До ювілею митця в Чернівецькому художньому музеї 19 вересня відкриється виставка репродукцій творів Альфреда Оффнера, яку підготувала Тетяна Дугаєва. Ця інформаційно-наукова виставка є результатом опрацювання відомостей з різних джерел про здобутки Оффнера-художника майже за півстоліття. Переважна більшість творів Альфреда Оффнера не відома широкому загалу. Тому репродукції творів майстра є унікальним матеріалом для дослідження його творчості. Знайомство з новими даними, а також з новоствореним електронним архівом уславленого чернівецького митця поповнять знання про нього.

Кілька слів Тетяни Дугаєвої про її роботу, які допоможуть відчути смак пошуку:  

 «…Пожвавилася моя давня робота: останні півроку досліджую цікавого й відомого на поч. ХХ ст. художника – Альфреда Оффнера. Про нього мало що відомо. Дуже мало. І от по крапельці, по крапельці пішла робота. Трапилися мені такі відомості з різних джерел, що аж дух перехоплює. Журнали й газети німецькомовні, як водиться. Каталоги виставок – також. На все це потрібен час. 

Працювала. Маю результат: абсолютно нові твори, назбиралося багатенько репродукцій і дуже цікавих фактів і про його портрети, і останні роки життя, і про роботу як винахідника нового складу фарби…

Утворився у мене архів репродукцій його творів, більшість яких ніхто в нас не бачив. Матеріал такий важливий, що я запропонувала музею виставку репродукцій. Виставку наукового, інформаційного характеру. Я почала готувати файли, розкладати їх групами, щоби в невеликих рамочках показати цю красу людям. Бо жодного твору в Чернівцях не залишилося. Порожньо.

… Він виїхав з Чернівців із початком Першої Світової війни. І не повернувся. Життя було дуже складне йзаплутане… Помер у Чехії 1947 р., де був родинним художником у замку графа… Ой, усього не перекажеш… Готую матеріал…

Альфред Оффнер. Граф Гансі з дружиною Лілі Штайншнайдер.

Кін. 1930-х – поч. 1940-х років

Міста й роки

Художник-авангардист Альфред Оффнер належав до об’єднання «Сецесіон», члени якого прагнули відійти від панівного консерватизму австрійського мистецтва кінця XIX століття.

Рідним містом Альфреда Оффнера були Чернівці, де він народився 22 вересня 1879-го в родині службовця податкового управління Йогана Оффнера, який мешкав  на Schulgasse, 15 (Шкільній), належав до румуно-католицької конфесії, згідно з записом в метричній книзі Мюнхенської Академії мистецтв). Як нині установлено, помер художник 20 березня 1947 року в чеському місті Побєжовіце (у деяких джерелах – інші дати смерті). Дитинство Оффнера прйшло в Радауцах, шкільні роки – в Чернівцях. Його брат Оскар теж мав талант до малювання, але обрав фах юриста. Альфред навчався в Академіях мистецтв Відня й Мюнхена, ще студентом брав участь у виставці 1905 року в Чернівцях.

Полювання на кабана. Темпера. Міжнародна мисливська виставка. Відень. 1910

Здобувши академічну освіту, після кількарічного перебування в орбіті віденського художнього життя, повний сил та ентузіазму молодий художник повернувся до Чернівців. Уже невдовзі він подав на виставку твори, про які схвально відгукнувся чернівецький часопис «Bukowinaer Post». Втім, його перші художні успіхи й наміри були затьмарені проблемами: зокрема, газета зауважує, що майстерня митця була надто скромною. Про початок творчого шляху Альфреда Оффнера більше дізнаємося з публікаціі відомого віденського журналіста Германа Менке «Лист до Чернівців» («Czernowitzer Allgemeine Zeitung», 15.03.1908). Автор розповідає, що уперше зустрів «відомого сина Буковини Альфреда Оффнера в резиденції архієпископа в майстерні художника Євгена Максимовича, де він напружено працював (Є. Максимович люб’язно надав молодому художникові місце для творчості. – Т.Д.)». Непокоячись через проблеми, Оффнер сподівався на місцеву владу, підтримки якої йому не вистачало. Відтак «буковинець почувався чужинцем у власній країні і був змушений долати труднощі…».

Портрет графа Йогана в залі замку Побєжовіце з портретами членів родини Куденгофе-Калерґі.

З каталогів виставок у Відні та Мюнхені дізнаємося, що Оффнер за 4 роки змінив у Чернівцях 4 адреси: Dreifaltigkeitsgasse, 23 (нинішня Б.Хмельницького) – 1909; Bahnhofstraße, 3 (вул. Юрія Гагаріна) – 1910; Franzosgasse, 12 (вул. Івана Богуна) – 1912; Josefsgasse, 16 (вул. Українська, 44) – 1913. Мабуть, це пояснює натяк  Г. Менке на прикрощі, із якими стикався тоді Оффнер. Хоча автор статті сподівався, що «попри проблеми, молодий майстер все ж подолає шлях подальшого розвитку». Ці сподівання успішно підтверджені високою репутацією митця в Чернівцях і в мистецьких колах австрійської столиці – як непересічного живописця, графіка, художника-монументаліста й педагога.

Оффнер мешкав у Чернівцях до Першої світової війни. Та покинувши 1914 року в Чернівцях всі свої роботи, він до рідного міста більше не повернувся. Тривалий час мешкав у різних містах Австрії та Німеччини. У воєнні роки художник яскраво проявив себе як графік-дизайнер, створюючи ескізи цінних паперів для банків, марки, плакати, поштівки для Червоного хреста, екслібриси та численні Vivat-стрічки, яких лише в музейних колекціях Німеччини та Британії нині налічується 42. Про цей період життя Оффнера інформації є найбільше.

Зауважимо не надто відомий момент його творчості: А. Оффнер стояв біля витоків дизайну валюти єдиної Європи. 1922-го за пропозицією вихідця з Чернівців, торговця мистецькими творами Йозефа Драча художник розробив графічне рішення європейського грошового знаку (банкноти 2 EFD). Були навіть виготовлені друкарські форми, але реалізація не відбулася («Австрія сьогодні», 2/1989). Це повідомлення із зображенням банкноти розмістив у своєму блозі дослідник і знавець єврейського життя Буковини Едгар Гаустер (Edgar Hauster).

Портрет відставного міністра доктора Теодора Інніцера. 1931

1917-1922: Альфред Оффнер мешкав у Пльзені й у виставці об’єднання «Сецесіон» зафіксований як художник із Пльзеня. Згодом дружина митця  з синами залишилася в цьому місті, а Оффнер вирушив до Відня, де у 1923-1931-му експонувалися  його твори. Є згадки про те, що 1937-го або 1938-го він виїхав зі столиці. Бував у Таборі й Кракові, у Берліні (1942). Рятуючись від переслідувань нацистів через єврейське походження батька, художник знайшов прихисток у Богемії в замку Побєжовіце, проживши там до смерті в 1947-му. То був останній, напрочуд активний, період творчості митця.  

Творчість Альфреда Оффнера привертала до себе значну увагу сучасників. У перші  десятиліття 1900-х він був відомим у мистецькому світі як блискучий професіонал і новатор. Відгуки про його роботи регулярно з’являлися в чернівецьких і віденських газетах, у журналах і каталогах. Та далі про художника призабули. Нині з’явилися перші розвідки про А. Оффнера, про пошук, у якому він жив і творив усе своє життя. Наші знання доповнюють нові факти, пов’язані, наприклад із його ранньою творчістю, зокрема творами прикладної графіки, виконаними у стилістиці віденської сецесії: друком вийшли публікації: 2006 р. – Heidelinde Pollerus. Der Maler Wladimir Zagorodnikow…»/ 6.2.2 Alfred Offner; 2008 р. – «Таланти Чернівців» /Альфред Оффнер», 2013 р. – «Два твори, дві долі, дві держави», 2014 р. – «Мистецтво шовкової стрічки. Історія сторічної давнини: військово-патріотичні мотиви у творчості Альфреда Оффнера» (Т. Дугаєва); 2015 р. – «Альфред Оффнер – призабуте ім’я в історії українського мистецтва першої третини ХХ століття» (І. Міщенко).

Портрет лікаря-спеціаліста. 1908

Нові розвідки та знахідки

Дослідження життя й творчості А. Оффнера тривають. Потребують подальших уточнень біографія художника і характер його творчості за період 1910-40-х років. Зокрема, про роботи останніх десятиліть життя, до останнього часу практично не відомі. Нещодавно виявлені нові цікаві факти. Пошук нових знань про творчість Оффнера ускладнений тим, що зі значної кількості станкових композицій митця, які експонувалися практично на кожній виставці в Чернівцях та багатьох інших містах, жодна не потрапила до буковинських музеїв. Відсутні відомості й про твори митця у приватних колекціях. На превеликий жаль, величезна спадщина митця розпорошена, місцезнаходження творів невідоме. Приміром, чернівецька збірка творів А. Оффнера зникла без сліду. Відтак наголосимо, що найцінніші факти про творчість митця містяться практично лише у первинних джерелах інформації –періодичних виданнях з дописами сучасників про виставки й творчість митця. Такої ж ваги набувають і тогочасні каталоги.

 Екслібрис для австро-угорського Червоного Хреста

Отже, Чернівці були містом творчого становлення Альфреда Оффнера-художника. Монументальні композиції його прикрашали інтер’єри таких чернівецьких будівель, як Палата торгівлі та ремесел (нині Буковинський  медуніверситет), Німецький дім і Буковинська крайова управа (нині – історичний факультет ЧНУ), де донині зберігся єдиний у Чернівцях твір Оффнера – вітраж «Полювання на ведмедя» (1908). А алегорична композиція з трьох частин (бл. 1910)  з Палати торгівлі та ремесел відома нам лише з репродукції (віденський «Allgemeine Bauzeitung», 1911).

Замолоду Оффнер був плідним митцем, і його численні роботи високо оцінювалися пресою. У чернівецькому виданні «Czernowitzer Tagblatt» 16.11.1905 читаємо надзвичайно позитивний відгук про експоновані на виставці твори «народженого в Чернівцях молодого художника, ще студента Мюнхенської академії, який хоч і перебуває під впливом свого вчителя Гертеріха, але вже має технічну вишуканість і культурну чутливість». Інші видання також визначали твори Оффнера як твори зрілого митця. Наприклад, навесні 1908-го «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» і «Bukowinaer Post» називають чернівецького митця «майстром кольору», «поетом із пензлем» і «одним із найбільш справжніх талантів», розвитку якого належить усебічно сприяти. У періодиці знаходимо схвальні відгуки про низку його полотен, скажімо, портрет барона Василька, «Румунська селянка», «Молодий русин». Зауважується, що «перспективний митець сповнений подальших художніх намірів і задумів».

Суттєва обставина: перелік назв творів першого десятиліття ХХ століття є практично єдиною й дуже цінною інформацією. Скажімо, у «Czernowitzer Tagblatt» 12.06.1913 названі пастельні портрети доктора Розенберга та доктора Фрейндліха. У каталозі галереї Мітке 1908-го поданий список 32-х творів чернівецького майстра. Серед них – «Фехтувальник», «Червона парасолька», «Дама в рожевому», «Батько художника», «Кармен», кілька видів на Великий канал у Трієсті.

Тоді каталоги й часописи друкували матеріали без репродукцій, зрідка – лише з кількома чорно-білими відбитками. З одним із ранніх творів А. Оффнера знайомимося, наприклад, у журналі «Die Kunst: Monatshefte für freie und angewandte Kunst», 1909, 19-й т., стор. 412: тут відтворений «Дитячий портрет» 1908 року (інша назва «Портрет дівчини») з коментарем про «широкий стиль, якому автор надає перевагу». З інших ранніх творів відомі нам також напрочуд виразні і майстерно написані портрети «Дама в білому» (1907), «Лікар-спеціаліст» (1908) та «Портрет архітектора Г. Німана» (1909), для яких також є характерним енергійний широкий мазок. З творами художника знайомили каталоги об’єднання «Сецесіон», активним членом якого від 24-річного віку протягом 20 років був А.Оффнер.

1903-1923-го його роботи регулярно з’являлися в залах віденського об’єднання і у Берліні.  У вернісажі 1903-го молодий художник брав участь твором «На водопій» (журнал «Ver Sacrum»), 1904-го – пастеллю «Свято збору винограду», 1906-го експонувалися полотна «Хлопчик-молочник», «Дванадцять місяців», а також «Портрет дівчини», про який 8.11.1906 «Wiener Zeitung» писала, що він «повною мірою передає талант автора». Наступних 2 роки виставлений для огляду, крім названих вище, «Дизайн театральної завіси в Чернівцях». Згадаємо також каталог виставки «Сецесіон» (квітень-липень 1911-го), де називаються три твори Оффнера без репродукцій. У каталозі віденської виставки Асоціації художників австрійського сецесіона 1913-го також подані лише назви 10 творів Оффнера на буковинські мотиви  (портретні зображення румунських селян, пейзажі з видами річки Прут, гори Габсбург і Народного саду в Чернівцях тощо). На цій виставці Оффнер  удостоєний спеціальної нагороди.

Зате ілюстрований каталог Першої міжнародної мисливської виставки 1910 року подає зображення трьох жанрових композицій Альфреда Оффнера. Йдеться про дві темперні композиції – сповнені експресії «Полювання на дикого кабана», «Полювання на лисицю» – а також  ескіз відомого нам вітража «Полювання на ведмедя». Принагідно зазначимо, що Буковина була представлена  й трьома творами Августи Кохановської.

Наступними роками кількість репродукцій у виданнях більшає. Для прикладу згадаємо віденський журнал «Сучасний світ», вип. 13, 1927, який знайомить із кількома творами А. Оффнера у статті Ернста Нойборна: пейзажем «Циганський табір» і портретами подружжя  Orendi-Csanyi-Pauser. Автор занотував свої враження про творчість А. Оффнера як про «великого Майстра, твори якого віддзеркалюють його особистість». Він зупинився також на його «неймовірно майстерних портретах вродливих жінок та імпозантних чоловіків, які заслуговують на спеціальне слово» за їхню тонку передачу «глибини особистостей». Е. Нойборн зауважив, що вже в молоді літа митця поціновувачі його мистецтва «покладали великі сподівання на його талановитий і потужний пензель і милувалися олійними й чарівними пастельними портретами Оффнера». Низку портретів репродукував, наприклад, австрійський тижневик «Wiener Salonblatt» 1938 року.

Останніми роками виникла щаслива нагода послуговуватися оцифрованими матеріалами мистецького доробку А. Оффнера. Електронні ресурси (сайти архівів, бібліотек, аукціонів і торговельні онлайн-сервіси тощо), крім відомих його творів прикладної графіки й кольорових поштівок серії «Танцівниці», дитячих портретів, подають усе більше живописних робіт митця. На німецьких і чеських сайтах, у текстах сучасних наукових і популярних видань також з’являються раніше невідомі нам роботи художника. Репродукції здебільшого чорно-білі, але є й доволі багато кольорових – історичних портретів, зображень дітей тощо. Електронний архів численних творів А. Оффнера зростає новими матеріалами, що важливо для дослідження творчості художника.

Майстер кольору

Прикметно, що у публікаціях особлива увага надається важливій якості хисту митця: йдеться про  Оффнера-колориста. У численних відгуках критиків про творчу манеру А. Оффнера наголошується на рідкісному багатстві його палітри – важливого для нього засобу втілення художнього задуму.
Щомісячник Австрійського музею мистецтва та промисловості за листопад 1908-го, вип. 11 «Декоративно-прикладне мистецтво» («Kunst und kunsthandwerk») на стор. 175 у матеріалі «Малі виставки» повідомляв про віденську виставку «молодого буковинського художника Альфреда Оффнера». Автор зауважує, що «найважливішим у творах Оффнера є гармонізація синього та зеленого, а також жовтого». Згадує він «Портрет лікаря-спеціаліста», в якому митець «силою свого таланту домігся гармонії форми і кольору».
Писав про чернівецького майстра кольору й мюнхенський часопис «Мистецтво: щомісячний журнал вільного та ужиткового мистецтва» 1908 року, 17-й т., стор. 308. В огляді виставки об’єднання «Сецесіон» автор зупиняється на творчості Альфреда Оффнера й зазначає, що його «відчуття багатства кольору стрімко розвивається. А ретельність малюнка в Оффнера гармонійно узгоджується з досконалим умінням вирішувати колористичні завдання».

Сучасники зауважували неймовірне тональне багатство й виразність червоного кольору, яким Оффнер полюбляв працювати, використовуючи багату поліфонію відтінків. Саме червоному він часто надавав перевагу, особливо у портретах, перетворюючи живописне полотно на розкішне, сяюче яскравими барвами свято. Згадаємо ранній експресивний твір «Материнське щастя», а також пізніші портрети. Наведемо лише кілька з відтворених у кольорі: «Граф Йоганн із дружиною, однією з перших льотчиць Австрії Лілі Штайншнайдер», «Граф Йоганн (Ганс)» тощо.

Створив унікальну фарбу через нелюбов до олійної

Для втілення художнього задуму, надаючи великої уваги кольору, Оффнер замислювався над технологією олійного живопису й послідовно працював над власним варіантом складу фарби. Ця робота захопила його ще в другій половині 1920-х років. Жвавий інтерес збуджує цікава розповідь самого художника. Йдеться про унікальний матеріал однієї з найпоширеніших у Відні газет, «Die Stunde», від 14.06.1931: «Загадкова картина в Будинку художника (Künstlerhaus). Винахід віденського художника».

Автор, який підписався «tr.», розповідає про портрет «Відставний міністр доктор Інніцер», який експонувався на весняній виставці Будинку художника. Чорно-білу репродукцію цієї роботи опублікував журнал «Wiener Bilder» 21.06.1931. Портрет значною мірою зацікавив любителів мистецтва.  Жвавою була й реакція професіоналів.

Теодор Інніцер (1875-1955) обіймав посаду міністра соціальних питань, після відставки прийняв сан архієпископа Відня, далі став кардиналом. Постать Теодора Інніцера є знаковою в історії України:у 1920-х роках він допомагав українцям емігрувати до Австрії. А під час голодомору 1933 року відкрито звернувся до світу з відозвою «Кардинал Інніцер закликає світ проти голоду в Росії». На підтримку протестів Андрея Шептицького проти знищення українців Інніцер створив «Міжконфесійний і міжнародний комітет допомоги територіям Радянського Союзу, що постраждали від голоду».

Оцінки, які «tr.» дає митцю та його творчості, заслуговують на те, щоби навести їх: «Гарний, досить стриманий за кольором портрет відставного міністра доктора Інніцера  належить пензлю відомого художника з Відня Альфреда Оффнера. Щоправда, вже давно відомий як дещо ексцентрична людина, яка однак керується здоровою художньою чутливістю. Те, що ставить цю картину на перший план, є чимсь особливим. Твір заснований на власній техніці і створений спеціальними фарбами, які художник сам  винайшов…  Бо саме блиск і чистота кольору є характерними рисами портрета, експонованого в Будинку художника. Колір – не дуже точний вираз, імовірніше, це – таємниче сполучення кольорів на полотні. Це навіть для професіоналів є загадковим. Твір імовірніше можна порівняти з темперним живописом XV століття. Але це не зовсім так. Уже виникла легенда навколо цього портрета, що нібито художник Оффнер, який відомий тим, що багато років займався вивченням старої художньої техніки, розкрив таємницю художників Кватроченто і відродив їхній метод живопису».

Опублікована ж  розповідь Оффнера надає можливість почути «голос» самого майстра:

«Я не відкрив секрет кватрочентистів, бо їхній стиль малювання досить добре вивчений і є багато старих рецептів фарб та інформації про те, яку в’язку речовину вони мають у своєму складі. Проблема, яку я поставив перед собою, пов’язана з темперною технікою. Я з юності  мав неприязнь до олійних фарб. Відтоді вона лише посилилася. У них є два головні недоліки. До їхнього складу входить вуглець, який повільно окислюється в повітрі. Усе написане олійними фарбами буде руйнуватися. Олійні картини темнішають. Як наслідок, вони втрачають первісний колорит, цілком знебарвлюючись протягом століть і стають чорними. Усі наші мистецькі скарби, якими ми милуємося, через тисячу років неможливо буде впізнати.

По-друге, художник надто залежний від олійної фарби через повільну роботу. Олія висихає дуже повільно, і художник витрачає більше часу у процесі роботи. Якщо не дати добре висохнути й писати далі, це зіпсує картину. Звичні засоби для висихання (сикативи) мають власні недоліки. Моїм устремлінням було знайти таку в’язку речовину, яка сохне швидко як темпера й при цьому зберігає блиск олійної фарби, яка світиться. Я почав свої спроби багато років тому. 

Випадково п’ять років тому я зробив відкриття, яке планомірно опрацьовував і вдосконалював у невтомних експериментах. Відтак і отримав позитивний результат.

Цими фарбами я можу працювати в будь-якій техніці живопису. Мої фарби швидко сохнуть і дозволяють працювати мокрим по мокрому так само, як і в техніці багатошарового живопису з лесировками, а також пастозно (рельєфно).

Я можу досягти найніжнішого блиску фарби й за допомоги шпателя домогтися потрібного ефекту. Мої фарби мають більш матовий і стриманий блиск, ніж олійні, вони еластичні й навіть після висихання ніколи не стають крихкими.

Я не можу нічого сказати про склад моїх фарб, оскільки зараз триває процес патентування. Наразі я можу лише стверджувати, що моя фарба є сумішшю кількох речовин, і хоча в це навряд чи можна повірити, не містить олії взагалі. Для зрідження я використовую речовину, яка швидко випаровується й абсолютно не залишає залишків у фарбі. Моя  фарба містить також трохи води, яка за один-два роки повністю випаровується, після чого колір отримує неймовірну, майже феєричну прозорість. Відомі мистецтвознавці та професіонали доволі позитивно оцінювали мою фарбу.

Я неодноразово надавав колегам можливість користуватися моїми фарбами, і я думаю, що сьогодні можу сказати, що мій винахід має важливе значення для історії живопису. Після того, як закінчиться процедура патентування, фабричне виробництво моїх фарб стане прибутковим». 

Замок Побєжовіце – останній прихисток митця

Минуло кілька років після цієї публікації, й в творчості Альфреда Оффнера розпочався новий період, пов’язаний із роботою над великою серією портретів у Богемії в місті Побєжовіце. Це були знайомі для нього місця, адже ймовірно ще від 1917-го художник протягом п’яти років мешкав із родиною неподалік цих місць у Пльзені. Є відомості, що він уже тоді був знайомий із графською родиною Куденгове-Калерґі і створив кілька портретів. Серед них, наприклад, «Портрет Міцуко Куденгове-Калерґі» (бл. 1920 р.). А для Маріїнського костелу в м. Ронсперг А. Оффнер виконав стінописи у вівтарній частині. Фрески у вигляді двох медальонів не збереглися. З їхнім виглядом знайомить рідкісна давня світлина, яку опублікував фотограф з Побєжовіц Г. Бер.

У другій половині 1930-х років, ховаючись від нацистів, художник знайшов притулок у Побєжовіцькому замку графа Йоганна (Ганса)  Куденгове-Калерґі, любителя мистецтва й колекціонера. Оффнер став його родинним художником. Граф заснував у замку велику галерею предків, для якої, крім Альфреда Оффнера, писав портрети і Йозеф Адольф Ланг (відомий нам як автор майолікової композиції на фасаді Буковинської ощадної каси (нині Художній музей у Чернівцях). На жаль, це цінне зібрання картин богемської аристократії зникло після 1945 року. Залишилися лише поодинокі твори, які в наші дні експонуються в замку Горшовські-Тин, неподалік Побєжовіце.

За час свого перебування в Побєжовіце Оффнер створив десятки портретів  представників родової знаті. Ці твори останнього періоду митця є красномовним свідченням колористичного багатства його полотен. Серед них – кілька портретних зображень графа Йоганна Куденгове-Калерґі фон Ронспергейма (1893–1965), його батьків – дипломата Генріха та Міцуко Айома, з якою Гонріх одружився в Японії, портрети графа Генріха Куденгове (1810-1881) тощо. Йдеться також про кілька потретів дружини Йоганна, першої австрійської авіаторки  Лілі Штайншнайдер (в шкіряному шоломі біля літака та на прогулянці на тлі замку), молодших братів – юриста Герольфа  та відомого політика Ріхарда Ніколаса, який започаткував процес європейської інтеграції – Панєвропейський рух. Існують і портретні композиції представників графського роду Куденгове-Калерґі: дипломата Макса, фельдмаршала Карла, графині Альбертіни Софі («Сестра милосердя»), «Хрещення дочки Марієтти», тощо.

Після 1945 року життя власників замку драматично змінилося: родина графа вимушено покинула Побєжовіце, оздоблення замку було конфісковане, а будівля спустошена. Альфред Оффнер залишився в розореному замку, потерпав від хвороби й нестатків, але далі займався творчістю. Допомагали йому місцеві мешканці. А він на знак подяки писав їхні портрети, малював пейзажі, листівки, плакати й реставрував фрески в місцевому храмі. 

Виставка 2015-2017

Частина творів збереглася й була 2015-го представлена на виставці в замку Побєжовіце, яка тривала два роки. Її ініціаторками були Бланка Коларґова та Ярослава Запрянова з Побєжовіц, які дітьми знали Оффнера. Участь брав також скульптор із Пльзеня Ярослав Сінделар та інші ентузіасти. Їм удалося зібрати твори художника, розшукавши їх у місцевих жителів, у приватних колекціях, у сховищах замку Горшовські-Тин та інших місцях. Активну участь у підготовці виставки брали фотограф Ганс Бер і племінник митця Герхард Сабатіл, нині дипломат Європейського союзу.

Виставка стала важливою подією у справі дослідження й популяризації життя і творчості Альфреда Оффнера. Збереглася афіша виставки з досі невідомим нам фотопортретом Оффнера (1946). До слова, це єдина його світлина, яку залишив нам час.

Герхард Сабатіл разом із дочкою готує книгу про народженого в Чернівцях митця. У своїй роботі має намір використати успадковані від свого батька листи та інші документи, що стосуються його дядька Альфреда Оффнера. Сподівається він також на участь і молодшого сина А. Оффнера 1944 року народження – Петера Кобера, який мешкає в Гамбурзі й доводиться Герхарду Сабатілу двоюрідним братом.

Тим часом світом поширюється книга Бернгарда Сетцвейна «Богемський самурай» (2017), суперобкладинку якої прикрашає кольорова репродукція чудового твору Альфреда Оффнера «Граф Гансі з дружиною Лілі Штайншнайдер».

Наразі нез’ясованих фактів у біографії художника поменшало. Є сподівання, що невдовзі наші знання про уславленого художника з Чернівців і його незмірну спадщину поповняться новими відомостями.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член НСХУ

Запис Обдарований колорист, винахідник нових фарб, уродженець Чернівців Альфред Оффнер спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спілкування з багаторічним директором чернівецького музею Ольги Кобилянської, поетом і громадським діячем Володимиром Аксентійовичем Вознюком розпочалося з такого збігу обставин, який більше подібний на долю, ніж на випадковість.

Я спізнювалася, тож узяла таксі, назвала водієві адресу: «Раніше це була вулиця Дімітрова, 5 – а зараз її перейменували, але не пам’ятаю, як. Музей Кобилянської там». Таксист поважно кивнув: «Знаю». І додав: «Тепер це вулиця Софії Окуневської». Але моя втіха від такої поінформованості й інтелігентності водія була дрібницею, порівняно з тим, що мене вразило далі. Слово за словом, зав’язалася розмова і таксист поцікавився, хто тепер директорує в тому музеї. «Все ще Володя?» – уточнив. Та й це не дивина: хіба ж дивно, коли в маленькому місті багато людей знайомі між собою? Зовсім ні. Дивно, коли таксист і поет разом дотичні до… зйомок кінофільму! Саме так: коли Володимир Оксентійович консультував знімальну групу «Меланхолійного вальсу», цей водій таксі її (знімальну групу) возив. Це було років зо 30 тому – тоді й познайомилися… Тож на інтерв’ю я прийшла не просто зацікавлена, а натхненна Провидінням.

 «Гуцул-волиняка», який «побачив Резиденцію і злякався»

Володимир Вознюк народився у с. Киселиці на Путильщині, хоча батьки його були з Тернопілля – з тієї частини, що сягає Волині. Тож Володимир Аксентійович жартує, що він «по крові волиняка», а «за духом – таки гуцул». Бо  «той гуцул, що в горах родився». А він там не лише родився, але й учився – в рідному селі, а згодом два завершальні роки на велосипеді їздив до Путили – спочатку на трофейному німецькому, а потім мав харківський велосипед. Вчилися в одному класі разом з молодшою сестрою – коли Володя пішов до школи, вона так за ним сумувала і плакала, що мусили і її віддати до науки. Так і провчилися десять років за однією партою, ідеально доповнюючи одне одного: він був типовим гуманітарієм, а вона навпаки, мала схильність до точних наук. Але мали таку високу успішність, що обидвоє претендували на золоту медаль. І сестра її таки отримала, а Володя – ні. «Не може бути дві медалі в попівську сім’ю», – пояснили неофіційно. А батько-священик усе життя буде тим стрижнем, навколо якого оберталися їхні долі.

Тож, оскільки майбутній екзамен з алгебри снився хлопцеві в нічних жахіттях, то й подальшу долю свою він пов’язував із «лірикою», а не з «фізикою». Йому радили після школи спробувати попрацювати в районній газеті, а вже після цього вчитися на журналіста. Та на черговому зльоті творчої молоді для школярів він зустрівся з молодим поетом, літературознавцем Анатолієм Добрянським і прислухався саме до його настанов, – що журналістом можна стати після будь-якого факультету. Тому після школи Володя подав документи на філологічний. «Побачив Резиденцію і – злякався, – згадує тепер. – Боже, невже я тут буду вчитися?» Вчився, мав підтримку і від Анатолія Миколайовича, і від Богдана Мельничука, Олекси Романця, Степана Дігтяря… «Наша філологічна школа була однією з найсильніших в Україні, особливо кафедра літератури, – стверджує. – І добрі люди всі були…» Ці добрі люди, хоча й і попереджали, що «буде тяжко», хоча й суворо навчали та безжально вносили правки в його перші праці – та допомагали здобувати відмінні оцінки і безцінний досвід. І саме їхній науці Володимир Аксентійович нині вдячний за те, що дали вміння і впевненість у собі написати надалі 10 поетичних, дві літературознавчих книги, посібники, путівники, самому віртуозно оволодіти словом та глибоко досліджувати слово, сказане іншими…

Гуртожитки та блощиці

Одразу на першому курсі навколо новоспечених студентів почали крутитися «хлопці з Шевченка» («кадебісти»). Вознюк привернув їхню увагу тим, що він син священика – у документах на вступ він так і написав. Але «хлопці» працювали ретельно, тож зацікавилися, чи то часом не його сестра вступила того ж року до медичного інституту і за паперами є «донькою пасічника» (Аксентій Миронович справді був ще й пасічником, так донька при вступі і написала). Згодом мусила публічно каятися в тому, що «намагалася обдурити радянську державу»… Відтоді Володимир Вознюк почав курити, та так, що навіть серйозні проблеми зі здоров’ям не можуть змусити його кинути цигарку. Щоправда, одного разу кидав на цілих пів року. Разом з дорослим онуком, коли той приїхав у гості з-за кордону. Та, як разом кинули, так і наступного онукового приїзду знову почали…

Першого року навчання один з приятелів Богдан Хаварівський (який згодом у Тернополі був директором обласного архіву) запропонував винаймати разом квартиру на Толстого. А далі були гуртожитки: на Поштовій, на Сіді Таль, на Стасюка… Згадує, що на Толстого були страшенні блощиці, яких неможливо було позбутися. Страшно кусали… «І що ви робили  з ними?» – питаю з жахом. – «Душили», – сміється… Але туди приходили приятелі – Ігор Померанцев, Лаці (Василь) Орто, із яким разом вивчали чеську мову, Злобін…

У гуртожитку і з майбутньою дружиною познайомилися. «Людмила моя сама з Кременчука, вони до Чернівецького університету вступили удвох з однокласницею, – розповідає Володимир Аксентійович. – Декан факультету Федір Степанович Арват ще жартував, що через наших хлопців сюди й приїхали. А я тоді саме з цілини повернувся, з Казахстану (до речі, зараз уже в трьох десятках країн побував – люблю мандрувати). Волосся довге, вигоріле, шрам під оком… Словом, не дуже інтелігентний мав вигляд. Але – кохання! Вона була на другому курсі, я на 5-му. Закінчила спочатку російську філологію, потім заочно українську, була одним з найкращих філологів області. Одну зі своїх збірок присвятив їй, Людмилі. Уже шість років її немає поруч. Важко хворіла, ми намагалися її врятувати, лікуючи й за кордоном. Там і померла, похована в Нюрнберзі…

Після одруження і закінчення навчання я рік практично не мав де жити – «підночовував» у дружини в гуртожитку. Потім мали квартиру на Руській, недалеко від Фастівської. І ось також збіг: там сусідкою через паркан була тьотя Маруся – мама Лідії Відаш, першої виконавиці нашої з Івасюком пісні «Відлуння моїх кроків»…

«Прийшов Володя Івасюк. Пацан, такий же, як і ми»

У гуртожиток на Сіді Таль до хлопців прийшов Володя Івасюк. «Зі мною в кімнаті тоді жив Микола Коломієць, він писав вірші і був знайомий з Івасюком. І ось якось у жовтні Івасюк прийшов до Миколи й запропонував, щоби той написав слова на його мелодію. Який Володя був? Пацан, такий же, як і ми. Була в нього звичка «старик» звертатися, весь час так казав. Миколі щось не пішло з тими віршами, а я спробував, зробив «рибу». Буквально наступного дня прийшов Володя, показав йому – сподобалося. А потім і пісня вийшла – «Відлуння твоїх кроків». Сам Володя виконував, названа вже мною Лідія Відаш, потім Софія Ротару, Повалій, «Піккардійська терція» також. А недавно чув, що джазовий варіант зробили. Я потім ще вірші йому на замовлення написав – «Казка гір». Але вони мені самому чомусь не подобаються.

А далі вже де я жив – туди Володя й приходив у гуртожиток. Володя був і на весіллі у мене. У нас з Людмилою було просте студентське весілля – то він і співав, і танцював там. Потім пів групи дівчат хвалилися, що після нашого весілля він їх проводжав додому. Хоча насправді ми знаємо, що проводжав він одну…

У рік його смерті, в лютому, він був удома, на канікулах. Майже щодня з ним бачилися. Востаннє – у день його 30-річчя 4 березня. Я йшов на роботу, а він побачив мене – бо я ходив на роботу і з роботи повз їхню хату. Сказав: забіжи прослухати запис, найновіше аранжування тієї пісні. Був, послухав і побіг далі. За якийсь час звернувся до Володиного тата Михайла Григоровича: один знайомий поет з Києва хотів Володі кілька текстів запропонувати… То Михайло Григорович сказав: «Ти що – не можеш із ним сам домовитися, а через мене питаєш?» Я подумав, що й справді сам зателефоную. І за кілька днів подзвонив. У Львові слухавку підняла мама, Софія Іванівна. Дивно якось так – вислухала і спитала, чи не бачив я Володю.  Я ще засміявся: як же ж я його міг бачити, коли я в Чернівцях, а він у Львові. А воно он як сталося… Як обірвалося. Планів у нього було море, збирався працювати в класичному стилі. Кажуть, що якогось року мав гонорар такий, що міг 9 «жигулів» купити. Тож про самогубство й мови не може бути. Були заздрісники. Були ті, що обурювалися, що він «не член спілки музикантів, а такий популярний». Була якась подруга, про яку після тих подій десятиліттями не було чутно – аж недавно десь з’явилася якась інформація. Подейкували, що вона була подругою когось із високопосадовців… Зрештою, батька Володі, який розумівся на медицині, спочатку навіть не пускали на упізнання тіла – бо він би точно зрозумів, що ніяке то не самогубство…»

З «чорного списку» – до музею

«Після 5-го курсу мав працювати в «Радянській Буковині» журналістом, – веде далі Володимир Аксентійович. – Але ми з друзями провели в університеті вечір пам’яті Василя Симоненка –  і через це я потрапив до «чорного списку»: в журналістику мене вже не брали. Один з проректорів тоді дозволив собі кричати: «Хто ваш батько – піп?!» Я не стримався і відповів: «Не піп, а священик! І саме мій батько забезпечив вам мирне життя!» Бо ж насправді мій батько після закінчення духовної семінарії був мобілізований, пройшов війну і вже аж після неї, 1947-го, був рукоположений на священика. Більше того, на нього прийшла похоронка і більше року рідні вважали його загиблим… Пізніше була ще одна історія в моєму житті, пов’язана із батьковим покликанням. Коли була готова до друку моя перша збірка, мені пропонували відмежуватися від нього, заявити в пресі, що я не поділяю його поглядів чи щось таке. Я категорично відмовився. А переднє слово до моєї збірки написав Михайло Григорович Івасюк. І сказав мені тоді: «Якби ти не відмовився те зробити – я би тобі руки не подав»… Та я й сам би себе не поважав. А скількох моїх друзів, приятелів і їхніх родичів батько потім охрестив за православним обрядом! У місті остерігалися це робити: заборонено, «комунізм»… А в гори поїхали – і душу впорядкували, і зайві люди не знатимуть. Таку-от «підпільну християнізацію» мій тато здійснював…

От, значить, не взяли мене в газету – і  пішов я проситися на роботу в краєзнавчий музей. Так сталося, що тодішньому керівництву саме напередодні зателефонували й «замовили слово» за якогось молодого чоловіка. Коли я прийшов, подумали, що йдеться саме про мене – і прийняли мене на роботу. Так через плутанину моїм першим місцем роботи став краєзнавчий музей. Щоправда, ненадовго – лише від липня до жовтня. Починав як екскурсовод: за два тижні вивчив екскурсію – весь другий поверх! За місяць став старшим науковим співробітником, навіть підготував кілька публікацій. А ще за кілька тижнів мені запропонували перейти до філіалу краєзнавчого – в літературно-меморіальний музей Ольги Кобилянської: саме виходив на пенсію зять Ольги Юліанівни Ельпідефор Панчук. Я погодився і відтоді тут працюю. Уже 47-й рік.

«Кобилянська – найпотужніша наша письменниця»

«У дослідження творчості Ольги Кобилянської поринув з головою, а спонукала до цього знахідка у фондах музею. Побачив якось записану від руки латинкою народну пісню «Козак коня напував…». Спочатку всі, хто цей запис бачили, думали, що то чеська чи польська мова – що було б не дивно для Ольги Кобилянської, мати якої походила з родини спольщених німців, а сама Ольга навіть перші свої вірші писала польською і німецькою. Та виявилося, що це абсолютно український текст.

Що далі – то більше відкривав для себе Кобилянську, яка, виявляється, цікавилася і російською літературою (наприклад, гарно відгукувалася про роман Тургєнєва «Батьки і діти» – хоча й прочитала його в німецькому перекладі, та водночас категорично заперечувала, що «російське й українське – то є однакове»). Без сумніву, це найпотужніша наша письменниця!

Так я написав перше дослідження, заніс рукопис у видавництво «Дніпро» й за нього отримав такий гонорар, що зміг купити собі машину «Жигулі». До речі, вона ще й досі десь «бігає» на Сторожинеччині.

А наші фонди насправді багатющі. І відвідувачі кажуть (я з ними погоджуюся), що тут відчутний ще дух Кобилянської – тут стоять її меблі, її речі. Та й розмовляємо ми зараз у кімнаті, де була кухня Кобилянської! А у протилежному кутку розташовувалася ванна. Тепер тут один з кабінетів, де сидить директор і співробітники… Звісно, хотілося б змін. Насамперед – у фінансуванні. Було б непогано також бути менш залежними від Краєзнавчого музею. Звісно, ми гарно співпрацюємо й завжди знаходимо точки дотику – але залишаємося філіалом, хоча взагалі-то цілком окремішні, автономні. Наш музей – літературно-меморіальний, це дещо інше, ніж краєзнавчий. Свого часу була ідея спорудити поруч нове приміщення – для літературної експозиції, кабінетів, кінозалу. Це все так і залишилося у планах. Для таких сміливих дій треба бути трохи аферистом, на жаль…»

«Зніматися в кіно не страшно. Страшно потім озвучувати»

«Я ж член не тільки спілки письменників, – усміхається Володимир Оксентійович, – а й спілки кінематографістів. Працював з трьома кіногрупами – консультував фільми «Меланхолійний вальс»; «Зірка шерифа» і «Для домашнього огнища».  У «Меланхолійному вальсі» ще й епізодичну роль зіграв – священика. Виявилося, що зніматися зовсім не страшно! Там була ситуація, коли треба було молитву читати. Головний режисер Борис Савченко наполіг, щоби «Отченаш» був українською мовою. Я ж памятав старослов’янською – тож перекладав на ходу. І от потім найважче було – озвучити, потрапити голосом точно в ті рухи губами… Здивувало, що, наприклад, у селі під Фастовом, де також проводилися зйомки, місцеві казали, що не знають слів молитви. Мовляв, церкву як закрили, коли «совєти» прийшли – та так і не відкривали більше, і молитви всі позабувалися…

Кіношники – дуже добрі люди, з усього творчого народу кращих за них, мабуть, немає. Хлопці запропонували вступити до їхньої спілки, я подумав – чому б і ні? Рекомендацію в Будинку кіно мало не на коліні писали Борис Савченко, Богдан Ступка (який звав мене «Вофік», часто бував у гостях – і вдома, і в музеї, і сюди мало не всю трупу з собою приводив) – і Федір Стригун.

Я консультував творчий колектив щодо костюмів, з вибору натури. Пам’ятаю, що знімали, звісно, Резиденцію – університет, віллу на Федьковича, інтер’єри в редакції газети «Буковина», медичну бібліотеку в «Зірці шерифа»… Тоді шукали вулиці, які відповідали б часові твору. І частина таких вулиць, із таким духом збереглася досі. Хоча, мушу визнати, Чернівці стали гіршими. Але лишилося те, що Чернівці дуже добрі і теплі для душі. Якщо порівнювати зі Львовом – він мені набагато «холодніший»

Зараз місто змінилося. Та і я, мабуть що, помінявся трохи, – сміється. – Завдяки Карпатам і Івасюку. Михайло Григорович казав, що кращого краю за Карпати – нема. Кажете, цікаві були часи? Та й зараз цікаво. Головне, щоби життя було,  – та й усе»…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Володимира ВОЗНЮКА: велична Резиденція, найсильніша кафедра філології, вервечка гуртожитків, Володимир Івасюк, «пацан, такий самий, як і ми», розкішна кінематографічна натура і «тепле місто для душі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українське мистецтво – і та його галузка, що розвивалася поза межами самої України (достатньо, мабуть, згадати тих митців, що жили й творили у Франції – хоча б  Олександра Архипенка чи того ж Темістокля Вірсту), і та, що мала свій розвій на теренах самої України – надзвичайно самобутнє у кожному своєму прояві. Як усе феноменальне, воно доволі глибоко й багатогранно вивчене – і залишається все ж таки незбагненною загадкою.

Одна з найзагадковіших фігур у цьому сонмі богів – звичайна сільська жінка, яка на усіх відомих фото постає перед нами у сорочці та в хустці, вже й  не надто молодою…

Марія Примаченко в образотворчому мистецтві українців – фігура, можливо, найбільше ні на кого не схожа. Минулої п’ятниці виповнилося 110 років від офіційної дати її народження – 12 січня 1909 року. Хоча мистецтвознавчі розвідки подають навіть кілька дат – 30 грудня 1908, 1,2,3 січня… Більшість серйозних дослідників зупиняються все ж таки на даті 12 січня.

Тож і прізвище її в різних джерелах існує у двох варіантах – Примаченко, як вона підписувала картини, і Приймаченко. Приймаком, усиновленим, був її батько, від чого, за сільською традицією, пішло й подальше прізвище роду. У селі, стверджувала художниця, казали «примак». Хоча бульвар її імені у Києві пишеться як «Приймаченко». В усіх документах на державні нагороди (а це й ордени, і звання народної художниці УРСР, і Шевченківська премія) фігурує також прізвище «Приймаченко». Але  ці різночитання – мабуть, найдоступніші із загадок художниці.

Народилася Марія Овксентіївна уселі Болотня на Київщині. 

Її батько, Овксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді  давньослов’янських  споруд. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний український орнамент, у якому, цитуючи Гоголя,«птахи виходять схожими на квіти, а квіти – на птахів».

Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Це сподобалося усій околиці – незабаром на Марію чекало перше замовлення. За розмальовану хату сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.

Більшу частину свого життя Марія Приймаченко жила дуже скрутно. Це зараз за її картини пропонують тисячі доларів. Марія Овксентіївна не продавала свої картини – лише дарувала. Та навіть присуджену художниці Шевченківську премію художниці не віддали, а, нібито на її бажання, передали у фонд миру. І це тоді, коли художниця з сином роками будували новий будинок, бо в старій хаті жити було вже навіть небезпечно. А 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.

Картини художниці демонструвалися на міжнародних виставках у Варшаві,Софії,Монреалі, Празі. Вона створила Чорнобильську серію картин. Марія Примаченко була сучасницею багатьох з нас. Померла у віці неповних 88 років, там же, у Болотні й похована.

Життя Марії Овксентіївни дивним чином зробило повне коло біля Києво-Печерської лаври.

1935 року тут заснували майстерню народного мистецтва, де 26-річна Марія починала з вишивки.  І тут, у лаврі розташований нині Національний музей українського народного декоративного мистецтва, де й проходила експозиція, присвячена 110-й річниці від дня народження мисткині. Кураторка виставки – науковиця музею й багаторічна дослідниця творчості художниці Олена Шестакова.

У чарівному саду Марії Примаченко нас зустрічають дивовижні звірі, які нібито й асоціюються з тими тваринами, яких ми знаємо в світі реальному, – і дивовижно не схожі на все, що нам знайоме. Зауважимо, Марія Приймаченко малювала з власної уяви, жодного разу не була в зоопарку, наприклад.

Особливої уваги заслуговують твори художниці, на яких можна побачити українських парубків та дівчат у вишитих строях. Марії Примаченко не треба було виголошувати, як вона ставиться до України, до її народу – цей патріотизм видно з її картин…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Ювілеї 2019-го: Дивовижний світ Марії Примаченко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Назву однієї з понад десятка поетичних книг українського поета, журналіста, члена Національної спілки письменників України Миколи Бучка – «При світлі Слова» – обрали організатори для вечора-спомину  про нього у мистецькій світлиці «Місце зустрічі» Центрального Палацу культури Чернівців.

Стіни чернівецької «Текстилки» пам’ятають Миколу Івановича протягом багатьох років – і як кореспондента радіо об’єднання «Восход», і як поета на різних поетичних вечорах, і як організатора однієї з перших у Чернівцях і в Україні, як тоді казали, неформальної громадської організації – товариства «Оберіг»… Саме тут, у фойє першого поверху прощалися з Миколою Івановичем чернівчани перед його Останньою дорогою…

І дата для зустрічі обрана невипадкова: День Святого Миколая був улюбленим для поета, який багато разів організовував для наших містян, а надто для дітей, чудові свята, на яких давав змогу зустрітися з публікою вихованців різних чернівецьких студій. Тут звучали пісні, плавно рухалися танцюристи, схвильовано виголошували перші рядки юні поети…

У мистецькій світлиці під модеруванням доцента філологічного факультету ЧНУ Лариси Бережан брали участь митці, друзі та побратими поета, колеги-філологи, поети, музиканти, художники. Розпочав Імпрезу академічний камерний хор «Чернівці» під орудою заслуженого діяча мистецтв України Надії Селезньової – «Молитвою» на слова Миколи Бучка. Разом з автором музики до багатьох поетичних творів Надія Селезньова виконала кілька вокальних номерів. Має у своєму доробку пісні на слова Бучка і  співачка Лариса Белова. Так зійшлося, що музику до однієї з них написав заслужений діяч мистецтв України Леонід Затуловський, якого теж днями проводили в останню путь.

Варто зауважити, що просити когось виступити не довелося: всі, хто в житті, у своїй поетичній, пісенній та музичній творчості зустрічалися, дружили, разом працювали з Миколою Івановичем, охоче влилися у вечір-спомин. З цих спогадів поставав не показний парадний портрет, а жива людина з усіма сильними і слабкими рисами, людина, яку ми всі знали й поважали, якої нині нам не вистачає, хоча, як по-різному, але схоже висловилися поети Борис Бунчук та Мирослав Лазарук, справжнє розуміння місця Миколи Бучка в українській поезії, ще попереду…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з Інтернету

Запис При світлі Слова Поета Миколи Бучка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цикл зустрічей в рамках авторської програми відомої тележурналістки Жанни Одинської «Творці культурних Чернівців» у Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського на деякий час призупинився з особистих причин авторки – але зупинився буквально на гарній ноті – на зустрічі зі співачкою, призеркою різних музичних конкурсів Ларисою Беловою. Мабуть, це той самий випадок, коли зусиллями двох непересічних особистостей творилося щось третє – Зустріч із життям і мистецтвом. Жанна Олексіївна ретельно підібрала факти з біографії героїні вечора. Директорка бібліотеки Леся Щербанюк запросила гостей – чернівчан, пов’язаних з Ларисою Беловою по життю й творчості різними моментами. А сама Лариса Володимирівна охоче розповідала про своє життя, поїздки і зустрічі… І – радо співала. Різними мовами, різножанрові твори – і навіть спонукала присутніх гостей і самим заспівати.

Допоможемо разом!
Жанна Олексіївна Одинська, відома телеведуча, яка кілька десятків років була обличчям Чернівецького телебачення,  журналіст, літератор, лауреат міжнародної літературно-мистецької премії імені Ольги Кобилянської, потребує допомоги небайдужих: потрібні для проведення операції з протезування аортального клапану та шунтування судин вимагає значних коштів.
«Чим не займалася б відома телеведуча, журналіст, літератор Жанна Олексіївна ОДИНСЬКА – все робить з душею, пропускаючи через своє небайдуже серце. А нині це велике серце, сповнене любові до кожної людини, потребує нашої матеріальної підтримки», – написала її молодша колега Валентина Бондар.

Повідомляємо реквізити, за якими небайдужі люди можуть надсилати гроші:
Картка «Ощадбанку» 5167 4901 2712 6721

(отримувач – Жанна Олексіївна Одинська).

Запис Лариса Белова з подачі Жанни Одинської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 125-ліття від дня народження

Рідкісне фото Євзебія Ліпецького. Байройт. 1960-і роки.

Академічний портретист із імпресивним духом

Євзебій Ліпецький увійшов до історії українського образотворчого мистецтва як талановитий живописець, графік, театральний художник, реставратор і педагог. Чільне місце у творчості Ліпецького посідає портретний жанр. Він – автор численних портретів українських письменників, історичних осіб і сучасних для нього діячів культури й мистецтва. Серед них – портрети О.Кобилянської, Ю. Федьковича, Лесі Українки, Т. Шевченка, Л.Кобилиці та інші. Слід наголосити, що у портетних творах Ліпецький творчо поєднував мистецькі засади академічної школи з імпресіоністським підходом до створення образів. Він майстерно передавав психологічний стан, характер та зовнішню подібність портретованих, вільно володіючи різними техніками. Про це свідчать його твори, а також архівні та друковані джерела.

Штрихи біографії: драматична доля творчого доробку

Митець народився 5 червня1889 року в селі Вербівці на Заставнівщині, Буковина. Навчався у Мюнхенській та Віденській академіях мистецтв. Від 1918 понад 20 років жив і працював у Чернівцях. Його творчість і активна громадська діяльність в значній мірі формували та збагачували творчу мистецьку атмосферу міста.

Проте 1940 року, з приходом радянських військ, життя живописця зазнало значних змін. Євзебій Ліпецький залишив рідну землю та знайшов прихисток у таборі втікачів у Німеччині. Наступні 30 років жив у місті Байройті, де помер 1970 року.

Відтак мистецький доробок Євзебія Ліпецького чернівецького періоду та років еміграції спіткала доволі драматична доля. У вирі подій частина з них втрачена чи загублена, а деякі, ймовірно, потрапили до приватних колекцій. Відтак сьогодні більшість полотен і малюнків українського маляра недоступна для нас.

Підпис художника Євзебія Ліпецького

З книги під ред. Д. Квітковського та ін. «Буковина –

її минуле і сучасне». 1956 р., стор. 508

Навіть низька якість поліграфії передає велич творів

Про роботи Євзебія Ліпецького ми дізнаємося з каталогів художніх виставок і репродукцій, надрукованих у різних періодичних виданнях 1920-30-х років. Саме вони зберегли для нас назви й вигляд деяких творів, місце знаходження яких невідоме. У цій ситуації кожне свідоцтво про твори Євзебія Ліпецького є надзвичайно цінним і важливим. Наприклад про портретні зображення чернівецьких художників Володимира Загороднікова, Пауля Верони та Ісідори Константіновічі-Гайн, виконані 1935 року, розмістила чернівецька німецькомовна газета «Czernowitzer Deutsche Tagespost» у числі від 20 березня 1938 року.

Євзебій Ліпецький. Портрети чернівецьких художників Володимира Загороднікова, Пауля Верони та Ісідори Константіновічі-Гайн. 1935 р. Папір, олівець. Місце перебування невідоме

Ці історичні газетні репродукції, попри низьку поліграфічну якість, свідчать про непересічне уміння автора дати точну й яскраву характеристику особистості портретованого, прагнення втілити емоції, відчуття та безпосереднє враження від людини. У сучасних джерелах низку творів Євзебія Ліпецького репродуковано у монографіях Ірини Міщенко «Євзебій Ліпецький. Мистець і особистість» (Чернівці, 2004 р.) та Гайделінде Поллєрус «Владімір Загородніков… Від ікони до графіті» (Грац, 1984 р.).

Табірне життя перетворив на творчість

Після еміграції до Німеччини, де Євзебій Ліпецький протягом років перебував у таборі українських переміщених осіб«Леопольд Касерне» у м. Байройті, художник і далі творчо працював і та брав участь у мистецьких виставках. Згадку про одну з виставок та його участь у ній знаходимо в україномовній газеті «Свобода» (США) за 2 вересня 2011 року (Ярослав Ликтей «Колишні таборовики збирають мистецькі скарби»): «У Байройтському таборі були різьбарі, вишивальниці, митці… Ці люди у несприятливих умовах творили прекрасні речі. За допомогою Міжнародної організації біженців відбулась мистецька виставка, на якій виставляли свої твори Микола Ярошенко, Юрій Кодак, Євсеній (як в оригіналі) Ліпецький. Ця виставка була вельми успішною. Її відвідували не тільки байройтці, але й мешканці інших таборів, навіть американці та німці. Відвідувачі мали можливість купити ці твори».

Винятково цінним свідоцтвом про творчість Є. Ліпецького в еміграції є документи архіву Українського Вільного університету (Мюнхен). З матеріалів фонду «Табори українських переміщених осіб на території Німеччини (1945-1955)» дізнаємося, що в емігрантському таборі у Байройті з «метою забезпечення місцевого обігу кореспонденції було випущено серії марок «Таборової пошти»з портретами українських військових діячів, діячів культури, із зображенням костюмів і сцен українського народного побуту. Кількох митців, серед них і Євзебія Ліпецького, запросили «до виготовлення проектів на значки таборової пошти». (Запрошення від 22.05.1948. Матеріали Українського гуртка філателістів у Байройті). Загалом було 12 випусків.

Громадську позицію зберігав і в таборі

У таборі Євзебій Ліпецький активно займався і українським громадським життям, зокрема, брав участь в Українському комітеті, про що свідчать спомини його сучасників-таборівців. Зворушливий відгук про особистість митця з Чернівців видруковано 5 червня 1958 р. у газеті «Свобода» (правопис оригіналу збережено): «Це людина виняткової чесноти, шляхетної вдачі, жертвенний співгромадянин, який кидав усе та йшов рятувати… Ця людина трималася так гідно, як мало хто з українців потрапить. Високої марки маляр, малював від австрійського цісаря до американського воєнного губернатора Німеччини ген. Кітінґа. Мав великі зв’язки й всі їх віддавав українській спільноті» (Гаврило Гордієнко). Про «шляхетне ім’я проф. Ліпецького» згадує також д-р Василь Палідвор у тій же газеті «Свобода» за 30 липня 1958 р.: «Заслужений передовий діяч і громадянин професор Ліпецький не був звичайним, сірим таборовиком, про котрого пам’ять збереглась тільки в списках таборовиків у таборовій Управі, а був він чільним, передовим у громадському житті табору…».

Писав і цісарів, і генералів, і митрополитів

Шанобливо й промовисто окреслює постать Євзебія Ліпецького його земляк і друг український архітектор та диригент Іван Жуковський (1901, Кіцмань Чернівецької області – 1980, Нью-Йорк, США). У нарисі-прощанні «Помер мистець-маляр Євсевій Ліпецький» (правопис оригіналу збережено) він, зокрема, пише про те, що художник «був передусім портретистом такої високої кляси, що подібного серед українських мистців ледве чи знайти. Про мистецьку оцінку його портретів можемо судити вже хоч би з того, що йому «позували» такі особистості як австрійський цісар Карло, німецький цісар Вільгельм, генерал Гіндербург, чи не всі, його часу, буковинські митрополити й високі достойники та еліта. Він малював також буковинські краєвиди й побутові сцени. Як викладача «гімназії в Чернівцях всі учні й учителі дуже шанували його за лагідну вдачу та батьківський до учнів підхід. …Ліпецький був не тільки мистцем-малярем. Він був не менше знаний як гарячий патріот-українець… Ліпецький був людиною дуже послідовною, людиною надзвичайної доброти серця, спокою та доброзичливості і не знав злоби та інтриг… За це всі люди любили і шанували його». (Газета «Свобода» (США). 1970 р. за 11 липня).

Мала батьківщина пам’ятає

Добру пам’ять про українського митця Євзебія Ліпецького зберігаємо й на його батьківщині. Гордістю музеїв Чернівців є оригінали кількох портретів майстра. Творчість славного буковинського маляра найповніше представлена у Чернівецькому художньому музеї. Тут зберігаються живописний «Портрет дружини» (1910 р.), два пастельних твори – «Дівчина в бузковому» (1919 р.), «Портрет хлопчика» (1910 р.) і ще кілька графічних аркушів. У Краєзнавчому музеї є можливість побачити його акварельний автопортрет (1915 р.) та портрет Ольги Кобилянської (1922 р.).

Звісно, роботи, які експонуються у чернівецьких музеях, далеко не вичерпують значної спадщини митця. Сподівання дізнатися про місце перебування інших творів Євзебія Ліпецького або отримати інформацію про них залишається.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Cпілки художників України

Запис Місце перебування невідоме… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис Промінь надії 2014 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відкривши ввечері книгу інваліда-візочника з Криму Антона Морозова «Обрані діти», щоби швидко переглянути її, я вже не міг відірватися від неї, поки не перегорнув останню сторінку.

…Загублена Книга історії. Світу загрожує загибель. Врятувати його можуть тільки Обрані діти. У пошуках Книги Історії двоє друзів – ровесників 13-річного на момент написання книги автора – відвідують нові світи й переживають неймовірні та небезпечні пригоди….

Книга юного письменника захоплює від перших рядків. Попри певний вплив пригод Гаррі Поттера, світ його героїв є оригінальним, цікавим і самодостатнім. Сподіваюсь, чернівчани теж зможуть придбати цей твір у книгарнях. І діти не тільки дізнаються про цікаві пригоди, а й отримають урок людяності й доброти, бо всі кошти, зібрані від продажу книги, підуть на лікування Антона, хлопця нелегкої долі. У 13 років через хворобу він був вимушений залишити школу. Відтоді не встає з інвалідного візка.

Та хлопчина виявився справжнім чоловіком й узяв гору над недугою завдяки творчості, створивши власний фантастичний Всесвіт із захопливими пригодами, про який і розповів людям.

Минуло кілька років перш ніж книга, створена 13-річним Антоном, побачила світ. Це сталося завдяки зусиллям багатьох людей і, першочергово, ініціатора однойменного проекту  Руслана Бахтієва. Нині Антону 22 роки, а проект «Обрані діти» крокує Україною.

Минулої п’ятниці в актовій залі готелю «Черемош» відбулася презентація книги у Чернівцях.

– В Україні мешкає багато дітей з особливими потребами, себто з інвалідністю, – каже Руслан БАХТИЄВ, куратор фонду «Зоряна мрія». – Але вони не потребують нашої жалості, їм потрібні наша повага і допомога. Бо вони хочуть бути повноцінними членами громади. Та для цього наші міста повинні стати доступними для людей з обмеженими можливостями. Для цього ми їздимо містами країни, презентуючи книгу талановитого українського хлопчика Антона Морозова. Нам дуже хочеться змінити на краще світ людей з інвалідністю.

Марія НІКІТІНА, координатор напрямку роботи з людьми з інвалідністю Чернівецької обласної громадської організації «Захист», зауважує, що уся наша країна, на жаль, – це країна перешкод: – І Чернівці –  не виняток. Хоча реалізуються різні програми та фестивалі на кшталт «Доступне місто – Чернівці», «На крилах надії», «Сузір’я надії» тощо. Велику роботу проводить з інвалідами міський центр «Турбота». Але ще треба багато зробити для того, щоби не просто привернути увагу суспільства до людей з особливими потребами, а й вирішити їхні проблеми. Зрештою, – наголосила п. Марія, – це є важливим не тільки для них, але й для нас усіх. Бо наше відношення до таких людей та стан їхнього життя, – це показник цивілізованості всього нашого суспільства.

…Принаймні два висновки виникають після прочитання книги: Світ не може існувати без Історії. І тільки Добро й Відповідальність можуть зберегти Життя на цій Землі. Це перегукується із відомим висловом Федора Достоєвського «Краса врятує світ».

Вже залишилося позаду криваве ХХ сторіччя, світ поринув у постіндустріальну епоху, завдяки Інтернету, на планеті панує Її Величність Інформація. Але одвічні цінності залишаються незмінними. І я переконаний, що такі діти, як Антон Морозов, так само, як і герої його книги, – це саме ті Обрані діти, які врятують наш світ.

Стас  ЛЮБИМОВ, «Версії»          

Запис «Обрані діти» презентовані в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На ці події в Чернівцях очікували вже давно, адже останніми роками роботи художника перебувають здебільшого за кордоном. Експозицію «Місто, що колись називалося Czernowitz» спершу побачили у Страсбурзі, потім у Базелі й Цюріху, навесні її експонували у Національній галереї мистецтв Львова і тільки тепер вона нарешті дісталася того Міста, що колись називалося Czernowitz.

Від романтизму до сарказму

Саме образ Чернівців, його загадковий полікультурний міф – незмінна тема у мистецтві Олега Любківського, якій він присвятив 30 років творчого життя.

Кожна робота – наче момент істини на зламі часів. Коротка мить краси й абсурду, руйнування й народження нового. Спогад про високе й невимовне, стерте з обличчя Чернівців людиною й часом і навіки збережене у картинах.

Художник пригадує, що перші міські краєвиди починав малювати наче з висоти пташиного польоту. Місто, що здалеку нагадувало старовинну гравюру, на якій неможливо розглядіти деталі, хотілося показати романтичним і привабливим. З роками погляд автора ставав глибшим та іронічно-філософським. Велич і краса поряд із абсурдом сучасного сформували карикатурну дійсність, на яку перетворюється матеріальна культура Західної Європи.

– Ми не можемо бачити світ тільки під одним кутом. З часом у моїх картинах з’явилося своєрідне заперечення романтизму, – розмірковує Олег Любківський. – Хоча протягом усіх років між роботами існував певний логічний зв’язок. Я пишу свої картини, наче письменник пише книги. Кожним штрихом, кожним рухом пензля відображаю власне ставлення до ситуації чи предмета, його походження та зміст. Часто вони виглядають парадоксально, іронічно, іноді просто сміхотворно. І суть зовсім не в публіцистиці – «бережіть місто». Треба відчувати й розуміти глибинність цієї теми, адже йдеться не лише про Чернівці, а про матеріальну культуру Західної Європи загалом. Зміни архітектурних тенденцій, захоплення бізнесом, намагання вкласти кошти у нові архітектурні споруди. Подібні проблеми існують у старих кварталах Праги, Києва та інших європейських міст. У Швейцарії люди сприймають сюжети з Чернівцями як, власне, продовження Швейцарії. У Страсбурзі навіть відбулася конференція, що так і називалася – «Околиця Європи».

Картини слід читати

Вимогливий і самовідданий у власній роботі, художник досить суворий і до глядача. Часто зауважує, що його мистецька мова й теми його творчості краще зрозумілі в Європі, де освіченість та інтелектуальний рівень публіки вищі. Тому в рідному місті роботи він виставляє не часто.

– У Чернівцях немає широкої аудиторії, яка могла би побачити й справді оцінити ці картини. Я просто роблю те, що вважаю за потрібне, те, що мені небайдуже, не чекаючи високих відгуків та оцінок. Література, поезія, живопис існують для певного кола людей, освіченої частини суспільства, що потребує духовної інформації та відчуває потребу осмислювати щось, окрім матеріального. Картини треба читати, а не просто споглядати.

У композиції «Модернізація стилю модерн» бачимо будинок з вагнерівськими елементами декору, зведений на початку минулого століття. У наш час ця споруда переживає нову модернізацію: тепер тут продають кури-гриль, а розгледіти у споруді якісь ознаки сецесії дуже складно.

Театр, який завжди був архітектурною перлиною міста та осередком його культурного життя, роками спотворювали ремонтами, у будівельних лісах на даху ворони звили гнізда й літають над ними темними хмарами, навіюючи думки про занепад як зовнішнього, так і внутрішнього світу театру.

Саркастичні сюжети Любківського поєднують якусь шокувальну реалістичність із суто авторським баченням певних деталей, що дає можливість відчути цінність кожного уламку.

Окрім особливого, глибинного бачення, роботам Любківського надає мистецької сили надзвичайно високій рівень художньої майстерності та унікальна авторська техніка поєднання акварелі з графікою, яка не має аналогів.

– Моя власна техніка – це досягнення мого життя, – каже художник. – Це те, що дає мені спокійно жити і, можливо, дозволить спокійно померти.

Художник, який працює щодня, не розуміє, що таке… натхнення

Творчість та життя за її межами рухаються паралельно. Художник розповів, що мистецтво може бути результатом подолання труднощів, проте життєві події не позначені на картинах і не повинні зумовлювати періоди творчого піднесення чи занепаду, адже шлях до втілення задуму безперервний і потребує щоденної роботи. Тож поняття натхнення стає досить абстрактним.

– Для самодіяльного художника натхнення – це щось таке унікальне, – каже Олег Любківський, – коли людина відчуває незвичне осяяння й починає працювати, вона знає, що до неї прийшло натхнення. Художник, який працює щоденно, не розуміє, що таке натхнення. Він розуміє, що є задум, є ідея, є бачення художнього образу, який потрібно втілити у реальність. Я починаю одну роботу, а завершуючи її, вже думаю про третю і четверту. Часом працюю над кількома паралельно. Відкладаю на деякий час, потім повертаюся. Деякі сюжети моментально формуються як образи й одразу малюються, а інші роками чекають на свій час.

Костел Серця Ісуса я малював майже два роки, але не міг завершити і просто покинув. Через півроку я знову повернувся до споруди і почав шукати в ній щось таке, чого не побачив. Раптом помітив, що на циферблаті вибитий шматок скла і цифра зламалася – це сталося протягом того часу, коли я працював над цією картиною. Я повернувся в ательє і зобразив останню деталь. Саме цього символу розбитого часу не вистачало в картині для її завершеного образу.

Співмірність із вищою сутністю

– Художник, який щось створює, потребує зіставлення своїх думок із якимсь більш високим ідеалом. Для мене таким завжди були Карпати. Коли якась робота зупинилася, я вирушаю в гори, щоби відчути цю співмірність із вищою сутністю. Коли засинаю в наметі, думаю про те, чого не побачив і не осягнув. У горах думки очищуються, тому їх можна перевірити.

Саме з Карпат починалося моє розуміння метафізичності існування. В юності я багато малював гірські краєвиди і навіть бачив себе художником Карпат, проте самої природи було замало, треба було зрозуміти середовище, в якому ми живемо. Гори магічно приваблювали, проте коли їхні таємниці трохи мені відкрилися, я так само захотів осягнути і таємницю міста. Боротьба за право на існування та розуміння, пошук себе у мистецтві і своєї програми на все життя був дуже довгим, тихим, але безкомпромісним. Гадаю, що автор, який не присвятив себе певній окремій темі – це випадковий художник, який малює від випадку до випадку, нічого не залишаючи в душах людей. Поль Сезанн усе життя робив одне і те ж, знаючи, що його не приймуть і не зрозуміють. Він був відлюдником, не любив спілкуватися й давати інтерв’ю, просто робив свою справу. Малював, поки не помер. Його почали цінувати вже не схилі літ. Згодом творчість цього порівнювали з працєю міфічного героя Сізіфа, якому все ж таки вдалося установити свій камінь на горі, як пам’ятник відданості мистецтву. Мабуть, це і є мій мінімум – чи мій максимум…

Ольга СКЛЯРЧУК, спеціально для «Версій»

Наталія Богомаз, галерист:

Виставку Олега Любківського відвідало дуже багато людей і сприймали її дуже осмислено.
Інтелігенція, яка залишилася у місті, і яка підростає, давно очікувала на цю подію.
Біля кожної картини відвідувачі стояли дуже довго.
Навіть люди, які не знаються на мистецтві, зупиняються біля роботи і не можуть зрозуміти, що із ними відбувається. Чому вони так довго вдивляється у картину, що їх так хвилює. Це мистецтво дуже високого рівня і вони відчувають його навіть на підсвідомості, адже у кожному з нас є творче начало. Чернівцям це дуже потрібно, тому мене не дуже влаштовує думка, що тут немає кому оцінити. У галерею приходять невипадкові люди. Я гадаю, що у Чернівцях є справжні поціновувачі творчості Олега Любківського.

Запис Олег ЛЮБКІВСЬКИЙ: «Я пишу картини, як письменник книги» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Книга Анни Поповчук не прочитується на одному диханні, а вимагає серйозного й вдумливого підходу. Чи не кожні 2-3 сторіночки повертаєшся до попереднього тексту, який збуджує бажання відповісти, поспілкуватися. Мало не з першої сторінки відчуваєш авторку, яка вже на перших кроках свого творчого життя ні перед ким не поступиться. Вона така, яка є, і не прагне «в світі бути іншою».

Саме так у поезії формується особистість, із якою не можна не рахуватися:

«Твори себе щодня,

бо в цьому –  висота.»

*Поповчук Анна. Бо – люблю: поезії/Анна Поповчук.– Чернівці, Букрек,2012.– 240 с.

Запис Анна ПОПОВЧУК: «БО – ЛЮБЛЮ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Мама вишивала для людей, – розповідає Ольга Захаріївна. – Вишиті гладдю сорочки з візерунком «дерево життя» були в дівчат чи не в кожному з навколишніх сіл. Ці візерунки нагадують весну: рожеві квіти, ніжні пуп’янки… А для моєї старшої сестри вона почала вишивати сорочку із жоржинами – таку, якої не було ні в кого. Але не встигла закінчити…»

Відтоді пані Оля, яка має дар до вишивання, вдосконалювала його в науці в родичів, свекрухи Люсі, чоловікових тіток, які походять з шипинської родини Салиг.

Ольга Івасюк у “скісній” сорочці  

Тим, хто стукає, відкриється

Пані Оля упевнена, що перш ніж почати вишивати, потрібно помолитися і приступати до роботи слід з гарним настроєм: «Як не попросиш Божку – будеш шити-розшивати і станеш на одному місці, і не знатимеш, чи добре робиш». Цю справу треба любити, впевнена майстриня-«аматорка»:  «Якщо любиш – саме тобі в голову йде, як пісня, і не треба над тим мучитися».

Захоплення Ольги Захаріївни отримує такі підтвердження від Небес, що вона переконана: мистецтво вишивання – це втілення душі народу. У її колекції не залишилося маминих вишиванок, але вона марила «деревом життя», втіленим  мамою на полотні. Знайшла в однієї з жінок вишиту мамою сорочку, хотіла відкупити, але власниця цього витвору не могла його продати – адже це була шлюбна сорочка, яку та жінка берегла собі на смерть. Тоді пані Оля почала шукати майстрів, які могли б вишити копію. Питала по людях – і одного разу в маршрутці її розмову з подругою почула зовсім незнайома молодичка. З’ясувалося, що та закінчила Вижницьке училище мистецтв і вишивала гладдю. Сама запропонувала скопіювати вишивку – і так волею випадку (а в житті не буває нічого випадкового!) у пані Ольги з’явилася сорочка з «деревом життя» – точна копія маминої вишиванки. Вона шукала, і їй відкрилося.

Донька Леся Пінькас – у накладеній власноруч сорочці, Ольга Івасюк у вишитій власноруч, Вікторія Салига у накладеній “чорним по білому”

Вишиванка як мистецтво стилю

Вдягнути вишиванку – це лише один пункт з великої науки носити народний костюм. До сорочки має бути горбатка, підтичка (полотняна спідниця під горбатку із візерунком по низу, що відповідає сорочці), боярок (для чоловіків окравка – широкий пояс), турпаник (хустка), цятки або шлярка (гердан), на прохолодну погоду – кушина (кожушок) або цурканка  (кожушок без рукавів). Буковинська сорочка може бути не лише вишита, а й накладена бісером.  Горбатка може бути проста або забирана, на ній можуть бути виткані квіти або смужечки – білим шовчиком або хіром (люрексом), її можна по-різному вдягати – загинати один край, аби видно було підтичку з візерунком, або обидва краї, тоді це звалося «фостом». Чоловіки до сорочки мали портяниці (полотняні штанці, з таким, як на сорочці, візерунком по низу штанин). На ногах мали гачі, яких тепер вже й не знайдеш…

А ще ж треба вміти підперезатися (аби звисали або два кінці боярка, або лиш один), а горбатку вдягати темними заснівками або догори, або до долини. «Раз убрала доньці горбатку катрінцами (квітками) догори, то думала, що ніхто не помітить, а коло клубу одна старша жінка таки зробила зауваження!» – розповідає пані Ольга, яка відтоді добре пантрує, аби «катрінци» були правильно спрямовані…

Онуки: Роман Пінькас у вишитій бабусею сорочці “під колір очей”, Таня Пінькас у сорочці гладдю з візерунком “дерево життя”.

Інструмент один, а творчість – унікальна

Візерунки на вишиванках – це цілі історії: кожен завиток має символічне значення. І, як не буває у двох господинь однакового, хоча й звареного за одним рецептом, борщу, так важко витворити голкою однакові вишиванки. У колекції Ольги Івасюк є дві сорочки з однаковим візерунком, але вишиті на різному полотні (тонкому і грубшому) і різними, хоча й одного кольору, нитками. То це ж дві зовсім різні сорочки!

«Скісну» (вишиту лініями навскіс, що нелегко – адже лінії повинні «зустрічатися» у строго визначених точках) сорочку пані Оля вишивала, коли виходжувала чоловіка, що занедужав. Це заспокоювало і давало сили витримувати випробування долі. І хоча чоловік удавав невдоволення («Уже до днини шпиркаєш!»), сорочка вдалася на славу. І хвороба відступила!

Найсучасніше з мистецтв

Неправда, що вишиванка – це лише минула історія народу. Перефразовуючи того, хто вважав найважливішим з мистецтв кіно, можна впевнено заявляти, що найсучаснішою для українців є все-таки вишиванка. У родині пані Ольги вишивають і дочка Леся, і онука-студенка Тетяна.

А на «фотосесію до газети», яка тривала ні багато, ні мало – три години,  зібралася вся родина: донька, онуки Роман і Таня, і навіть інша невістка родини Салиг – пані Вікторія Салига, яка давні родинні сорочки врятувала від нищівного впливу часу  і зараз демонструє їх людям, вдягаючи на виступи, адже співає в колективі місцевого Будинку культури. Її накладена чорним по білому сорочка побувала на безлічі українських сцен і навіть у Польщі.

Тож вишиванка – це пам’ять, мода і сучасність. Недарма ж цього року вже вшосте в Чернівцях відбудеться День вишиванки – коли буковинці масово вдягають своє сакральне вбрання. І нині це буде ціла Доба вишиванки. Яка є символічним листям на українському Дереві життя.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Дерево життя на полотні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нова стипендіатка MERIDIAN CZERNOWITZ із США 71-річна Кора Шварц у Чернівцях допише свою епічну книгу, куди увійдуть щоденники Кобилянської, роздуми і спогади людей

За словами Кори, вперше вона приїхала до Чернівців ще 1998 року. Ії перший чоловік був звідсіля родом, тож багато розповідав їй в Америці про пречудове місто свого дитинства та юності.

– Якось падав сильний дощ, тож з дому ми не могли нікуди піти. Дивлячись у вікно, я звернула увагу на невеликий будинок навпроти, куди часто заходили люди. Запитала в господині, що там розташоване. Вона сказала, що музей відомої письменниці. Оскільки я сама пишу книжки, вирішила сходити туди. Про Ольгу Кобилянську до того ніколи не чула. Коли зайшла до музею, одразу ж звернула увагу на портрет жінки в чорному. Мені вона здалася добре знайомою…

Коли Кора Шварц повернулася до Америки, то кілька місяців шукала книжки Кобилянської  в американських бібліотеках. А потім дізналася, що народилася саме того дня, коли не стало буковинської письменниці. «Мабуть, в мене переселилася душа Ольги», – одразу спало на думку американки. Адже окрім літератури, психології, фотожурналістики та квантової фізики, Кора захоплюється ще й теорією реінкарнації.

Зрештою, популяризуючи творчість Ольги Кобилянської, неподалік Нью-Йорка, біля підніжжя гір Кетскілз, які нагадують Карпати, Кора Шварц відкрила літературно-мистецьку резиденцію «Моя оселя» для жінок-письменниць.

– Тут усе просякнуте духом Ольги Кобилянської, – каже Кора. – Її портрети є в кожному дерев’яному будиночку. Кімнати я прикрасила сувенірами, які привезла з Буковини. Меблі – подібні до тих, які побачила в музеї в Чернівцях. Взимку тут можна кататися на ковзанах та лижах, а влітку – на човнах і конях. Гадаю, Ользі Кобилянській мій притулок сподобався б…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Кора ШВАРЦ: «В мене переселилася душа Ольги Кобилянської» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вихованці Олени Миколаївни (точніше вихованки, адже більша частина багаторічних студійців – дівчата) завдячують своїй керівниці перш за все тим, що, практично не виходячи з оселі, вона рік за роком, від перших дотиків пензлів до полотна чи паперу, буквально за руку веде їх мистецьким нелегким світом, щороку ( а то й двічі на рік) ініціюючи все нові виставки.

Дорослість студійців як митців підтверджується не лише новим статусом їхнього об’єднання, але й творчим зростанням кожного учасника виставки. Вони такі різні – у баченні світу, у техніках, у кольоровій гаммі, зрештою (а може, найперше) людськими якостями. За браком місця не характеризуємо кожної роботи, виривати ж частку з контексту – просто нецікаво. А чернівчанам просто радимо: навідайтеся на виставку «Срібні струни» в Художньому музеї Чернівців.

Лариса ХОМИЧ, “Версії”, фото Ігоря КОНСТАНТИНЮКА, “Версії”

Запис «Срібні струни» заграли у березні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Помремо під сміттям?                           

Алергії, головні болі, слабість і сонливість, вади новонароджених, масові ракові захворювання – все це буденні прояви сучасного життя. У чому ж причина?  Однозначної відповіді немає. Та забруднення повітря і ґрунтових вод, – а в Україні до них щороку потрапляє тільки ртуті понад 40 кг, а ще 160 кг кадмію, 400 т кольорових металів, 260 т марганцевих сполук, і безліч інших хімічних сполук, – визнається головним чинником наших бід.

Кадмій та його сполуки спричиняють ракові захворювання. Як відомо, кадмій є стабілізатором у пластмасах і входить до складу кадмієво-нікелевих акумуляторів.

Не менш безпечні й інші відходи. Так, за твердженням спеціалістів, у агресивному і хімічно насиченому середовищі, якими є полігони твердих побутових відходів, хімічні сполуки вступають у різні неконтрольовані реакції з непрогнозованим виходом небезпечних активних хімічних речовин. Саме тому збирання та утилізація ртуто­вмісних ламп і відпрацьованих хімічних джерел струму – проблема, якою опікується свідома екологічна  спільнота і, зокрема, вже не перший рік, – професор ЧНУ, голова Ради громадських екологічних організацій Ярема ТЕВТУЛЬ.

За ступенем руйнівного впливу на довкілля і людину відходи поділяються на 4 класи: надзвичайно небезпечні, високо небезпечні, помірно та малонебезпечні.

Надзвичайно небезпечними компонентами в складі твердих побутових відходів, віднесених до І класу небезпеки, є відпрацьовані люмінесцентні лампи та відпрацьовані малі побутові хімічні джерела енергії (батарейки та акумулятори).

Професор наголошує, що відпрацьовані батарейки, побутова та оргтехніка, мобільні телефони тощо вже давно визнані ключовою проблемою сьогодення через стрімке зростання їхньої кількості та істотну загрозу для довкілля та здоров’я людей. Позаяк через харчовий ланцюг, якого ніхто не відміняв, забруднені продукти опиняються на нашому столі. Цей шлях елементарно простий: токсичні речовини, що містяться у хімічних джерелах струму, забруднюють грунти й природні води, ті, у свою чергу, передають їх рослинам, а відтак і тваринам. А вже токсичні речовини з м’яса і рослин  перекочовують до організму людини, спричиняючи тяжкі отруєння і навіть генетичні зміни. Лише грам ртуті, який потрапив у довкілля, забруднює понад 3,3 мільйона кубометрів повітря!

А тепер, поклавши руку на серце, зізнайтеся хоча б собі: куди викидаєте непридатні батарейки? На смітник. А куди ж іще?! Хоча вони мали б опинятися у спеціалізованому контейнері чи на пункті прийому. На жаль, у Чернівцях таких поки що немає…

Утім, як запевнив нас Ярослав КУШНІРИК, заступник директора Департаменту житлово-комунального господарства Чернівецької міськради, через 2 місяці ми вже зможемо предметно і на більш оптимістичній ноті говорити на цю тему. Бо програма «Чисте місто», до якої долучилися Чернівці, передбачає роздільне збирання сміття. За словами п. Кушнірика, планується й відкриття сміттєпереробного заводу. А він потребуватиме матеріалу для своєї роботи. І батарейок в тому числі. Поки ж  виокремлено здають їх на утилізацію тільки підприємства.

Начальник управління охорони навколишнього природного середовища Борис БАГЛЕЙ, який перед цим працював у захисті прав споживачів, наголосив, що, згідно з законодавством, збирати, приміром, батарейки мусить той, хто їх продає. Та  реалізатора, на думку Бориса Михайловича, треба якось стимулювати. Втім, як на автора цих рядків, достатньо просто контролювати і змушувати виконувати обов’язки.

За словами головного природоохоронця області, управління думає над тим, як усе ж таки, бодай біля великих супермаркетів, поставити  невеличкі контейнери для збирання відпрацьованих хімічних джерел струму. А тим часом плече допомоги природоохоронцям підставила екологічна громадськість.                       

 Хімфак збирає відпрацьовані хімічні джерела струму  

– На сміттєзвалищах оболонки ртутовмісного, електронного чи електричного обладнання, батарейки, а також енергозбережні лампи руйнуються, внаслідок чого хімічні елементи, присутні в їхньому складі, випаровуються та вимиваються в навколишнє середовище. Токсичні речовини переносяться повітряними потоками і випадають на землю, інколи неподалік від первинного джерела, а подеколи дуже далеко від нього, проникаючи глибоко в ґрунт і воду, – не перший рік б’є на сполох голова Громадського екологічного об’єднання Ярема Тевтуль. І, мабуть, набридло це йому: науковець узявся за справу та організував їхнє збирання. І його підтримали вчителі та учні шкіл області.

Газета вже повідомляла, що кафедра фізичної хімії та екології хімічних виробництв  ЧНУ   збирає використані гальванічні елементи. Кінцевий пункт для них – Львівське державне підприємство «Аргентум»: там їх знешкодять.

У Європі лише три заводи мають потужності для переробки батарейок. Один з них – у Німеччині, другий – у Франції. А торішнього вересня відкрився третій – в Україні.  І, хоча підприємство може переробити до тонни батарейок за день, через низький рівень організації їхнього збирання, об’сяги переробки дуже низькі: за перші шість місяців роботи заводу для нього не зібрали навіть півтонни цього «добра». Тому для виробничників головне – налагодити процес збирання.

– Наша акція спрямована на попередження забруднення територій, – наголосив профессор, – і виховання в дітей і студентів свідомого ставлення до природи і людини.

Юннати вберегли від забруднення гектари землі

Найбільше батарейок – аж 25,5 кг – зібрали школярики гімназії № 7 на чолі з учителькою хімії Іриною Горбуновою. З Велико-Будського навчально-виховного комплексу привезли до хімфаку 7 кг батарейок, з Могилівської школи, що на Герцаївщині, та Стрілецькокутської Кіцманського району – по 5 кілограмів. Та, мабуть, найважливіше, що 13 навчальних закладів усе ж таки відгукнулися на пропозицію хімфаку та зібрали разом 61,5 кг батарейок. Але цього зазвичай недостатньо, бо зі Львова за відпрацьованими ХДС приїжджають за умови, що зібрано не менше ста кілограмів.

– Отже, комунальний заклад «Чернівецький обласний центр еколого-натуралістичної творчості учнівської молоді» теж підтримав ідею студентів і започаткував свою акцію «Гальванічний елемент», – розповів Олександр СУТЯГА, методист центру. – Та водночас ми ще й оголосили конкурс серед збирачів батарейок. Його переможці – вихованці гуртків «Основи екологічних знань», «Юні екологи» та «Юні бджолярі» були нагороджені екскурсією до столиці України Києва в рамках щорічного Всеукраїнського конкурсу-виставки «Живи, ялинко!». А ще всі учасники акції отримали солодкі призи, якими щедро ділилися з тими, хто їм допомагав, адже до справи гуртківці залучили своїх друзів, однокласників, батьків.

Лише одна пальчикова батарейка забруднює 20 кв. м грунту або 400 л води.

Пан Олександр повідомив, що акція «Гальванічний елемент» триває: у Центрі встановлено контейнер для збирання батарейок, який постійно поповнюється. До слова, зібравши сотні батарейок, учнівська молодь відчула свою причетність і відповідальність за життя на планеті. Провівши ж нескладні підрахунки, хлопці та дівчата побачили, що вони вберегли від забруднення гектари землі!

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Акція «Гальванічний елемент»

Шановні краяни! Очистимо довкілля для себе й своїх дітей

Доки департамент житлово-комунального господарства переймається тим, як організувати роздільне збирання відходів, заносьте використані хімічні джерела струму на хімічний факультет ЧНУ (Чернівці, вул. Лесі Українки)

Контактна особа: Тевтуль Ярема Юрійович, тел. сл. 58-48-99, моб. 067-49-93-273.

Або ж на вул. Кошового, 57, Чернівецький обласний центр еколого-натуралістської творчості учнівської молоді, тел. 52-18-01

На знімку: Роздільному збиранню сміття у данському містечку Рьоскіль – не один десяток років. До слова, тамтешні смітники вразили автора цих рядків чи не найбільше.

Запис Маленька батарейка – велика біда спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Переможниця давно мріяла потрапити на конкурс. Вона мріє видати диск з усіма піснями, які виконує, і звичайно ж влаштувати масштабний сольний концерт, який змогли би відвідати всі поціновувачі її творчості.

Ірина Стиць – лауреат першого фестивалю «Червона рута». Там вона виступала в дуеті з сестрою. 1989 року Ірина була наймолодшою учасницею фестивалю.

Ідея нинішнього проекту полягає в тому, щоби збирати українські стародавні пісні по всій Україні. Переможця визначають СМС-голосуванням глядачі з усієї України. Найбільшу кількість голосів цього року отримала буковинка Ірина Стиць.

Вл. інф.

Запис Чернівецька викладачка перемогла у конкурсі «Фольк-music» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Організатори фестивалю «Коронація краси»

«Коронація краси» – фестиваль нового формату, феєричне шоу, в якому розкривають свій талант та демонструють творчі здібності успішні, перспективні, амбіційні представники індустрії краси (перукарі, візажисти, майстри боді-арту, дизайнери одягу та ін.)

У програмі ІІІ фестивалю «Коронація краси» команди талановитих майстрів міста Чернівців та області створюють театралізоване шоу-показ колекцій цілісних образів, відповідно до обраного художнього фільму (мультфільму, кліпу).

Оцінювати захід будуть визнані майстри перукарського мистецтва. Професійне журі очолить В’ячеслав Дюденко – найвідоміший в Україні майстер-експерт міжнародного класу. Також на фестиваль «Коронація краси» запрошені гості з Італії, Польщі, Чехії та Румунії.

Повідомляє прес-служба міської ради

Запис Сьогодні у Чернівцях відбудеться міжнародний фестиваль “Коронація краси” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З Чернівецького драмтеатру йде ще один актор…

Попри свої скромні фізичні габарити, Олексій Григорчук – людина широкої душі та високих театральних підмостків. На чернівецькій сцені він грав з 2003 року, прийшовши сюди після закінчення Рівненського державного інституту мистецтв. «Сон літньої ночі», «Заповіт цнотливого бабія», «Квітка кактуса», «Сойчине крило», «Мій бідолашній Марат», «Рятуйте, мене женять», «Різдвяна ніч» – це ті вистави, в яких, як на мене, Олексію через зіграних персонажів вдалося якомога виразніше продемонструвати глядачу багатство своєї душевної палітри, виразність таланту.

Досвідченим театрознавцям і звичайним глядачам завжди прикро, коли із діючого репертуару театру передчасно зникають їхні улюблені вистави, адже із вищеперерахованих, схоже, гратиметься лише остання, та й та – лише під час новорічних свят. Проте, коли зі сцени йдуть їхні улюблені актори… Звісно, не одним єдиним Олексієм Григорчуком живе драмтеатр, проте чи глядачу від того легше?!

 Ех, і нащо я грав Чєрнічкіна?!

– Захоплення театром у мене розпочалося ще у другому класі, це були десь 1987-1988 роки, – згадує своє далеке, тоді ще радянське дитинство Олексій. – У тодішньому «Будинку піонерів» (нині «Палац дітей та юнацтва») театром «Юних чернівчан» керувала Міла Штейнберг-Полторак, і вона одразу запропонувала мені зіграти у виставі «Кілки для кози». Мені дісталася роль першокласника-вундеркінда Чєрнічкіна, який наперекір усім нормальним радянським законам писав не правою рукою, а лівою. Відтоді в моєму житті траплялося багато знакових речей, і часто з’являлося  якесь таке щемливе відчуття, що я – «ліворукий», не такий як усі… Пам’ятаю, ще в інституті написав такі поетичні рядки:

Эх, зачем я играл Чєрничкина,

Нет покоя ни ночью, ни днем…

Доигрался в детстве со спичками,

Вот играю теперь с огнем.

Неказистый, но нервно-ветреный,

Так похожий на папу-правшу,

В поединках с грехами смертными

Я судьбу свою левой пишу…

До речі, мої забавки із поезією розпочалися теж у другому класі. В мене навіть був невеличкий зошит, в який я записував свої творіння. Серйозно ж писати вірші почав у рівненському інституті. Проте, сказати про себе, що я є поетом, письменником… Для мене вірші – це не спроба самоствердитись чи принести прекрасне у цей світ. Пишу небагато і нечасто, для мене це, напевне, особиста терапія, психологічна функція…

Актори, немов ті діти: безпосередні, наївні…

Проблеми, які мене хвилюють і яких я торкаюся у своєму житті, поетичній творчості – напряму пов’язані з театром. Наприклад, мене завжди цікавив феномен віри. Адже хто, як не актор, вміє повірити абсолютно? Щоб захопити себе, глядача… Ця віра пов’язана не тільки з якимись мистецькими речами, вона тісно переплетена з релігійними почуттями, інтимними…

Актори, немов ті діти: безпосередні, наївні… Згадуючи відомий вислів «якщо ви вже не дитина, то ви ще не актор», зазначу, що професійного актора від звичайного смертного відрізняє саме це вміння за потреби «вмикати» в собі цю дитячу наївність і безпосередність. І вимикати теж. Адже казка – на сцені, а поза нею – жорстока буденність…

На фестивалі «Золоті оплески Буковини 2009» Олексій Григорчук за свого Пака (вистава «Сон літньої ночі») був номінований на «Кращу чоловічу роль другого плану». Його гру тоді особливо відмітила Галина Канарська: «Пак – прекрасний, ювелірний актор… Єдиний, що на виставі для мене існував. Відіграв за них усіх! Знайшов оту тонку грань…»

Інша важлива для мене тема – містики. Вона присутня і в театрі, і в житті. Чи не наймістичніші дві мої ролі: спонтанно-безпосередній Чорт з «Різдвіяної ночі» (вистава  Мосійчука, яка йде вже років 10 і яку я дуже люблю) і психологічно тонший Пак – по-суті, той же чорт, тільки Шекспірівський, з вистави «Сон літньої ночі», якому завжди вдається знайти підходяще виправдання, коли він вкотре щось напартачить. Так от, оцією своєю спонтанною безпосередністю на сцені і поза нею я іноді вражаю самого себе… Психологічно дуже близький мені однорукий поет Леонідик з «Мого бідолашного Марата» нашого чернівецького режисера Андрія Романова, яку поставили до 65-річчя до дня Перемоги. І дуже прикро, що виставу практично зняли з репертуару…

Прикро, що молодь йде з театру…

Коли я лише починав грати в театрі, молодих акторів там було дуже небагато: Дмитро Мельничук, Денис Лєвченко, Іван Данілін. Проте дедалі частіше починали лунати якісь розмови про те, що вона, – молодь, – нам потрібна. Невдовзі у Чернівці приїхали мої друзі з рівненського інституту: Тетяна Партицька та Антон Сисюк. Відбувся масовий заїзд молодих акторів з Дніпропетровська, які одразу ж швидко і роз’їхалися.  Я тоді з цього приводу дуже переживав, мене відверто дратувало оце постійне «прийшов-пішов, прийшов-пішов»… Тоді я ставився до всього ще надто максималістично, думав: хіба наш театр – це якийсь перевалочний пункт? А потім зрозумів, що це такий постійний і тривалий процес, коли багато говориться, що нам потрібна молодь, – справді потрібна!– але для того, щоб її утримати, ніхто реальних кроків не робить.

Гірко, що в театрі не намагаються утримати навіть не просто молодих акторів, які щойно тут з’явилися, як ще не встигли проявити, зарекомендувати себе, а навіть такі таланти, як, наприклад, Юрій Кухаренко…  Мені дуже шкода, що з театру пішов Антон Сисюк, який зіграв немало головних ролей. І ніхто не намагався його втримати…

Умови ж проживання в акторів, які приїжджають до Чернівецького театру, м’яко кажучи, – не зовсім пристойні. Звісно, коли в тебе все гаразд у творчому плані, відбувається кар’єрне зростання, ти відчуваєш до себе увагу, повагу, гідну оплату своєї праці – тоді знаходяться внутрішні сили деякий час терпіти подібні побутові негаразди… Проте, як відомо, зарплатні у молодих акторів – невеликі, як такої творчості, принаймні того, що уявляє собі зазвичай про це молодь – теж немає… А є конкретна репертуарна робота, непроста, важка, і не завжди вдячна. І творчість тут – неможлива, бо є… розклад. А не кожен режисер спроможний перетворити роботу за розкладом у продуктивний мистецький пошук.

І нібито все добре, нібито… 

Найсвітліші, найталановитіші речі часто народжуються без примусу, від «нічого робити», як хобі… Коли мистецтво в тобі не тримається, і ти мусиш вихлюпнути його з себе, причому вихлюпнути з любов’ю. Театр же – це комунальне підприємство, державна установа, куди ти приходиш і мусиш виробляти запланований продукт. З натхненням чи без нього. Навіть коли виникають внутрішні протиріччя, протест проти матеріалу, який тобі нав’язаний. За це, звісно ж, ти й отримуєш зарплатню. Не за творчість. За конвеєр, який, на жаль, не завжди мистецький. Тому що, по суті,  як сказала одна людина, «ми (актори, режисери, загалом театральні люди) виробляємо найцінніший в світі продукт – виробляємо дух». Чи виробляємо ми оцей дух у нашому театрі? Я не знаю…

Хтось з глядачів задоволений, хтось – ні, проте, принаймні, чомусь шалених черг біля театральних кас немає. Нібито хтось і ходить до театру – декотрі театральні любителі, туди заганяють школярів, домовляються з підприємствами, нібито і нові вистави з’являються, нібито і глядач задоволений, і нібито все добре, нібито…  Але чи є мистецтво, процес пошуку в театрі?

Більше року тому у моєму житті з’явилося нова любов – «НТЛ» («Незалежна театральна лабораторія»). Ім’я режисера Олега Мельничука багатьом уже відоме, зокрема, його вистава за поезією нашого чернівчанина Пауля Целана «Пісок із урн». Проте до такої «конкуренції» керівництво театру чомусь поставилося вороже. Мені, чесно кажучи, навіть важко зрозуміти – чому? Адже для професійного актора – це беззаперечний плюс, ще один поштовх до розвитку свідомості, тим паче актора провінційного, адже усі ми живемо в невеликому містечку, дещо відсталому в театральному плані. Чернівці – це не Харків з багатьма державними та недержавними театрами, і не Санкт-Петербург з понад 120 театрами, з багатьма театральними навчальними закладами, фестивалями. Мистецьке життя у великих містах б’є фонтаном. У нашому ж містечку цього немає. Проте хіба лише через те, що «немає глядача»?! То чому у нашому місті ще якісь театральні ініціативи керівництво комунального підприємства не сприймають з оплесками? Нам натякали: мовляв, у вас є основна робота, і ви повинні знаходитися тут. Причому, не залежно від того, чи актор має завантаженість. Не хочеться зараз співати «Ох, я такий талановитий, а мені не дають головних ролей», бо це стара коломийка, яку затягує кожен актор репертуарного театру провінційного містечка. Проте для нас це дуже важливо – отримувати ролі (а це залежить від симпатії керівництва театру), частіше грати у виставах. Ось, виходить, що працювати клоуном на дні народження, або тамадою на весіллі нам дозволяють, а займатися театром, з професійним режисером – зась.

Завжди важко починати, ще важче починати спочатку

Я – професіонал. Але останнім часом я помітив в собі дещо недбале ставлення до роботи у театрі. Зокрема, я ніколи раніше не дозволяв собі спізнитися на репетицію, чи з неї піти, коли виникали проблеми зі здоров’ям. Мабуть, усе через те, що я розчарувався. Через те, що зараз я набагато менше ціную роботу на комунальному підприємстві, аніж колись. Комусь, може, і могло б таке зійти з рук – проте тільки не мені. Тим паче, зважаючи на те, як звільнили наддисциплінованого Івана Даниліна. Тому я не хотів, щоби це усе і далі так затягувалося.

Актор – це дуже залежна людина. Наскільки би він не був довірливим, наївним, і вільним у своїх фантазіях. Найгірше те, що у чернівецькому драмтеатрі я не бачу свого особистого розвитку. Багато речей, щодо яких я вже втомився сперечатися, так і залишаються незмінні, адже зміни в театрі насправді нікому не потрібні. А я хочу займатися театром з любов’ю…

Відомий російський драматург, актор та режисер Євген Гришковець якось сказав: «Завжди важко починати». А я додам: «Ще важче починати спочатку»… Проте я ні про що не шкодую. Є що згадати, і приємних спогадів набагато більш, ніж негативу. З любов’ю згадуватиму всі свої роботи на сцені чернівецького театру… Бо намагався викладатися тут завжди «на повну», адже усе моє життя насправді присвячене сім’ї і театральній сцені…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Олексій ГРИГОРЧУК: «Репертуарний театр – це конвеєр» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В іконах я відкрив для себе космос, фантастичний світ!

– Для мене мистецтво – це, насамперед, пошук, – стверджує художник. – В урбанізмі я шукаю романтику. Якщо натуралістичний, фотографічний живопис зрозумілий глядачу, то мистецтво складніше, воно вбирає в себе дещо інший зміст, бо митець розробляє символізм різних знаків, асоціативність.

Я не продовжувач «справи Малєвича». Хоча Малєвич, Кандінський – близькі мені в абстрактному плані. Саме вони дали мені відчуття свободи. Я зрозумів, що можна творити – і не боятися. Мені здається, малювати зараз тільки природу, портрети, натюрморти – це як «жмакати гумку». Можливо, відходити від канона – це гріховно, як писав Павел Флоренський. Хтозна… Проте його стаття «Іконостас» так сильно вплинула на мене, що я почав після власного «реалізму» писати ікони…

Усе моє життя – на валізах…

– У Чернівцях я закінчив художню школу, що була тоді на вул. Гагаріна, – згадує Віктор. – Продовжив навчання в Києві та Ленінграді. У проміжку між навчанням попрацював рік художником-оформлювачем в чернівецьких «Промтоварах», розробив їм, а також магазинам «Рута» та «Рязань», фірмовий стиль та логотип. Тривалий час працював у Ленінграді. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною. Коли ж почав розвалюватися Радянський Союз, остаточно вирішив повернутися до Чернівців.

– Я – сибірячка, народилася в Омську, – зітхає з посмішкою Анна Скорко, яка, як і її чоловік, теж присвятила своє життя образотворчому мистецтву. – Коли Віктор сказав мені про своє рішення повернутися на батьківщину, щоби його діти народилися в Україні і були українцями, я не погоджувалася. Зрештою, вирішила, що поїду до Пскова порадитися зі старцем, який жив на острові. Він мені сказав буквально наступне: «Нічого не бійся, їдь в Україну, там дуже добре!»

Художник – це тонкий нерв, який вловлює тонкі вібрації світу. Головне у нього – інтуїція та здатність спрямувати свій погляд всередину, в свою душу, відшукати її тонке звучання, знайти себе. Абстрагуватися, відійти від реальності. Я вважаю, що митець не завжди може пояснити, що він зобразив. Зрештою, для цього ж існують мистецтвознавці…

– Вже через рік моя дружина добре розмовляла українською, – посміхається Віктор. – Я мріяв працювати в Чернівцях архітектором, проте криза змусила шукати роботу в автошколі ТСОУ звичайним художником. Туди, до речі, було ще й важко потрапити: на одне місце претендували троє. Насамперед мене запитали, чи я не питущий? Я ніколи не пив, та про всяк випадок довелося ще й запевнити, що я віруючий…

Саме у підвалі на вул. Фастівській, де розташовувалася автошкола, і розпочалася моя справжня творчість. Там я знайшов себе, остаточно сформував свій стиль, писав свої найкращі твори… Проте скрутне життя невдовзі змусило мене шукати кращої долі в Чехії…

Від картин – до… віршів!

– У Віктора – дуже багато талантів, – каже Анна. – Він вам може і брюки пошити, і хрестиком вишити, й архітектурне креслення будинку зробити, інтер’єр у ньому створити, і картину на стіну повісити. Ще й вікно руками зробить. Тобто усе від «А» до «Я»! Він творить постійно: замальовки, ескізи… А нещодавно почав ще й писати вірші…

Моя виставка у Чернівцях – це все, що я «натворив» протягом 30-ти років, починаючи від замальовок. Тобто за цими роботами можна простежити моє зростання як художника. І така ідея мені подобається…

– Поезією захопився у Німеччині, де вже кілька років розробляю для німецької фірми порцелянові вази кубічної форми, – каже Віктор Мандзюк. – Щоранку прокидався, а довкола – німці, чужа мова, яка пре на тебе звідусіль, – з вулиць, радіо, телевізора…

В мене так загострилась ностальгія, що з мене, мов горох з мішка, посипалися вірші: про свій дім, просто аж серце боліло, сльози текли, коли я це писав… Ось так і пішло… Відтепер я ходжу з блокнотиком і за будь-якої нагоди пишу до нього віршовані рядки… Щоправда, у моїх віршах – суцільний реалізм. Від власних картин відстаю на 30 років, – посміхається Віктор.

Запис Віктор Мандзюк: «Творчість розпочалася з чернівецького підвалу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Буденне життя подружжя – це медицина. А народна творчість і традиції – це хобі. Адже й познайомилися Василь та Уляна 6 років тому в народному ансамблі пісні і танцю Буковинського медуніверситету «Трембіта». Василь співав у хорі, а його майбутня дружина – танцювала.

– Оце нас і зблизило, – каже Уляна. – Зараз Василь співає в театрі-студії «Голос», а я танцюю в народному ансамблі «Смеречина». Одружилися торік у липні… Діточок ще немає, але плануємо п’ятьох!

– Ну Уляно… – червоніє Василь. – Спочатку першого, а там вже будемо бачити… Кого більше хочеться? Всіх хочеться, звичайно… Буде хлопчик і дівчинка, однозначно!

Молоде подружжя лікарів чи не найбільше підтримували у залі палацу «Академічного», проте Уляна та Василь кажуть, що виступали не задля розваги для друзів, чи подарунків від організаторів і спонсорів свята…

– Ми всім завдячуємо нашим батькам… І коли стояли за кулісами, і виходили на сцену – ми все переживали за них: як там мама з татом, які сиділи у залі, його і мої… Адже насправді сьогоднішній святковий вечір ми готували саме для них, – каже Уляна.

– На те, що переможемо, не сподівалися, – зізнається Василь. – Вболівали за родину Наконечних… І на подарунки надто не розраховували.

– Думали, дадуть диплом – й усе, – посміхається Уляна, – Ну, може, запрошення пограти в боулінг…

Загалом у конкурсі взяли участь 8 пар. Кожна з них отримала певне почесне звання, нагороди та подарунки. Самі ж конкурсанти визначили таємним голосуванням найдружнішу пару – Ольгу й Станіслава Манілічів.

– Нинішній захід був ювілейним – десятим. Кількість учасників щороку збільшується, – каже Леся Козьма, директор Чернівецького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. – Розробляємо ж конкретну програму конкурсу, коли вже бачимо самих конкурсантів. Адже спочатку є ідеї, а вже із родинами радимося і думаємо, як їх реалізувати. Цього року був дуже хороший підбір пар: усі надзвичайно талановиті, вільні, розкуті, активні та амбіційні. На сцені на них приємно дивитися.

Прикметно, що молоді чернівецькі родини після одруження не закриваються у собі, не «маринуються у побуті», а хочуть показати себе світові. Пригадую, як одна із пар на запитання «Чому ви берете участь у конкурсі» відповіла: «Ми хочемо показати всім, як треба!» Тому і завдання ми намагалися скласти такі, щоби пари якнайкраще себе проявили: свої почуття – у романтичному конкурсі, захоплення – у конкурсі талантів, творчість – у театральному виході, який цього року теж особливий. Це була своєрідна п’єса про їхнє життя. І те, що вона вийшла така гумористична, як на мене, – це теж особливість молодих пар, у яких власний підхід до життя…

Запис Подружжя лікарів Уляни та Василя Хащуків стали переможцями X конкурсу «Молода сім’я – 2011» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Ностальгія – сестра,
Втіха – заморська панна,
Я – безіменна служниця пера,
Писанка первозданна».

– Митець від природи дуже одинокий…
– Люблю те, що не сперечається з моєю душею…
– Слово має знайти слово…
– «…Від світла оживає навіть глина».

Першими, хто постає у ролі критиків для віршів, а зараз вже і новел пані Віри, чоловік Саша і донька Леся. «Епоха молодості наших батьків, яка випала з поля зору письменників», видається цікавою Вірі Китайгородській. Життєрадісна, освітлена посмішкою, вона швидко, захоплено, впевнено зачарували всіх своєю  правдивістю і  природністю, мелодикою віршів, сонетів, їх  асоціативністю та образністю. І ще – веселою вдачею. Але відчутно (бо це приховати важко, натомість, і не треба), що ці образи, символи вплітаються у внутрішній світ поета, проходять крізь неї.
У цей вечір у Літературному кафе зібрались студенти університету, колеги, письменники, друзі з театру, шанувальники таланту Віри Микитівни. І вона,  ніби граючись цікавими дрібницями, деталями, емоціями, з легкістю і щирістю наближала нас до надзвичайного, спонтанного і обміркованого простору  своєї творчості.

Дух льодяний скрес,
Ось він – ламає кригу.
Він – весняна честь
Випестити відлигу.

Випестити дзелінь,
Променя жовту линву,
Лагоду і теплінь,
Воду у срібну ринву.

Випустити з-за грат,
Пружні вербові дуги,
Де молодий сад
Жде солов’їні фуги.

Не секрет, що часто ми ділимо поезію на жіночу і ні. Про це теж говорили учасники зустрічі.
–         Митець без статі. І напевно, ідеальний твір написаний тоді, коли вже ніхто не буде питати, хто це зробив і яке насправді його ім’я.
Віра Китайгородська любить класику і радить її читати. На вечорі згадувались імена Галини Тарасюк, Лесі Українки, Дмитра Павличка, Михайла Булгакова,  Олександра Блока, Марії Матіос, Тараса Шевченка, Бели Ахмадуліної…

А із сучасних авторів остання прочиталн книга (одним подихом ):  Ліна Костенко “Записки українського самашедшого”.
Памфлет, роман, публіцистика? А хіба це має значення. Бо книга, дійсно, вибух.
«Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс.
А тим часом хтось роздивляється нас, як в оптичний приціл».
Ще одну цитату з нової книги Ліни Костенко хочу процитувати: “У кожної влади в генах – знищити журналіста, придушити письменника, перехапати всіх, хто бачить їх наскрізь”.
І хто, як не Віра Китайгородська, знає про це особисто. Вже 14 січня 2011 року Віра Китайгородська підписала відкритий лист Президенту стосовно Інституту національної пам’яті.

Матриця

Не солодіть, бо ці слова
Уже отруєні до скону.
Лиш плазма їх іще жива,
Та теж навіює оскому.

Одноклітинний сей народ,
Аби не мати много труду,
Наліг на слово «патріот»
І ллє крізь нього бруду й блуду.

І фальш монет, і здвиг планет,
І сиві мотлохи екстазу…
Хай був би тут один поет
І написав єдину фразу.

Донька пані Віри, журналіст, молода письменниця Леся Воронюк теж пише поезію, але «мама в цьому цілком досконала. Адже вона письменниця високої планки».
У 2009 році на XII Київському міжнародному книжковому ярмарку “Книжковий світ” на стенді «Української літературної газети» відбулася презентація книжки Китайгородської «Безконечник».

Перший вірш – се ніби перший  вдих,
Коли ти вдихнув земне повітря
І почув – то дихання святих
На землі, нанизаній на вістря.

Ти її заводиш від осі,
Вертиш, як вертеп, між зір і грому.
І стоїть Отець на небесі,
Й колядує Синові свойому.

А його шукають по хатах,
По стайнях, і в кошеницях, і в яслах,
По дрібних овечених слідах,
По волічки випряджених пасмах.

Всі шукають: не їдять, не сплять.
Ходять і вистежують, і блудять,
І під снігом землю скородять,
І довіку милують і судять.

А він любить і прощає всіх,
І з вертепом ходить через кладку,
Бо стоїть Отець на небесі
І співає Синові колядку.

Людмилі Богдан.
Козю, козю, різдвяна Козю,
Цьвох-цьвох гарапником, біжи скорше.!
Віштя-гаття, різдвяний Коню,
Фіть-фіть, різдвяний Жорніре,
Горст-горст, різдвяний Баране,
Цимус-цимус, різдвяний Жиде,
Ой чинчику, різдвяний Василю,
Шах-шах, різдвяний Смерте,
Гойда-гойда, різдвяний Боже!
Боже, де ж ти ходиш, Маланко,
Та ж уже всі прийшли,
А ти не можеш вельон убрати,
Качура пасти,
З вирію прилетіти.

Пригадали також і  спектакль «Туга за майбутнім».
«Туга за майбутнім. Проста історія» – вистава режисера чернівецького театру Людмили Скрипки. У сюжет спектаклю органічно інтерпретувалися  вірші та спогади Віри Китайгородської.  В травні минулого року  у столичному Театрі оперети відбулася тріумфальна  прем’єра вистави.  Але цей тріумф був по-різному сприйнятий навіть знайомими поетеси.

«Може се він нам записує ноти
На верховіттях дерев і роздоллі,
Може, се він нам шукає роботи
І роздає неприкаяні ролі.»

З «Сонету про вітер».

Після повернення в Чернівці певний період все відбувалося «ніби в прострації», як пригадує пані Віра. І, як не прикро, не вщухали розмови «за спиною». Але згодом все це переосмислюється, набуває певної прозаїчності і банальності. Подекуди бувають, як видно, і заздрощі, але без заздрощів, напевно, і не буває…
“Пишуть усі по мені сліди
Кригою і лозою,
В купелі радості і біди
Я своє серце гою”.

Про творчу співпрацю з Вірою Китайгородською розказав письменник Віктор Трохимович Косяченко. Сучасний світ складний, драматичний, суперечливий. Віра Китайгородська ніколи не займає вичікувальної позиції, бо, вочевидь,  «що рабство знов скувало нас»…
«Були раби на Колимі,
Там ще калатають кайдани…
Чому ж раби такі німі?…»
Віктор Косяченко говорив про традиційність, пригадав « Подражаніє 11 псалму» Тараса Шевченка (1859):
“Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово”.

У цей вечір Віра Микитівна подарувала своїм гостям багато нових віршів. Ми були першими слухачами, звичайно, після родини. «Найважливіше для людини – це правда», і тому, говорячи по правді, нас зачарував «терпкий холодний плющ», «зима, зима цілує ваші скроні», «ніхто не знає, як впаде цей лист», «відривки пам’яті химерні», «відкарбований у скрип», «яка ця істина проста»…Фрагменти рядків, які я тут написала, у лапках, пригадую з пам’яті, адже вірші ці ніде ще не друковали. Може є якась і неточність, але головне зараз не зміст, а той настрій відвертості, ліричності, що панував у залі. Дивний вечір…

“Гармонії нема кінця,
Ані огради, ані кліті,
Вона, як пісня панотця
В небеснім скиті.”

Коли я поверталася після зустрічі додому ( я живу біля Церкви Святої Параскеви, саме в одному з будинків ансамблю, що стоять впритул до шіфи) пригадалися слова з «Фрески на тему шіфи»:
“Заплив цей корабель у наші береги,
В намулі голосів шукає слово честі.
Міняються часи, боги і корогви,
А шіфа не стоїть, пливе на перехресті…”

А поети, як ми знаємо, досить часто пливуть проти течії…

Тисне серце. Темна ся пора.
Націю проціджують крізь сито.
Свічка у капличці догора –
Літописці не сплатили мито…

Саме так вчора я планувала завершити цю свою розповідь. Але і у мене іноді «прокидається інстинкт плавця», бо «золота черепашка» не давала мені спокою. І я зателефонувала Вірі Китайгородський з проханням, де знайти цей вірш.

Ось тепер весь цей вірш:

Прокидається інстинкт плавця,
І ти чуєш, як видовжується тіло,
Як жабра проціджують повітря
На вулицях, що стають затоками,
Світ – одне велике суцільне море,
Де кожен шукає золоту черепашку,
А вона живе вже багато років
І занадто мудра, щоб випливати
На очі.

Тетяна СПОРИНІНА, фото автора

Запис «Золота черепашка» Віри Китайгородської… спершу з'явиться на Медіа-Версії.