Другий вечір «Золотих оплесків» – вистава Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені О.Кобилянської «Скапен-штукар» за п’єсою Мольєра у постановці Дмитра Гусакова – практично повернула мені відчуття фестивалю як свята.
Що поробиш, коли цілий рік очікувана подія почалася відвертою нудьгою? Розумію, що будь-яка вистава не може подобатися усім. Але ж фестиваль. Конкурс, змагання…
Хоча й дивилася «Скапена» утретє і, звісно, отримала й нові враження, почну, мабуть, від враження зовнішнього. Художник-постановник Наталія Руденко-Краєвська, чиї роботи гарно приживаються в репертуарі чернівецького театру, знову скористалася білою головною нотою – яку розписала яскраво й водночас вишукано, традиційно й новаторськи. Сценографія так само сучасно-модульна. Простір сцени вибагливо розсікається нібито звичайними піддонами, що надає широкі можливості і для миттєвої зміни декорацій, і для акторської гри. Додамо ще зображувальні й звукові можливості сучасної техніки, так само використані зі смаком, з вигадкою – тут відчувається робота режисера – і з гумором.
На афішу завбачливо винесене слово «фарс»: від чогось воно звільняє, до чогось по-новому зобов’язує. Режисер відразу відсилає нас до старовинного театру ляльок, які «оживають» від поруху накидки Скапена. Складається враження, що саме ця накидка – якийсь чарівний двигун вистави. І акторам, зайнятим у ній, це, вочевидь, до душі: вони просто купаються у дійстві – у його високодинамічній легкості. Хоча якою ціною дається ця легкість, видно у фіналі, коли трупа знімає перуки на останніх поклонах…
Хоча одразу скажу про те, що «муляло» від першого перегляду. Це завелика кількість децибел у крику персонажів. Так, обрана ось така манера гри, вона підтримується пластикою кожного персонажа, але здається, що було б навіть цікавіше, коли б актори-ляльки все-таки не кричали, а … грали крик. Тим паче, що в декого з акторів фрази вимовлялися на загальному тлі просто невиразно, доводилося здогадуватися за змістом сцени…
Постановка осучаснена: доволі «продовгувата» мольєрівська п’єса вклалася у 2 з половиною години з одним антрактом.
Найголовніше, на чому хочеться наголосити – саме на смаку, із яким закручена ця нелегка-легка вистава. Навіть деякі відверті жести, «нижчі за плінтус», не педалюються і не стають головним засобом для збурення сміху.
Класика, ніколи не втомлююся повторюватися, на те й класика, що дозволяє говорити про сучасне «відкритим текстом», не вдаючись до викривальної риторики і проголошення гасел. Принаймні, режисер-постановник Дмитро Гусаков знайшов у ній широке поле для своєї креативності.
І, нарешті, Дмитро Леончик. Він уже у «Дванадцятій ночі» спромігся бути центром вистави, а тут, як кажуть, сам Мольєр звелів! І в них вийшло – у Мольєра і в двох Дмитрів – Гусакова й Леончика.
А ще (даруйте, без звань, бо маю більший пієтет, ніж до звань, до самих акторів) у Андрія Циганка і В’ячеслава Стаханова, у Миколи Гоменюка, Сніжани Винарчук, Марини Тимку, Ксенії Король, Назара Кавулича і Григорія Руденка-Краєвського. У всієї скапенівської команди.
І в нас із вами, дорогі чернівецькі глядачі, вийшло – насолодитися цікавою виставою.
А «Золоті оплески Буковини» лунатимуть ще 10 днів.
Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»
