Весело і цікаво про серйозні, визначальні для життя краян речі у розмові з кандидатом географічних наук, спелеологом, екологом і громадським діячем.
Народився традиційним способом 10 липня 1949 р. у Чернівцях. 1971 року з відзнакою закінчив географічний факультет Чернівецького держуніверситету і спробував скуштувати вільного вчительського хліба на Волині. Та цьому щастю завадила стаціонарна аспірантура при кафедрі фізгеографії ЧДУ. Відбув її в 1971-1975 роках, з річною вакацією 1972-1973 року, якою скористався для строкової служби у війську; до високого звання єфрейтора чи, либонь, молодшого сержанта, як це личить кожному щирому українцю, не дослужився. І 1975-го розпочав буремну діяльність на державній службі в екологічній сфері, вдягнувши мундир інспектора державної водної інспекції. Грунтовна наукова підготовка, притаманна жвавість характеру і потяг до інспекторської романтики невдовзі дозволили йому стати висококваліфікованим спеціалістом у галузі поверхневих та підземних вод, а також знавцем усіх очисних споруд, смітників, гноєсховищ і дюкерів Буковинського краю. Це знайшло документальне підтвердження в його літературних поетичних вправах, які, втім, тривали під грифом «Для службового користування». Джерелами його натхнення стали стічні води із концентрацією забрудників, вищою за гранично допустимі норми. А 1989 року тоді ще не ювіляр продовжив свій інспекторський промисел в органах, які в кінцевому підсумку отримали назву Держуправління Мінекобезпеки в Чернівецькій області, де поступово і ніжно обіймав посади від старшого інспектора до завідувача сектору. Нещадно експлуатуючи службовий мотоцикл, об’їздив всю область і зініціював створення понад 70 нових об’єктів природно-заповідного фонду. Після створення собі нового робочого місця – Національного природного парку «Вижницький» – перебрався ближче до лісу і став заступником директора по науці і рекреації.
2009 році вийшов на пенсію, але невдовзі знову зайшов у екологію – ближче до рідної води, у щойно створений Національний природний парк «Хотинський», де перебуває й понині.
Попри вирішення завдань державної ваги встигав займатися й особистими, як-от: написав понад 300 наукових праць та захистив кандидатську дисертацію з проблем антропогенних змін природного середовища Буковини; дослідив 90 печер і витягнув з них двох небіжчиків; заснував чернівецьку школу спелеокарстознавства й відмучив 15 років головою спелеоклубу «Троглодит»; заробив золоту медаль на першому (і останньому) чемпіонаті СРСР із спелеотуризму 1979 року та радикуліт 1982-го. Був позаштатним кореспондентом чотирьох газет і двох журналів: у загашнику має понад 1000 публікацій. Викладав на кафедрі екології і права Чернівецького факультету Харківського державного політехнічного університету й був радником чотирьох голів обласної Ради з питань екології та екотуризму. Засновник і лідер Партії шанувальників ковбаси (України).
– Віталію Павловичу, у вас завжди водночас було від 5 до 10 різних громадських посад. Що ви з ними робили?
– В один період було навіть 12. Тож намагався боротися з ними, як наша колишня держава боролася з гідрою Агропрому: скільки Агропром не скорочували, щоразу не менш як на третину, а наступного року він розбухав удвічі.
– Як ви дійшли до ювілею?
– Наполегливо працював організмом щодня.
– Завдяки кому або чому стали екологом?
– Завдяки партбюро рідного географічного факультету: після закінчення аспірантури я був єдиним з 30 аспірантів – випускників університету, кому не знайшли місця в альма-матер. Тож вийшов в люди і не повернувся.
– На вашу професійну думку, в чому основні причини всіх наших екологічних негараздів?
– У хлопському розумі у прийнятті вікопомних управлінських рішень. А ще – тваринний страх перед будь-якою особистою відповідальністю.
– Хто, на вашу думку, є найбільш відомим екологічним злочинцем в історії людства?
– Геракл. Усі його оспівані подвиги – суцільний екологічний злочин.
– Якими найбільш резонансними подвигами у структурах природоохоронних органів ви пишаєтесь?
– Практична екологія – це не біганина за тваринами чи сюсюкання з рослинами, а марудна копітка праця із документами та порушниками. Іншими словами, – екобюрократія.
Перше, чим я дійсно пишаюсь, це 17-річна борня за врятування велетенської унікальної білатеральної (Українсько-Молдавської) печерної системи «Попелюшка» від знищення, робочий вхід до якої знаходився у чинному Кривському гіпсовому кар’єрі поблизу сіл Крива та Подвірне. Боротись нашому спелеоклубу «Троглодит» довелось одразу на п’яти фронтах: проти дирекції кар’єру та його патрона – Міністерства промисловості будматеріалів Молдавської РСР (які всіляко перешкоджали дослідженню печери), проти імпотентного Держкомітету МРСР з охорони природи, проти відділу географії Академії наук МРСР, який намагався привласнити пріоритет відкриття і дослідження печери, проти молдавської преси, яка переслідувала ту ж мету, проти рідного Держкомітету з охорони природи УРСР, який просто самоусунувся від патріотичного обов’язку.
А тепер про результат: ми змусили-таки Мінпромбудматеріалів Молдови 1985 року розвернути фронт видобувних робіт убік від лабіринту, обладнати робочий вхід і зберегти печеру від руйнування, тобто юридично не легалізованій громадській організації «Чернівецький спелеоклуб «Троглодит» з сусідньої республіки вдалося зробити те, що не спромоглися зробити на власній території ні Академія наук, ні Держкомітет з охорони природи Молдавії! До речі, 4 липня все прогресивне людство відзначило міжнародне свято дослідників печер – Всесвітній Спелеопост.
Іншою не менш напруженою акцією стала битва з облагропромом – велетнем і монстром радянських часів – за заборону розробки торфовищ у долині р. Совиця-Заставнівська (1988-1989 р.р.). Порушивши гідрологічний режим, вони спровокували катастрофічну активізацію карсту в цілому регіоні, яку важко припинити. Ми відчули сильний тиск державних структур і навіть деяких науковців-неспеціалістів, однак провели солідні геолого-карстологічні дослідження і довели нашу правоту. Через 2 роки агропромівський монстр почив у Бозі, чкурнувши від обов’язку виправляти те, що накоїв. А карст-то прогресує!!!
1990 року нарешті, після дворічних змагань із Заставнівською районною владою, вдалося закрити сміттєзвалище у незатампонованій великій карстовій лійці, стічні води з якої потрапляли до джерела питної води села Товтри. Ну, не хотіли спочатку вірити у фекалії, пробачте – реалії!
1992-го на Буковині трапилася резонансна екокатастрофа, коли при транспортуванні залізницею нафти з Берегометських родовищ розлилось і затопило пристанційну територію у Сторожинці. Порушників треба було зразково покарати. Великі екологічні мужі чесали собі ріпу, бо методики нарахування збитків у молодій державі ще не було. Я ініціативно розробив тимчасову методику, яка завдяки оперативності тодішнього начальника Держуправління охорони природи Віктора Мотовиліна була терміново затверджена облвиконкомом. За її застосування обласний фонд охорони природи поповнився на 80 мільйонів тодішніх карбованців. До речі, ця тимчасова методика за аналогією застосовувалася і в інших областях України.
Та особистим екологічним шедевром вважаю операцію 1992 року під кодовою назвою «Сльози отця Володимира». При інтенсивній розбудові Свято-Іоанно-Златоустівського монастиря у с.Хрещатик бульдозери розширювали стрімкий і вузький спуск, а зайвий грунт просто спустили вниз по схилу, знищивши всю чагарниково-деревну рослинність. З боку сусідніх Заліщиків ця жирна коричнева шмарка на зеленому тлі виглядала занадто театрально, щоби не спричинити масове невдоволення. Справа була делікатною, бо ті, хто раніше цькував вірян, тепер самі ледь не щотижня бігали до церкви замолювати гріхи. На справу відрядили мене, атеїста.
Я пів дня чатував на настоятеля монастиря отця Володимира у його приймальні в розмовах з наближеними ченцями; за їхніми версіями, він одночасно, як свята трійця, перебував у Тернополі, Чернівцях і навіть у Києві. Але позиви організму примусили його нарешті спуститись з небес опочивальні у людську. На спроби звинуватити мене у переслідуванні церкви я порекомендував йому краще вивчити Святе Письмо і знайти абзац, де Господь забороняє псувати довкілля. Після підписання протоколу я у банку шукав сліди будь-яких рахунків монастиря, але їх не виявилось. За які ж то кошти монастир розростався, мов на дріжджах? Від дій отця Володимира відкараскалися і в управлінні Чернівецької Єпархії. Та через пару-трійку місяців монастир таки відшкодував завдані природі збитки у сумі 10 тисяч карбованців. Певне, миряни назбирали. Це був перший і, здається, останній прецедент в сакрально-екологічній історії України.
– Перейдемо до політики. Для чого Україні з її 300 з гаком партіями ще одна – Партія Шанувальників Ковбаси, лідером якої ви є?
– Чому це «Ще»?! По-перше, свій Маніфест і Програму партія оприлюднила на шпальтах обласних офіціозів 1994 року, коли в Україні було лише 20 інших партійок. Тож для чого нам оті додаткові 330? Що, кожному охочому дорватися до корита – по власній партії? По-друге, ми є єдиною партією, яка повністю і успішно виконала своє головне програмне завдання – забезпечила український народ колишнім дефіцитом – якісною і навіть доступною для пенсіонерів ковбасою. Пригадайте, що ми тоді на початку 90-х їли: пси плювалися, а коти загрібали усіма чотирма лапами. А чому нас не хочуть сприймати натуральними політиками? Бо ми, як довкілля, – не брешемо!
– Ви толерантні до опонентів?
– Так, деколи навіть можу вислухати думки інших.
– Що вас привело до спелеології?
– Потяг до турецьких та Довбушевих скарбів. А втім, еволюція вивела людину з печер, тепер туди ж її й заштовхує. Спелеологи – піонери еволюційного поступу людства. Тож ми завжди попереду.
– Що вважаєте запорукою екологічно здорового життя?
– Безперечно, народний вітамін С: яйце, сальце, м’ясце. Як мудро кажуть у народі, добре їсти, файно спати – Бог здоров’я мусить дати! Надто ж у чистому довкіллі!!!
