Українське мистецтво – і та його галузка, що розвивалася поза межами самої України (достатньо, мабуть, згадати тих митців, що жили й творили у Франції – хоча б Олександра Архипенка чи того ж Темістокля Вірсту), і та, що мала свій розвій на теренах самої України – надзвичайно самобутнє у кожному своєму прояві. Як усе феноменальне, воно доволі глибоко й багатогранно вивчене – і залишається все ж таки незбагненною загадкою.
Одна з найзагадковіших фігур у цьому сонмі богів – звичайна сільська жінка, яка на усіх відомих фото постає перед нами у сорочці та в хустці, вже й не надто молодою…
Марія Примаченко в образотворчому мистецтві українців – фігура, можливо, найбільше ні на кого не схожа. Минулої п’ятниці виповнилося 110 років від офіційної дати її народження – 12 січня 1909 року. Хоча мистецтвознавчі розвідки подають навіть кілька дат – 30 грудня 1908, 1,2,3 січня… Більшість серйозних дослідників зупиняються все ж таки на даті 12 січня.
Тож і прізвище її в різних джерелах існує у двох варіантах – Примаченко, як вона підписувала картини, і Приймаченко. Приймаком, усиновленим, був її батько, від чого, за сільською традицією, пішло й подальше прізвище роду. У селі, стверджувала художниця, казали «примак». Хоча бульвар її імені у Києві пишеться як «Приймаченко». В усіх документах на державні нагороди (а це й ордени, і звання народної художниці УРСР, і Шевченківська премія) фігурує також прізвище «Приймаченко». Але ці різночитання – мабуть, найдоступніші із загадок художниці.
Народилася Марія Овксентіївна уселі Болотня на Київщині.
Її батько, Овксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов’янських споруд. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний український орнамент, у якому, цитуючи Гоголя,«птахи виходять схожими на квіти, а квіти – на птахів».
Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Це сподобалося усій околиці – незабаром на Марію чекало перше замовлення. За розмальовану хату сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.
Більшу частину свого життя Марія Приймаченко жила дуже скрутно. Це зараз за її картини пропонують тисячі доларів. Марія Овксентіївна не продавала свої картини – лише дарувала. Та навіть присуджену художниці Шевченківську премію художниці не віддали, а, нібито на її бажання, передали у фонд миру. І це тоді, коли художниця з сином роками будували новий будинок, бо в старій хаті жити було вже навіть небезпечно. А 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.
Картини художниці демонструвалися на міжнародних виставках у Варшаві,Софії,Монреалі, Празі. Вона створила Чорнобильську серію картин. Марія Примаченко була сучасницею багатьох з нас. Померла у віці неповних 88 років, там же, у Болотні й похована.
Життя Марії Овксентіївни дивним чином зробило повне коло біля Києво-Печерської лаври.
1935 року тут заснували майстерню народного мистецтва, де 26-річна Марія починала з вишивки. І тут, у лаврі розташований нині Національний музей українського народного декоративного мистецтва, де й проходила експозиція, присвячена 110-й річниці від дня народження мисткині. Кураторка виставки – науковиця музею й багаторічна дослідниця творчості художниці Олена Шестакова.
У чарівному саду Марії Примаченко нас зустрічають дивовижні звірі, які нібито й асоціюються з тими тваринами, яких ми знаємо в світі реальному, – і дивовижно не схожі на все, що нам знайоме. Зауважимо, Марія Приймаченко малювала з власної уяви, жодного разу не була в зоопарку, наприклад.
Особливої уваги заслуговують твори художниці, на яких можна побачити українських парубків та дівчат у вишитих строях. Марії Примаченко не треба було виголошувати, як вона ставиться до України, до її народу – цей патріотизм видно з її картин…
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
