеки.

Емоційну експресивну розповідь Валентини Чолкан доповнили науковиця ЧНУ Ярина Вишпінська, художня керівниця Чернівецької обласної філармонії ім.Д.Гнатюка Руслана Косар та співачка Лариса Бєлова – з її новим твором на слова А. Добрянського.

Лариса Бєлова 

Олена ЧАЙКА, фото авторки

Запис Музика і Слово в одній імпрезі спершу з'явиться на Медіа-Версії.