На Василія– за Василеву світлу душу…

За буковинською традицією, на Різдвяні свята прийнято робити поману за тих, хто вже не з нами. Нехай ці теплі спогади про нашого колегу, товариша, гарну людину та доброго письменника й журналіста Василя КОЖЕЛЯНКА зігріють його на небесах…

Директор книжкового магазину «Букініст» Марина Лібанова:

– Навіть не пригадаю, як познайомилася з Василем – тоді це не здавалося важливим. В «Букініст» я потрапила в 97-му році (до того працювала в «Науці»), а він часто заходив до нас у магазин.

Тісніше спілкуватися ми почали завдяки «Вернісажу», адже часто бачилися на різноманітних виставках. А потім я вирішила продавати в «Букіністі» українську сучасну літературу…

Майже нічого в ній не тямивши, я розуміла: така література повинна бути в книжковому магазині, особливо в «Букіністі». Ось тоді й виявилося, що Василь – не тільки журналіст, але і письменник, який особисто знає Галину Тарасюк, Марію Матіос (на той час це були вже відомі імена в Україні), пам’ятає такі дивовижні речі, про які мені навіть не було з ким поговорити: про певні періоди нашої молодості, про якісь тонкощі… Чомусь мені здавалося, що він далекий від усього цього. Можливо, тому, що для мене він був не надто міським і я його недооцінила…

– У нас були звичайні, дружні стосунки однолітків, ми ніколи не дистанціювалися як письменник і читач, між нами ніколи не стояла «книжкова комерція», адже Василю було абсолютно байдуже, хто продає його книги. Він був з тих письменників, які продавали свої рукописи. І сам факт продажу книжок для нього не був важливим. Він ніколи не цікавився: – Як там мої книги, чи продаються? Більше того, він завжди мені повторював: – Та не читай тих моїх книжок, я не для тебе їх писав!

Тому що в нього була достатньо чоловіча проза, в якій він ніби грався в солдатиків… Я часто йому повторювала: «Василю, ти в дитинстві не награвся!».

– Мене завжди вражала його невідповідність певним стандартам: він народився у селі, жив там далі – й не хотів до міста. Василь був дивовижно інтелігентною людиною, ніколи ні з ким не загравав, не хотів нікому сподобатися… Проте дуже прагнув популярності: збирав про себе все, що друкувалося в періодиці, – і приховував це, соромився, адже вважав це «неінтелігентним»… Я ж, навпаки, марила телебаченням, «бачила» себе на шпальтах газет – мені завжди це подобалося! «Ти прагнеш дешевої слави!» – кепкував з мене Кожелянко.

Журналіст Ігор Кравців:

– Василя як письменника я знав ще від студентських років. Із захопленням перечитував його твори: мені дуже імпонувала відносна простота стилю і правдоподібність вигадки, яку охрестили потім альтернативною історією. Ми познайомилися у редакції «МБ», де я писав на музичну тематику, а він вів свою колонку «Коментар тижня». Від Василя Кожелянка так і віяло добротою. Він був не пафосною, а дуже комунікабельною людиною…

– Позаяк жив у селі, ми часто розмовляли про роботу на городі, біля хати: мені у спадок від бабусі дісталося обійстя в селі, тож ділилися своїми враженнями від сільських буднів. Ще одна спільна тема – мистецтво. Василь дуже любив українську музику, особливо осучаснене етно. Його улюбленими колективами були «Перкалаба», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт» і «ВВ»…

– До речі, Олег Скрипка перечитав усього Кожелянка і вважає його своїм улюбленим письменником. Одного разу в Києві ми зустрілися з Василем і поїхали до Олега в гості. Просиділи на кухні півночі, жваво обговорювали стан речей у державі, музику, літературу. Було видно, що вони одне одного дуже поважають…

– Я бував у Василя у Кам’яній. Якось після веселої вечірки у Чернівцях Василь запропонував нашій компанії: «Гайда до мене на озеро!» Серед ночі бовталися у воді, потім взяли машину і поїхали до лісу. Ввімкнули на повну гучність румунську музику і танцювали при світлі увімкнених фар. Капот слугував нам столом, а галявина – танцмайданчиком. Я ніколи не бачив Кожелянка насупленим чи злим. Він завжди був на позитиві.

Підготував  Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *