Як краян визнали найціннішим скарбом Буковини
Частина друга
Оце тобі Жучка!
Околиці великих міст за всіх часів славилися неадекватністю їхніх мешканців, себто особливими схильностями, що різнили їх від решти люду. У Чернівцях свого часу лиху славу зажили Калічанка та Гореча, куди не радили совати носа корінним мешканцям міста. Хоч не відставала від них і лівобережна Жучка. Наприклад, справа №18096 від 1899 року присвячена тендітному листуванню дирекції православного фонду Буковини з будівельним відділом повітової адміністрації стосовно необхідності відгородження від села неприступним парканом водоохоронних берегоукріплювальних вербових насаджень уздовж Прута.
Наївні попи! Відгородити від кого? Від несамовитих злодійкуватих жучківчан, а може, точніше – жучкарів?! Через бідність вони пустять на дрова все – і хмиз разом з парканом!
А задля збереження сільської пасторальної атмосфери Чернівецьке повітове управління вимагало посилення жандармської охорони та призначення спеціальних поліційних патрулів у селі через регулярні пограбування – і своїми, і зайдами. Колорит а ля Жучка!
Чернівецький андеграунд: намагання вижити
Народні забави та дозвілля тоді були невибагливими. Бо епоха щонедільних велелюдних страт на ватрі, через повішення чи відтяті голови на міській площі відійшли у далеку історію. Шукали інше, безболісне та цивілізованіше. Та влада дотягнула і до цього свою жорстку руку.
Про таке свідчити міг би чернівчанин Деметро Рус, який від 1.05.1888-го до 27.09.1892-го оббивав пороги Чернівецького міського магістрату та – о Боже! – самого Міністерства внутрішніх справ цілої Австро-Угорської імперії з найнижчим проханням: видати йому дозвіл (ліцензію) на жебрацтво з шарманкою. Як бачимо, неборакові Деметрові «відшарманили» знатно аж на 5 років! Його колег за невибагливою професією Йозефа Мундша, Зураха Оєйша з товаришами мордували менше – лише від 14.12.1905-го до 26.01.1907-го.
Суворо поставилася найвища влада і до поводирів ведмедів. Міністерство внутрішніх справ спустило Галиційському намісництву та повітовим управлінням Буковини циркуляр 12.11.–13.12.1890 р. з найсуворішою забороною в’їзду до імперії таких підозрілих осіб. Мотивація невідома. На нашу думку, якщо сп’янілого та розлюченого цигана-неадеквата ще можна якось вгамувати палицею, то з його ведмедем такі хохми не проходять.
Украй дівочо-невинно виглядає проступок шинкаря Янкеля Готфрида, який без дозволу влади 1868 року влаштував у власному (!) закладі вечірку з танцями. І був оштрафований за це Чернівецьким магістратом. Ось так!
Міжнародні скандали?..
Дуже цікавою для аналізу є справа №12850, листування за якою тривало від 17.02.1917 до 7.12.1917-го. Аргентинський підданий Ахим Мозес Сринкільштейн, який в розпал світової бійні якимсь чудом об’явився на Буковині, подав скаргу до Чернівецької дирекції поліції на державного службовця, такого собі пана Улича, за образу в його, Сринкільштейна, особі цілої аргентинської нації. Таки зіграла свою роль гаряча латиноамериканська кров!
Хоч розбиратися в цьому слід акуратно. До серпня 1917 року Чернівці були під російською окупацією, тож Улич мав бути російським чиновником. То він із повним росіянським розумінням – і головне – тактом щиросердно та емоційно міг послати національно вразливого аргентинця Ахима Мозеса усім відомими напрямком. Зауважте, що закривали справу вже австрійські чиновники, дещо стримані у демонстрації своїх почуттів. А куди подівся злодюга Улич? Аргентина ж так і не спромоглася достеменно збагнути, кому слід оголошувати війну за кровну образу свого співвітчизника…
Ласий шматочок – для магістрату
Підриємливі чернівецькі євреї за всіх часів винаходили будь-які можливості для розвитку власного гешефту. Оренда ж завжди була вигідним джерелом отримання прибутку. Одне слово, у 1844–1855 роках чернівецькій магістрат щосили відбивався від навдивовижу наполегливих у своїх домаганнях Ізраїля Вальштейна та Бруно Теплера. Пани ці горіли бажанням узяти в оренду міську лазню чи там міський парк, себто зовсім ще юний Фольксгартен. Останній привертав більшу увагу, адже, крім самого парку, там була купальня (курсалон). З цього скарбу потенційні орендарі й мусили вичавлювати омріяний прибуток. Та одинадцятирічне листування не дало жодного результату: міська влада резонно вирішила не розтринькувати господарство і залишати прибутки собі. Ой-вей, повний облом!
Буковина дорогоцінна
Земля Буковини буквально нашпигована цінностями. Різне бувало. Тут археологи відкопували давні матеріальні раритети. Біля Селятина, скажімо, виявили скарб давньоримської доби й Дакії. За австрійців 1849 року в громаді Боянчук місцевим мешканцям Дорі Михайлюк та Петру Косовану пощастило знайти скарб старовинних монет. Знайти пощастило, а ось приховати знахідку – не надто. Довелося віддати державі.
А 1860 року тривало активне листування між Заставнівським повітовим управлінням і державним австрійським казначейством про знахідку мешканцем громади Кулівці Ілляшем Гаманом давніх монет. Ілляша похвалили, але монети все ж відібрали. Не його це справи – колекціонувати злато-срібло!
А вже найрадикальнішім кроком австрійської влади стала вказівка, надана Міністерству внутрішніх справ від 1-12.12.1873 року, в якій ішлося про те, що воно, себто міністерство, має запобігти еміграції селян з Буковини до Америки. Ось яким був найцінніший скарб Буковини! Без нього край залишився би пусткою…
Віталій Коржик, краєзнавець