Мейн-стрімовий геній Бойченко

Літературному критику Олесандру Бойченку виповнилося 40. На співавторський вечір есеїста «Середньовіччя дихає в обличчя» приїхали його друзі, «вершки» української інтелігенції: Юрій Андрухович із зятем Андрієм Бондарем, Юрій Винничук та Олександр Ірванець. На богемній імпрезі був повний аншлаг.

– На Буковині й Галичині є такий забобон: не святкувати чоловікам сорокаріччя, але нема такого забобону, щоби не робити літературні вечори, – розпочав Бойченко. – Середньовіччя – не натяк на політичну ситуацію в країні, а просто моє персональне середньовіччя. Оптимістичний варіант, звичайно!..

Того вечора для своїх прихильників і прихильниць Бойченко вирішив продемонструвати «багатогранність свого таланту». Звісно, говорив про це з притаманною йому іронією. Тож мені вдалося нарахувати принаймні чотири грані, між демонстрацією яких, виступали богемні гості.

Грань перша: літературознавча

– Цього року помер мій улюблений письменник, тож нехай цей текст буде, нібито літературознавчий, – так Сашко Бойченко підготував публіку до есе про Джерома Девіда Селінджера. Він зізнався: для нього Селінджер – це еталон для перевірки якості літератури.

Після цього есе літературознавча частина закінчилася і свій виступ розпочав наймолодший учасник імпрези Андрій Бондар. Він прочитав оповідання про Бойченка «Мій друг Шаміль», в якому йшлося про те, як у потязі за чаркою горілки двоє пасажирів (російський та український інтелігенти) прийняли Бойченка за чеченця:

« – Слушай, ну ты же не русский, правда? – допитується москвич.
– Правда, я – українець! – відповідає Сашко.
– Ні, він має на увазі, що ти – не слов’янин, — уточнює киянин.

Сашко стоїть на своєму:
– Я – українець. Усе життя живу на Буковині, розмовляю українською, – але попутники й далі сумніваються у його походженні. Тож пропонують випити «За победу храбрых чеченцев над кремлевскими захватчиками».

Після годинного допиту Сашко вирішив здатися.
– Ну, добре, я – чеченець. Моїх батьків убили, а мене маленьким привезли в Україну, і прийомні батьки виховали мене як українця.

Третя пляшка починалася тостом – «за гордый чеченский народ и его представителя Сашу».
– Кстати, а какое у тебя настоящее, в смысле, чеченское, имя? – запитав москвич.
– Шаміль! – вигадав Сашко і навіть не почервонів».

Закінчилися посиденьки не менш «феєрично», ніж починалися: «Тричі бігали по горілку, пили до ранку, щоби не лягати спати, бо ж невідомо, що в цих чеченців насправді на умі».

Грань друга: «політологічна»

Статтю «Табачнік моє всьо» зал сприйняв «на ура». Печальні реалії українського політичного життя, приправлені гострим гумором, вселили надію: може, якщо посміятися над проблемою, то вона зникне?

«…Взагалі-то, зважаючи на те, що український міністр освіти Табачник називає україномовних українців «узким слоем», а про весь незалежницький рух опору часів 2-ї світової війни пише: «Допустим, что где-то в Карпатах какой-то ОУНовец действительно случайно убил немецкого солдата», – зважаючи на такі і подібні висловлювання, у мене особисто виникає зовсім не тривога, а бажання бодай на день записатися в ОУН і «случайно» зустріти Табачника «где-то в Карпатах». Суто з освітньою метою…»

Підсумовуючи, Бойченко зазначив, що був би «не проти», якби між ним і Табачником виник новий державний кордон, чим нагадав публіці про сепаратистські настрої нинішньої інтелігенції.

Наступним на сцену вийшов Сашко Ірванець, який назвав ювіляра «чернівецьким феноменом».
– Як можна, не написавши самому жодного путнього рядка, зібрати навколо себе таке гроно українських письменників? – жартома дивувася Ірванець.

Грань третя:  «Віта Бревіс»

Першу статтю, яку Олександр Бойченко написав від імені юної дівчини, під псевдонімом Віта Бревіс, розкритикували «динозаври» вітчизняної журналістики. Після другої – звільнили вчительку музики однієї з чернівецьких музичних шкіл. Третя стаття «Кохайтеся чорнобриві, та не знати, з ким», яку Бойченко, власне, прочитав на літвечорі викликала коментарі штибу «Чи варта ця Віта Бревіс справжнього чоловіка?»

Тож критик попросив «уявити щось таке молодше й іншої статі» і почав читати про українське чоловіцтво:

«Український чоловік лінивий, безініціативний, безвідповідальний, боягуз, невихований, малоосвічений, нахабний, хамовитий, пихатий, егоцентричний, слабкий, нерішучий, неохайний, з неадекватною самооцінкою, негнучкий, фалоцентрист, боїться всього нового, не любить вчитися, з низьким рівнем сексуальної культури, соціально пасивний, фізично занедбаний, з поганим смаком, з трансформованим у зневагу почуттям меншовартості стосовно успішних жінок, з недостатнім почуттям гумору, заздрісний, безапеляційний, конформіст, з немитою головою і нечищеними черевиками, не знає, що таке дезодорант»…

Роздуми Віти викликали у присутніх шквал сміху. Дотепно, влучно і цікаво – Бойченко «у своєму репертуарі»:

– От вийдіть на вулицю і спитайте: від чого помер Тарас Григорович Шевченко? Ніхто не знає. А запитайте: «Що нюхає на сніданок Льоня Черновецький? І кожен першокласник вам відразу скаже».

Інтелігентний і освічений Юрій Андрухович, зовсім не подібний до типажу, про який читав Бойченко, виголосив своє привітання в дуже неочікувані формі:

– Дорогой Саньок, здєсь сабралася братва, корєша, дєвкі… Вобщєм… новий год і йолка! – глядачі повільно сповзали зі стільців, слухаючи несподіваний жаргон від батька українського пост-модернізму.

– Я хотів побажати, щоби років через 5, коли ми 45-річчя Сашка будемо відзначати, нам не довелося тебе так вітати…

Грань четверта: переклади

На завершення Олександр Бойченко зачитав перекладений ним твір поляка Яна Гімельсбаха і запросив до слова Юрія Винничука з його оповіданням «Один день із життя пройдисвіта».

Сашко подякував усім гостям і виданням, в яких працює, а на прощання прочитав твори, написані для дружини та доньки.

Після імпрези на перекурі глядачі захоплено обговорювали почуте і побачене. Уже давно склалося враження, що Бойченка люблять усі патріотично налаштовані українці. Правильніше сказати, не «люблять», а «обожнюють». Його фрази цитують, тексти публікують у себе в «ЖЖ», а на авторських вечорах завжди аншлаги. Такий собі «літературний мейн-стрім». Тим не менше, в його геніальності сумнівів не виникає.

«Версії» вітають Олександра Бойченка з минулим ювілеєм! Як писав Селінджер: «Ніяких істотних змін у віці від десяти до двадцяти років не відбувається – і від десяти до вісімдесяти, до речі, теж». Наберемося сміливості перефразувати генія, виправивши «20» на «40». Молодості, успіхів і натхнення вам, Олександре!!!

Емма АНТОНЮК, «Версії»