6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Тарас Шевченко» — український радянський двосерійний німий фільм (1925-1926) про життя Тараса Шевченка. Одеська кінофабрика ВУФКУ. Режисер фільму – Петро Чардинін. Роль Тараса Шевченка зіграв Амвросій Бучма. У ролях: Василь Людвінський, Іван Худолеєв, Микола Панов, Матвій Ляров, Іван Замичковський, Юрій Шумський. Консультантом проєкту виступив колишній член уряду УНР професор Сергій Єфремов.

Ця екранізація біографії Кобзаря поклала початок формуванню легендарного образу. На момент створення картина була однією з найкоштовніших постановок: уперше для підготовки до зйомок фільму були залучені спеціалісти з історії, етнографії, літературознавства. Цікаво, що перша третина фільму, «Маленький Тарас», на створення якого значною мірою вплинула дружина Чардиніна, засновниця жанру радянського дитячого кіно Маргарита Чардиніна-Барська, існувала як окремий дитячий фільм.

18 жовтня 2013 року фільм показали на кіновечорі в Національному художньому музеї України в одній із зал виставки творів Василя Кричевського, що здійснив художнє оформлення фільму. Про роботу над фільмом можна прочитати за покликанням – Василь Кричевський «Тарас Шевченко».

У Чернівцях 17 червня показ відбувся під живий акомпанемент заслуженої артистки України, солістки Чернівецькоі філармонії імені Дмитра Гнатюка — Лілії Холоменюк.

Цей фільм перегукується з сьогоденням більше, ніж можна було уявити. Живий акомпанемент Лілії Холоменюк створював неймовірний ефект сприйняття драми життя художника і поета… Фільм викликає сильні емоції. Шевченко постає не лише як поет чи художник, а як символ незламності. І саме тому його образ на екрані – це не портрет минулого, а голос сьогодення.

Фрагмент фільму з мережі інтернет.

У стрічці є епізод, коли Тарас Шевченко читає свій «Кавказ» у колі друзів, у Нижньому Новгороді, серед яких — Михайло Щепкін. Пригадаємо слова, які сьогодні болять не менше, ніж у XIX столітті:

«Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»

Більше інформації про фільм за покликанням – «Кавказ» крізь століття: Шевченко на екрані фестивалю Миколайчук OPEN 2025

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тарас Шевченко» режисера Петра Чардиніна на фестивалі Миколайчук OPEN 2025 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Юрій Михайлович Мисько –  чернівецький колекціонер, співавтор разом  із Сергієм Володимировичем Пивоваровим   історико-краєзнавчих нарисів «Медальєрика і фалеристика Буковини».

22 травня кожного року на державному рівні відзначають чергову річницю перепоховання праху українського поета, письменника, художника та громадського діяча Тараса Григоровича Шевченка. Саме 22 травня 1861 року домовину з тілом Шевченка перепоховали на Чернечій горі біля Канева, як і заповідав великий український поет.

20 травня 1861 року на пароплаві «Кременчук» прах Кобзаря прибув до Канева. Перепохованням Тараса Шевченка опікувався художник Григорій Честаховський. 8 травня 1861 р у Петербурзі на Смоленському цвинтарі викопали домовину з тілом Тараса Шевченка, пронесли через усе місто до Московського (Миколаївського) вокзалу та залізницею відправили до Москви для подальшого переправлення в Україну. Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитрівськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бровари до Києва й Канева. 19 травня 1861 р. у храмі Різдва Христа Спасителя в Києві, де була виставлена домовина з тілом Тараса Шевченка, відбулася панахида. У Києві з Кобзарем прощалися студенти, багато городян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Тараса в Києві. Але переважили ідея з Чернечою горою, бо за життя Шевченко мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева». Цією горою Тарас Григорович милувався, сидячи біля вікна у будинку Максимовичів. Від свого друга-енциклопедиста Шевченко дізнався, що гора – останній прихисток трьох гетьманів.  На Чернечій горі, де був старий козацький монастир, поховані гетьмани Іван Підкова, Яків Шах та Самійло Кішка. Несли тіло пророка на своїх раменах члени «Старої Громади»: нащадки князя Володимира, Гедиміна, нащадки гетьманів, передаючи Шевченку благость своїх родів. 22 травня після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани і гори —
Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися… а до того
Я не знаю Бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

25 грудня 1845 р., Переяслав

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Кавказ. Уривок. 18 листопада 1845 р., Переяслав.

Дякуємо організаторам заходу і  пану Юрію Миську за представлену колекцію для виставки «В своїй хаті своя і правда, і сила, і воля…»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…» з приватної колекції Юрія Миська спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На виставці експонуються твори живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва.

Довідка. Тарас Шевченко став учнем Петербурзької Академії мистецтв 22 травня 1838 року за клопотанням Карла Брюллова.
2 вересня 1860 року Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка з гравірування.

Вихід «Кобзаря», навіть урізаного царською цензурою, — подія величезного літературного та суспільного значення. «Поява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі, — писав І. Франко, — мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». «Кобзар» швидко розійшовся. Коли в травні 1842 р. учитель харківської гімназії П. Корольов звернувся до Шевченка з проханням надіслати йому книжку, поет відповів: «Прийми, не гніваючись, «Гайдамаки», а на «Кобзаря» вибач. Нема ні одного. Як надрукую вдруге, то пришлю не один екземпляр» /Інформація Ізборник. Історія України.  – НАВЧАННЯ В АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ/

Довідка. Перші успіхи. Олійні етюди Шевченко подає на місячні іспити. 27 вересня 1840 р. Рада Академії мистецтв відзначила срібною медаллю другого ступеня його першу самостійну олійну картину «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці». Крім того, Рада та Загальні збори Академії мистецтв висловили автору «похвалу» . Про нагороду писала «Художественная газета»: «Удостоены серебряной медали второго достоинства: … Тарас Шевченко, которому, кроме медали, объявлена похвала от Академии за первый опыт в живописи» . Успіх Шевченка відзначило Товариство заохочування художників. Комітет ухвалив письмово висловити свою готовність підтримувати його й далі в прагненні оволодіти мистецтвом живопису 

Збереглося 835 творів Тараса Шевченка, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві.

31 жовтня 1860 року Тарасу Шевченку був виписаний диплом академіка: «С.-Петербургская императорская Академия художеств за искусство познания в гравировальном искусстве признает и почитает художника Тараса Шевченко своим академиком, с правами и преимуществами в установлениях Академии предписанными. Дан в С.-Петербурге за подписанием президента и с приложением печати 1860 года октября 31 дня»

І ДЕНЬ ІДЕ, І НІЧ ІДЕ…

І день іде, і ніч іде.
І голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки!

5 листопада 1860 р., С.-Петербург.
Тарас Шевченко

На виставці у Чернівцях представлено понад 130 творів. Організатор виставки – Чернівецька Обласна організація Національної спілки художників України.

Виставка триватиме до 31 березня. Дякуємо митцям і організаторам виставки за експозицію.

У ці дні завжди пригадую твори Тараса Шевченка у Національному музеї Тараса Шевченка.

Тарас ШЕВЧЕНКО

Мій боже милий, знову лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову потекла
Мужицька кров! Кати вінчанні,
Мов пси голодні за маслак,
Гризуться знову.

1853 — 1859, Новопетровське
укріплення — С.-Петербург

III

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Обласна художня виставка до дня народження Тараса Шевченка у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Боріться – поборете, Вам Бог допомагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая!

9 березня  заходи проходили на Центральній площі Чернівців.  Відбулося  урочисте покладання квітів до пам’ятника Тараса Шевчанка.  У церемонії  вшанування взяли участь  чернівчани, військові, духовенство, громадські діячі, гості міста.

* * *
Чи ми ще зійдемося знову?
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так! Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля Господа. Годіть!
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть.
Любіть її… Во время люте,
В останню тяжкую мінуту,
За неї Господа моліть.

Тарас Шевченко, 1847

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

… Вітер віє-повіває,
По полю гуляє.
На могилі кобзар сидить
Та на кобзі грає.
Кругом його степ, як море
Широке, синіє;
За могилою могила,
А там — тільки мріє.
Сивий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха.
Як кобзар співає…

Тарас Шевченко

ПРИЧИННА

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі
То виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

1837, Санкт-Петербург

І Архімед, і Галілей
Вина й не бачили. Єлей
Потік у черево чернече!
А ви, святиє предотечі,
По всьому світу розійшлись
І крихту хліба понесли
Царям убогим. Буде бите
Царями сіянеє жито!
А люде виростуть. Умруть
Ще не зачатиє царята…
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.

24 вересня [1860,
С.-Петербург]

Обласна художня виставка до дня народження Тараса Шевченка у Чернівцях

7 березня 2024-го  в Центрі культури «Вернісаж»  відбулося відкриття обласної художньої виставки, присвяченої 210-ій річниці від дня народження Тараса Григоровича Шевченка.

На виставці експонуються твори живопису, графіки, скульптури та декоративно-ужиткового мистецтва.

На виставці у Чернівцях представлено понад 130 творів. Організатор виставки – Чернівецька Обласна організація Національної спілки художників України.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис До 210-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка. Заходи у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Високий монумент, що в Харкові стоїть
Затулений мішками, захищає нас щомить.
Щоб дух наш не зів’яв, щоб запал не згасав,
Слова Шевченка кожен у душі своїй тримав.

Змальований з акторів кожен силует:
Кріпачка, гайдамак, козак… – про них писав поет.
Він вірив, що колись Вкраїна розквіте,
І сили свої творчі він спрямовував на те.

На камені слова пророчі ми знайдем:
Тарасовою стежкою ми Хортицею йдем.
Назустріч нам тече Дніпро – стрімка ріка.
Тут краще розумієш вільну душу козака.

Чудові Чернівці. Бруківка і пастель,
Весняні квіточки і птáшок кришталева трель…
Вшановуємо ми Шевченка і бійців –
Героїв, що тепер живуть у світі праотців.

Ось лебеді вже сплять в селі Кулиничі.
Сріблястий монумент собі виблискує вночі.
Що з кригою весна, що осінь золота –
На озері із косами натхнення приліта.

Ось старовинний Луцьк у світлі ліхтарів.
Останній промінь сонця в синім небі зажеврів.
Шевченка силует підтримує людей:
Поетове надбання надихає до ідей.

І так багато міст, і так багато сіл…
У кожному із них Тарас дає народу сил.
Щоб далі ми жили, жили наші серця.
І далі в світ несли слова славетного митця.

Наталія Сміщенко, 09.03.2023

Наталю Сміщенко вперше побачила і почула на концерті 9 березня у Чернівецькій філармонії. Коли завершилася програма концерту до  209-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка,   режисер проєкту Тетяна Воронова представила молоду дівчину, яка піднялася на сцену і попросила прочитати свій вірш.

Наталія Сміщенко – оператор бази даних. Родом з Краматорська.  Навчалася у Харківському національному університеті ім. В. Н. Каразіна, спеціальність “Туризмознавство”. Працювала в туризмі, була нянею. Працювала в компанії “IT-Tour” на стику IT та туризму. Далі брала рік паузи від роботи, присвятивши його своїм хобі та ментальному здоров’ю. Пройшла уздовж берегів чотирьох основних річок Харкова в межах міста і склала маршрути з мальовничими краєвидами для себе та близьких.
А тепер пряма мова: «Відчувши готовність віддавати щось у світ, повернулася в IT на початку 2022 року. На початку повномастшабного вторгнення жила в офісі колишньої роботи, де були вода та Інтернет, продовжуючи працювати. На дев’ятий день залишила Харків, виїхавши на евакуаційному потязі. Обрала Чернівці насамперед через любов до цього міста».

– Так, цікаво взнати, чому саме Чернівці? Як я зрозуміла, Ви багато подорожували Україною.
– Чернівці мене зацікавили ще році у 2014му. Тоді моя родина залишалася у Краматорську, куди прийшли кадирівці, а я була в Севастополі і збиралася повертатися до материкової частини України, бо не хотілося бути відрізаною від світу і відчувати себе божевільною у суспільстві, що змінилося із увімкненням російського телебачення.
Я надихнулася ідеєю проекту “Твоя Країна”: відвідання усіх обласних центрів. Чернівці я відвідала у 2019 році: я склала собі, як я його називаю, “плацкартний тур” таким чином, щоб спати у нічних потягах, а вдень кожен раз дивитися нове місто. Мій маршрут: Харків – Запоріжжя – Вінниця – Чернівці – Луцьк – Харків (через Київ). Ця подорож назавжди у моєму серці. Саме з того часу я мріяла колись знову відвідати Чернівці, побачити храм Пречистого Серця Ісуса всередині, а не лише зовні, частіше практикувати українську мову та зустріти один день народження без близьких, що здійснилося минулого року із страшними декораціями, але все одно є здійсненими мріями.
У Харкові у мене в кімнаті на люстрі висить серце з тканини з китицями, яке я купила на пошті у Чернівцях разом із наборами листівок для друзів і привезла додому.

Коли після концерту я підійшла до пані Наталі, щоб особисто подякувати її за вірші/вона читала два  вірші, що присвячені Тарасу Шевченку/, на неї чекала  подружня пара. Як виявилося, вони теж були з Краматорська і всі троє дуже гарно розмовляли українською.  Напевно і у мене склався стереотип, що люди із сходу не дуже добре володіють українською.

– На Донбасі багато людей з невеликих міст та сіл розмовляють на суржику, близькому до української мови. А у містах була більша русифікація. Тож багато людей з Донеччини, як і я, є білінгвами.

Зараз Наталя живе у Чернівцях у гуртожитку для переселенців. Ми не знаємо, коли завершиться війна, але я точно знаю, що після перемоги я попрошу Наталю показати і мені маршрути з мальовничими краєвидами річок біля Харкова. Колись ми із колегами з Харкова, Києва, Черкас  йшли на байдарках від Білої Церкви до Богуслава річкою Рось. А ось на Харківщині на річках я ніколи не була…

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі…

І з свого боку хочу подарувати Наталі невеличкий фрагмент з благодійного концерту в єзуїтському костелі  Найсвятішого Серця Ісуса у 2015 році…

Господи, джерело святих бажань. Даруй своїм вірним мир, який не може дати світ, щоб ми могли цілковито присвятити себе служінню Тобі, і щоб всі наші дні, позбавлені страху перед ворогами, минали в мирі під Твоїм захистом. Амінь.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Як в темряві свіча, як провідна зоря, підтримує наш шлях глибоке слово Кобзаря» … спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас —
Де ж мені вас діти?..
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Пoпідтинню, сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…

Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав, −
Неначе човен в синім морю,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясень раз-у-раз скрипів.

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

По завершенню концерту на сцену вийшла Наталія Сміщенко, родом з Краматорська, яка зараз проживає в Чернівцях у гуртожитку для переселенців і прочитала дві поезії, які присвячені Тарасу Шевченку і його творчості:
Чудові Чернівці, бруківка і пастель,
Весняні квіточки і пташок кришталева трель…
Вшановуємо ми Шевченка і бійців…
Героїв, що тепер живуть у світі праотців…

Слава Україні! Героям слава! Дякуємо нашим Захисникам за можливість проведення концерту. Дякуємо всім учасникам заходу за живе, мудре, пророче Шевченківське слово…

Більше фото з заходу за посиланням: «БОРІТЕСЯ – ПОБОРЕТЕ!» – КОНЦЕРТ ДО 209-Ї РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА У ЧЕРНІВЕЦЬКІЙ ФІЛАРМОНІЇ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Концерт «Борітеся-поборете!» з нагоди відзначення 209-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього разу ми вирушили в подорож шевченківськими місцями – до села Березова Рудка Пирятинського району. Саме тут розташована садиба Закревських – пам’ятка історії, архітектури та садово-паркової культури кінця XVIII –початку XIX століть.

Від траси «Київ – Харків» до Березової Рудки їхати 12 кілометрів. Треба відзначити, що власною автівкою туристам дістатися туди не буде проблемою, адже дорога більш-менш нормальна. Окрім того, до населеного пункту курсують автобуси з Пирятина.

Село заснував гетьман Іван Скоропадський 1717 року. Пізніше Березову Рудку в нащадків гетьмана викупили Закревські й зробили його своїм родинним маєтком.

Досі зберігся двоповерховий мурований палац у стилі необароко, зведений 1838 року, у якому мешкали поміщики. Будівлю, яка нині має статус національної пам’ятки, проектував відомий на той час архітектор Євген Червінський.

– Династія Закревських жила в Рудці понад 160 років. П’ять поколінь у різний час мешкали в маєтку. Парадний двір складається з трьох будівель: помешкання для прийому гостей, їдальня-пекарня-кондитерська, пізніше прибудували оранжерею й палац, – розповідає директорка Березоворудського історико-краєзнавчого музею Валентина Гончар. – Раніше в маєтку були чотири альтанки (у китайському, японському стилі, чайний павільйон), але до сьогодні збереглася лише одна, цегляна, вбудована в огорожу. Із цього місця відкривався чудовий краєвид на річку Рудку.

Складнощі зі збереженням пам’ятки

Із 1929 року в приміщенні палацу функціонує сільськогосподарський технікум, тож будівля перебуває на балансі міністерства освіти й науки та міністерства аграрної політики.

Проблема полягає в тому, що палац – пам’ятка архітектури національного значення, а робити реставрацію технікуму не під силу. Міністерство культури жодним чином не долучалося до відновлення та збереження історичної спадщини. Валентина Василівна в музеї – і директорка, і екскурсоводка, і прибиральниця. Каже, що за останні роки жодної реставрації не було, лише планові ремонти виконували.

Нащадки відомої династії періодично приїжджають до маєтку, керівництво музею не втрачає з ними зв’язку.

– Одна з Закревських, яка мешкає в Люксембурзі, 2009 року виділила гроші на ремонт даху палацу. Завдяки цьому будинок не завалився, – розповідає Валентина Василівна. –Але цих грошей не вистачило. Я їздила до голови Полтавської ОДА (тоді ще – Валерія Асадчева), і нам дали ще 300 тисяч гривень. На ці кошти перекрили дах, зробили відмостку навколо будівлі, нове водовідведення, і це певною мірою врятувало будинок.

Директорка Березоворудського історико-краєзнавчого музею каже, що неодноразово зверталася до влади, писала звернення. Районна адміністрація також долучалася й просила фінансової підтримки згори, але поки що марно.

Сподівання в Березовій Рудці покладають на чинну владу.

– Нещодавно до нас приїздили голова Полтавської ОДА Олег Синєгубов і його заступниця Катерина Рижеченко, які порушили питання внесення палацу до програми «Велике будівництво» 2021 року, – розповідає Валентина Василівна.

Неподалік від палацу розташована піраміда-усипальниця.

– Своїх родичів Закревські ховали під стіною Свято-Троїцької церкви, яка, на жаль, не збереглася. А Гнат Платонович Закревський, представник останнього покоління, побачив, що ці поховання почали руйнуватися, – розповідає Валентина Гончар. – Йому хотілося увіковічнити свій знаменитий рід, адже з нього вийшло багато видатних людей. Тож Гнат Платонович вирішив накрити сімейний родинний склеп пірамідою-каплицею.

Піраміда-усипальниця складається з трьох поверхів. Два підземні – давні поховання, які збереглися частково. На другому поверсі містилися тіла самого Гната Платоновича Закревського, який помер під час подорожі в Єгипті, і його сина, який помер через шість років після батька. Два підземні поверхи закрили ажурною решіткою. Через неї проглядалися цинкові домовини, які й привабили грабіжників.

– Старожили розповідають, що коли червоноармійці прибули проводити продрозверстку в село, вони зайшли в незвичайну споруду, витягли поховання назовні, усе розібрали, кістки викинули в канаву, якою було обнесене кладовище. Цинкові домовини залишили, нічого крім срібних ручок, не знайшовши. Полізли вниз, зруйнували решту поховань. А селянам було боляче на це все дивитися, і вони тихо вночі викопали на околиці кладовища яму і знесли рештки родини Закревських туди, – розповідає Валентина Василівна.

Довго ця могила стояла без будь-яких ознак, пізніше на ній поставили примітивний хрест. А згодом, уже в часи незалежної України, сюди почали їздити нащадки Закревських. Тоді на могилі поставили хрест та надгробок, зробили біля неї огорожу.

Зараз піраміда перебуває в жалюгідному стані й потребує негайного відновлення. Свого часу розграбоване поховання всередині прикрите лише дерев’яним помостом.

За словами директорки музею, піраміду-усипальницю також внесли до проекту «Велике будівництво» 2021 року.

Березова Рудка й Тарас Шевченко

Тарас Шевченко досить часто бував у березоворудському маєтку.

Уперше він приїхав сюди в липні 1843 року на один день, потім – у грудні 1843-го. Тоді Кобзар намалював два портрети господарів будинку Платона Олексійовича та його чарівної дружини Ганни Іванівни Закревської, яка була його великим коханням.

Як зазначає директорка, музею, саме тут письменник був щасливий.

– Уже викуплений з неволі 1938 року до 1847-го, коли пішов на заслання. Значна частина цих років припадає саме на перебування в Березовій Рудці. Тут письменник мав багато друзів, тож часто їздив сюди. Шевченко любив зустрічатися з селянами, спілкувався з їхніми дітьми. Коли зустрічав малечу, завжди давав копієчку, – каже Валентина Василівна.

Саме з Березовою Рудкою пов’язане глибоке та сумне кохання письменника, адже його обраниця Ганна була заміжня. За Платона Закревського її 17-річною дівчиною видали силоміць батьки.

Ганні Закревській поет, уже перебуваючи на засланні, присвятив низку своїх віршів.

– Уперше вони зустрілися 12 липня 1843 року на балу в поміщиці Вільховської, у селі Мосівка Черкаської області. Шевченко закохався в Ганну з першого погляду. Вірш «Г.З» – спогад про їхню першу зустріч. «Якби зустрілися ми знову» – ще одна інтимна поезія, яку відомий уродженець Полтавщини Микола Лисенко поклав на музику, – каже Валентина Василівна. – Уже коли письменник відбув заслання і приїхав до Пирятина з надією побачити Ганну, то дізнався, що її вже немає живої. Саме тоді він пише плач за долею Ганни «Ой, маю я, маю оченята».

На території палацово-паркового комплексу розташований пам’ятник Тарасові Шевченку.

Пройтися місцями, де творив митець, споглядати краєвиди, якими він надихався, – усе це варте того, аби вирушити в мандри до Березової Рудки.

Варто зазначити, що неподалік розташоване і село Крячківка, де щороку проводять кобзарський фестиваль.

У центрі села, неподалік піраміди працюють три магазини та кафе. Там можна придбати собі харчі. Пані Валентина зазначає, що раніше в Березовій Рудці функціонувала «зелена» садиба, але господарі вирішили закрити її. Тож зараз зупинитися у селі з ночівлею практично ніде.

Екскурсія маєтком Закревських для дорослих коштує 20 грн, для дітей – 10 грн. Попередньо краще домовлятися з директоркою музею. Телефонуйте за номером: (096) 495-39-62.

Графік роботи: щодня з 10 до 17.00,  понеділок та неділя – вихідні.

Наталка Сіробаб, полтавське інтернет-видання Kolo.news

Запис Вйо, на прогулянку: відкриваємо невідому Полтавщину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більше 100 творів живопису, графіки та декоративно-ужиткового мистецтва від 55 буковинських митців формують експозиційний простір весняної імпрези, відображають сучасність та роки минулі, наводять на роздуми, бентежать чи викликають захоплення, або просто дарують глядачеві радість споглядання!

В ці чудові березневі дні вклоняємось Великому Кобзареві, який не є для нас теперішніх застиглим образом, а живим та креативним художником та поетом, слово якого, як ніколи, актуально для сучасної України.

Тарас Григорович Шевченко — багатогранний геній і одна з найяскравіших постатей українського образотворчого мистецтва середини ХІХ століття. Він проявив себе як художник-живописець, офортист, майстер рисунка, акварелі, сепії та гравюри.

Виставка триватиме до 22 березня.

Дякуємо митцям і організаторам виставки за експозицію.

Більше фото з виставки за посиланням –  ВКЛОНЯЄМОСЯ ВЕЛИКОМУ КОБЗАРЕВІ!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис ОБЛАСНА ХУДОЖНЯ ВИСТАВКА ДО 206-РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це – виставка образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва учнів 14-ти художніх шкіл та образотворчих відділів шкіл мистецтв. Це ІІІ обласний етап Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої!».

На виставці-конкурсі, яка відкрилася 28 січня  у великій залі учбово-методичного центру культури Буковини (вул. Й. Главки, 1-а), представлено понад 100 творів. 

Всеукраїнський конкурс учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої!» від березня 2002 року проводиться щороку. Виставка тематична, головні меседжи творів, які відбирають на конкурс – ідея соборності України, творчість Тараса Шевченка, сучасна доля та майбутнє українського народу, суспільства,  держави, української родини.

Юні художники буковинського краю постійно стають переможцями цього престижного конкурсу, засвідчують високий рівень підготовки учнів художніх шкіл і образотворчих відділів шкіл мистецтв Чернівецької області.

За час експозиції обласне журі визначить по п’ять  найкращих робіт у двох номінаціях: «Образотворче мистецтво» та «Декоративно-прикладне мистецтво». У чернівчан і гостей міста є можливість до 25 лютого відвідати виставку й залишити відгуки, а може, й вплинути на вибір поважного журі.

Кращі роботи ІІІ етапу  розглядатиме Всеукраїнське журі, яке  визначатиме переможців конкурсу у Києві. Нагородження відбуватиметься в Національному літературно-меморіальному музеї-заповіднику Тараса Шевченка, на могилі  Кобзаря у Каневі.

Олена ЧАЙКА

Запис Тарас Шевченко і українська соборність спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо організаторам весняного забігу за позитив, здоров’я, смаколики, весняний настрій. Дякуємо всім учасникам! Ведучий Юрій Мельничук – найкращий ведучий.
Особлива вдячність організаторам: Юлії Філіпчук і Сергію Пожаруку!

Більше фото з заходу за посиланням – ВЕСНЯНИЙ ЗАБІГ «8 MARCH RUN»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Весняний забіг «8 March Run» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо митцям і організаторам виставки за експозицію.
Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ОБЛАСНА ХУДОЖНЯ ВИСТАВКА ДО 205-РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ Т.Г. ШЕВЧЕНКА

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка до 205-ої річниці від дня народження Т. Г. Шевченка у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Заклик Великого Кобзаря припав до душі тим учням художніх шкіл та шкіл мистецтва області, які приєдналися до обласного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості та взяли участь у підсумковій виставці творчих робіт образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, яка відкрилася наприкінці січня в учбово-методичному центрі культури Буковини (вул. Главки, 1а).

На виставці-конкурсі представлено близько 100 творчих робіт. За час роботи виставки – до кінця лютого 2019 року – буде відібрано 10 найкращих робіт для участі в подальшому етапі конкурсу учнівської творчості.

Нинішній конкурс – уже 18-й. Юні художники буковинського краю постійно стають переможцями цього престижного мистецького змагання.

Запис Відкрито виставку робіт учнів художніх шкіл «Об’єднаймося ж, брати мої» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Веренчанка на Заставнівщині відома давніми культурно-просвітніми та національно-свідомим традиціями. Тутешньому відділенню Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім.Тараса Шевченка днями виповнилося 150 років від дня заснування. До цієї дати приурочили відкриття пам’ятника Великому Кобзареві, встановленого коштом меценатів та зусиллями місцевої громади (скульптор Володимир Римар, архітектор Віктор Ткач), повідомив інтернет-ресурс zastavna.net. Пам’ятник зображує Тараса Григоровича у віці 27 років, що завжди нагадуватиме дату його встановлення – у 27 років Незалежності України.

Ініціювала встановлення пам’ятника наша колега-журналістка районної газети, депутатка облради Світлана Масловська. Вона і взяла на себе найбільшу частину організаторських клопотів з виготовлення та встановлення пам’ятника.

Запис Молодий Тарас Шевченко постав у Веренчанці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Унікальний проект мандрує українськими містами: 74 вишиті роботи (портрети Шевченка та уривки з його віршів) створили 78 майстринь з Полтавщини.

Виставка  «Образ і слово Кобзаря у вишивці» відкрилася в Учбово-методичному центрі культури Буковини на вул. Й. Главки, 1-А. за підтримки Союзу українок. Починався цей маршрут ще торік від Полтави та Львова.

4, 5 мільйона хрестиків поклали 78 народних вишивальниць з Полтавської області та Канева у вишивку, яку розробив Григорій Кисіль – заслужений майстер народної творчості з Полтави, автор 5  книг на тему української вишивки, одна з яких повністю присвячена Шевченку.

Понад рік вишивальниці працювали над проектом. Загалом майстрині використали півтори тисячі мотків ниток –  це 36 тисяч метрів ниток муліне. Нинішня виставка

присвячена 205-й річниці  від народження Тараса Шевченка і здійснюється за фінансової підтримки ВГО Союз Українок на відзначення 100-річчя створення української жіночої організації. Після Чернівців виставка поїде іншими українськими містами.

Запис Шевченко – хрестиком спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олег Лундстрем – керівник джазового оркестру, занесеного до Книги рекордів Гіннесса як найстаріший у світі безперервно діючий бенд. Прикметно, що музикант знав – серед його предків був і Тарас Шевченко.

Небіж Шевченка теж «заробив» заслання

Дід Олега Лундстрема по матері, Петро Прокопович Валуєв – українець, внучатий небіж Тараса Григоровича, народоволець. Його заарештували за звинуваченням у замаху на Олександра III, після смерті імператора за амністією відправили на вічне поселення до Чити. Там нащадок Шевченка закохався у співочу грекиню з Одеси, яка працювала білошвейкою, одружився. У Читі й народилася Галина Петрівна Валуєва, майбутня мати відомого джазового музиканта. Вона вийшла заміж за викладача Читинської гімназії Леоніда Францевича Лундстрема й народила йому двох синів. Батько Лундстрема вів рід від варягів (шведів), тож синів назвав іменами князів-русичів – Олегом (1916) та Ігорем (1917).

Прадід Олега по лінії батька – швед Карл Август Лундстрем, який свого часу разом із двома дітьми пішки перетнув фінський кордон і дістався Петербурга.

Шлях до джазу – через Далекий Схід

1921-го, коли Олегові було 5 років, родина переїхала до Харбіна (тоді Манчжурія належала Китаю). Батько викладав фізику у середній школі, згодом – у Харбінському Політехнічному інституті. Та творча доля майбутнього музиканта визначилася, мабуть, того дня, коли 12-річний хлопчик, захопившись модним тоді фокстротом, розписав партитуру: мелодія, бас, акомпанемент.

1932-го Олег Лундстрем закінчив комерційне училище і продовжив навчання у Політехнічному інституті. Того ж року стався відомий конфлікт між СРСР та Японією на Китайсько-Східній залізниці: японці змусили СРСР продати їм свою частину дороги; багато росіян повернулося тоді до СРСР, ще більше втекло до Шанхая. Лундстреми поки залишалися в Харбіні.

1933-го Олег Лундстрем придбав для вечірки платівку оркестру Дюка Еллінгтона з композицією «Старий добрий Південь» (Dear Old Southland) й закохався у джаз. Платівку музикант беріг усе життя, хоча за неї пропонували солідні гроші. П’єса сподобалася і друзям-музикантам: так хлопці відкрили для себе Луї Армстронга.

Олег вивчав звучання оркестру, самотужки аранжував, разом із друзями відтворював композиції з платівок: грали ж вони на танцях.

1935 року в родині Лундстремів сталося кілька подій. Олег закінчив Харбінський музичний технікум по класу скрипки. А з Політехнічного інституту третьокурсника Олега виключили як радянського громадянина. У лютому батько отримав призначення до залізничного інституту в Ростові-на-Дону та виїхав до СРСР, а мати з Олегом та Ігорем залишалися в Харбіні. 1937 року Леоніда Лундстрема спіткала доля багатьох радянських громадян, які жили за кордоном, а потім поверталися до соціалістичної батьківщини: він був заарештований і засуджений за шпигунство, але ще до вересня 1938-го писав заспокійливі листи про те, що все добре. Далі – жодних відомостей аж до 1946-го, коли стало відомо, що 1944-го він помер у таборі.

Між тим 1935-го року Олег організував і очолив молодіжний джаз-оркестр. Дев’ять музикантів обрали керівником свого джаз-оркестру Олега (тромбон, фортепіано). Брат Ігор співав і грав на саксофоні. У 1935-му їхній оркестр створював собі ім’я в Харбіні: грали на балах, вечірках, виступали на місцевому радіо. Наступного року був Шанхай (Китай). Працювали в готелі «Янцзи», потім у болл-румі (танцзалі) «Мажестик».

У 1936 р. джаз-бенд Олега Лундстрема переїхав до Шанхая, де почалася професійна діяльність колективу. «Шанхайці», як прозвали джаз-оркестр, хоча й не жили в СРСР, але грали у джазовому аранжуванні музику й радянських композиторів: «Катюшу» Матвія Блантера, «Пісеньку про капітана» Ісаака Дунаєвського, «Чужі міста»  Олександра Вертинського. У Шанхаї Лундстрем познайомився і з Вертинським, коли артист приїздив туди із концертами. 

На початку 40-х «Пісенька про капітана» у виконання оркестру Лундстрема стала міжнародним шлягером, оркестр став одним із найкращих у Шанхаї. Преса визнала Олега Лундстрема «Королем джазу Далекого Сходу».

Сорокові роки стали піком популярності Олега Лундстрема. Його бенд грав на найкращих концертних майданчиках. У оркестрі вже 14 музикантів, є власні імпровізатори. До концерту з приводу закінчення Другої світової війни оркестр – вже повний біг-бенд –  Лундстрем пише свою першу композицію «Інтерлюдія». І замислюється про повернення до Радянського Союзу.

Після війни Союз запропонував усім народженим у Російській імперії повернутися. Олег Лундстрем, який прожив 26 років у Китаї і заснував там свій оркестр, яким керував 11 років, вивіз бенд у повному складі до СРСР. Шлях проліг через Находку – скільки репресованих вирушали звідти на Колиму! Находка зустріла музикантів великим самопальним написом: «Находка – это исчо не Россия, а Россия – это уже не находка»… Та це не зупинило музикантів.

У новій батьківщині джаз їх не відпускав. Грали разом за будь-якої можливості. Один з таких концертів – у Казанському драмтеатрі – помітили в Москві, й 1956 року музиканти Лундстрема стають концертним естрадним оркестром.

Понад 300 міст Радянського Союзу й за кордоном об’їхав із концертами оркестр Лундстрема. Лише на студії «Мелодія» музиканти записали 10 платівок. Ставали явищем на кожному джазовому фестивалі – в Естонії, Польщі, Чехословаччині, Болгарії, у 90-х – у Франції та США.

У 70-х до Москви приїжджав великий джазмен Дюк Еллінгтон. І Лундстрем познайомився зі своїм «хрещеним батьком» у музиці. Мимоволі напрошується паралель із стосунками Шевченка з американським актором Айрою Олдріджем….

І протягом усього життя в автобіографіях Олег Лундстрем згадував, що серед його предків – Тарас Григорович Шевченко.

Чернівчанам буде цікаво дізнатися (чи пригадати), що у 50-х-60-х оркестр Лундстрема гастролював у Чернівцях, у Будинку Офіцерів, де філармонія традиційно орендувала зал. Афіш-постерів тоді не існувало. Оголошення про концерти писалися на рекламних щитах, розміщених у всьому місті. І концерти в ГДО відвідувала уся верхівка міської влади, починаючи від секретаря обкому й начальника гарнізону… А також, за особливим дозволом легендарного імпресаріо Пінхуса Фаліка, – безкоштовно – працівники Будинку офіцерів і їхня численна дітлашня, серед яких була й наш постійний автор Лариса Хомич.

За матеріалами з різних джерел – Тетяна ДУГАЄВА й Лідія КОСТИНСЬКА, «Версії»

Запис Король джазу Олег ЛУНДСТРЕМ – гілочка роду ШЕВЧЕНКА виступав у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо за часів СРСР Тараса Шевченка сприймали майже виключно як «революційного демократа» чи «пророка у смушевій шапці», то нинішнє молоде покоління більше цікавить його особисте життя й шлях до успіху, тобто ті аспекти біографії поета, про які раніше не говорили.

Таку думку в ефірі проекту «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» висловив старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка Олег Магдич.

«Наприклад, нині одна із сфер, яка найбільше цікавить людей – це особисте його життя, така собі «Love story» Шевченка. Йдеться про те, як він жив із жінками, які мав романи, яким було його особисте життя. Тим більше, що раніше про це, як правило, не говорили», – наголосив Магдич. Таким чином, на думку експерта, просто не хотіли порушувати образ «пророка-аскета, який думає лише про те, як врятувати стражденних селян».

 «Молоді дуже цікаво також, як навчався Шевченко, вони хочуть знати історію його успіху – як кріпак зміг його досягнути. Адже 1860 року його обрали академіком Імператорської академії мистецтв по класу гравюри. Це вже було певним визнанням», – переконаний Магдич.

Своєю чергою, кандидат філологічних наук Олесь Федорук додав: до того, про що із Шевченкової біографії не згадувалося раніше, можна віднести і його музичний талант. Мовляв, Шевченко був ще й хорошим співаком:

«Він був неймовірним співаком. Коли вони із Костомаровим йшли бульваром, довкола було багато людей. І Шевченко на повний голос почав співати. Усі на нього оглядаються, а він йде й співає. Або ж на Кулішевому весіллі: був світський бал, а Шевченко почав тихенько співати про Морозенка, усі гості затихли – і став співати вже на повні груди. Усі просто заніміли. Навіть Микола Білозерський, який був абсолютно черствою людиною, падає Шевченкові на груди і плаче», – розповів Федорук.

Джерело: zik.ua

Запис Невідоме про відомих: Чарівний голос Шевченка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Його автор –  Володимир  Беклемішев, дядько відомої буковинської художниці Ірини Беклемішевої.

Володимир Беклемішев.

Скульптор, педагог, академік,  ректор Петербурзької Академії мистецтв.

Фото, 1910 рік

Володимир Олександрович БЕКЛЕМІШЕВ народився в сім’ї художника-декоратора (3(15)серпня 1861 на Катеринославщині. Навчався у Харківській гімназії. Відвідував Харківську малювальну школу. 1887 року закінчив Петербурзьку Академію мистецтв.  Працював у галузі станкової, меморіальної та монументальної пластики під впливом реалізму передвижників та у традиціях академічного мистецтва. Помер 3 січня 1920 у Новоржеві  Псковської області.

У житті й творчій спадщині рідного дядька буковинської художниці Ірини Беклемішевої академіка, ректора Петербузької академії мистецтв  Володимира Олександровича Беклемішева Шевченківська тема посідає важливе місце. Він неодноразово звертався у своїй творчості до образу Кобзаря. Створені ним три портретні зображення Тараса Шевченка увійшли в історію як перші професійні скульптурні портрети великого українця і зберігаються в музеях України.

Ця тема в творчості Володимира Беклемішева не була випадковою, адже він завжди пам’ятав, що народився на українській землі. В. Беклемішев був членом Товариства імені Т. Г. Шевченка й одним з ініціаторів конкурсів на проект пам’ятника Т. Шевченку для Києва, опікувався виданням альбому «Малюнки Т. Шевченка», ініціював проведення виставки оригіналів малярських творів Т. Шевченка 1911 року в  Петербурзі.

Мало хто пам’ятає, що автором першого пам’ятника Тарасу Шевченку в Україні був саме Володимир Олександрович Беклемішев (зустрічається інформація, що цей пам’ятник поету є й першим у світі). Він був установлений у Харкові на замовлення приватної особи – харківського промисловця та мецената Олексія Алчевського, чоловіка відомої української просвітительки й письменниці Христини (Христі) Алчевської.

Перший пам’ятник Т.Г. Шевченку в Україні. Харків, садиба Алчевських.

Бюст роботи скульптора Володимира Беклемішева. 1899 рік. Мармур. Фото поч. 1900-х років.  Держархів Харківської області

Володимир Беклемішев виконав погруддя Кобзаря з білого мармуру. Про роботу над пам’ятником, його варіанти та перебіг пов’язаних з тим цікавих подій дізнаємося зі слів однокашника скульптора по навчанню в Академії мистецтв маляра Опанаса Сластіона. Його розповідь оприлюднена в  журналі «Киевская старина» (1899. – №9. – С.101), електронна версія якого є в мережі. Наводимо мовою оригіналу:

«…сообщу Вамъ новость, имѣющую прямое отношеніе къ памяти Шевченка. Мой старый товарищъ по Академіи Художествъ, нынѣ профессоръ скульптуры, В. А. Беклемишевъ окончилъ, наконецъ, начатую имъ еще два года назадъ фигуру, вѣрнѣе полъ-фигуры, въ натуральную величину, изображающую Т. Г. Шевченка. Незабутній Кобзарь стоить, слегка наклонівъ голову и устремивъ свой грустный взоръ куда-то вдаль. Въ одной рукѣ онъ держитъ книгу (Кобзарь), а другой придерживаетъ живописно накинутую на плечи кирею.– Это тема на слова поэта: «Думы мои, думы мои, лыхо мені зъ вамы»; по крайней мѣрѣ, В. А. хотѣлъ вначалѣ даже подписать внизу фигуры эти слова. Не даромъ трудился и дважды, впродолженіе двухъ лѣтъ, совершенно передѣлывалъ свою работу талантливый профессоръ. Теперь есть у насъ истинно-художественное и прекрасное изображеніе всѣмъ намъ дорогого батька-Тараса. Профессоръ В. А. Беклемишевъ уполномочилъ меня сообщить землякамъ, что свою работу онъ началъ и окончилъ съ цѣлью передать ее или въ будущій Шевченковскій музей, или въ хату на могилѣ Шевченка, или, наконецъ, въ Товарищество его имени; короче – сдѣлать ее общественнымъ достояніемъ.

Фрагмент рукопису «Історії нелегального пам’ятника Т.Г. Шевченку (1898 р.)». Харків. 1910 рік. Держархів Харківської області

Когда работа почти оканчивалась… одинъ изъ видныхъ харьковскихъ дѣятелей г. А-скій просилъ В. А. Беклемишева повторить для себя фигуру поэта изъ мрамора. На дняхъ фигура перевозится въ Италію, гдѣ спеціальными мастерами будетъ подготовлена для окончательной отдѣлки ея профессоромъ Беклемишевымъ. На  будущей  же  Академической  выставкѣ  она  предстанеть уже во всей своей красѣ  и  сверкающей  бѣлизнѣ  мрамора на судъ  публики».

1900 року журнал «Киевская старина» у 12-му числі повідомив: «На дняхъ присланъ изъ Петербурга художественно исполненный бюстъ Т. Г. Шевченка работы известнаго скульптора-художника Беклемишева. Бюстъ этотъ исполненъ по заказу почитателей поэта А. К. и X. Д. Алчевскихъ и будетъ украшать площадку сада у ихъ дома.».

Дійсно, Олексій Алчевський, маючи намір відкрити пам’ятник Кобзарю в Харкові, отримав офіційну відмову від влади, попри те, що він збирався подарувати його місту. Адже зведення пам’ятників Тарасові Шевченку жорстко заборонялося владою Російської імперії. Довелося поставити пам’ятник на приватній території, в садибі мецената. Алчевський замінив паркан на легку огорожу, і білий мармуровий бюст поета на п’єдесталі було добре видно з дороги. Увічнення Т. Шевченка в Харкові стало видатною подією в житті українського міста.

Доля пам’ятника, як і доля Кобзаря, та й усієї України, виявилася складною. Після смерті О. Алчевського маєток перейшов до іншого власника. Розповідь про це читаємо в унікальному рукописному документі з альбому Христини Алчевської, який разом з фотографією пам’ятника експонувався на виставці 2017 року в Державному архіві Харківської області (сайт архіву).  В тексті «Істория памятника Т. Г. Шевченко. (1898 г.)» (правопис оригіналу збережено) занотовано: «…мармуровий Шевченк. бюст, скульптури акад. Беклемішова взяли собі Алчевські, а цегловий постамент, на котрому стояв сей бюст, і досі дрімає одиноко серед садочку, закинутий і забутий, там, де був раніше. Року 1910, Харьків)». Дійсно, погруддя Тараса Шевченка понад 30 років зберігала родина Алчевських, далі його передали спершу до Харківської  художньої галереї і, вже після Другої світової війни, – до Центрального державного музею Тараса Шевченка у Києві (сучасна назва – Національний музей Тараса Шевченка). Там він зберігається й нині.

Володимир Беклемішев. Т. Г. Шевченко.

Бюст створений для пам’ятника в Харкові.

1899 рік. Мармур.

Національний музей Тараса Шевченка

Події власного життя автора бюсту Т. Г. Шевченка після 1918 року були драматичними. Всупереч офіційному курсу, Володимир Беклемішев не брав участі у ленінському плані монументальної пропаганди, пізніше через хворобу припинив викладання в Академії мистецтв. Восени 1919 року був ув’язнений за причестність до партії кадетів. Через кілька місяців його звільнили, і він з Петрограда переїхав до Новоржева. Невдовзі скульптор помер, могила його загубилася.

А найперший пам’ятник Тарасові Шевченку в Україні «знову опинився в центрі уваги 2003 року… у зв’язку з ідеєю його відродження у Харкові… Утім, відродження пам’ятника поки що стримується через низку технічних перешкод»…, – повідомляла 2004-го газета «Україна молода».

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України, спеціально для «Версій»

Запис Мистецький детектив: Історія першого – нелегального – пам’ятника Тарасу Шевченку в Україні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
В неволі виріс між чужими,
І, неоплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу —
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій — не своїй землі.
I не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: — Молись.
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись. —
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

Більше фото з заходу за посиланням – ВШАНУВАННЯ 204-ОЇ РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА У ЧЕРНІВЦЯХ
©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Чернівчани вшанувують пам’ять Тараса Шевченка… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тарас ШЕВЧЕНКО

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом’яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

Тарас ШЕВЧЕНКО

***

І день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?

5 листопада [1860,
С.-Петербург]

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – … А БУДЕ СИН, І БУДЕ МАТИ, І БУДУТЬ ЛЮДЕ НА ЗЕМЛІ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Відкриття обласної художньої виставки, присвяченої Шевченківським дням спершу з'явиться на Медіа-Версії.