«Золота черепашка» Віри Китайгородської…

«Творчість – річ спонтанна. Миттєва», – так просто про зовсім не прості речі розповідала Віра Китайгородська на зустрічі у “Literatur Cafe” культурно-мистецького центру «Українська Книга».

«Ностальгія – сестра,
Втіха – заморська панна,
Я – безіменна служниця пера,
Писанка первозданна».

– Митець від природи дуже одинокий…
– Люблю те, що не сперечається з моєю душею…
– Слово має знайти слово…
– «…Від світла оживає навіть глина».

Першими, хто постає у ролі критиків для віршів, а зараз вже і новел пані Віри, чоловік Саша і донька Леся. «Епоха молодості наших батьків, яка випала з поля зору письменників», видається цікавою Вірі Китайгородській. Життєрадісна, освітлена посмішкою, вона швидко, захоплено, впевнено зачарували всіх своєю  правдивістю і  природністю, мелодикою віршів, сонетів, їх  асоціативністю та образністю. І ще – веселою вдачею. Але відчутно (бо це приховати важко, натомість, і не треба), що ці образи, символи вплітаються у внутрішній світ поета, проходять крізь неї.
У цей вечір у Літературному кафе зібрались студенти університету, колеги, письменники, друзі з театру, шанувальники таланту Віри Микитівни. І вона,  ніби граючись цікавими дрібницями, деталями, емоціями, з легкістю і щирістю наближала нас до надзвичайного, спонтанного і обміркованого простору  своєї творчості.

Дух льодяний скрес,
Ось він – ламає кригу.
Він – весняна честь
Випестити відлигу.

Випестити дзелінь,
Променя жовту линву,
Лагоду і теплінь,
Воду у срібну ринву.

Випустити з-за грат,
Пружні вербові дуги,
Де молодий сад
Жде солов’їні фуги.

Не секрет, що часто ми ділимо поезію на жіночу і ні. Про це теж говорили учасники зустрічі.
–         Митець без статі. І напевно, ідеальний твір написаний тоді, коли вже ніхто не буде питати, хто це зробив і яке насправді його ім’я.
Віра Китайгородська любить класику і радить її читати. На вечорі згадувались імена Галини Тарасюк, Лесі Українки, Дмитра Павличка, Михайла Булгакова,  Олександра Блока, Марії Матіос, Тараса Шевченка, Бели Ахмадуліної…

А із сучасних авторів остання прочиталн книга (одним подихом ):  Ліна Костенко “Записки українського самашедшого”.
Памфлет, роман, публіцистика? А хіба це має значення. Бо книга, дійсно, вибух.
«Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс.
А тим часом хтось роздивляється нас, як в оптичний приціл».
Ще одну цитату з нової книги Ліни Костенко хочу процитувати: “У кожної влади в генах – знищити журналіста, придушити письменника, перехапати всіх, хто бачить їх наскрізь”.
І хто, як не Віра Китайгородська, знає про це особисто. Вже 14 січня 2011 року Віра Китайгородська підписала відкритий лист Президенту стосовно Інституту національної пам’яті.

Матриця

Не солодіть, бо ці слова
Уже отруєні до скону.
Лиш плазма їх іще жива,
Та теж навіює оскому.

Одноклітинний сей народ,
Аби не мати много труду,
Наліг на слово «патріот»
І ллє крізь нього бруду й блуду.

І фальш монет, і здвиг планет,
І сиві мотлохи екстазу…
Хай був би тут один поет
І написав єдину фразу.

Донька пані Віри, журналіст, молода письменниця Леся Воронюк теж пише поезію, але «мама в цьому цілком досконала. Адже вона письменниця високої планки».
У 2009 році на XII Київському міжнародному книжковому ярмарку “Книжковий світ” на стенді «Української літературної газети» відбулася презентація книжки Китайгородської «Безконечник».

Перший вірш – се ніби перший  вдих,
Коли ти вдихнув земне повітря
І почув – то дихання святих
На землі, нанизаній на вістря.

Ти її заводиш від осі,
Вертиш, як вертеп, між зір і грому.
І стоїть Отець на небесі,
Й колядує Синові свойому.

А його шукають по хатах,
По стайнях, і в кошеницях, і в яслах,
По дрібних овечених слідах,
По волічки випряджених пасмах.

Всі шукають: не їдять, не сплять.
Ходять і вистежують, і блудять,
І під снігом землю скородять,
І довіку милують і судять.

А він любить і прощає всіх,
І з вертепом ходить через кладку,
Бо стоїть Отець на небесі
І співає Синові колядку.

Людмилі Богдан.
Козю, козю, різдвяна Козю,
Цьвох-цьвох гарапником, біжи скорше.!
Віштя-гаття, різдвяний Коню,
Фіть-фіть, різдвяний Жорніре,
Горст-горст, різдвяний Баране,
Цимус-цимус, різдвяний Жиде,
Ой чинчику, різдвяний Василю,
Шах-шах, різдвяний Смерте,
Гойда-гойда, різдвяний Боже!
Боже, де ж ти ходиш, Маланко,
Та ж уже всі прийшли,
А ти не можеш вельон убрати,
Качура пасти,
З вирію прилетіти.

Пригадали також і  спектакль «Туга за майбутнім».
«Туга за майбутнім. Проста історія» – вистава режисера чернівецького театру Людмили Скрипки. У сюжет спектаклю органічно інтерпретувалися  вірші та спогади Віри Китайгородської.  В травні минулого року  у столичному Театрі оперети відбулася тріумфальна  прем’єра вистави.  Але цей тріумф був по-різному сприйнятий навіть знайомими поетеси.

«Може се він нам записує ноти
На верховіттях дерев і роздоллі,
Може, се він нам шукає роботи
І роздає неприкаяні ролі.»

З «Сонету про вітер».

Після повернення в Чернівці певний період все відбувалося «ніби в прострації», як пригадує пані Віра. І, як не прикро, не вщухали розмови «за спиною». Але згодом все це переосмислюється, набуває певної прозаїчності і банальності. Подекуди бувають, як видно, і заздрощі, але без заздрощів, напевно, і не буває…
“Пишуть усі по мені сліди
Кригою і лозою,
В купелі радості і біди
Я своє серце гою”.

Про творчу співпрацю з Вірою Китайгородською розказав письменник Віктор Трохимович Косяченко. Сучасний світ складний, драматичний, суперечливий. Віра Китайгородська ніколи не займає вичікувальної позиції, бо, вочевидь,  «що рабство знов скувало нас»…
«Були раби на Колимі,
Там ще калатають кайдани…
Чому ж раби такі німі?…»
Віктор Косяченко говорив про традиційність, пригадав « Подражаніє 11 псалму» Тараса Шевченка (1859):
“Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово”.

У цей вечір Віра Микитівна подарувала своїм гостям багато нових віршів. Ми були першими слухачами, звичайно, після родини. «Найважливіше для людини – це правда», і тому, говорячи по правді, нас зачарував «терпкий холодний плющ», «зима, зима цілує ваші скроні», «ніхто не знає, як впаде цей лист», «відривки пам’яті химерні», «відкарбований у скрип», «яка ця істина проста»…Фрагменти рядків, які я тут написала, у лапках, пригадую з пам’яті, адже вірші ці ніде ще не друковали. Може є якась і неточність, але головне зараз не зміст, а той настрій відвертості, ліричності, що панував у залі. Дивний вечір…

“Гармонії нема кінця,
Ані огради, ані кліті,
Вона, як пісня панотця
В небеснім скиті.”

Коли я поверталася після зустрічі додому ( я живу біля Церкви Святої Параскеви, саме в одному з будинків ансамблю, що стоять впритул до шіфи) пригадалися слова з «Фрески на тему шіфи»:
“Заплив цей корабель у наші береги,
В намулі голосів шукає слово честі.
Міняються часи, боги і корогви,
А шіфа не стоїть, пливе на перехресті…”

А поети, як ми знаємо, досить часто пливуть проти течії…

Тисне серце. Темна ся пора.
Націю проціджують крізь сито.
Свічка у капличці догора –
Літописці не сплатили мито…

Саме так вчора я планувала завершити цю свою розповідь. Але і у мене іноді «прокидається інстинкт плавця», бо «золота черепашка» не давала мені спокою. І я зателефонувала Вірі Китайгородський з проханням, де знайти цей вірш.

Ось тепер весь цей вірш:

Прокидається інстинкт плавця,
І ти чуєш, як видовжується тіло,
Як жабра проціджують повітря
На вулицях, що стають затоками,
Світ – одне велике суцільне море,
Де кожен шукає золоту черепашку,
А вона живе вже багато років
І занадто мудра, щоб випливати
На очі.

Тетяна СПОРИНІНА, фото автора