«Як я уявляю, гарний фільм повинен будуватися як музичний твір…»
Іван Миколайчук
13 червня 2025-го відбулася публічна лекція Валентини Чолкан «Народна пісня в житті Івана Миколайчука».
13 червня, у п’ятницю, у день, що ніби сам промовляє про містичність цифр, в Гончаренко центрі Чернівців лунала розмова про Миколайчука — митця, що уособлює українське кіно: актора, режисера і сценариста. Його життя і творчість тісно переплетені і з українською народною піснею. Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, автор і виконавиця музичних творів, презентувала публічну лекцію про пісню як сутність, як голос, як силу, що формувала дух митця Івана Миколайчука.
Народна пісня була для Миколайчука невід’ємною частиною внутрішнього світу його героїв.
Іван Миколайчук планував екранізацію «Марусі Чурай» Ліни Костенко, як частину свого авторського кінопроєкту.
Вірш «Незнятий кадр незіграної ролі» – адресований Іванові Миколайчуку, з’явився у 1979–1980 роках, коли Ліна Костенко побачила його у селі під час зйомок «Вавилон XX» .
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,
чекало все! Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
І в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
Були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
Несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
Він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
Два виміри, і третій – в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.
Фільм «Пропала грамота». Виробництво фільму завершили ще 1972 року, але вперше його показали глядачам лише на початку 1980-х. І через українську народну пісню «А вже років триста»…
– Ой, вийди, вийди, із води,
Визволь мене, серденько, із біди.
Визволь мене, серденько, із біди.
– Не вийду, козаче,
Не вийду, сокóлю.
Хоть рада, неможу,
Бо й сама в неволі.
Ой, у неволі, у ярмі,
За московським калауром у тюрмі.
За московським калауром у тюрмі…
Пісня «Лелеченьки»
З далекого краю
Лелеки летіли,
Та в одного лелеченьки
Крилонька зомліли.
Висушила силу
Чужина проклята,
Візьміть мене, лелеченьки,
На свої крилята.
Ніч накрила очі
Мені молодому,
Несіть мене, лелеченьки,
Мертвого додому.
Слова: Дмитро Павличко. Музика: Олександр Білаш.
У лекції Валентини Чолкан була розповідь не лише про фільми, а про живе коло однодумців, які не просто творили кіно, але й були співавторами. Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Костянтин Степанков, Богдан Ступка, Іван Гаврилюк, Борислав Брондуков, Лариса Кадочникова, Лесь Сердюк, Ліна Костенко, Марічка Миколайчук… Це була не просто лекція – це була стрімка і пульсуюча розповідь про людину, яка відчувала пісню навіть у тиші кадру. Валентина Чолкан, землячка Миколайчука з Вижниччини, з Волоки, філолог і поціновувач пісенної душі українського кіно, поділилася не лише фактами – вона співала й промовляла цю лекцію серцем. Щиро вдячні!
Я не ставила за мету переказати всю лекцію Валентини Чолкан – це й неможливо, і, мабуть, не має сенсу. Але поділилася тим, що зачепило мене особисто, що захотілося зберегти в пам’яті. Кожен у такій лекції чує щось своє – я почула своє.
©Тетяна Спориніна,
фото автора
p.s.
15 червня – день народження Івана Миколайчука. І сьогодні дуже багато людей зустрінуться на родинному обійсті Миколайчуків. Кожного року теж відвідую Чорторию. А це була моя перша поїздка до Чорториї. 1998 рік. Юні і не зовсім юні туристи разом із знаними краєзнавцями Чернівців: Максом Шиклером (крайній зліва) і Михайлом Котляром (справа), а Герман Молоткін робив це фото. І подорож до Чортириї була такою: спочатку примісьтим потягом до Вашківців, а далі колією назад, вже пішки, до Чорториї.
Пригадується й Михайло Михалатюк — щира, натхненна людина, чия фотовиставка у дворику Ратуші залишила по собі глибокий слід.
«Україна, на жаль, досі не є вільною, тому що вільна людина Іван Миколайчук в ній не є героєм. Він не став для неї героєм», – казав Сергій Тримда, кінознавець /Суспільне. Медіатека/… Люди — шанують. Люди — пам’ятають. Вільність у нас — ще й досі не проголошена цінність. Не всі і зараз розуміють масштаб його вільної особистості. Бо вільних бояться. Бо вільного не можна зігнути чи використати.
Щиро дякую Валентині Чолкан за цю пристрасну, глибоку, живу розмову. За вміння не просто розповідати про великого митця, а говорити так, ніби Миколайчук — не минуле, а наше спільне сьогодення, яке ми ще маємо шанс усвідомити і зберегти.
Я зрозумів у той проклятий вечір, Що із моєї ти зійшла путі, Поклала руку тому ти на плечі, Що грав на піаніно у куті. А він, неначе, не звернув уваги, Лиш усміхнувсь, І переможця сміх мене ударив, Як хльосткий батіг! І я не знав де дітися від нього. Що ти любила музику до болю - Я знав раніш, кохав тебе за це. А що зробить мені тепер з собою?.. Куди побите заховать лице? Уже великі очі не шукали Мене в студентськім гамірі на дворі. Здавалося, що хтось ламає скали, На піаніно грає у куті. І я тоді згадав свої Карпати, І, стомлених роботою, батьків, О... Якби на піаніно вчили грати, То, може, я б такого не терпів. Та ні, я Вам не дорікаю, рідні, Спасибі, що ви вчили, як могли, Що все таки за гроші, бідні, Із ярмарку сопілку привезли. Я зрозумів у той проклятий вечір, Що із моєї ти зійшла путі, Але в житті не буде порожнечі, Бо є сопілка і праця у житті!.. Іван Миколайчук
