Якщо вислів «прокинутися знаменитим» і можна застосувати до нової зірки української музики Олександра Мельника, то сказати, що зіркою він став зненацька і несподівано для свого оточення і для самого себе – ні.
Дані Богом і природою здібності з дитинства відточувалися наполегливою працею (в тому числі й зусиллями люблячих, але строгих батьків), глибоким роздумами над пізнанням себе і світу і допитливим хлопчачим розумом. Тому родичі досі зі здивуванням згадують його не за роками серйозні підліткові пісні. А розмова кореспондентки «Версій» з цим молодим чоловіком вийшла, хоч і пересипана його жартами і кепкуваннями (насамперед – над самим собою), та насправді дуже філософська.
Отже, знайомтеся: Олександр Мельник, 25-річний буковинський педіатр, який пройшов «сліпий відбір» на проекті телеканалу 1+1 «Голос країни» і потрапив у команду зіркового шоу-мена Потапа. І якого в проекті назвали «найсексуальнішим педіатром України».
Саша, вийти і проспівати так, як це зробив ти на телепроекті, навряд чи можна без попереднього досвіду і підготовки. Ти маєш музичну освіту?
Закінчив музичну школу по класу фортепіано, але якщо чесно, то завжди хотів навчитися грати на гітарі. Думав тоді: ну от хлопці перебирають струни біля вогнища, навколо них дівчата тусуються, а я що – піаніно до вогнища притягну?? (сміється – авт.) Та батьки казали: «Навчишся на піаніно – вмітимеш на всьому». Тож гітару освоїв пізніше самотужки, пишу пісні і створюю мелодику під гітару, а опрацьовують це все одно люди, які на тому розуміються краще за мене.
Пишеш пісні? Успішні?
Ну не знаю… 2018-го взяв Гран-прі обласного конкурсу авторської пісні зі своїм твором «Засинай», а за два роки до цього в цьому ж конкурсі посів друге місце. 2015-го також здобув Гран-прі на чи не єдиному некомерційному на Буковині конкурсі «Рідна пісня».
Мабуть, серйозно готувався?
Та ні. І вперше, і вдруге щодо конкурсу авторської пісні мені зателефонували і сказали: завтра конкурс, не хочеш взяти участь? Чому б і ні, подумав я, пішов і переміг (сміється – авт.) У той раз, коли отримав Гран-прі, то ще й просив брата прийти зі мною, щоб забезпечити музичний супровід, але він не зміг, то зі мною пішов приятель-флейтист. А ще в багатьох пісенних подіях і змаганнях брав участь разом з хором «Букмед», який став дуже успішним з попереднім художнім керівником Володимиром Шнайдером і продовжує наполегливо працювати з його наступницею. Щодо успішності… Не знаю, чи вона вимірюється нагородами, а чи популярністю. Сестра якось розповідала, що йшла вулицею і почула мою пісню. Але не мій голос. Це її здивувало, тож вона підійшла до компанії, в якій під гітару хтось це співав, і це справді був не я – а пісню, значить, знають…
А яку пісню?
Зазвичай я не даю своїм пісням назви, але до цієї якось прижилася назва «Притон». А ще є в мене багато пісень «про…» (ну про якісь явища, події, предмети). Є репчик про морг – веселенький такий. Ну як «веселенький» – в плані музики… Заспівати «Притон»? (наспівує – авт.)
(Пісня насправді вразила – глибиною переживань ліричного героя, який «під кайфом», але без кайфу, а навпаки – в пітьмі безпросвітності. Потім була пісня «про телебачення» – надзвичайно злободенна і точна! – авт.).
А звідки ти це знаєш – що відчуває людина в такому стані? Якось дуже переконливо вийшло…
Змоделював ситуацію. Ні, я не вживаю наркотиків, якщо Ви про це (сміється – авт.) В мене багато є пісень… А років у 15-16 придумав пісню про те, що б робили люди, якби знали, що завтра – кінець світу. На хвилин 7 пісня була…
А що ж такі всі теми серйозні?
Ну якось пишеться на соціальну тематику. Веселі пісні мені писати складно. У мене ж спочатку – музика. Приходить бажаний ритм, а вже на нього приходять слова. Якщо навпаки – то значно довше все відбувається… Філософські пісні зазвичай нормальні по тексту, але нудні за ритмікою. Графоманія вбиває ритміку.
Знаю, що іноді використовуєш і міцне слівце у піснях. Для чого?
Для підсилення емоцій. Але мама за таке скаже «аяяй!» (сміється – авт.) Це така «придонна», «убога» творчість (знову сміється – авт.)
Ну і що би ти робив, якби знав, що завтра кінець світу?
Ну… насамперед озброївся б. Бо зрозуміло ж, що «останній день» – це свого роду «карт-бланш на свинство», більшості здаватиметься, що немає сенсу «тримати обличчя». А далі… хтозна. Цікаво, що ми дрібні і безсилі не лише проти якогось «матеріального апокаліпсису», ми є ніщо і проти часу. І яким би ти не був відомим – через тисячу років про тебе навряд чи хтось згадає. А то й значно раніше.
Тобто свою славу ти сприймаєш без захвату?
Славу? Та це зовсім не слава. Якщо навіть раз засвітився, то вже за місяць всі й забудуть. Тому просто хочу щоб цей умовний «місяць» використати дуже результативно. Ретельно працюю над тим, щоби людям показати свою творчість. «Голос країни» – це як спросіб проявити себе і знайти ту аудиторію, яка захоче почути мене. Мені є що сказати, ідей багато. І звісно, набратися досвіду. Відчуваю, що вже став почуватися розкутіше і впевненіше. Готуюся до роботи з професійним оператором, хочу писати музику професійно. Наприклад, склали сьогодні каркас ідеї трека. Перш ніж зробити аранжировку, треба детально описати настрій, який хоче передати. Три години над цим сиділи.
Родина підтримує тебе у творчості?
Група підтримки за лаштунками шоу
Звісно. Мама й сама співає, з братом ми співаємо дуетом, нас знають як «братів Мельників», він мій бек-вокаліст (сміється – ред.) Цікава була історія якось, коли мій друг поїхав до столиці до своєї подруги-киянки. А вона його питає: «Ой, ти з Чернівців, а знаєш таких «братів Мельників»? Він насторожився і каже: «Ніііііі, а що?» То вона йому розповіла, що є такі і вони співають гарно. З інтернету, мабуть, знає. Але завжди батьки наполягали на тому, щоб я здобув іншу, «серйозну» професію.
…І так ти обрав спеціальність педіатра? Цікаво працювати з дітьми?
Дуже відповідально. От якось працював у дитячому таборі, і ретельно проводив огляд дітей. Вони, звичайно, хотіли гратися, а не проводити час у черзі до лікаря… Під час цих оглядів виявив двох діток з непереносимістю глютену. Їм злакові не можна їсти, а каші в таборі – це ж звична їжа. І батьки про це не сказали, відправивши дітей в табір. А ще якось у хлопчини також в таборі був напад епілепсії, я надавав першу допомогу, і це насправді нелегко. Можна сказати, для дитини ця допомога життєво важлива була… Шкода просто, що у нас цю працю поки що не надто шанують.
А що цінують?
Рекламу цінують. І я цим заробляю також.
Під відео з твоїм виступом є багато коментарів. І не всі тебе хвалять. Як ставишся до такої зворотньої сторони слави?
Неможливо ж усім подобатися. Кожний має право на власну думку і оцінку. Нехай говорять – це ж краще, ніж якби не говорили.
Ну тепер ти точно маєш бути оточений дівчатами, як ті хлопці в твоїй ранній юності, які грали на гітарах біля вогнища?
Тепер я знаю, що це занадто просто – спокусити дівчину гітарою. Стосунки – це щось зовсім інакше!
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
