Про ефективність людино-тваринної взаємодії для поліпшення фізичного та психологічного стану пацієнтів відомо вже тривалий час, тож у Чернівцях відкрився центр каністерапії зі спеціально навченими собаками. Він уже третій в Україні після Києва та Рівного.

Тепер за адресою вул. Шевченка, 32 у Чернівцях для українців, які постраждали від війни, ВПО та їхніх родин, а також військових і ветеранів доступні безкоштовні послуги такої терапії.

Каністерапія – метод терапії за участі собак, який допомагає покращувати психоемоційний стан та якість життя людини, її фізичне та ментальне здоров’я. За даними міжнародних досліджень, каністерапія також допомагає цивільним, які постраждали під час війни, військовим, які відновлюються після поранень та участі у бойових діях тощо. Каністерапія помічна і дітям, і дорослим — всім, хто має труднощі із соціалізацією, відчуває наслідки стресу та травматичних подій. І в цьому буковинські журналісти мали нагоду переконатися, адже взяли участь у груповому сеансі за участі кінолога, психолога і реабіліатолога.

Присутність грайливого песика одразу викликала усмішку навіть у заклопотаних і вічно поспішаючих працівників редакцій. Кожен хотів погладити цього малюка, виконати поставлене фахівцем завдання, щоб отримати змогу погодувати чотирилапого, відчути його вологий носик у своїй долоні… Інший пес – інші емоції: коли на зміну малому і вертлявому прийшов великий і вайлуватий – замість «мімішного» розчулення запанували спокій і впевненість.

«Каністерапія – один з видів людино-тваринної взаємодії, який допомагає покращити психічний та фізичний стан людини. Цей метод використовується у всьому світі і набуває особливої актуальності в Україні, де наслідки війни торкнулись багатьох, впливаючи на їхнє ментальне та фізичне здоров’я. Каністерапія може бути ефективною для людей будь-якого віку, які відчувають стрес, тривогу, депресію або інші психологічні проблеми. Собаки як соціальні тварини здатні встановлювати глибокий емоційний звʼязок з людьми, що сприяє створенню довірливої та підтримуючої атмосфери під час терапії. Залучення собаки спеціалістом дозволяє набагато легше і ефективніше досягати поставлених цілей. А взаємодія людини з собакою допомагає зменшити тривожність та відновити відчуття безпеки», — каже Антоніна Гошовська, керівниця Чернівецького центру каністерапії.

Сеанси тут проводять досвідчені кінологи, психологи, реабілітологи та ерготерапевт. Всі собаки, залучені у сеансах, відповідають необхідним критеріям для роботи в каністерапії: тварини доброзичливі, спокійні, соціалізовані — це необхідно для взаємодії з відвідувачами та результату.

Центр відкрився за підтримки Royal Canin Foundation. Сеанси каністерапії тут доступні безкоштовно.

Маріанна Антонюк

Деталі та запис на консультацію доступні на сайті Центрів каністерапії: https://canistertherapy.com.ua 

Запис Собаки як каталізатори встановлення довірливих стосунків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Великоповажна спільнота Чернівців – від пересічних містян до муніципальних депутатів – давно тримає в полі зору одвічну проблему безпритульних псів. І хто б не був директором «Притулку для тварин», проблема залишиться, адже притулок не «гумовий». Ті пси, що там не вмістилися, дичавіють і поступово набувають рис зграї. І добре якщо вони просто гавкають або підвивають. Раз по раз їхні «вилазки» перетворюються на справжнє полювання на беззахисних перехожих. Та попри це мало хто піднімає тему неадекватної поведінки нібито окультурених хазяйських псів. А вони бувають ще небезпечнішими від безпритульних – залежно від породи, вишколу та характеру… самого господаря.

Ідеальним місцем для такого пса є заміський будинок або особняк у місті. Там його тримають за огорожею, внутрішній периметр якої й треба захищати від зовнішніх посягань. Та коли ворота або хвіртка відкриті, коли господар, скажімо, заганяє автомобіль у двір або виїжджає з нього, пес має бути на прив’язі, а ще краще – у вольєрі. На прогулянці, за межами подвір’я – на поводку і в наморднику. Інакше прохід вулицею повз це обійстя перетворюється на азартну гру «Cave canem» – можна навіть приймати ставки на спокійне проходження тією чи іншою вулицею. Адже ніколи не можеш передбачити, чи вискочить пес, коли йдеш повз його територію.

Я часто гуляю Нижньою Калічанкою та Садками. Там мене приваблює панорама, що відкривається від вулиць Козятинської та Гайової як на Чернівці, так і на Хотинську височину. Назад, однак, я піднімаюся Дебальцевською і виходжу на Таджицьку, у напрямку вулиці Січових Стрільців, проходячи, відтак, «крізь» район без розворотів. Там я ходжу пішки, в супроводі улюбленого бразильського музичного гурту «МРВ-4» з перервами на термінові дзвінки.

Ось і цього разу я звично рухався крізь Садки: фотографував, чимчикував, слухав музику. Коли ж почав підніматися Дебальцевською, мені зателефонувала колега зі Львова. Розпочалася телефонна «нарада» стосовно важливих питань. Розмова вже тривала хвилин сім, за цей час я піднявся схилом і вийшов на Таджицьку. І коли ми досягли в обговоренні найцікавішого місця, крізь відкриту хвіртку вибіг величезний білий пес і почав гавкати ззаду. Пройшла секунда – і до нього приєднався сусідський – такого ж характеру та калібру. Я смертельно перелякався і підняв ґвалт. Добре хоча, що господарі поспішили за своїми представниками «клубу чотирилапи», яких вони нібито випадково забули прив’язати. А могло бути і гірше, як кілька років тому на Харківській (цей випадок був описаний у місцевій пресі).

У принципі, важливим є і характер господаря, адже в деяких хазяїв навіть звичайнісінький цуцик може перетворитися на леопарда. У керівника ж групи, в якій я працював у Бразилії, ротвейлер був достатньо доброзичливим. 

Як advocatus diaboli, я міг би зауважити: «пес просто захищає свого володаря та його обійстя». Так, але не слід це виносити на нейтральну територію вулиці з атаками на перехожих, яким не пощастило двічі: бути із плоті та опинитися у полі зору занадто грізного пса з занадто яскраво вираженим інстинктом охорони території.

Недарма ж у цивілізованих країнах світу питання поведінки хазяйських псів врегульоване на законодавчому рівні, причому порушення закону обходиться дуже дорого. Навіть у тій же Бразилії, не кажучи про Європу, штрафи високі. В особливих випадках застосовується обмеження і навіть позбавлення волі. Адже йдеться про небезпеку тяжких тілесних ушкоджень аж до смерті!  

І якщо для вирішення проблеми безпритульних псів треба виконати низку складних дій, то з хазяйськими псами все набагато простіше: примусити власників діяти за спеціально розробленими правилами доволі просто…

Влад ГОРЕНЮК, чернівчанин

Запис Погляд Влада ГОРЕНЮКА: Хазяйська іграшка… Пес спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тільки раз 170 гривень доведеться заплатити власнику за кота чи собаку. Зміни не запровадять до весни, а вже є купа питань: за хом’яків і папуг теж платити? Розберемось, чи заслуговує «закон 7020» на звання «маразм року», як пишуть в соцмережах.
Про податок на домашніх тварин, який загрожує власникам котів та собак, зараз активно пишуть у соцмережі «Фейсбук». Людей обурили штрафні санкції, вищі, як за порушення ПДР. Кажуть, що нардепи попрацювали зовсім не там, де зараз потрібно. Уже прозвали «маразмом року» законопроект №7220, над яким почалася робота в парламентських комітетах. А експерти прорахували: якщо оподаткування (точніше, разовий збір за реєстрацію домашніх тварин) дійсно введуть, то в бюджет здамо більше 2 мільярдів гривень. Чи так це — давайте розберемося, пропонує своїм читачам “Народна правда”.

Гнів у соцмережах «Немає в країні інших проблем, крім проблем з домашніми тваринами? — цитуємо пост користувача, який не вітає пропоновані законопроектом зміни. — Приклад: якщо ваша кішка погуляла і народила кошенят у вас вдома — це незаконно! Із вас штраф від 5 100 до 20 400 гривень! До речі, штрафи плануються більші, ніж за їзду п’яним за кермом або брехню в декларації чиновника або депутата…», – пишуть у соцмережах.

«У цивілізованих країнах спочатку забезпечили нормальні умови для життя громадян, а потім зайнялися тваринами та іншими косметичними покращеннями», — ще один коментар з «Фейсбуку». Для чого це? Для створення єдиної бази обліку тварин, контролю чисельності бездомних тварин, підвищення рівня відповідальності людей за чотирилапими вихованцями і попередження жорстокого ставлення до них. Плюс — нові надходження до бюджету. За попередніми підрахунками зоозахисників, зараз в Україні 8 мільйонів котів і 3 мільйони собак. Звідси й нарахували, що надходження до бюджету тільки з разового реєстраційного збору складуть більше 2 мільярдів. Але це не так, бо за тварин, заведених власниками до набрання чинності нововведень, платити не доведеться.

Надходження будуть хіба що від великих штрафів. Їх передбачили за неприбирання за тваринами, відмову від стерилізації безпородних. Винищать “дворняг” Якщо безпородні кішка чи собака народять, то роздати або продати кошенят чи щенят буде заборонено. Тримати у себе вдома теж стає затратно: кожне доведеться реєструвати через два місяці після народження за 170 гривень і стерилізувати. — Оця бабця підібрала щеня, щоб не здохло, піклується, а тепер ще й платити має?  — каже власниця великої безпородної собаки Христина. — Це занадто!

Особисто я б заплатила за реєстрацію. Це ж один раз. І в порівнянні з тим, скільки проїдає моя Варта, це незначна сума. Питаємо дівчину, чи прибирає вона продукти життєдіяльності своєї Варти, і вона каже: — Ми не гуляємо у дворах. А набережна та інші місця з хащами — це теж громадське місце? Якщо так, то буду носити пакети…   Проект 7220 розповсюджується на «собак, котів та інших домашніх тварин». Законотворці пояснили: їхні ідеї точно не стосуються свійських тварин, а під «іншими домашніми тваринами» вони мали на увазі… пернатих. Якщо з папугами і канарейками ясно, то чи братимуть на облік, наприклад, хом’яків? Депутати не написали, за яких тварин конкретно не треба платити.

Чи є хтось не проти? — Я не проти створення реєстру тварин, — говорить власник далматинця Володимир. — Але у мене склалося враження, що наші депутати тільки й думають, як контролювати інших. Хай краще самі правдиво заповнюють декларації, а тоді вже нацьковують на нас поліцію з перевірками собак. — Читала пропоновані зміни, й мене насмішило «раз в три роки на огляд до ветеринара». Той, хто це написав, явно не в курсі, скільки люди насправді бігають з тваринами до лікаря, — каже господарка вівчарки, що працює у ветклініці (просила її не називати). — Ну, а якщо ветеринарів зобов’яжуть вести електронний реєстр, то хай дають техніку. Немає проблем. Ми й так документуємо всіх клієнтів. Підводне каміння та ніша для корупції Правозахисники мають претензій до пункту законопроекту про психіатричний огляд собак окремих порід.

Вони припускають, що почнуться покупки довідок, а це вже корупція. Але експерти схвалюють, що у цьому проекті нарешті визначили ті породи, які варто вважати небезпечними. Їх власників зобов’яжуть, крім психогляду тварини, пройти курс підготовки у кінологічному клубі з дресирування. За кордоном, щоб завести собаку потенційно небезпечної породи, сам власник має пройти психіатра, бо там чотирилапих агресорів прирівнюють до зброї. А хіба є в Україні  зоопсихіатри? Тим не менше, дві довідки (про психогляд і навчання) господарі страшних псів мають надати уже під час реєстрації. Серед пропонованих змін також вимога ховати тіла домашніх тварин тільки на спецкладовищах або в крематоріях, яких не існує.

Про смерть тварини доведеться негайно повідомили свою ветклініку і здати труп разом з документами про реєстрацію. Ще один підводний камінь побачили активісти. А чи не є закон про тварин спробою протягнути відкритий доступ поліції до житла громадян? «Під приводом пошуку незареєстрованих домашніх тварин зроблять поквартирні обходи, — пишуть в Фейсбуку активісти. — А там, дивися, і попутно зброю знайдуть чи наркотики».

Коментар експерта «Не такий страшний чорт, як його малюють»

Софія Хльосткіна, захисниця тварин: — Більшість людей ігнорує проблему безпритульних тварин. І, звичайно, вони не бачать необхідності в стерилізації, чіпуванні. Але я, як людина, що щодня стикається із насиллям над тваринами, витрачає більшу частину свого часу на пошук нових адекватних господарів, вважаю всі пункти закону важливими й корисними. Що усіх хвилює найбільше — гроші. Скільки ж тепер доведеться заплатити? Власники тварин із притулків, ветерани війни, інваліди, пенсіонери, чорнобильці реєструють тварину безкоштовно. І не сплачуєте внесок за тварин, яких мали до моменту прийняття закону! Усім іншим треба усвідомити головне — тварина, це відповідальність. Якщо шкода 170  гривень за все життя тварини, якщо ліньки зареєструвати її для її ж безпеки, то й не варто заводити чотирилапого друга.

Запис УСЕ ПРО ПОДАТОК НА ДОМАШНІХ ТВАРИН: як і скільки доведеться платити за домашнього улюбленця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У заході взяли участь майже 70 собак, котів і навіть морських свинок

Домашні улюбленці у карнавальних костюмах зібралися на свято Геловіна у Манілі. Захід організувало місцеве Товариство захисту тварин, хоча до надвечір’я Дня усіх святих іще понад тиждень відзначити Геловін вирішили уже зараз. 

Свято мало назву “Страхітливі і полохливі коти і собаки”. У ньому взяли участь близько семи десятків собак, котів і навіть кілька морських свинок. Більшість були одягнені у костюми з відомих фільмів жахів або ж просто з казок.

Карнавальне вбрання одягли й господарі. Призів було кілька – зокрема і за найкращий костюм “соло”, у парі з господарем і в групі з іншими домашніми улюбленцями.

Організатори свята сподіваються, що карнавал зможе заохотити людей брати чотирилапих із притулків. Туди ж збираються і перерахувати частину коштів, зібраних на святі.

“Ми часто відвідуємо такі заходи, щоб показати, які чудові ці собаки і коти в карнавальних костюмах. Також хочемо довести усім, що жодну тварину не можна кривдити так, як били наших підопічних, перед тим, як вони потрапили в притулок”, – розповіла волонтер притулку для тварин Ширлі Мокет.

“До нас долучилися друзі, які працюють в одному з притулків для тварин, і прийшли сюди разом із цими тваринами. Щоб люди уже могли побачити, якого чотирилапого друга вони можуть забрати до себе додому”, – додала представниця Товариства захисту тварин Шарон Яп.

Запис СТРАХІТЛИВІ ПЕСИКИ: На ФІЛІППІНАХ ВЛАШТУВАЛИ ХЕЛОВІН ДЛЯ ТВАРИН  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– З іменем усе просто – мене назвала мамина сестра. Вона була тоді в захопленні від фільму «Чаклунка» за мотивами «Олесі» Купріна, а головне – від Інґи, головної героїні у виконанні Марини Владі. І заявила: коли в мами народиться дівчинка, її обов’язково треба назвати Інґою.  Оскільки мама була впевнена, що народиться хлопчик, погодилась (сміється – авт.) А от прізвище… В дитинстві я трохи його соромилася – бо не таке, як у всіх. Пізніше намагалася дослідити, звідки воно походить. Виявляється, воно має кельтське коріння, адже на Буковині були кельтські поселення. Зокрема, і в тих місцях, звідки мій тато – на Вижниччині. Найімовірніше, це були військові поселення. Є навіть гіпотеза, що городище поблизу вижницького Карапчіва – це і є відомий історичний Хмелів. Там досі багато хмелю росте. Тож хай історики з мене сміються, а інтуїція підказує, що так і є. Про це досі свідчить манера поведінки людей у тій місцевості, стосунки між ними. Там загартовані жінки, і ніхто надто не лізе в чуже життя. Там немає того шокуючого, що є в інших буковинських селах – цих жахливих практикувань у чорній магії, що загалом дуже властиво Буковині. Там зовсім інші стосунки між людьми. Я їх не ідеалізую. Там люди багато в чому жорсткі і навіть іноді цинічні, але, безумовно, є свої особливі норми поведінки.

Тож прізвище моє кельтське, але коріння його давньоіранське, це було ім’я хтонічного бога, який охороняв підземні води і скарби, а ще так зветься Сатурн – бог часу. Я дуже люблю своє прізвище і не змінила його із заміжжям.

– Чоловік не наполягав?

– Ні, він знав, що це марно. Ми з ним дуже давно знайомі, до того, як почали зустрічатися, років чотири були просто друзями без будь-яких натяків на романтичні стосунки. Він знав усі мої переконання. Я дуже свободолюбива людина і не витримую, коли мені наступають на хвіст. Життя, звичайно, змушує в якісь моменти йти на компроміси. Але не з совістю. Свободолюбивість – це моя найбільша проблема.

– Чому – проблема?

– Очевидно, чого найбільше мені бракує – це свободи. І свободи руху у моєму житті. Свободи – взагалі, у всіх відношеннях. І руху як потреби. Рух внутрішній – він завжди відбувається. А мова про інший. Про потребу «зміни старої шкіри». На жаль, цього я не можу собі дозволити. Я дуже мало мандрувала у своєму житті…

– Де бувала? Що тебе вразило?

– В піонери мене разом з усім класом приймали в Бресті (сміється – авт.) То була дуже непроста мандрівка: багато дітей, радянський комфорт… але досі пам’ятаю. Була якось на конференції в Дрогобичі – на початку 2000-х, і це містечко мене тоді дуже вразило – старими церквами, доглянутістю. Але бачу на теперішніх фотографіях – не доглядають його… Це надзвичайно прикро.

А ще була якось на конференції в Луцьку. Зовсім інша енергетика, автентика, Замок… Побувала в підземній церкві. Вдихаєш сконденсовані шари старовини… А коли піднялася на стіну, то якоїсь миті мене охопила така паніка, що я просто почала притискатися до стіни. Спочатку подумала, що це страх висоти – трохи маю такий. Та потім зрозуміла: я йду в напрямку тієї вежі, де чекали на страту. Це був страх на клітинному рівні: здавалося, мене зараз рознесе…

А загалом, у мене періодично змінюється любов-нелюбов до  міст, наприклад, до Києва. Була там взимку – все чуже. Потім навесні сама ходила містом, і здавалося, що Київ мені каже: ну полюби мене, подивись же, який я гарний місто! (сміється – авт.) І справді, там чудові вулички, особливо район Рейтарської, Софія, яку я дуже люблю, Золоті ворота – ото справді енергетично «моє місце».

– За кордоном бувала?

– Ніколи. У мене навіть немає закордонного паспорта (сміється – авт.).

– А як ставишся до Чернівців? Це «твоє» місто?

– Звичайно, я чернівчанка і Чернівці люблю. Не знаю, чи була би такою, якою є, без Чернівців. Чернівці – досить «загерметизоване» місто, попри те, що воно – на перехресті доріг і вітрів. Воно має свою містичну ауру. Чернівці – це живий організм, це місто дуже ревниве. Мені навіть здається, що воно мене закапсулувало в собі і просто не хоче відпускати. Почуваюся іноді комахою забурштиненою… Але здається, що Чернівці зараз трохи страждають. Тому що тут з’являється багато стороннього, невластивого їм. Але думаю, що місто – як топос – завжди відвойовує те, що для нього прийнятне. І те населення, яке йому за якимось «частотними хвилями» найбільше підходить, і будівлі, і їхнє розташування… Я навіть не сприймаю депресивно панельки в Чернівцях. А вони самі вписуються і, здається, обростають якимось енергетичним мохом чи плющем, що мені видається: їх уже не можна сприймати як «мертві».

Я народилася і довгий час жила в мікрорайоні на Проспекті. Це  старокиївські проекти багатоповерхівок: щось подібне до «хрущовок», довгі «бараки», і дуже зелені подвір’я… А коли вже потрапила до чоловіка в район «Кварцу», то спочатку ніяк не могла звикнути. Та згодом знаходиш якусь родзинку в усьому. Навіть недобудований спорткомплекс, який бачу з вікна – дуже жвавий, живе своїм життям, там ходять-бродять люди зі своїм самодостатнім світом, напрямками руху, там дуже багато бомжів, це зовсім інший рівень життя – і це ж життя! Я ніби живу в іншому, але це все дуже відносне.

– Ти нещодавно звільнилася з університету, в якому викладала добрий десяток років. Чому?

– Це своєрідна потреба «змінити траєкторію». Я науковець, це моя природа. За останні кілька років я не змогла зреалізувати жодної ідеї, тому що не мала на це ні часу, ні сил, ні можливостей. Ну і фінансів, звичайно, теж. Хоча річ не у фінансах – головне, що просто не було часу підняти голови і зупинитися, зосередитися. А ідей дуже багато. Прописані навіть плани, структури робіт. Я бачу, що мені відкривається те, що не відкривалося іншим. Мені б не хотілося нехтувати подарунками Всесвіту.

– Як гадаєш, чи зміниться з твоїм відходом від ЧНУ «траєкторія» університету?

– Не думаю. Університет іде своїм курсом, я свій курс бачу іншим. Я зійшла з цього поїзда і пішла своєю стежкою. За цей час через мої руки пройшло чимало студентів. Сподіваюся, що на когось я вплинула певним чином. Є люди, які досі мене знаходять, прагнуть спілкування. Мабуть, це теж показник. А загалом моя «роль» навряд чи вплине на історію Чернівецького університету. Я насправді дуже непомітна людина і не мала часу для якихось «подвигів» в університеті. Робила свою справу – чесно і відповідально – і вважаю, що не маю чим собі дорікнути. Завжди дуже любила студентів, для мене першопочаткове і основне – те, що вони люди. Вони могли би там навіть щось недовчити. Бо щось недовчають усі, а вже життя навчає, у житті людина добирає те, що їй потрібно.

– Як науковець, ти досліджуєш літературу зламу ХІХ-ХХ століть. Чим вона тебе приваблює?

– Цього періоду не переросла ще вся наступна література в Україні. Якщо порівняти з системою координат – то це своєрідний нуль, досконалість! Поєднання всього, це божественне – навіть так! Ця література об’єднала в собі минуле, різні рівні існування свідомості, і вона дивилася в майбутнє – це ж надзвичайно потужна візійна література! Там багато передбачень! Хто переріс Коцюбинського у світовій літературі, хто зайняв місце Стефаника, Миколи Чернявського? Ніхто. Хто в драматургії зайняв місце Спиридона Черкашенка? Вони СВОЄ писали, той же Винниченко! Я не беруся говорити про нього як про політика, тим більше засуджувати  – тому що він був творчою людиною, мав харизму, але не завжди адекватно все сприймав. Коли такі йдуть у політику – то проблема, вони плутають емоції з реальним життям. А як письменник він дуже сильний, потужний, потрясний! І цей ряд можна продовжувати! Міхновський, Бачинський, Ярошинська, Галіп… Як ми сміємо від цього відмовлятися? Кобилянська – письменниця такого високого світового рівня, що її порівнюють з лауреатом Нобелівської премії Кнутом Гамсуном. А я вважаю, вона вища за нього – хто би що мені не казав! У нас багато скептиків, які плюють на своє. Коли називаєш ім’я Кобилянської – чомусь це викликає скепсис. Чому так має бути? Це письменниця європейського рівня. Її «За ситуаціями» хтось із цих скептиків знає?  Хтось «Природу» її прочитав? Її «Некультурну», «За готар»? Треба читати, щоби говорити про щось…

– Ти цікавишся і суч. укр. літ. процесом…

– Так, я заступник головного редактора «Буковинського журналу», намагаюся щось зробити… Працюємо з Мирославом Лазаруком над тим, щоби журнал став цікавішим, щоб його більше піарити. Готуємо зараз останній номер року.

– …і сама пишеш… Мабуть, поезія – це «щось на клітинному рівні»?

– Так, поезія – це для мене далеко не просто «складання слів», це щось більше. Якось так вийшло, що я усвідомила: живу в ритмах поезії. Не знаю, як визначати себе, не можу себе назвати поетом. Просто живу в ритмах поезії, скільки себе пам’ятаю. Я так мислю, не можу по-іншому. У мене ж різні вірші: є чіткі строфічні, є силабо-тоніка, але більше верлібрів. Тому що той ритм виникає раніше, ніж моє усвідомлення його, і він змушує жити за своїми законами.

– Твої книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить» побачили світ в електронному вигляді. Це твоє ноу-хау, чи за електронними книгами майбутнє?

– Насправді я більше люблю паперові книги. Вони пахнуть, це живі істоти. Але читаю все в будь-якому вигляді, як виходить. Електронний варіант книги я зробила для презентації, яку тривалий час пропонував провести в Івано-Франківську Степан Процюк. А мені хотілося щось показати людям. Виникла ідея електронної книги. Навіть не уявляла, наскільки це реально. Можна людям подарувати, а не просто розсилати електронний варіант текстів, накидати віршів якихось і сказати: от читайте, люди добрі. Концептуально це важливо. Книга – це ж концепція. Для мене важливо було, щоб ілюстрації були відповідні, передмови. Ми розробляли дизайн. Тобто все, що творить КНИГУ як таку. Візуально бачиш книгу – ілюстрації Андрія Гречанюка, дві передмови – туди ж увійшли дві книги «Тремтіння сфер» і «Коли Бог приходить».  Це передмови Миколи Рачука, якого я дуже люблю і думку якого дуже ціную. Він – справжня віддушина у Чернівцях. Микола Свиридович – це та людина, з якою я можу годинами розмовляти.

– Як не дивно для науковця, викладача університету, ти – прихильниця року.

– Насправді це дуже органічно. 80-ті диктували свої умови, пробудження зовсім іншої свідомості. Пробивалися гурти з андеграунду, ми тоді переважно слухали російськомовні гурти – ДДТ, «Алісу», само собою «Кіно», відомий і дуже деструктивний «Сектор газу», який мені, чесно кажучи, не дуже подобався… Потім відкрила для себе «Кому вниз» і «Вій» – це було для мене приємне потрясіння, адже це було українською мовою! «Арахнофобію» коли я почула… Це взагалі шикарні речі. Та, безумовно, більше слухала англомовної музики. Заради музики й англійську почала вчити.

Дуже любила «Metallica».  Зараз цим нікого не здивуєш, але мені здається, що вони так і залишилися на вершині досконалості у своєму жанрі, треш-, спід-метал. У них дуже багато драматургії, вони просто потрясно вміли все поєднати. Багато хто вважає, що вони своє уже віджили, але у них уже стільки є, що вони можуть уже «йти на пенсію» і жити на тому, що зробили. Адже теми, які вони піднімали –   у своїх піснях, кліпах, привертали увагу до дуже важливих соціальних моментів, екзистенційних зрештою – дуже важливі. Попри те, що таку музику називають не гуманістичною, вони проповідували саме гуманістичні ідеї!

І ми не лише слухали. Разом із двома двоюрідними братами, які надзвичайно близькі мені, мали своє середовище. Я навіть мала бути вокалісткою в одному місцевому гурті. Та не склалося…

– Від року ти прийшла до мюзиклів. Ти – авторка лібрето до першого в Україні мюзиклу.

– Мюзикл – це не тільки музика і пісні, це ще й театралізоване дійство. У Чернівцях немає можливості це повноцінно втілити, на жаль. А тепер я вже й не знаю, чи на часі. Тому що робота над мюзиклом з автором музики Євгеном Воєвідкою закінчилася дуже давно – 2002-го. Це був перший мюзикл в Україні. З Воєвідкою нас познайомив Володимир Оксентійович Вознюк, до якого Євген прийшов з ідеєю зробити такий твір. На жаль, ця ідея не мала тієї реалізації, яка мала би бути. Євген багато їздив – і до Києва, і до режисера Вовкуна. Але, мабуть, у Вовкуна були інші плани… (сміється – авт.) А робота була справді цікава і нова, адже раніше я хоч і писала тексти на музику – та на іншу. Тут музика складна, її треба було структурувати, щоби побачити усе дійство. Тому що спочатку то були просто якісь шматки. А вже разом ми робили своєрідний «конструктор» цього всього, впорядковували. Цікаво писати тексти на музику. Багато хто вважає це неприйнятним. А насправді ти пишеш і вже чуєш текст, відчуваєш, як «щось» для «чогось» народжується. Очевидно, що ці тексти уже є попередньо в музиці.

– Чи немає в тебе ідеї створити якийсь «закритий клуб для культурних людей»?

– Завжди була мрія літературно-мистецької кав’ярні, де би вільно, спокійно, без будь-яких обмежень спілкувалися люди. Але, окрім ідеї, існує питання матеріальної реалізації. До того ж, я не прихильниця закритих клубів. Як на мене, будь-який клуб передбачає дискусію. Ми ж не будемо  гратися в масонів (сміється – авт.) Але, попри те, що я маю доволі широке коло спілкування, живу в дуже «загерметизованому» світі. Я завжди була певною мірою маргіналізована людина. Так виходило. Свого часу життя диктувало такі умови, а я якось звикла. Ніколи бурхливо не відзначаю свят, не маю компаній, люблю спокій. Є люди, з якими я час від часу спілкуюся, до яких добре ставлюся і яким довіряю. У мене одна-єдина подруга, яка живе зараз в Німеччині – з нею я почуваюся дуже вільно, бо вона відверта і чесна, завжди скаже мені те, що думає – чи погане, чи добре. Ці стосунки в нас іще з університету.

– Оскільки ти противник творчих людей у політиці, то сама, очевидно, в політику не збираєшся. Але нещодавно заявила: «Якщо жоден чоловік у цій країні так і не зможе стати активним, маскулінним лідером – стратегом, який зумів би об’єднати Україну, я почну проект під назвою «Трипільська ідентичність» з акцентом на матріархаті». Наскільки це серйозно?

– Це більше їдка іронія (сміється – авт.). І це мій виклик чоловікам. Тому що в Україні я не бачу чоловіків, чесно. Які б мислили холодно, раціонально. Україна – це жіночна нація. А її ототожнюють переважно лише з негативними жіночими рисами. Але ж у жіночному дуже багато позитивного. І до того ж, усе у світі потребує балансу. Жіночна нація потребує кого? Чоловіка. Сильного, стратега, який би зміг скерувати, спрямувати і нейтралізувати якісь негативні риси. Або жінки з таким розумом, нехай так. Зрештою, жінки у нас завжди виявлялися більш мужніми… Я не хочу образити чоловіків. Але я констатую факт (сміється – авт.)

І я не дарма говорила про трипільську цивілізацію – тому що, на мою думку, це була наша золота епоха, яка об’єднувала все дуже важливе для людини, і насамперед – можливість внутрішнього розвитку, існування. У той же час, вони вже побудували соціум! Вміли жити в гармонії зі Всесвітом. Нам важко зрозуміти їх і не можна підходити до них суто матеріалістично. В них були зовсім інші пріоритети – духовно-енергетичні. Сучасній людині важко мислити в таких межах. Вона не просто матеріалізована, а й речовинна. Це такий час, його треба перерости, речовина мусить у щось трансформуватися. Для цього її треба структурувати.

– Ти обурена ідеями «галицької ідентичності».

– Чому говорять про галицьку ідентичність? Тому що сирники найсмачніші на Галичині? Вибачте, але мені це байдуже. Я можу обійтися без сирників, черствим хлібом, але хочу, щоби моя дитина почувалася гідно в світі. Щоб нас не вважали злочинцями чи жебраками. На нашій землі з нашою культурою – прекрасні люди. Я не хочу, щоби їх називали рагулями. Тому що вони не рагулі. Зробіть щось, аби вони не були рагулями – ви ж інтелігенція! Робіть!Кожен на своєму рівні! Я -робила.

– Твоя любов до кішок – прояв волелюбства?

– Насправді я люблю собак (сміється – авт.). Дуже. Те, що собаки розумні – нікому не треба доводити. Розумніші за людей. Та я взагалі тварин люблю. У мене була потреба мати біля себе тварину. І оскільки не було можливості тримати собаку – вирішила завести кішку. Вона мені приснилася. Кішка з кошенятами, одне з яких було чорно-біле, решта – сірі. Це кошеня в моєму сні стрибнуло і вчепилося за мій одяг. За кілька днів усе один в один повторилося в реальності: на базарі до мене підійшла кішка, почала ластитися. Продавчиня розказала, що ця кішка в них живе і має кошенят. Серед них я побачила своє, яке мені наснилося. Я ще місяць чекала, коли вони підростуть, і тоді забрала кошеня. Це просто котопес! У неї всі собачі повадки, вона кусюча і дряпуча. Чоловік каже, що вона така ж, як і я. Не любить, аби її брали на руки. Тільки коли сама прийде і ластиться. Я така ж. Не терплю будь-якого насилля.

Кішки для мене відкрилися з нового боку. Вони настільки розумні! Але розумні для себе! Вона не покаже, що розумна, коли цього не хоче – щоби це не використовували. А дитину – сина – жодного разу не подряпала і не вкусила. І при цьому всьому вона ще й «говорить»! Сприймає себе як частинку нашої сім’ї, наслідує звуки. Досить чітко «вимовляє» «мама», «ні» (це перше слово, яке вона сказала), «мені» і «нема». Причому «вимовляє» це доречно. І це дивовижно.

– У тебе є страхи?

– Страхів завжди багато. Дуже не люблю такі відчуття. Можу сказати, що несподівано для себе здолала страх темряви. Страх висоти є, але це не найстрашніший страх, я думаю. Найгіркіший страх – це страх втрати. З усіма рештою страхів можна боротися. А цей особливо властивий жінкам. Страх відпустити дитину в цей світ. Я сина досі за руку вожу, чоловік свариться… Це просто жахливо, але ти мусиш себе постійно переконувати: на все Божа воля. Треба жити, а не боятися..

– Ти сама помітила, що твої вірші наперед розповідають про тебе. Що буде?

– Певною мірою розповідають. Не знаю лиш, чи усі. І чи конкретно про мене, чи про спосіб мого існування у світі, чи про світ. Але одкровення трапляються. Важко сказати, які плани у моїх віршів на мене. Але я сподіваюся ще жити – попри те, що я така дуже межова людина. Звичайно що хочеться жити, і жити повноцінним життям. Не знаю, які плани у Всесвіту щодо мене, але я отак завжди з ним розмовляю і думаю: так, звичайно, Ти основний режисер і сценарист, я це розумію, як і те, що я такий непокірний і примхливий персонаж… Але потім думаю: напевне це просто Він, Всесвіт дозволяє мені думати, що я непокірний і примхливий персонаж. А робить в результаті так, як Він вважає за потрібне. Я сподіваюся, що у Всесвіту щодо мене якісь гарні плани.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці і чернівчанка спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– У домашніх тварин при перших проявах хвороби змінюється поведінка: агресивні тварини стають лагідними, спокійними та байдужими, а спокійні – агресивними, – розповідає Ірина КОВАЛЕВСЬКА, завідувачка відділу особливо-небезпечних інфекцій обласної СЕС.

У нашій області, як повідомила пані Ірина, останній випадок сказу серед людей був понад 25 років тому, однак загроза нових випадків існує постійно.

А от серед тварин, як диких так і домашніх, випадки сказу реєструються постійно. Від початку року зафіксовано вже 10 випадків цієї недуги – у Хотинському, Новоселицькому, Вижницькому, Заставнівському, Сторожинецькому, Глибоцькому, Путильському районах і один випадок у Чернівцях. Сказ виявляли у собак, котів, лисиць і куниць.

Зараження на сказ – і тварин, і людей – відбувається під час укусу, а також коли слина хворої тварини потрапляє на пошкоджені ділянки шкіри чи слизові оболонки. Нині ще не знайдені ліки від сказу, та існує так зване антирабічне щеплення для попередження недуги. Тривалість курсу залежатиме від результатів спостереження за хворою твариною протягом 10 днів. Тож тварину не вбивайте, а ізолюйте її для спостереження. І, головне, не зволікайте та швидше звертайтеся до лікарів, вони проконсультують і за необхідності нададуть медичну допомогу.

Вл. інф.

Запис На Буковині – сказ: від початку року вже 10 випадків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перша міжнародна акція, в якій взяли участь 15 країн, відбулася 31.03.2012. Як відомо, перед Євро-2012 розгорівся скандал про винищення безпритульних тварин в Україні. Проблема знищення тварин почалася не зараз. А акції зі знищення безпритульних тварин у містах, які приймають Євро, почалася у 2009 році, коли учасники привертали увагу керівництва держави та цих міст до цієї проблеми, закликали до гуманного її вирішення.

Організатори‭ акції 9 червня у Чернівцях закликали буковинців не бути байдужими до безпритульних тварин,‭ нагадали міській владі про її обіцянки сприяти спорудженню притулку для безпритульних тварин. На Центральній площі за підтримки танцювальної студії «Move on» відбувся танцювальний флеш-моб, виступали активісти та организатори акції проти жорстокого поводження із безпритульними тваринами.
Було зібрано‭ ‬700‭ гривень благодійних коштів, половина з яких пішла на оплату апаратури, а решта грошей буде використана на закупівлю їди і вакцини для собачок.
Завершилася акція ‭ пішою‭ ходою‭ центральними‭ вулицями‭ активістів і небайдужих чернівчан ‭ разом зі своїми домашніми тваринами.‭

З виступу Анжели Косован, керівника благодійної організації “Захист безпритульних тварин – Не будь байдужим!”:
«Для нас важливе кожне життя, не дивлячись на те, кому вона належить! Так, ми не можемо врятувати всіх, але я можу твердо стверджувати, що наша організація жодного разу не залишила без допомоги тварину, якій потрібна була допомога! Кожного місяця ми «піднімаємо» двох-трьох збитих або понівечених собак, підбираємо і роздаємо близько 30-ти бездомних цуценяті котенят, по максимуму підгодовуємо тварин по всьому місту. Все це ми робимо фактично за свій рахунок і своїми силами. На жаль, проблеми це не вирішує!
В порівнянні з масовістю безчинств, що відбуваються, нас дуже мало і тому ми дуже потребуємо допомоги відповідних владних структур, які під всякими приводами відмовляються з нами співпрацювати! Собак потрібно терміново починати стерилізувати! Як показала світова практика, це – найбільш правильний спосіб регуляції чисельності бездомних тварин. Раніше випробувані методи відстрілу, отруєнь і вивозу тварин за межі міст, себе не виправдали.
Собака прийшов в наш світ як друг і охоронець для людини. Доведено, що по рівню довіри і розумового розвитку дорослий собака прирівнюється до дитяти 4-х-6-ти років. Це діти, які повністю залежать від нас, які нам довіряють, для яких ласкаве слово – найкоштовніший дарунок. Деколи, довіряючи людям, вони опиняються в будинках догхантеров, де з них живцем знімають шкури, виколюють очі, ламають кінцівки і інше.
Знаєте, я жодного разу не бачила злих собак, бачила лише агресивних через перенесені раніше психологічні травми.
До того часу, поки люди не стануть відповідальними і не перестануть сприймати тварину як іграшку, кількість бездомних собак і кішок не зменшиться! «Наплодили цих котів!» – фраза, яку я чую частіше, ніж «добридень». Кожен, хто не стерилізує своїх вихованців і випускає їх гуляти без нагляду, кожен, хто замість бездомних цуценят і котенят женеться за модою і породою, стає головним винуватцем в їх бездомності і приреченості на страждання і смерть.
Щиро дякую всім, хто надавав допомогу в проведенні цієї акції і всім, хто прийшов підтримати нас! Серце, викладене з поминальних свічок, запалене на цій площі сьогодні, присвячується всім тваринам, які будь-коли постраждали від рук людських! »

Тетяна Стільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Марш захисту бездомних тварин спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ще на першому поверсі ми зрозуміли, що квартирою точно не помилимося – з верхнього поверху доносився дзвінкий радісний гавкіт. То попереджали про наближення гостей 9 маленьких песиків…

Чим більше спілкуєшся з твариною – тим вона розумніша

Чіахуа, довгошерсті тойтер’єри та йоркширські тер’єри чудово уживаються в звичайній чернівецькій квартирі.

А все починалося з однієї тваринки.

– У мами стався інсульт, її паралізувало і через рік вона померла. Я дуже важко це переживала, тож чоловік купив мені чіахуа, – розповідає власниця маленького зоопарку Оксана НОСЕНКО. – Завдяки песику я почала оговтуватися… Потім з’явилися цуценята. Але однієї породи моїй родині вже здалося замало. І за кілька років у нас «назбиралося» вже 9 псів: 8 дівчаток і один хлопчик – Яша.

– Чи важко за ними доглядати?

– Від собачок немає жодного запаху! Їдять вони мало. З ними абсолютно не важко! Хіба що «йоріків» треба купати частіше, адже у них довга шерсть.

– Як вигулюєте таку кількість песиків? Не розбігаються в різні боки?

– Не розбігаються – вони дуже слухняні! Переважно виводжу по двоє-троє, іноді беру всіх разом. Зазвичай наша прогулянка залежить від погоди. Хоча для холодної погоди у моїх песиків є власний гардероб. Але нині, у люті морози я шкодую лапки своїх улюбленців. Тож ми практично не виходимо з дому. А для природних потреб мої песики використовують памперсні пелюшки. Це, до речі, дуже зручно. Коли пес живе у домі, він завжди спостерігає за господарем, знає, коли той прокидається, коли їсть, коли йде на роботу. Собака відчуває поганий настрій. Тоді він не вимагає до себе уваги, бо знає, що у господаря проблеми.

– Як навчити собачку правильно ходити у туалет?

– Коли пес зробив шкоду, візьміть пелюшку, промокніть в калюжку і покладіть її пелюшку у місце, куди хочете, аби собака ходив постійно. Дорослого пса важче привчити, але також можливо.

У кожного песика свої звички

– Ви, мабуть, «прив’язані» до дому. Як же відпочиваєте?

– Через таке велике господарство не можна нікуди виїхати надовго. Але якось ми все ж таки вирішили відпочити – завантажили всіх псів у машину і гайда… у Касперівці на водосховище. Зняли номер на тиждень. Щоправда, ми показали лише одного собаку… Коли хазяїн бази пішов, ми тихенько всіх псів під пахву – і в номер. Та й пішли купатися. А вони залишилися самі у невідомому для них місці, тож підняли ґвалт. Господар бази прибіг на цей шум, перерахував песиків, і тільки сплеснув у долоні.

Коли настав час вигулювати тварин, всіх пустили без поводків. На першому поверсі нашого готелю – кафе. Туди ми й попрямували з усім нашим зоопарком. Невдовзі до нас підійшов хазяїн і попросив, щоб і на вечерю ми прийшли із собаками. Виявилося, що за той час, поки ми обідали, у них в кафе з’явилося більше клієнтів та замовлень. Після відпочинку до Чернівців ми привезли вгодованих, розтовстілих псів – їх постійно у Касперівцях підгодовували відпочиваючі та господарі бази відпочинку.

Дуня, Рафік, Яша, Манюня, Кнопа, Вєня, Лала, Боббі під час розмови журналістів з Оксаною, сумирно сиділи біля неї та вивчали гостей. Лише Саніта не виходила з кімнати свого головного господаря – Андрійка, сина Оксани. – Поки син у школі, – говорить Оксана, – Саніта може сидіти непорушно у коридорі і дивитися на двері від самого ранку аж до його приходу. У цей час вона відмовляється від їжі і води.

Загалом, у кожного собачки свій характер та звички. Крім того, маленькі песики – добрі апортирувальники, вони люблять приносити іграшки. Таких псів можна навчати у домашніх умовах, – зізнається господиня (на команду Оксани Вєня посміхнувся, а Дуня показала хвостика – авт.)

– Чи не плутаються під ногами?

– Коли все спокійно – песики компактні, і їх навіть не видно. Але коли хтось іде до нас, вони зобов’язані попередити мене про гостей. Це мої дзвіночки у двері (сміється – авт.). Але одразу ж заспокоюються і знову стають компактними і непомітними. Щоправда, де я – там і мої песики. Якщо іду у ванну – вони за мною, готую їсти – вони зі мною! Сплю я також зі своїми улюбленцями.

– Хто найчастіше купує таких мініатюрних тваринок?

– Серед охочих придбати такого улюбленця – різні люди – є і молодь, і люди старшого віку. Часто цих манюньок купують діти батькам, які виходять на пенсію. Є і багаті, і такі, які по копійчині збирають гроші, щоб придбати чотирилапого друга. До речі, саме таким я з більшим задоволенням віддаю псів. Бо той, хто дійсно мріє і прагне, любить більше.
Траплялися покупці, яким я категорично не продавала песиків. По людині одразу видно, яка вона, крім того й собаки відчувають, з чим людина прийшла – з добром, чи злом. Іноді буває таке: прийде людина вибирати песика, два цуцика підійдуть до потенційного хазяїна, а інші сховаються і гарчать з-під дивану.

– Скільки коштує такий песик?

– Кожна тваринка має свою ціну: від 200 до 2 тис. доларів. Вартість залежить від породи, від зовнішнього вигляду, від документів, від кількості виставок, в яких вона брала участь тощо.

– Кажуть, що тварини відчувають, коли господарю погано…

– Дійсно, собаки відчувають, коли у людини щось болить. Вони зализують рани, лягають на хворе місце, гріють його, намагаючись допомогти. Скажімо, коли у мене поріз або мозоль – даю полизати своїм улюбленцям, і рана гоїться швидше. А ще мої песики – це найкращі у світі ліки від депресії. З ним ніколи не буває сумно. А важкі моменти переносяться значно легше! Я вже давно зрозуміла, що головне – любити своїх тваринок, а вони віддячують за це вірною дружбою і щодня заряджають позитивом та оптимізмом!

Запис «Маленькі дзвіночки» лікують від депресії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Життя собаче» – цей вислів малює в нашій уяві картинки не надто яскраві та життєрадісні. Проте завдяки Трету усі ці «собачі стереотипи» та сталі асоціації летять шкереберть. Адже який ще пес з таким захопленням і очманілим ентузіазмом видирається на дерева, штурмує високі паркани та парапети, зграбно вистрибує високими дахами будинків та немов заправський альпініст видряпується фортечними стінами?

Цього американського стаффордширського тер’єра вже впізнають на вулицях нашого міста. Завдяки відеороликам в інтернеті у нього мільйони шанувальників у всьому світі. Якби йому ще пощастило народитися в «правильній» країні, голлівудські пагорби та рекламний бізнес розтрубили б про його таланти та звитяги і найостаннішому монголу. Проте Трет не скаржиться. Та й на що скаржитись? Спить на двох складених до купи, м’яких та широчезних кріслах, залюбки наминає за обидві щоки рис з м’ясом та місцевий делікатес – гречку, весело та активно проводить час, багато подорожує. От хіба з подругою поки що не склалося… Але нічого, господар щось обов’язково придумає!

Маленький «гризун»

Назвати фотографа Євгенія Єльчанінова просто власником собаки якось язик не повертається… З Третом у нього не просто дружні – сімейні стосунки!

Такого собаку Євгеній хотів ще з дитинства: колись на обкладинці одного з альбомів DMX побачив зображення грізного та граційного стаффорда. І цей образ ідеального чотириногого друга надовго закарбувався в його уяві.

– Проте, якось і руки не доходили, та й друзі відмовляли – собака велика, порода жахлива, ні в якому разі брати не можна – бо загризе… – посміхається Євгеній. – Якось укотре безрезультатно погортавши оголошення про продаж собак, пішли з другом на пташиний ринок, що на вулиці Зеленій. А там саме продавали двох цуценят-стаффиків золотистого кольору! Хазяїн каже: беріть дівчинку, хлопчик «ішов» останнім, дрібний і слабенький, затиснуло його при народженні… Та я ще заздалегідь вирішив – купуватиму хлопчика, тож уже ввечері мале цуценя вовтузилось у мене вдома.

Звали його спочатку просто «Третій», адже Євгеній з другом жартома вирішили – буде третім в їхній компанії! Однак вже невдовзі це жартівливе прізвисько органічно перетворилося на повноправне ім’я Трет.

– Першого ж вечора щеня примудрилося якось «згризти» пульт від телевізора – самі кнопочки залишились. Вільного часу тоді в мене не було, маленький Трет півдня нудився вдома, от він собі і шукав розваг. То віник повністю розгризе, то кросівки. А ще періодично рив яму, причому в певному місці – між кухнею і кімнатою. Доводилося там кілька разів лінолеум міняти… Я навіть думав: може там будівельники щось закопали? Меблів не чіпав, хіба що на кухні ніжки від стола пообгризав, мабуть, від «нічого робити»…

Якось я закрив його в туалеті. І дарма, адже він половину дверей просто вигриз, душову клейонку на ганчір’я пірвав.

Продай собаку!

Кошачі здібності Трет виявив теж ще в дитинстві – якось мале цуценя видерлося на височезний холодильник.

– Я фотографії зазвичай у шафі ховав, а тут якось кинув на холодильник. Прийшов, а згори, весь у клаптиках фотографій, Трет на мене величезними очима дивиться, мовляв, як це мене так «спалили»…

Якось під час прогулянки його самого потягнуло на невисоке похиле дерево. І він видерся на нього, розвернувся і спустився назад. Ми з друзями очманіли: собака по деревах лазить! Задля жарту зняли це на відео, показали співробітникам – усі були в захопленні. Зрештою, виклали в інтернеті, назвавши ролик «Золотий пес з Чернівців». Він пробув рік в Ю-тубі. Ажіотажу особливого не було. Проте коментарі постійно «крутилися» навколо паркуру… І я вирішив – буде вам «паркур»!

Зареєструвався у Фейсбуці, натрапив на групу про собак, у мене з’явилося кілька знайомих-американців… Коли ж я нарешті змінив назву ролика на «Pаrkour dog from Ukraine» («Собака-«паркурник» з України»), розпочався справжнісінький ажіотаж щодо перегляду цього відео в Ю-тубі. Першого ж дня – 180 тисяч переглядів, а за кілька днів – більше мільйона…

Авжеж, справжнісінький Трето-бум! Ролик про чотириногого чернівецького паркуриста переглянуло вже понад 2,5 мільйонів користувачів інтернету! Про чернівецьку знаменитість почали писати у газетах, показувати по телебаченню. А шанувальники з Англії навіть надіслали собаці костюмчик з черевичками. Невдовзі з’явилися і «ділові» пропозиції…

– Телефонували з Латвії, Швеції, Швейцарії, пропонували знятися в рекламі. Ще запрошували тренувати поліцейських собак в Америці. А також продавати відео-курси і навіть сперму Трета! Я навіть не знаю, як її збирати, проте люди періодично пишуть і просять надіслати… Якийсь чоловік з Арабських Еміратів взагалі запропонував продати собаку… Я його запитав: як ти собі це уявляєш, купити п’ятирічного стаффорда? «Я готовий заплатити будь-які гроші! Даю тобі 20 тис. доларів, і всі будуть задоволені…» Звісно ж, я відмовився, адже це як продати брата!

Сінематографічні плани

А ще до Євгена телефонували з Росії, пропонували в травні приїхати на зйомки фільму:

– Помічник продюсера розповів, що Трет гратиме роль собаки головного героя, який займається паркуром. Зараз ще затверджується сценарій, бюджет фільму, тож ще нічого напевно невідомо, чекаємо весни…

Невдовзі у Трета з’явиться ще й власний сайт. У Євгена є й кількасторінкові ідеї щодо відеогри, треба лише знайти розробників. Також навесні зніматиметься новий відеоролик у стилі стопмоушену.

– До речі, чомусь половина «контакту» думає, що собака з Дніпропетровська – доводиться пояснювати, писати в коментарях… А ще побутує думка, ніби пса примушують до усіх цих акробатичних трюків! Це, звісно ж, неправда. Адже усе це – власна ініціатива Трета!

Євгенію залишається хіба що уважно стежити за безпекою собаки під час його тренувань та зйомок. За п’ять років активного каскадерства Трет пообламував собі хіба що… нігті на лапах! Однак біда завжди приходить несподівано: нещодавно собака «на рівному місці» порізав собі лапу об розбиту пляшку…

– Я теж займався колись трейсінгом, бігав, коліно пошкодив… праву ногу, от і собака теж – праву лапу… Але це вже, мабуть, мої «таргани», себе накручую…

Минулого року вони літали навіть до Тюмені, там живуть батьки Євгенія, а це – подорож на 5 000 км!

– Щоби з собакою, наприклад, полетіти до Америки, потрібно для неї орендувати теплу спеціальну будку за 100 доларів, у нас же цю будку треба купити за 500. Тобто поїздка Трету обійшлася удвічі дорожче, ніж мені. А ще, коли поверталися, то в Москві забули Трета в літаку, в багажному відділенні.

Взимку в Тюмені – мороз мінус 50. Влітку – комарі, мошка, загризали просто. Але Трету дуже сподобалось, і батьки мої від нього були просто в захоплені.

Сестра каже, що ми схожі, як дві краплі води! Поспати вранці любимо, солодощі… Розуміємо один одного з півслова… Я вважаю, що Трет прожив життя веселіше, ніж я… Стільки подорожей, цікавих подій… Він від цього всього реально «тащиться»: вищить, очі величезні, хвостом махає… Мабуть, він у попередньому житті був професійним паркурником, – посміхається Євгеній.

– Стаффордів часто звинувачують у надмірній агресивності. Проте, насправді, поведінка будь-якої собаки – це результат її виховання. Щоби Трет десь на когось рикнув… Хіба що на вулиці собака якась почне виявляти надмірну агресивність. У мене таке відчуття, що він навіть не підозрює, що можна когось вкусити. Ніби знає це інтуїтивно, але що можна комусь зробити боляче… Він дуже лагідний, обожнює людей, із задоволення позує перед камерою.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, Версії

Запис Трет, чернівецький пес-трейсер, – зірка інтернету спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Але чернівчанка дотримувалася усіх призначень. Грошей, слава Богу, вистачало: підтримувала матір-заробітчанка з Італії.

Та, попри лікування, хворій не ставало легше. Аж поки одного разу не довелося викликати «швидку», бо ні підвестися, ні ворухнутися вже не могла. А на руках маленька дитина, якій немає й двох рочків, та чоловік з інвалідністю. Саме остання обставина й допомогла. Коли в черговий раз відправляли його кров на аналізи до Києва, взяли її і в дружини. Результати приголомшили: жодного туберкульозу! А що ж тоді?

Згодом з’ясувалося і це: алергія на собачу шерсть. Подружжя мало пса та ще й сусіди, як на лихо, розводять цих тварин на продаж.

А що ж лікарі? В них, як завжди, своя, корпоративна, правда. Усе це, мовляв, важко діагностується. І тільки один рядовий лікар визнав помилку, сказавши пацієнтці, що в неї туберкульозом і не пахне. Решта захищала честь мундира.

І нікому в голову не прийшло, що саме з їхньої вини підірване здоров’я зовсім ще молодої людини.

Запис Лікували туберкульоз, а була алергія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З далекого минулого…

Від 1091 року до наших днів відомі 46 карпатських землетрусів силою від 4 до 7 балів за 12-бальною шкалою. Окремі з них були дуже сильними і руйнівними. До таких належать землетруси 1802, 1829, 1940 і 1977 років.

Найсильніший був 1802 року. У каталозі зареєстрованих земних потрясінь дуже мало інформації про нього. Дуже лаконічно записано, що землетрус дуже налякав жителів міста і наніс йому великих збитків. Щоправда, обійшлося без людських жертв, бо кам’яних споруд тоді було тільки 10, а тимчасові будівлі легко розвалилися – звідси й відчутна шкода.

За всю історію Чернівців людських жертв при землетрусах ніколи не було.

Епіцентри землетрусів в Румунії

– Андрію Миколайовичу, яка природа виникнення землетрусів у Чернівецькій області?

– Землетруси викликаються тектонічними та геологічними причинами. Їх епіцентр там, де відбуваються інтенсивні тектонічні рухи.

Чернівецька область розташована в 7-бальній сейсмічній зоні. Тут відчутні землетруси 2-х видів.

Перший вид – з епіцентрами у горах Вранча (Румунія). Особливість цих землетрусів у тому, що центр знаходиться дуже глибоко під землею в межах верхньої мантії (від 150 до 350 км). Вони відчутні на території усієї Європи (Лондон, Москва, Петербург, Софія, Париж). Тож усі потужні землетруси, які відбувалися на території нашої області – «вранчівські». Але, доходячи до Чернівців, їхня сила гаситься, бо основна частина енергії розповсюджується у північно-східному напрямку. З району Вранча до Чернівців сейсмічна хвиля добігає за 40 секунд.

Другий вид – місцеві землетруси. Чернівецька область постійно їх відчуває. Вони спричиняються тектонічними розломами, які в кількох місцях перетинають територію Чернівецької області. Це тріщини, вздовж яких зсуваються блоки земної кори. Уся літосфера розбита на такі блоки. Один з найпотужніших називається Чернівецьким і проходить південно-західною околицею міста, за горою Цецено на глибині 40-50 км. Ця тріщина захована під осадовими породами, над нею ростуть дерева, зведені будинки. Але іноді там відбуваються зміщення. В інших місцях Чернівців є розломи меньшої потужності. Два таких перетинають місто в центрі. На цих розломах постійно виникають слабкі землетруси.

За останні 4 роки наша сейсмічна станція зареєструвала 108 таких землетрусів. З них 12 – під містом. Вони не відчуваються людьми, адже їх сила становить 1 бал. Їх фіксують тільки прилади.
Але кілька неприємних випадків усе ж було…

Зокрема, сильний місцевий землетрус відбувся 5 травня 1950 року. Сила його складала 5 балів. За свідченням тодішнього завідувача сейсмічної станції Георгія Брусенцова, це сталось уночі. Жителів буквально підкидало на ліжках.

А 1903 року стався землетрус у 4 бали з епіцентром поблизу с. Добровляни Тернопільської області, який захопив територію від Заліщиків до Кадубівців.

У районі Новодністровська за кілька останніх років зареєстровано близько 5 відчутних землетрусів силою в 4,5 бала. Там проходить великий розлом. Існує проблема: в Новодністровську розташоване велике водосховище, тому наслідки можуть бути серйозними.

Катаклізм обов’язково буде!

– У чому особлива небезпека землетрусів?

– У тому, що вони не мають періодичності. Не можна вирахувати, що, наприклад, через п’ять хвилин після попереднього станеться наступний. Вони відбуваються з інтервалом від кількох місяців до 60-ти років. Тобто, передбачити їх практично не можливо!

Втім, існує 85% вірогідності, що в нашій області землетрус цього року відбудеться. Наступний сильний карпатський землетрус повинен статися до 2014 року. І він обов’язково буде! І хоча землетруси не виникають раптово, але точно передбачити час їх виникнення неможливо. Це явище виникає після тривалого накопичення внутрішньої енергії. У сейсмології є поняття «період підготовки землетрусу». Для карпатських землетрусів воно становить приблизно 37 років.

Пес урятував дитину

– Чи можна їх спрогнозувати?

– Серед наукових способів передбачення – вивчення провісників землетрусів. Йдеться про зміни, які відбуваються у навколишньому середовищі перед землетрусом (різноманітні геофізичні явища). Наприклад, деякі ділянки земної поверхні можуть розтягатися, змінювати нахили, до речі, змінюється і хімічний склад підземних вод.

Відомо близько 50 провісників землетрусу

■ Піднімається вода в криницях;

■ Вогні святого Ельма (Вони виникають через потужне електричне поле між хмарами та землею). Їх помічали моряки на верхівках мачт перед бурями та штормами. Можуть самі по собі світитися лампи денного освітлення, помічається світло на верхівках будинків та дерев. На небі виникає свічення у вигляді смуг.

Землетрус відчувають і тварини: змії, коти, собаки, кури, коні починають себе дивно поводити, намагаючись залишити небезпечне місце. Наприклад, 1948 року в Ашхабаді відбувся сильний землетрус. Коні ламали та покидали свої загони, бігли на відкриту місцевість. Собаки та коти втікали з приміщень.

Деякі пси навіть рятували своїх господарів – тягнули людей за одяг на двір. В Ашхабаді був випадок, коли пес вхопив немовля з колиски та побіг геть з хати. Хазяїн вибіг за ними зі зброєю, та пізніше зрозумів, що собака врятувала його дитину. Звиклі до землетрусів японці тримають спеціального сомика та спостерігають за його поведінкою.

Ненауковими можна назвати «передбачення» екстрасенсів та ясновидців, людей, які беруть на себе відповідальність прогнозування з точністю до однієї хвилини чи години. Не знаю, чим вони керуються. До мене зверталися люди з розповідями, що бачили уві сні землетрус. Я пропонував їм зіставити їхні спостереження з моїми…

Будьте насторожі

– Як повинні поводитися люди під час землетрусів?

– Населення має бути готовим до того, що землетрус може статися раптово. Природа дає кілька секунд для того, щоб прийняти рішення про порятунок. Якщо є можливість – залиште приміщення та вийдіть на відкриту місцевість. Відійдіть від будівлі на відстань половини її висоти. В жодному випадку не можна користуватися ліфтом!

Коли не вдається вийти з приміщення, – треба відійти від зовнішніх стін та вікон і стати у двірному отворі, відчинивши двері: зазвичай після землетрсу їх заклинює.

Треба раціонально розставляти меблі у квартирі, слідкувати, щоби проходи були вільними. На роботі запам’ятайте шляхи евакуації. Носіть із собою паспорт і гроші.

У сейсмонебезпечних районах рекомендується мати із собою «тривожну валізу», де повинні бути теплі речі, ліхтарик, продукти на кілька днів. Тобто, набір, з яким можна проіснувати хоча б добу на вулиці.

Не можна протягом певного часу після землетрусу повертатися у напівзруйновані приміщення. Існує небезпека обвалу.

– Чим іще займається ваша обсерваторія?

– Крім сейсмологічної, маємо метеостанцію, де спостерігаємо за погодою. Вимірюємо інтенсивність радіації, визначаємо параметри атмосферних осадів, їхню кислотність. Ми працюємо цілодобово. Реєструємо землетруси, що відбуваються на всій земній кулі! Японія, Далекий Схід, Індонезія, Африка, Америка, Аляска.

Усю інформацію передаємо до Львова, а звідти – до Середземноморського центру.

На початку 90-х був розроблений проект створення 8 геофізичних станцій в Чернівецькій області. Але не вистачило коштів. А загалом в Україні біля 40 сейсмічних та кілька комплексних геофізичних станцій.

Геофізична обсерваторія – єдина в Чернівецькій області, яка проводить регулярні сейсмічні спостереження. Заснована 1907 року під час правління цісаря Франца Йосипа. Метою створення було вивчення сесмічності Буковини.

Обсерваторія була розташована у третьому корпусі університету, де нині хімфак та біофак. На цокольному поверсі було приміщення, стіни якого були оздоблені пробковим деревом для запобігання коливанням температури. Тоді ж установили механічний комплекс апаратури. Тепер він унікальний, єдиний в Україні. Ця станція працювала до 1918 року. Була відновлена в 1939-40 роках. А 1944 року, коли Радянська армія увійшла на нашу територію, румуни вивезли із собою основну частину апаратури. У післявоєнний період сейсмологічну станцію відновили і оснастили сучасною апаратурою.

Любов ПЛАХІНА, «Версії»

Запис Чернівецька область – сейсмічно небезбечна територія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Екскурсію своїми володіннями Сергій Іванович Чистов проводить із задоволенням та зі знанням справи. Коли б його розповіді про ліс і звірів, які можна слухати годинами, записати, то вийшла б надзвичайно цікава і водночас повчальна книжка. Принаймні, від нього я дізналася, що дикі кабани, приміром, були другими після собак  свійськими тваринами. А також про те, що в Новий рік та на Різдво зброю до рук ніхто не бере. Тільки на вовка полюють цілий рік, бо це дуже шкідливий для мисливського господарства хижак.

Довідка «Версій»
Мисливське господарство «Зубровиця» загальною площею 31,2 тис. га – гордість Буковини. До його складу входять 7 лісництв, які розкинулися кількома районами області.
За останньою мисливською таксацією – так називається облік диких тварин – тут мешкають 29 зубрів, 133 оленя, 200 кабанів і 450 косуль. Та ще 4 ведмеді, 5 вовків і 18 рисей. Крім того, водиться білка, борсук, куниця, тхір, лисиця, зайці.

Історії про і з полювання: Цигарковий дим

– Я не палю, – розповідав Сергій. – Тому здалеку вловлюю запах цигаркового диму. Так було і того недільного вечора, коли з колегами по роботі стояли на вишці. А в лісі у цей період – ні грибів, ні ягід, тож і бути там нікого не повинно. Отже – браконьєри. Пройшло 30 хвилин і ми почули постріл. Поспішили до стежки, на яку мали вони вийти, бо іншої дороги у браконьєрів просто не було. Звичайно, вони таки попалися-таки.

Іншим разом накрили цілу групу браконьєрів, які однієї весняної ночі засіли біля поля, спеціально засадженого для диких кабанів топінамбуром. Земляна груша навесні – улюблений харч кабанів. Тому вони постійно приходять сюди.

У цієї тварини дуже сильний нюх – за 30 см під землею чує, де їжа. Висадять, скажімо, лісівники жолуді, а кабани знайдуть цю ділянку і починають рити землю, але не всю, тільки ті місця, де є плід. І роблять це безпомилково. Тому їхніх нащадків з півдня Франції та Італії навчили шукати під землею делікатесні гриби з сильним запахом – чорні трюфелі.

…Риючи поле, вони стають доброю мішенню для браконьєра. Так ось і тоді завдяки цигарковому диму ми затримали «невдах». Гадаю, що це найкраща антиреклама курінню, – сміється.

Історії про і з полювання: Сікач «наїхав»

Перша зустріч з сікачем могла б стати для мене й останньою, тому запам’яталася назавжди. Я пішов за пораненим кабаном. А він – своїми слідами мені назустріч. Моє щастя, що я встиг вистрілити, бо його туша буквально накрила мене.

До того я гадав, що такі розповіді про підранків – мисливські байки. Але тоді переконався, що поранений звір лягає на свій слід, головою назустріч переслідувачу. Побачивши людину, він так стрімко кидається на неї, що горе-мисливець часто навіть не встигає підняти рушницю, не те що вистрілити.

Хоча, як правило, вепр – це  древня назва дикого кабана – першим на людину не нападає. Бо за характером він не злий, тільки нервовий та імпульсивний. Тому поранений він нерідко кидається на мисливця.

Від розлюченого кабана практично не можливо врятуватися, бо від нього не втечеш. Він, дарма що неповороткий та лінивий на вигляд, бігає як страус. А пальці його кінцівок улаштовані так, що може, не провалюючись, долати болотисту місцевість. Більше того, кабан здатен проплисти 5-6 кілометрів.

У хвилини небезпеки вепр стає небезпечним хижаком. Загалом це доволі сильна й смілива тварина. Мисливці добре знають про його блискавичну реакцію. Тому полювання на кабана вимагає надзвичайної спритності, хоробрості й холоднокровності. Саме тому королівське полювання влаштовувалося саме на вепрів. Це дуже незалежна істота.

А його дивовижна здатність легко обживати найрізноманітніші місця! Мабуть, це вдається  йому через те, що він всеїдний. У нього майже ніколи не виникає проблем з харчуваннням. Жолуді, горіхи, насіння, кореневища, цибулина рослин, ягоди, гриби, трава, плоди диких яблунь і груш, личинки, комахи, жаби, дрібні гризуни, яйця птахів – все його влаштовує.

Крім спеки, бо свині володіють обмеженою здатністю до потовиділення – пітніє тільки рило, – і тому їм важко жити у гарячому сухому кліматі. А ще вони не люблять глибокого снігу. Особливо небезпечний для кабанів наст і ожеледиця, які заважають їм добувати харчі.

Історії про і з полювання: Інфаркт буває і в звіра

На одному з полювань дикий кабан обхитрував нас і втік. Сталося так, що пси опинилися позаду загоничів. Але потім вони знайшли тварину і погнали назустріч мисливцям. Один із них крикнув: «Бачу кабана!». А він – величний, як гора, – виглядає з-за дерева. Загоничі ще не встигли підбігти до нього, а собаки вже обгавкуюють. Картина така: собаки гавкають, люди кричать. І раптом кабан задрижав і – впав. З його носа задзюрчала кров.

Одне слово, в кабана стався інфаркт. Коли ми розбирали його тушу, то в серці побачили дірку.

Ода кабану: Чи схильні до свинства дикі свині

– Кабани – дуже високо організовані тварини. У стаді існує сувора ієрархія. Вожак – самка. До речі, в усіх стадних тварин існує матріархат.

Розхожу думку про свиней, як про нерозумні, тупі та нечистоплотні творіння, Чистов одразу ж спростовує. А в болоті кабани люблять валятися не через своє свинство, а винятково з санітарно-гігієнічною метою. Таким чином вони захищаються влітку від спеки й паразитів.

Дикі свині значно чистіші за оленів та косуль, хоча ті граціозніші. Ніколи у місцях днювання, тобто там, де вони сплять, не оправляються, натомість завжди відходять убік. Цього не побачиш у косуль чи оленів.

До сну кабани готуються: перед тим, як лягти спати, вони чистять одне одного від паразитів. А ще, як уже зазначалося, полюбляють так звані грязьові ванни. Приймають їх таким чином: вимащуються болотом, підсихають і зішкрібають його з себе, чухаючись об дерево. Разом із шматками болота обпадають усі паразити. Мисливці добре знають, що на впольованому кабані не буде жодної блохи, воші чи якогось іншого паразита.

У кабана дуже високий інтелект, який можна порівнювати з інтелектом 5-річної дитини.

Нині вже покійний, на жаль, німецький натураліст-любитель Хайнц Майнхарт дослідив життя диких свиней. Він жив у лісі зі стадом кабанів протягом 12 років. Одяг, у якому йшов до стада, зберігав у лісі, щоби не було запаху житла. Кабани настільки до нього звикли, що й не реагували. А він імітував, що їсть так само як вони, і рухається на чотирьох. Навіть приймав пологи у самок.

Хайнц Майнхарт описав такий кумедний випадок. Під час гону зі сторони прийшов чужий самець-сікач, щоби покрити самку. Сікачі, як правило, живуть окремо від стада, тож з Хайнцем він не був знайомий. Зате мав потужну турнірну зброю – ікла до 8 см. Коли самець побачив стороннього, то вже був готовий кинутися на нього. Але Хайнц так перелякався, що закричав… по-людськи. Кабан, зрозумів, що тут щось не так і втік.

До речі, після смерті Хайнца його польові дослідження продовжила дружина.

Ода кабану:  З вепрячої історії

Дикі кабани належать до сімейства свиней (Suidae). На відміну від інших копитних ссавців, представники цього сімейства всеїдні, тобто вони споживають і м’ясо, і рослинні харчі. Раціон диких кабанів вельми різноманітний: до нього входять і невеликі хребетні, і змії, отрута яких, схоже, на кабанів не діє.

У європейських диких кабанів (Sus scrofa) багато спільного з їхніми нащадками домашніми свинями (Sus domestiea). В обох – міцні різці і корінні зуби, гострий слух і тонкий нюх, завдяки якому вони знаходять під землею корені, плоди й гриби.

У Європі та Азії мешкає 5 видів диких кабанів, а в Африці – ще чотири. Всі європейські та африканські види, включаючи лісову та річкову свиню, пересуваються, незважаючи на короткі ноги, дуже швидко і вправно. Тільки бородавочник живе на відкритій місцевості, всі решта представників сімейства – в лісі.

Дикі кабани ведуть усамітнений спосіб життя, хоча іноді збираються у невеликі стада, особливо у шлюбний період і на час вирощування потомства. На відміну від більшості копитних ссавців, у яких, як правило, народжуються один чи двоє дитинчат, самка дикого кабана після 16-тижневої вагітності (майже 4 місяця) може привести на світ до 12 поросят, але частіше 4-6.

Тічка в диких свиней триває від початку листопада і до початку січня. Самці після цього, як правило, ведуть самотній спосіб життя. Підсвинки на період гону відганяються від матерів, але потім приєднуються до них і ходять разом до опоросу.

Поросята народжуються в кінці березня – у квітні. До двохтижневого віку вони живуть у лігві, яке мати влаштовує в густих заростях з трави, бур’яну, хмизу. Поросята швидко міцніють і залишають лігвище та вештаються з матір’ю в пошуках їжі. З тримісячного віку вони починають переходити на підніжний корм.

Статевозрілими дикі свині стають на 3-му році свого життя, рідше – на другому.
Кабани належать до дуже обережних і чутливих тварин із добре розвиненим слухом і нюхом. Вони чують людину на великій відстані, інколи за 200-300 кроків. У них чудова пам’ять, вони легко орієнтуються, де й коли добувати харч, а також запам’ятовують місця, де їм загрожувала небезпека.

Тіло дикого кабана захищене жорсткою щетиною. Вдень  він відпочиває в тінистих місцях, а вночі виходить на полювання. Гострими іклами копає землю, щоби знайти їстівні корені та личинки. А ще він використовує ікла для захисту та нападу.

Ода кабану: Королівське полювання

З доісторичних часів м’ясо цих швидких і хижих тварин вважалося делікатесом.

Але полювали на них не тільки задля м’яса, а й для розваг. До нас дійшло чимало зображень двобою мисливських собак і кабана, які, до речі, завжди захищаються до останнього. «Покласти» кабана – мрія будь-якого мисливця. В Англії XVI ст. полювання на кабана любили король Генріх VIII та його донька Єлизавета I.

Незважаючи на небезпеку, вони мчали верхи лісами та луками, переслідуючи здобич. Обидва монархи вважали запрошення на полювання вищою ознакою поваги, якою «нагороджували» тільки особливо поважних гостей. Страви, приготовлені з м’яса вбитого звіра, ставали прикрасою святкового бенкету, який тривав інколи кілька днів.

До обов’язків королівських єгерів, окрім охорони дичини від браконьєрів, входила турбота про підтримку популяції. Але до початку XVII ст. зажерливість мисливців поставила кабанів на межу вимирання.

У Франції, Німеччині, Австрії, Іспанії та Росії кабан досі вважається найбільш небезпечним мисливським звіром. А в Азії на диких кабанів полюють на конях і зі списом. Хоча він і менший за європейського, азіатський кабан теж має хижий характер. Відомі випадки, коли кабани вбивали навіть тигрів.

Археологи часто знаходять рештки диких кабанів. Вважається, що на них полювали вже в епоху плейстоцена, тобто мільйон років тому!

Ода кабану: Свинська… святість

У Китаї та Єгипті в древні часи свиней вважали святими. Ці тварини уособлювали щастя й благополуччя. Померлим клали в могилу фігурки свинок, виготовлених із дорогоцінного каменю. Споживати свинину дозволялось лише під час релігійних і державних свят. Жерці та лікарі вживали цілющу мікстуру, виготовлену з крові, жовчі та печінки цих тварин. При дворах фараонів, імператорів і королів існувала посада свиновода.

У Римській імперії для поліпшення смаку м’яса перед забоєм свиней поїли вином.
Племена папуасів, які мешкають на Новій Гвінеї, мають культ свині. Її вважають членом сім’ї і звертаються на ім’я. З нею розмовляють, сплять, пестять і плачуть, коли свиня захворіє чи покалічиться. Годують свиней найкращими стравами з сімейного столу.

В окремих папуаських племенах жінки навіть вигодовують поросят з грудей. Зрештою, поросята так звикають до своїх «матерів», що скрізь їх супроводжують, куди б ті не йшли.

Коли ж свиня виростає, її ріжуть на м’ясо для релігійної церемонії. Та ні господар, ні його члени сім’ї не мають права, та й не хочуть убивати свиню, яка є членом родини. Вихід з цього становища все ж таки знайшли: кожен убиває сусідських свиней – і тоді вже з чистою совістю їдять їхнє м’ясо.

Добрі стосунки між людиною і свинею почали псуватися після численних випадків захворювань і навіть смертей після споживанння свинини. Тоді, зрозуміло, ніхто не міг знати про існування трихинелл (Trichinella spiralis), які викликають недугу, що зветься трихинельозом. Людина заражається цим гельмінтом, споживаючи м’ясо з личинками або зрілими формами цього нематода, який може паразитувати у м’язах як свині, так і людини.

Біблія та Коран заклеймили свиню як нечисту тварину і заборонили споживати свинину. Існує кілька гіпотез, які пояснюють цю заборону. Можливо, це бажання захистити людину від хвороби, а, може, це рештки того, що свиню вважали священою твариною.

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

Запис Сергій Чистов: Мисливські байки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Без мами життя немає…
– Ви певний час жили в Туреччині. Де краще, тут чи там?
Аліна: В Туреччині! Там чистіше і люди якісь добріші… Тільки дуже жарко!
Лілія: Відпочивати – в Туреччині, а жити – в Чернівцях. Хоча турки дійсно добріші. У нас був цікавий випадок. Коли Алінці було 2,5 роки, ми зайшли до стамбульського ресторану пообідати. Багато людей, усі поспішають. Аліна, як завжди, не могла сидіти спокійно і побігла до фортепіано, почала тарабанити по клавішах. Ну, думаю, все, зараз виженуть. Натомість стало тихо, а коли дочка закінчила «п’єсу», зал почав аплодувати…
– Ти вже тоді хотіла займатися музикою?
Аліна: Вокалом займаюся від 3,5 року, а ще граю на фортепіано. Пізніше почала займатися танцями. Зараз 2-3 рази на тиждень виступаю з концертами.
– А як же навчання?
Лілія: Коли її записували до першого класу, директорка запитала, чи хоче Аліна до школи. Дочка чесно відповіла: «Ні!». Іноді вона навіть бурчить: «Навіщо співачкам школа?». Хоча вона ще й «встигає» вчитися на відмінно.
Аліна: У школі мені подобається англійська мова. Ну ще хіба читання і малювання. Я більше люблю співати і танцювати. А хто придумав рано вставати до школи? Хоч би від 10 години уроки починалися!
– Хочеш стати співачкою?
Аліна: Ще не задумувалася над цим серйозно. Мабуть, буду співачкою.
Лілія:  Дочка щодня багато працює. У нас весь день розписаний по хвилинах. Вона цього хоче сама і ми з чоловіком не заперечуємо. Зрештою, мало хто з дітей нині чогось прагне.
– Вам не здається, що Ви позбавляєте доньку дитинства?
Лілія: Залежно від того, що називати дитинством. Двір – це не дитинство. Ми часто гуляємо в парку, катаємося на каруселях, їздимо відпочивати. Звичайно, коло спілкування з дітьми у неї менше, але вона має і найкращих подруг, і просто подруг і з дорослими залюбки спілкується.
– Хто з дорослих є для тебе авторитетом? З кого береш приклад?
Аліна: Тато! Ще моя вчителька вокалу Оксана Кирилюк, хореограф Світлана Марчак, Людмила Скрипка та подружжя Валентини і Віктора Головко. У них можна багато навчитися і з ними цікаво спілкуватися.
– Ви, мабуть, увесь час витрачаєте на доньку? У Вас немає відчуття професійної нереалізованості?
Лілія: Дочка – це моя основна «професія». З нею треба ходити на заняття, організовувати концерти, зрештою, нагодувати і погратися. Я роблю це з задоволенням, мені цікаво з донькою. За фахом я працівник торгівлі, але жодного разу не пошкодувала. що не працюю.
– Через 5-10 років Аліна виросте і вийде заміж або зробить кар’єру… Ви уявляєте своє життя без доньки? Що Ви тоді будете робити?
Лілія: Сидітиму з онуками (сміється). Мені насправді складно уявити життя без Аліни…
– Ти уявляєш життя без мами?
Аліна: Ой! А як це? Взагалі без мами… Я не можу без мами!
– Маєш вдома котика чи песика?
Аліна: У нас живуть 2 коти, 2 собаки, папуга, рибки і сарана в баночці. За нею цікаво спостерігати, вона хапає лапками їжу і смакує як людина! (тепер зрозуміло, чому мама не працює – Л.Я.)
Смаки сучасних дітей
– Що ти робиш на канікулах?
Аліна: Роблю уроки, щоби не забути все за літо!
Лілія: У нас відпочинок – це вода: вранці зайшла – ввечері вийшла. Ще книжки читаємо.
– Які книжки тобі подобаються?
Аліна: Про тварин. Ще сподобалося читати про Тома Сойера і Гарі Поттера.
– А яка книжка краща: про Тома чи про Гарі? Хто з героїв тобі сподобався?
Аліна: Про Гарі Поттера (Ось вони, сучасні діти! – Л.Я.). Найбільше сподобалася Герміона. Вона була розумна, багато читала і знала більше за хлопців.
– Думаєш, дівчатка розумніші за хлопчиків?
Аліна: Це однозначно!
– Яким має бути хлопчик, щоб ти звернула на нього увагу?
Аліна: Високим, гарно вдягненим… щоби грошей багато заробляв! Розумним…
Лілія: Краще, щоб працелюбним, а не багатим…
– Хто з артистів тобі подобається?
Лілія: Ой! У нас є «нянька» – Павло Дворський! Вона щовечора слухає його пісні і засинає!
Аліна: А ще я люблю Віктора Павліка, «кроликів». Богдан Ластівка – кльовий! А ще я співала з Іво Бобулом.
– Що  ти змінила б у житті, якби це залежало від тебе?
Аліна і Лілія: Хочеться, щоб у світі не було несправедливості і жадібності, щоби люди не були підлими і байдужими.
– Що є найдорожчим в людини?
Аліна (не задумуючись): Життя! І любов!
– Твої побажання читачам…
Аліна: Слухайте мої пісні, будьте щасливими і радісними!
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Під час серпневої акції «Подаруй дитині життя» зібрано 4746 грн. Ці гроші
підуть на ліки, яких очікують двоє хворих хлопчиків.

Запис Найдорожчий подарунок для людини – життя… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Шарпей. У 80-х роках ХХ сторіччя ця порода була на межі вимирання. Тому навіть була занесена до Книги рекордів Гіннеса. Шарпеї віддані, розумні, гарні охоронці. Піддаються алергіям, потребують ретельного догляду за харчуванням. Зморшки шкіри потрібно витирати вологою губкою. Колір шерсті найрізноманітніший – від кремового до шоколадного та блакитного.
Німецька вівчарка. Це універсальний пес. Він служить на митницях, у міліції, охороняє спецоб’єкти. Вже у 7 столітті в Німеччині існували подібні пси. Людині, яка бажає завести такого улюбленця, слід пам’ятати, що в цього собаки повинна бути своя справа. Від неробства пес стає агресивним і некерованим. Це здорові пси, які не потребують особливого догляду.

Доберман. Людвіг Доберман збирав податки і часто фізично страждав від нападів платників. Чоловік тримав притулок для покинутих собак. Тому вирішив вивести пса для своєї охорони, схрестивши нині неіснуючого пінчера з ротвейлером і манчестертер’єром. Як наслідок, отримав великого гладкошерстого пса. Це одночасно сильний і елегантний собака. Потребує постійного навантаження. Добермани можуть бути чорними або коричневими. Вуха в дитинстві купіруються або залишають у первозданному вигляді.

Ротвейлер. Сильний і надійний пес. У минулому – це німецькі м’ясницькі собаки. Вони допомагали охороняти та заганяти стада худоби, тягали візочки з м’ясом на базар та охороняли хазяїна з виторгом. Потребують грамотного дресирування. Не можна купувати цуценят від псів невідомого походження. В майбутньому вони можуть стати небезпечними і некерованими. Ротвейлер придатний для вуличного утримання (крім зими), але в жодному разі не на ланцюгу. Він як зброя – завжди насторожі.

Любов ПЛАХІНА, «Версії»

Запис Найкращі друзі, без яких життя нема… спершу з'явиться на Медіа-Версії.