Віктор Мандзюк: «Творчість розпочалася з чернівецького підвалу»

Упорядкованість внутрішніх частин машин, гармонійні візерунки електронних схем, «застигла музика» архітектури, її лінійність та урбаністичність – усе це дивовижним чином поєднується в роботах Віктора Мандзюка, дихає божественним та світлим духом.

В іконах я відкрив для себе космос, фантастичний світ!

– Для мене мистецтво – це, насамперед, пошук, – стверджує художник. – В урбанізмі я шукаю романтику. Якщо натуралістичний, фотографічний живопис зрозумілий глядачу, то мистецтво складніше, воно вбирає в себе дещо інший зміст, бо митець розробляє символізм різних знаків, асоціативність.

Я не продовжувач «справи Малєвича». Хоча Малєвич, Кандінський – близькі мені в абстрактному плані. Саме вони дали мені відчуття свободи. Я зрозумів, що можна творити – і не боятися. Мені здається, малювати зараз тільки природу, портрети, натюрморти – це як «жмакати гумку». Можливо, відходити від канона – це гріховно, як писав Павел Флоренський. Хтозна… Проте його стаття «Іконостас» так сильно вплинула на мене, що я почав після власного «реалізму» писати ікони…

Усе моє життя – на валізах…

– У Чернівцях я закінчив художню школу, що була тоді на вул. Гагаріна, – згадує Віктор. – Продовжив навчання в Києві та Ленінграді. У проміжку між навчанням попрацював рік художником-оформлювачем в чернівецьких «Промтоварах», розробив їм, а також магазинам «Рута» та «Рязань», фірмовий стиль та логотип. Тривалий час працював у Ленінграді. Там і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною. Коли ж почав розвалюватися Радянський Союз, остаточно вирішив повернутися до Чернівців.

– Я – сибірячка, народилася в Омську, – зітхає з посмішкою Анна Скорко, яка, як і її чоловік, теж присвятила своє життя образотворчому мистецтву. – Коли Віктор сказав мені про своє рішення повернутися на батьківщину, щоби його діти народилися в Україні і були українцями, я не погоджувалася. Зрештою, вирішила, що поїду до Пскова порадитися зі старцем, який жив на острові. Він мені сказав буквально наступне: «Нічого не бійся, їдь в Україну, там дуже добре!»

Художник – це тонкий нерв, який вловлює тонкі вібрації світу. Головне у нього – інтуїція та здатність спрямувати свій погляд всередину, в свою душу, відшукати її тонке звучання, знайти себе. Абстрагуватися, відійти від реальності. Я вважаю, що митець не завжди може пояснити, що він зобразив. Зрештою, для цього ж існують мистецтвознавці…

– Вже через рік моя дружина добре розмовляла українською, – посміхається Віктор. – Я мріяв працювати в Чернівцях архітектором, проте криза змусила шукати роботу в автошколі ТСОУ звичайним художником. Туди, до речі, було ще й важко потрапити: на одне місце претендували троє. Насамперед мене запитали, чи я не питущий? Я ніколи не пив, та про всяк випадок довелося ще й запевнити, що я віруючий…

Саме у підвалі на вул. Фастівській, де розташовувалася автошкола, і розпочалася моя справжня творчість. Там я знайшов себе, остаточно сформував свій стиль, писав свої найкращі твори… Проте скрутне життя невдовзі змусило мене шукати кращої долі в Чехії…

Від картин – до… віршів!

– У Віктора – дуже багато талантів, – каже Анна. – Він вам може і брюки пошити, і хрестиком вишити, й архітектурне креслення будинку зробити, інтер’єр у ньому створити, і картину на стіну повісити. Ще й вікно руками зробить. Тобто усе від «А» до «Я»! Він творить постійно: замальовки, ескізи… А нещодавно почав ще й писати вірші…

Моя виставка у Чернівцях – це все, що я «натворив» протягом 30-ти років, починаючи від замальовок. Тобто за цими роботами можна простежити моє зростання як художника. І така ідея мені подобається…

– Поезією захопився у Німеччині, де вже кілька років розробляю для німецької фірми порцелянові вази кубічної форми, – каже Віктор Мандзюк. – Щоранку прокидався, а довкола – німці, чужа мова, яка пре на тебе звідусіль, – з вулиць, радіо, телевізора…

В мене так загострилась ностальгія, що з мене, мов горох з мішка, посипалися вірші: про свій дім, просто аж серце боліло, сльози текли, коли я це писав… Ось так і пішло… Відтепер я ходжу з блокнотиком і за будь-якої нагоди пишу до нього віршовані рядки… Щоправда, у моїх віршах – суцільний реалізм. Від власних картин відстаю на 30 років, – посміхається Віктор.