Варвари ХХ століття

або Як у СРСР депортували цілі народи

У СРСР за 1941-1945 рр. депортували за національною ознакою представників 61 народу.

Під час Другої світової у країнах – учасницях війни за різними приводами відбувалося переселення цілих народів. Процес розпочався ще до вересня 1939-го, коли з гітлерівської Німеччини після прийняття в ній расистських законів почали масово виїжджати євреї, яких позбавили всіх громадянських прав. Чимало з 500 тисяч німецьких євреїв врятувалося завдяки вчасній еміграції, бо невдовзі гітлерівці розпочали фізичну ліквідацію євреїв. У січні 1942 р. Гітлер затвердив план «остаточного вирішення», за яким європейські євреї були приречені на повне знищення. А ще 1941 року розстріляли єврейське населення Києва: людиноненависницька ідеологія нацизму позбавила права на існування цілий народ. Таку ж долю гітлерівці призначили і для ромів (циган).

Зачистка українських територій – для альпійців

Нацисти здійснювали також масове виселення слов’янського населення з територій, призначених для колонізації німцями. Зокрема, на Житомирщині готувалися райони для заселення вихідцями з альпійських місцевостей, і тут використовувалися варварські методи для «звільнення» земель від їхнього споконвічного населення. Німецькі льотчики й танкісти «тренувалися» на мирних селах, вдосконалюючи свої професійні навички. Після авіаційних бомбардувань і «прасування» хат гусеницями танків, гітлерівські карателі виганяли рештки населення, відправляючи його у глухі місцини.

Традиції варварства для нелюдів

Вивезення людей за національною ознакою – не вигадка ХХ ст. До нього вдавалися й раніше. Але саме у ХХ столітті воно набуло тотальності. Більше того, така практика існувала навіть у країнах, які претендують бути взірцем демократії: доля американських індіанців відома. А під час Першої світової війни У Канаді запроторили до концтаборів підданих Німеччини й Австро-Угорщини, проти яких воював цей британський домініон. За колючим дротом опинилося чимало галичан і буковинців, які при в’їзді до Канади реєструвалися «австрійцями».

Подібну депортацію використали США після того, як у грудні 1941 р. японська авіація завдала несподіваного удару по американській військово-морській базі Перл-Харбор. На тихоокеанському узбережжі США проживало 120 тис. японців, яких вивезли «про всяк випадок» до концтаборів. Щоправда, після війни американський уряд вибачився перед ними і компенсував матеріальну та моральну шкоду. Але не всі вибачалися: Москва – ні.

Репресії на національному ґрунті СРСР розпочав давно. В середині 30-х він готувався до війни з Польщею та Фінляндією. З прикордонних районів депортували поляків, фінів, інгерманландців. Коли різко загострилася ситуація на Далекому Сході, то прикордоння з Кореєю у 1937 р.«очистили» від корейців. У 30-х роках вивозили персів, курдів, естонців, латишів, китайців тощо. А 1939-1940 рр. до Сибіру потягнулися ешелони з виселеними з Галичини й Буковини «класовими ворогами»: поляками, західними українцями, румунами, євреями. За ними повезли «класово ворожих» прибалтів. А до Німеччини виїжджали німці зі щойно долучених до СРСР територій. Хоча тут був елемент добровільності й репатріація зумовлювалася спільними радянсько-німецькими документами.                          

Виселяли навіть родини фронтовиків

Після нападу Німеччини на СРСР примусове виселення народів набуло особливо великих масштабів. Першими зрушили з місць свого компактного проживання до Казахстану й Сибіру радянські німці, яких 28 серпня 1941 р. з Поволжя виселили на Схід, ліквідувавши їхню автономну республіку. Радянським людям пояснили, що на території Автономної Республіки німців Поволжя висаджено гітлерівський десант і місцеві німці надають допомогу ворогові. Це була пропагандистська вигадка: німці не мали літаків, здатних подолати відстань до Волги й повернутися назад.

А  наприкінці 1941 р. розпочалася депортація німців з УРСР і Криму – йшлося про сотні тисяч людей. З німцями вивозили угорців, болгар, фінів – представників тих націй, етнічні батьківщини яких вступили в союз з Німеччиною. До середини 1942 р. їх вивезено в основному до Сибіру, Комі АРСР, Алтаю, Казахстану, Середньої Азії. Жодних вибачень і компенсацій виселенці після війни не отримали, а додому змогли повернутися лише після смерті Сталіна – і то не всі. Німцям, наприклад, дозволили повернутися в Україну лише 1972 року, а в Поволжя – ні.

Нова хвиля депортацій здійнялася під час битви за Кавказ. Щоби пояснити власний провал в організації оборони стратегічно важливого регіону, Сталін переклав відповідальність на цілі народи, оголосивши їх «народами-ворогами»: мовляв, вони «відкрили фронт німцям». У 1943 р. були виселені калмики та карачаївці, їхні автономні утворення ліквідовані. Виселяли навіть родини фронтовиків, які мужньо билися із загарбниками. Депортовані потрапляли і в казахстанський степ, і на заліснену Північ. Калмики звикли кочувати зі своєю худобою неозорими степами, жити в юртах. А в тайзі їм доводилося зовсім сутужно, чимало людей померло від хвороб та виснаження.

Вижив один новонароджений – Джохар Дудаєв

На початку 1944 р. з Кавказу на Схід знову потяглися товарняки з виселенцями. Надійшла черга балкарців, чеченців та інгушів. Війська та органи НКВС вже здобули чималий досвід депортації та працювали, як добре налагоджена машина. Вночі аул щільно оточували кільцем військ і вранці всіх його мешканців піднімали, даючи дві години на збори. Потім підганяли автомобілі, найчастіше – ленд-лізівські «Студебекери», куди завантажували депортованих із їхнім нехитрим скарбом. Відвозили до залізничної станції, де вже чекали ешелони – і починалася хресна путь страждальців. У переповнених вагонах для перевезення худоби без елементарних зручностей везли людей у невідоме. Не вистачало їжі, води. Помирали масово, на зупинках охорона викидала трупи на узбіччя, навіть не всіх закопували.

Найгірше доводилося породіллям і новонародженим. Без допомоги й догляду вони мерли масово. Чеченці вважають, що серед народжених у ті страшні зимові місяці 1944 року живим залишився тільки один хлопчик. Звали його Джохар Дудаєв. Саме він на початку 1990-х років очолив боротьбу за незалежність Чеченської Республіки Ічкерії та загинув у кривавій російсько-чеченській бійні. Жахливим виявилося відлуння тієї злочинної депортації…

Заслали сім’ю й двічі Героя

А масове вивезення тривало. Виселяли ногайців, лазів і греків Причорномор’я. У 1944 р. Червона армія викинула гітлерівців та їхніх союзників з Криму, але воєнні випробування для багатьох кримчан не закінчилися. Під нацистською окупацією півострів утратив майже все своє єврейське населення, а також переважну більшість кримчаків і караїмів: гітлерівці знищували їх за приналежність до іудаїзму. Гинули й цигани. Якщо нацисти втілювали в життя свої расистські догми за допомоги масових страт, то радянське керівництво розпочало масове виселення за етнічною ознакою, звинувативши цілі народи у «пособництві гітлерівцям».

Насамперед постраждали кримські татари: у травні 1944 р. близько 200 тис. представників цього народу депортували на Схід. Репресовані не лише родини тих, хто насправді служив у сформованих окупантами збройних підрозділах або працював у окупаційній адміністрації: таких було чимало. Виселяли й родини червоноармійців, а також радянських партизанів і підпільників – таких було ще більше. Доки двічі Герой Радянського Союзу Амет-хан Султан на фронті особисто збивав 30 ворожих літаків, і ще 19  – у групових боях, його родину в нелюдських умовах вислали як злочинців. Весь народ звинуватили у злочинах окремих представників кримсько-татарської спільноти. Групова відповідальність робить сотні тисяч людей заручниками діянь конкретних осіб. Тому сучасне право визнає тільки персональну відповідальність: кожний відповідає лише за власні дії та вчинки.

Доки двічі Герой Радянського союзу Амет-хан Султан збивав ворожі літаки, його родину вислали як злочинців

З Криму водночас із кримськими татарами депортували греків, болгар, вірменів. Усіх їх звинуватили у «пособництві ворогові». А в листопаді 1944 р. з Кавказу виселили турків-месхетинців, хемшинів і курдів. Їхня «вина» полягала в тому, що представники цих народів проживали біля кордону з Туреччиною і були споріднені з турками етнічно та релігією. А Кремль вважав, що Анкара готується до нападу на СРСР, хоча турки тоді вже вели переговори з антигітлерівською коаліцією про вступ у війну проти Німеччини. Напасти на СРСР вони збиралися в 1942 р., коли німці наступали на Кавказі. Не вийшло, Сталінград завадив. А за їхній старий гріх відповіли зовсім інші невинні люди.

Близько 40 тис. турків-месхетинців мужньо билося в лавах Червоної армії, половина з них загинула. Вісім представників цього народу стали Героями Радянського Союзу, троє – повними кавалерами орденів Слави. Їм дали довоювати, а потім 2665 солдатів і офіцерів цієї національності депортували туди ж, де вже страждало 120 тис. їхніх одноплемінників.

На заключному етапі Другої світової війни та одразу ж після її закінчення були силою переселені ще мільйони людей. Так, СРСР і Польща обмінялися населенням: одним з етапів цього обміну була сумнозвісна операція «Вісла», коли українців змусили покинути рідні місця в Польщі. Москва і Варшава поділили Східну Пруссію, виселивши звідти всіх німців. Вивезли також німців з чеських Судет до Німеччини, як і з сербського Банату. А на Далекому Сході депортували японців з Курильських островів і Південного Сахаліну, які відійшли до СРСР. Із Західної України вивозили родини вояків УПА.

Геноцид – рана, що не рубцюється

Скільки людських трагедій принесли всі ті виселення! Від голоду, холоду, хвороб і знущань люди гинули масово, деякі депортовані народи втратили до половини своєї довоєнної кількості. В їхні будинки вселялися інші люди, їхнє майно переходило до нових власників. Нерідко ним користуються й досі, а нащадки тих, хто виселяв депортованих і ділив їхнє майно, і далі поширюють вигадки про «зраду» цілих народів. Дехто пишається бойовими нагородами, що їхні діди отримали не на фронті, а під час виселень і конвоювання нещасних. Маршал Берія, наприклад, був нагороджений престижним орденом Суворова І-го ступеня, який до нього давався лише полководцям за успішно проведені фронтові операції. А діти й онуки виселених ще й досі не можуть пробачити кривдників. І невідомо ще, до чого призведе ця ненависть. Чечня показала всю небезпеку подібних настроїв.

Сучасний світ засуджує масові депортації, хоча і в новітніх конфліктах вони присутні, наприклад, у кривавих війнах на руїнах соціалістичної Югославії. На жаль, люди не бажають вчити історію, натомість прагнуть якнайшвидше забути її страшні сторінки. І жити солоденькими казочками, в тому числі й про гуманний «соціалістичний інтернаціоналізм», який нібито панував у СРСР. Тоді як насправді там існувала депортація народів, антигуманна за своєю суттю.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *