«Колабораціонізмом» називають добровільну співпрацю з окупантом окремих осіб або груп населення, яка завдає шкоди державі, громадянами якої вони є. Це слово французького походження і означає воно просто «співпраця». Масово вживатися воно стало від 1940 року, коли гітлерівці окупували Францію й чимало французів, на чолі з маршалом Петеном, пішло на співпрацю з окупантами. Масштаби такої співпраці в різних країнах були різними, на окупованій території СРСР – серед найбільших. Але радянська офіційна наука намагалася говорити про них як про явище маргінальне, згадуючи здебільшого окремих «зрадників», коли йшлося про «всенародну боротьбу проти німецько-фашистських загарбників». Спробуємо розглянути і поширення цього явища в Україні, і найважливіші його аспекти.
Співпраця з ворогом чи намагання вижити?
На початку війни з СРСР гітлерівці та їхні союзники окупували територію України і розділили її на кілька частин. Більшість областей УРСР опинилася у складі Райхскомісаріату Україна і у військовій зоні з найжорстокішим окупаційним режимом. Якщо в Галичині, яка разом із польськими землями увійшла до Генерал-губернаторства, були хоч якісь натяки на місцеве самоврядування, то місцева адміністрація в Райскомісаріаті перебувала під повним контролем німецьких комендантів. Українці могли обіймати певні (як правило, найнижчі) посади, але приймати самостійні рішення без санкції німецьких чиновників не мали права. Окупанти мусили залучати місцевих мешканців до такої адміністративної діяльності, бо власних кадрів для управління величезними окупованими територіями не вистачало.
У містах окупанти призначали бургомістрів, які спиралися на дрібних чиновників –посадовців міських служб. Перевагу німці віддавали фахівцям, які в радянські часи працювали в апараті міських рад. Оскільки багато таких працівників встигло евакуюватися до приходу німців, на посади призначали й людей, які не мали потрібних знань і навичок управлінської роботи. Радянські історики акцентували, що часто адміністративний апарат на місцях окупанти формували з «кримінальних злочинців». Слід зазначити, що йшлося про людей, які невинно постраждали від сталінських репресій і мали свої рахунки з радянською владою. Звісно, під «постраждалих від злочинного комуністичного режиму» маскувалися й шахраї, злодії, розтратники, хабарники. Але розкрадання міського бюджету німці не толерували: чиновників контролювали жорстко й тих, кого спіймали на злочині, карали нещадно, найчастіше смертною карою.
Контроль гестапо і СД (секретної служби) був постійний і ретельний. З особливою прискіпливістю гестапівці слідкували, щоби до місцевої адміністрації не потрапили агенти радянських спецслужб і люди, пов’язані з комуністичним підпіллям та партизанами. А таких засилалося чимало, щоби завдавати окупантам значної шкоди. Службовці цих органів складали списки населення, видавали нові документи чи робили спеціальні позначки у старих паспортах (де ними ще користувалися), вели облік осіб на біржі праці й визначали, кого відправити на роботу в Німеччину. Їхнім завданням було вчасно виявляти соціальні конфлікти й запобігати несанкціонованим страйкам чи демонстраціям.
А причин для соціальних конфліктів було достатньо. Особливе невдоволення міських мешканців спричиняла нестача продовольства і брак роботи. Евакуація промислових підприємств або їхнє знищення перед відходом Червоної армії чи в результаті бойових дій залишили багатьох людей без роботи. Безробітним важко було отримати картки на хліб, хоча й з ними неможливо було нормально харчуватися: калорій організму не вистачало. Окупанти вивозили продовольство до Німеччини, тож у містах України почався справжній голод. Лише у Харкові від голоду загинуло кільканадцять тисяч чоловік. Торгувати продовольством було суворо заборонено. Коли містяни виїджали в село, де міняли речі на їжу, вони ризикували життям: «спекулянтів» ловила поліція і карою нерідко була публічна страта через повішання.
Маса людей опинилася перед вибором: смерть від голоду чи співпраця з окупантами. Німці формували поліцію з місцевих мешканців з розрахунку 1 поліцейський на 100 чол. населення. Поліцаям платили зарплату, рядовим невеличку, але вижити на неї можна було. Видавали їм кийки, а вогнепальну зброю – лише коли проводили антипартизанські акції чи каральні операції. Залучали поліцаїв до виявлення євреїв, які переховувалися від німців, до арешту й конвоювання заарештованих, а також до масових розстрілів євреїв, комуністів, полоненних партизанів і підпільників. Деякі співробітники української поліції жорстокістю і садизмом навіть перевершували своїх гестапівських кураторів. Хоча радянські історики інколи приписували українським поліцаям ті злочини, яких вони не скоювали. Так, українським націоналістам, які служили в поліції, приписали участь у розстрілах євреїв у київському Бабиному Яру, звинувативши у цьому членів Буковинського куреня. Сучасні історики довели, що в останні дні вересня, коли відбувався цей акт геноциду в Києві, Буковинський курінь перебував у Бердичеві, а його члени навіть не мали зброї. І до німецької поліції вони тоді не належали. Тільки по розформуванню куреня частина його членів записалася до 115-го і 118-го поліцейських батальйонів.
Поліцію окупанти формували не лише в містах, але й у селах. Хоча міські поліцаї безпосередньо підпорядковувалися спецслужбам окупантів, а сільскі – старостам, яких або призначали окупанти, або під їхнім контролем обирали самі селяни. Далеко не всі поліцейські брали участь у каральних акціях і грабували мирних людей. Частина з них боролася з кримінальними злочинцями, захищала селян від озброєних дезертирів і бандитів. Багато з них згодом перейшло до червоних партизанів. У кожному конкретному випадку слід враховувати, чим займалася ця людина на німецькій службі та як до неї ставилися люди. Це ж стосується і працівників місцевої адміністрації з числа жителів УРСР. Одна річ – коли діяльність цієї людини завдала шкоди рідній країні, зовсім інша – коли праця в органі, створеному окупантами, не носила ознак злочину, а допомогала підтримувати нормальну життєдіяльність міста. Складніше оцінювати тих, хто працював у створених окупантами газетах. Якщо журналісти пропагували нацистські ідеї, звеличували Гітлера, закликали до вбивства євреїв і циган (ромів) – вони вчиняли злочини. Якщо ж тільки повідомляли новини, писали нариси про природу тощо – то зараховувати їх до колаборантів не варто. Люди заробляли на кусень хліба тією працею, якою могли.
Військова служба окупантам
Історики досі дискутують: скільки радянських людей зі зброєю в руках служили у сформованих гітлерівцями військових частинах. Називають цифри від одного до двох мільйонів осіб, серед яких українців було 250-300 тисяч. Точні підрахунки тут неможливі, бо й самі німці часто не повідомляли до Берліну, скільки добровільних помічників вони озброїли і використовують як «гарматне м’ясо». Річ у тім, що Гітлер був проти озброєння слов’ян, яких вважав «унтерменшами» – «недолюдками». Але хронічна нестача солдатів на передовій змушувала німецьких генералів вишукувати людські резерви, де тільки можливо. Одним з них була заміна німців на радянських військовополонених у ближньому тилу, що дозволяло відправляти в окопи тих, хто раніше займався чимсь іншим. У вермахті були сотні тисяч коней, обози складалися здебільшого з гужового транспорту. Радянських військовополонених використовували як їздових, конюхів, ковалів. Німці захопили й чимало радянських автомобілів, і шоферами на них також ставили радянських полоненних. Працювали бранці шевцями, кравцями, вантажниками помічниками кухарів, які рубали дрова й носили воду, чистили та різали овочі, тощо. Все частіше залучали їх для доставлення боєприпасів на передову, а згодом почали озброювати й відправляти в окопи разом з німецькими солдатами. В кожній дивізії були такі «НW» – «добровільні помічники», як називали їх у вермахті.
Формували з українців і цілі військові частини, навіть з’єднання. Ще в радянські часи всі чули про есесівську дивізію «Галичина», сформовану 1943-го. Комуністична пропаганда звинувачувала її вояків у «військових злочинах», проте жодне із цих звинувачень не знайшло підтверджень під час розслідувань, які, на радянську вимогу, проводили юристи західних країн у післявоєнний період. Дивізію формували за підтримки мельниківської ОУН, на фронт німці кинули її 1944-го під Бродами і в перших же боях вона зазнала нищівної поразки. Більшість вояків загинула чи потрапила у полон, близько чотирьох тисяч відійшло в ліс, де на їхній базі створили два курені УПА. А залишки з’єднання німці переформували й кинули спершу до Словаччини, далі у Словенію – на боротьбу з партизанами. Наприкінці війни здійснювалася спроба створити Українську Національну Армію, першою дивізією якої стала та, що починала свій шлях як дивізія «Галичина». Але їй довелося відійти до зони окупації західних союзників і здатися. На вимогу СРСР західні союзники не видали вояків дивізії, аргументуючи це тим, що це не радянські громадяни, а громадяни Польщі. Дивізійників підтримали представники польської еміграції, і це дозволило їм уникнути примусової видачі в лабети СМЕРШ та НКВС.
Набагато гірша доля спіткала вихідців з Радянської України, які під час війни добровільно вступили до сформованих німцями військових частин. Йдеться, зокрема, про Українське Визвольне Військо (УВВ), яке планували створити з розрізнених підрозділів українських добровольців загальною чисельністю до 180 тис. чол. УВВ мало діяти у складі вермахту і його бійці отримали німецьку уніформу з українськими кокардами й нарукавними нашивками синього кольору із жовтим тризубом. Цілком реалізувати цей план не вдалося: українці не мали харизматичного військового лідера, здатного домогтися запланованого. Відтак певна частина етнічних українців з числа радянських військовополонених опинилася у складі Російської Визвольної Армії (Русской Освободительной Армии, РОА) під командуванням генерала Власова. Як радянських громадян західні союзники, яким вони здалися в останні дні війни, видали цих людей в СРСР. Вони були репресовані як «зрадники».
Якщо йдеться про початки військової колаборації, то ще навесні 1941 р. німці сформували з українських націоналістів два батальйони (курені) – «Нахтігаль» і «Роланд», які з нападом Німеччини на СРСР разом з вермахтом почали бойові дії. Але доля цих підрозділів була нещасливою. Після спроби бандерівської ОУН проглосити незалежність України у Львові обидва батальйони розформували, а їхнім бійцям запропонували укласти індивідуальні контракти на службу в допоміжній поліції «Шуцманшафт-поліцай». Ця поліція розташовувалася у казармах, була добре озброєна, носила німецьку уніформу і використовувалася для боротьби з партизанами і охорони стратегічних об’єктів, насамперед залізниць. З українців сформували 201-й батальйон «шуцманшафту», який 1943 року разом зі своїм командиром, гауптманом (сотником) Романом Шухевичем відійшов зі зброєю до лісу й долучився до УПА. А Українська Повстанська Армія вже боролася на два фронти – проти Гітлера і проти Сталіна – і радянські звинувачення
її в «колабораціонізмі» з гітлерівцями не мають реальних підтверджень. Те, що німці залишили частину зброї УПА під час відступу з України – тактичний хід: так само вермахт залишив зброю й польській Армії Крайовій (АК), щоби ці дві сили боролися проти Червоної армії.
Справжніми колаборантами були ті шуцмани, які до кінця зберігали вірність Гітлеру і брали участь в каральних акціях проти мирного населення, звинуваченого у співпраці з червоними партизами або УПА чи АК. Поліцаї, що палили мирні хати і по-звірячому вбивали жінок, дітей, старих, не заслуговують співчуття і кару вони понесли ту, яку заслужили. Шкода лише, що разом з ними покарані й ті, хто злочинів не вчиняв, а намагався елементарно вижити, надівши форму ворога. Вибір у них був страшний: або померти від голоду, холоду і знущань у таборі військовополонених, або піти на службу до німців і використати будь-який шанс, щоби втекти з неї…
Побутовий колабораціонізм
Найчастіше в окупованій Україні зустрічався так званий «побутовий колабораціонізм» – доброзичливі. а то й дружні відносини представників місцевого населення з окупантами. Серед німецьких солдатів і офіцерів були дуже різні люди. Були зарозумілі нацисти, що зверхньо ставилися до «унтерменшів». Були садисти й кати, які отримували насолоду, знущаючись над невинними людьми, піддаючи їх нелюдським тортурам, вбиваючи жінок і дітей. Але були і нормальні люди, які співчували нещасним і навіть намагалися чимсь допомагати їм. Німецьких солдатів по селах розміщували в селянських хатах, і нерідко вони зі своїх пайків виділяли щось голодним дітям. Мені неодноразово доводилося чути розповіді про «доброго дядю» Ганса чи Фріца, який і поїсти дасть, і іграшку хлопчику змайструє, і гарну пісеньку дитині заспіває. Солдати, відірвані від власних родин, бачили у цих дітях своїх, залишених десь там, далеко, у Німеччині. і якщо вони зберегли хоч трохи людяності в душі, то намагалися поділитися нею з тими, до кого не мали ненависті, незважаючи на антигуманну нацистську пропаганду.
Окремо варто сказати про стосунки українських дівчат з німецькими солдатами. Коханих хлопців цих дівчат мобілізували до Червоної армії або ці хлопці пішли в партизани чи вступили у сформовані німцями поліцейські батальйони і десь у Білорусі билися з партизанами. А тут поруч були інші хлопці, правда, не наші, але веселі й симпатичні. Спалахували взаємні почуття, які зустрічали осуд як німецького начальства (близькі контакти з «унтерменшами», м’яко кажучи, не віталися), так і земляків цих дівчат. А коли внаслідок цих почуттів народжувалося дитя, доля йому судилася дуже непроста. Знав я кількох таких «німецьких дітей», важко їм у житті доводилося: ровесники не хотіли з ними гратися, у школі ніхто не хотів сідати з ними за одну парту, а потім непросто було й на роботу влаштуватися. І їхнім матерям доводилося вислуховувати багато чого дуже неприємного. Влаштуватися на роботу їм удавалося хіба що прибиральницями. Правда, частину з них чекісти направляли на навчання до педучилищ, після чого дівчина замість диплома отримувала лише довідку про закінчення й направлення на роботу в глухе село на Заході України, звідки мала повідомляти чекістам про появу повстанців у селі, про настрої людей тощо. Служба Безпеки ОУН таких вираховувала, і радянська пропаганда отримувала черговий факт для звинувачення «бандерівських убивць у знищенні радянських вчительок».
До речі, німцям удалося 1941 року захопити в деяких містах списки агентів НКДБ і НКВС, більшість з яких швидко перевербували і ті «стукали» в гестапо із такою ж завзятістю, як раніше «стукали» чекістам. А коли повернулася радянська влада, без жодних проблем продовжили своє звичне заняття з попередніми господарями. Заодно руками чекістів «зачистили» всіх, хто міг дати на них таку інформацію, за яку НКВС могла і до відповідальності притягнути по повній.
Добрі стосунки з окупантами багатьом обернулися згодом найгіршим боком. Дісталося, наприклад, власникам приватних ресторанів, кафе, барів, перукарень, кінотеатрів, де обслуговувалися німецькі солдати й офіцери. Але вони добровільно погоджувалися надавати такі послуги і отримували досить значний прибуток. Гірше довелося жінкам і дівчатам, які опинилися серед «персоналу» солдатських борделів. Більшість з них потрапила туди, щоби не померти з голоду самим і щось заробити для своєї родини. Частину загнали насильно. А ганьби вони зазнали на все життя.
Під окупантом кожний виживав, як міг. Навіть селянин, який живого німця на очі не бачив, після повернення Радянської влади міг отримати ярлик «посібника окупантів» за те, що вчасно платив їм податки і до останньої зернини й останньої краплі молока здавав усе, чого вимагав староста для відправки німцям. А міський робітник міг сісти за грати за те, що ремонтував німцям автомобілі чи іншу техніку. Вчителя могли покарати за те, що навчав дітей у школі за підручником, запровадженим окупаційною владою. А священника – за те, що молився «за перемогу німецької зброї», як наказав йому єпископ. Недарма в радянських анкетах тривалий час існувала графа, де треба було зазначати, чи перебував під час війни на окупованій території. Одне лише перебування в окупації вже збуджувало підозру: чи не колаборант той, хто анкету заповнює? Так влада відповідальність за те, що сама здала Україну ворогу, переклала фактично на простих людей. Сучасним історикам треба ще дуже уважно досліджувати явище колабораціонізму, щоби розібратися в його причинах і наслідках, щоби зняти з невинних людей звинувачення у посібництві ворогу, а винних у військових злочинах назвати поіменно.
Злочини проти людяності терміну давності не мають, і пам’ятати про них слід – щоби таке не повторювалося.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
