Микола Шкрібляк: «Мама любила білі квіти…»

До Дня матері, Дня вишиванки і 90-ліття світлої пам’яті Марії Миколаївни Шкрібляк

 

Очільник Буковинського центру культури і мистецтва та Чернівецького обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України, дизайнер, Заслужений діяч мистецтв України Микола Миколайович ШКРІБЛЯК саме своїй мамі завдячує більшістю не лише того, ЩО він вміє робити, але і ЯК робить. Мама, Марія Миколаївна, яка ростила сина без чоловіка, навчила його всього, що вміла сама – і «чоловічої» роботи (в полі, лісі, коло худоби, косити…), від неї перейняв і нібито «жіночі справи» – вишивання, ткацтво, пекарство, куховарство (хоча вона його спеціально цього й не вчила). Саме завдяки мамі, яка носила білі або ледь жовтуваті хустки і дуже любила білі квіти, в його дизайнерських творах переважають білі речі. «Не можу від білого відмовитися, навіть знаючи, що це неправильно: на сцені білий колір невиграшний, площинний, деколи бликує, – ділиться Микола Шкрібляк. – Але я так люблю…»

Цьогорічного травня, 21-го числа, Микола Миколайович відзначить 90-річчя своєї мами, яка була простою колгоспницею з винятковим хистом до всього, за що бралася, гордою і гоноровою жінкою, чудовою вишивальницею і вимогливою та безмежно люблячою матір’ю. Поміж теплих і рідних свят – Днем матері, Днем вишиванки і днем народження Мами – від цього спогаду сина його рідненькій стане у засвітах тепліше…

Микола Шкрібляк з мамою Марією Миколаївною

«Мама зробила все, щоби ніхто ніколи не дорікнув: «оце бабинська господарка»

«Мама моя була дев’ятою дитиною в сім’ї, їй випало народитися і жити в трагічні часи, –  каже відомий буковинський культурний діяч. – Лишилася трирічною сиріткою – в 34-му році померла бабця Катерина. А далі війна. У родині, де росли шестеро хлопців і три сестри, всі хлопці були такого віку, що мали взяти зброю в руки. І всі були на боці ОУН-УПА. Дід розраховував, що поле, ліс, полонина, велика господарка будуть поділена між ними всіма – та після війни залишився тільки з двома дочками. Старша Анна вийшла заміж, трьох хлопців убили, одного виселили в Сибір, два опинилися за кордоном – один в Німеччині, інший у Канаді. Тільки Васюта (згодом моя хрещена, яка також хлопцям до лісу їсти носила) та мама лишилися коло діда.

Здоров’я дідусь Микола втратив, хоч був ще не старий – у 1948-му, після облав енкаведистів, мав 62 роки: влади мінялися, а били всі однаково безжалісно. «Визволителі» родину з хати двічі вивозили: раз до села довезли, вдруге – до району… Але якось Бог поміг вернутися додому. Так і поралися втрьох в горах коло великої господарки – сама лише хата-гражда завдовжки 20 метрів, загалом комплекс зі стайнями – 34 метри… Тітка Васюта більше була коло хати (їсти зварити, на город піти, худобі й свиням дати). Але гуцульське життя вимагає багато «чоловічої» роботи, ніж будь-де: все полагодити; напилити, привезти з лісу, наколоти дров; закласти плотами величезні території – присадибу, пасовище, де худоба ходить вільно, але в огорожі… Що їм було робити – чекати на чоловіків, яких і так небагато? У мами ж не було проблем з тим, аби впоратися – її старші брати навчили абсолютно всієї «чоловічої» роботи.

Так сталося, що моя мама заміж не вийшла. Й ніколи про це не говорила зі мною. Але я знаю (не від неї – не смів навіть запитувати), що одруження «розбила» татова мама – не захотіла цієї невістки. Чи це була велика любов, чи такий жіночий принцип – не знаю, але мама ніколи нічого не говорила ні про тата, ні про його батьків. Зате роботою завжди хотіла дорівнятися з тими господарками, де є в хаті чоловіки. Аби люди не казали, що «оце бабинська господарка». Хотіла найперше довести, що вона газдиня. Друге – що вона сама дитину в люди виведе. Третє – що їй ніхто по голові носитися не буде. І довела».

 

Понад третину століття – в гірському колгоспі з суцільною ручною працею

«34 роки мама відпрацювала у гірському колгоспі, де вся праця була ручна, – згадує Микола Шкрібляк. – Тільки в 1968-му нам провели світло в присілку, і ще лише через 2 роки влаштували транспортер на фермі, щоб гній вичищати… Всі корми носили на плечах. Я прорахував колись, скільки з’їдає одна худобина –  вийшла астрономічна вага, яку жінки-колгоспниці переносили на руках…

Починала мама ще з дідусем вівчарювати. За підсумками якогось там року їй (нагадую – «бандерівці»!) виділили поїздку в Москву до Мавзолею Леніна. І вона навіть хотіла цього. Спитала в батька: «Дєдю, Ви мене пускаєте? Я би поїхала». Він відповів: «Я тебе не тримаю, дитино. Але в чому ти поїдеш?». Сіли вдвох, пожурилися – і так нікуди й не поїхала. В неї ж навіть спідниці не було доброї, а ще черевики треба…

Потім доглядала колгоспних коней, була телятницею, дояркою, тваринницею на відгодівлі худоби… Ще й природжені ветеринарні здібності мала. Худоба її любила. Мама знала, якому теляті яка їжа більше смакує: тому тепліше, тому холодніше, тому густіше, тому рідше… Годує – кожного погладить. Деякі не хотіли пити воду з автоматичної напойки – мама з відра поїла. Холодної не хоче – доливала теплої, тоді воно п’є та ще й маму облизує. Завжди вичищені такі, ніби на виставку.

Інші жінки часом напівжартома питали: що це ти, Марійко, худобу колгоспну обходиш, як свою? Відповідь була: а худоба знає: вона колгоспна чи своя?

Бувало на фермі ніхто найстроптивішим коням не міг дати раду, тільки мама. До кобили Сивки, крім господаря і моєї мами, ніхто не міг підійти. А той, покійний їздовий Дмитро, ще й як вип’є – то навіть розпрягти Сивка до себе його не підпускала: могла п’яного до смерті забити, попри те, що чоловік – господар.

Здавалося, що мама родилася на коні. Коли прийшли «совіти», дід усе віддав до колгоспу – й кобилу Роїну, улюблену, яка багато провіанту хлопцям в ліс віднесла… Дуже строптива була, неспокійна…. Її в тому колгоспі майже вбили. А коли колгосп розвалювався, мама мала великі паї, то з усього попросила… віддати їй кобилу. Спитали, правда, що вона хоче, то й мама з гонором та наполегливістю сказала: «Ви мені здоров’я і моїх років не вернете, тому нічо не хочу. Але верніть мені кобилу – ту, яку дєдя колись віддав у колгосп». Звісно, що тієї самої кобили вже не було, але на фермі якраз маленька лошичка народилася. Її й дали. Мама виростила, ще й мої сини на ній каталися… Останню кобилу заледве переконали продати – до 77 років мама з нею ходила.

А ще мама мала бути видатним ветеринарним лікарем – просто не мала можливості вчитися. Талантом лікувати худобу володів і дід, це були їхні знання не лише з народної медицини, а й з офіційної, але мама в цьому пішла ще далі. Навіть, коли їй вже було за 80, телефон не змовкав з трьох сіл, адже наша хата стоїть наприкінці Яворова, зовсім поруч – Білоберезка та Великий Рожен. До речі, Буковину у вікно видко…

А коли ще в колгоспі працювала, то мало не кожних два-три дні за нею приходили, щоб до худобини покликати:  до корів, биків, овець, телиць, коней… Прийде ввечері додому, матка Васюта покладе на стіл вечерю, гляне у вікно й каже: «Марічко, ти би їла борше, бо то певно за тобов ідут – пес бреше…» Були випадки, що «офіційні» ветлікарі радили: «Йдіть до Шкріблячки в Плоский. Як вона не поможе – то вже ніхто не зарадить». Бувало, що по 2-3 дні сиділа коло чужої худоби… і грошей не брала! Натомість люди віддячували тим, що  приходили помагати – громадити, косити в сінокоси».

Мамина хата…

«Косити мама мусила збоку від інших, аби косарям на пяти не наступала»

«Мама косила. Коли з нею косарі йшли косити, то рідко хто міг змагатися. І мусила косити збоку, аби передньому косареві на п’яти не наступала, – пишається Микола Миколайович. – Коли вже не годна була косити – клепала коси, лагодила їх. Всім помагала, особливо жінкам – клепала, хто просив. Любила косовицю.

Навчила і мене косити. Казала: «Або ти будеш косити так, як газди косять, або не будеш косити ніяк». «Як газди» – це так, щоби не видко було, де ручкИ сходяться… Ну я й учився косити, як газди.

От чого я таки не навчився – то це доїти корову. Хоча мама тримала дві корови, але коли «прийшла Україна» (за часів Незалежності – ред.), дві телиці, бика, коня і чотири вівці «про красу». Дід наш свою полонину мав, любив лагодити молочну продукцію – сири, будзи, і мама їх уміла добре робити.

Мама могла вистругати дошку – зробити поличку, стілець. Набити сапівно до сапи чи рускаля, до граблів, косу підправити.

Електропроводку в хаті рихтувала. Вимикач, розетку легко могла замінити.

Ніколи не соромилася носити чоловічі брюки. Коли якісь жінки робили їй зауваження на кшталт «шо ти в Николаєвих штанах ходиш?», то мама відказувала: «То шо, у ліс з сокиров і до кобили я маю йти в спідници?» А от косила якраз переважно у спідниці – казала, що дуже добре провіває J

Хотіла зробити з мене музиканта. Знала, що маю слух. Купила мені гармошку «Марічка» – за 25 чи 30 рублів (при тому, що заробляла на відгодівлі биків у колгоспі 48-50 грн на місяць). Та нічого не виходило в мене з тим гранєм, а мама не наполягала – бачила, що музиканта з мене не вийде. Але взяла і собі спробувала заграти! Тиснула кнопки, підбирала мелодію – і сама навчилася грати. Якось прийшов до нас родич, мама сидить на порозі та й грає. «Ади, ти вже до кого ходила вчитися? – здивувався. – Я би був навчив!» (Він сам грав на баяні, але мама самотужки зуміла!).

Коли приходили орати – сама водила коня, нікого не кликала до тієї роботи. Сани сама собі зробила, бо ж та кобила, яку в колгоспі дали «за паї», вже якраз підросла – а купити сани не було де. Познаходила шини, витесала, вкувала сама – все вийшло. «Шо ж, не виділа? Хіба в нас у хаті то не робили?» – пояснювала, коли всі дивувалися…

А 2004-му мама тяжко захворіла – хоча насправді нездужала все життя, від моїх трьох років мала хворе серце…»

 

«Після лікарні мама вже вишивала собі сорочку «на смерть».

«Вперше маму забрали в лікарню, коли мені було 3,5 рочки, – згадує чоловік. – Наближався Великдень, і тоді я вдома спробував допомогти своїй хрещеній прикрасити паски – «шишками», «кучерями», «зозульками»… А коли ми приїхали до мами в сусіднє село в дільничну лікарню і принесли свяченого – мені здавалося, що вона одужала! Бо аж засяяла, коли матка сказала їй, що «то Николай робив»…

Колись у молодості мама ткала, і хоча я навчився не від неї, вона згадувала, гірко сміючись, що коли вона ткала, то я їй «не давав жити» – все бігав малим попід верстат. Той верстат був маминою найдорожчою цінністю, бо зробив його мамин брат Дмитро (він був висланий до Сибіру, псевдо мав «Яблінка»). Такий був добрий верстат, що, як кажуть, «сам ткав» – біленький, з явора, дуже красивий… Коли мама захворіла – мусила його продати, бо не було грошей на лікування. Забрали верстат у виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина» в Косові, а потім слід його втратився…

Мама й вишивала, але рідко – колгоспна праця забирала весь час. Вишивала здебільшого весільні сорочки. І це йде врозріз з будь-якою етнографічною традицією: вона ж не була одружена, а «зведениця» (є таке негарне слово). Але люди любили її роботу й замовляли, переважно чоловічі сорочки. Та не пам’ятаю, щоби жоден з тих, кому вона вишивала, розійшовся.

Найбільше вишивала для мене. Кожен рік була сорочка – або до Великодня, або до Зеленої неділі.

Я дивився мамі в руки і хотів також спробувати. І пробував, коли лишала цю роботу і йшла до іншої, та  вона саме від цього заняття мене чомусь відганяла, казала: «Тобі нашо того? Не маєш що робити?» То якось я, вже студентом факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка, коли приїхав на канікули, взявся до вишивання – закінчив розпочату нею роботу. Мама тоді вишивала сорочку для своєї сестри Васюти, але чомусь ця робота затягнулася надовго. То я її завершив, а мама побачила вже коли майже все було готове. Робота була простенька. Чи похвалила її мама? Ні. Чи сказала мені «не роби цього»? Теж ні. В неї завжди була малослівна реакція, вона була скупа на похвалу…  Та принаймні, коли я вже почав багато вишивати, мама не була здивована. Але навчився від неї вимогливості до цієї роботи. Були такі  сорочки, що вона шила для мене, а деякі кольори по чотири рази порола – їй не подобався добір барв: або «глушит», або «їлит» (веселить), або «кричит»… Не могла вона дати оцінку вишивці чи будь-якій роботі в ту саму секунду, коли її побачила. Їй потрібен був час – добре роздивитися, подумати, а тоді сказати. І я, коли дивлюся роботу, (чи живопис, чи вишивку, чи писанку…) – не можу одразу дати оцінку. Навіть, якщо воно нікудишнє – не можна відкидати, ігнорувати. Це чиясь робота.

…Наступної зими після того Великодня, як мама потрапила до лікарні, вона вже вишивала собі сорочку «на смерть». Це був унікальний орнамент і гарна робота, такий глибокий модерн у народній вишивці… Не знаю, звідки ця стилізація рослинного орнаменту, що нагадує візерунки Ганни Шостак-Собачко. Хочу з того орнаменту зробити тепер якусь творчу композицію пам’яті мами. Та дякую Богу, що мама встигла цю сорочку зносити…»

«Рідко хвалила, але завжди допомагала»

«Як з вишиванням, так і з моделюванням одягу, мама майже ніколи мене не хвалила – максимум два-три слова могла сказати, – продовжує Микола Шкрібляк. – Але зате завжди допомагала.

Наприклад, дві пари костюмів для нашого дуету «Писанка» шила мама – вуйко прислав їй машинку з Сибіру, мама її сама опанувала (як і гармошку) – шила, ремонтувала! Тож у 1999-2000 роках допомагала мені з костюмами «Буковинське Різдво» і «Гуцульський Великдень» для Оксани Савчук та Івана Кавацюка. Ткала фрагменти для цих костюмів сусідка, а вишивали мама та двоюрідна сестра Марія…

У мене в дизайні одягу дуже багато білих костюмів – не можу від білого відмовитися, навіть знаючи, що це неправильно: на сцені білий колір невиграшний, площинний, деколи бликує. Але я так люблю… Бо мама, знаючи, що їй личить біла, або ледь жовтувата хустка, такі кольори носила. І білі квіти любила. Тьма білих квітів було в нас коло хати… І хоч мама вдягалася завжди скромно – трохи вишита сорочка, спідничка (ніколи не носила запасок – не бачила себе в запасці, лише у спідниці), жодних прикрас – та виглядала дуже гарно. Колись, коли я керував студентським театром, привїхала мама в столицю – вона всіх підкорила: світловолоса, блакитноока, висока і струнка, як балерина… Ще й мала дзвінкий, виразний, аж дівочий голос. Коли я працював у газеті «Чернівці», мама вже була старшою жінкою (близько 80 років). Ми з нею часто говорили по телефону (а мама читала газети, слухала радіо, знала всі події і новини, ще й чудово володіла українською літературною мовою – що було просто неймовірно для людини, яка все життя прожила в Карпатах). Тоді працівниці жартували, що я, мабуть, з якоюсь дівкою говорю…

Мами не стало в майже 85 років.. А я й тепер з нею говорю. Подумки…

Маріанна Антонюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *