Поки що саме так сприймає нас світ, бо московія донесла і до Європи, і до Америки вкрадену в нас історію, подавши її, як свою, а ми, українці, досі цього не спростували. Без активної участі України світ і далі сприйматиме нас крізь чужу оптику.

У цьому вкотре переконалася на виставці «Шрам крізь усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», нещодавно експонованій у Чернівецькому художньому музеї та приуроченій до 85-ї річниці підписання пакту. Від нас експозиція помандрувала до Кам’янця-Подільського, а звідти — до Львова.
Подія нібито вже й минула, та вона не з тих, які можна замовчувати, адже вписана у контекст сучасних історичних подій, усього того, що нині відбувається з нами і на нашій території.
…Не одну сотню років світ сприймав Україну через призму, встановлену московією, яка захопила та привласнила нашу історію, історію Київської Русі. Та, на жаль, Європа досі бачить українську історію виключно з огляду на свої інтереси та виходячи зі свого розуміння реалій. Це яскраво засвідчила згадана виставка. Зрештою, й буковинськими істориками вона не сприйнята однозначно.
Для тих, хто не готовий читати лонгріди (з англ. longread, буквально — «довгочит, довготекст») — жанр журналістики, якому притаманний великий обсяг контенту), викладу проблему коротко, а вже потім подам факти більш розлого — для читача, який віддає перевагу фактам, думкам, документам тощо. Отже:

Український погляд на європейську виставку

Після повномасштабного нападу рашки на Україну 2022 року колишній російсько-німецький музей у Берліні отримав нове ім’я: Музей Берлін-Карлсхорст. Саме цей музей привіз до Чернівців виставку «Шрам через усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», приурочену до 85-ї річниці підписання пакту.
Пакт Гітлера–Сталіна (відомий ще як пакт Молотова–Ріббентропа) фактично став вироком для країн Центральної та Східної Європи, поділивши їхні території між двома тоталітарними режимами. У супровідних матеріалах виставки наведені важливі факти — анексії, депортації, репресії. Проте уважний аналіз будить запитання: а де в цьому викладі місце України?

Історична однобокість через небезпечні перекручення

Ознайомившись із виставкою, виявила низку небезпечних спрощень і навіть фальсифікацій. Зокрема, стверджується, що Радянський Союз «українізував» землі, на яких історично мешкали українці. Це твердження суперечить елементарній логіці та фактам. Так само потребує заперечення те, що Північну Буковину називають частиною окупованої Румунії, забуваючи, що це споконвічно українська земля, яка входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
До всього, виставка якось дивно, щоби не сказати гірше, подає позицію України щодо пакту Гітлера–Сталіна, стверджуючи, що тільки після 2014 року українське суспільство почало відкидати радянський наратив. Як журналістка з майже піввіковим стажем роботи, можу впевнено сказати: українська громадськість набагато раніше зрозуміла справжню природу цього «пакту з дияволом».

Розмова з організаторами: дипломатія чи виправдання?

Щоб розібратися, я звернулася безпосередньо до одного з організаторів виставки — Крістофа Мейснера. У своїх відповідях він визнав: так, концепція виставки базується на кордонах 1939 року, що могло призвести до спрощень. Він також погодився, що для частини українців події 1939–1940 років сприймалися як звільнення від іноземного панування.
Однак у своїх поясненнях пан Мейснер дипломатично уникає прямого визнання помилок і апелює до «обмежень формату пересувної виставки» та «необхідності спрощення для широкого загалу».

Чому важлива українська точка зору

Європа навіть нині знає про Україну обмаль. Західна Україна для багатьох досі асоціюється з колишніми територіями Польщі, Румунії чи Угорщини, а не з історичною українською спадщиною. А між тим тут зароджувалися великі українські державні утворення, саме тут відкриті осередки Трипільської культури, розташовані частини Київської Русі та Галицько-Волинське князівство.
Відтак виставка без окремої тумби з написом «Україна» є історично неповною та однобокою.
Порадувало почуте від організаторки виставки з нашого боку Наталії Нечаєвої-Юрійчук, кандидатки історичних наук, доцентки кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю Федьковича, яка разом зі своїми студентами у Берліні працювала в архівах музею та міста, що нібито планується підготовка матеріалів і документів з українського боку. Тим паче, що Микола Кушнір, працівник кафедри міжнародних відносин факультету історії ЧНУ, дослідник історії євреїв Буковини австрійського періоду, який переклав матеріали та документи для нашої виставки українською мовою, наголосив, що ця виставка — це суто європейська точка зору на історичну подію підписання пакту Гітлера-Сталіна. Суто європейська!
Коли почала цікавитися, а хто ж має представити українську позицію, почула різні думки: мовляв, ініціатива має виходити від Кабінету міністрів, а, може, міністерства освіти чи Інституту національної пам’яті. Водночас наголошувалося, що для цього потрібні відповідні матеріально-грошові вливання.
А де ж наша роль? Громадян-українців? Хіба не могли б студенти-історики з нашого ЧНУ на волонтерських засадах підготувати додаткові матеріали, аби розповісти світові правду про українську Буковину та Західну Україну загалом, аби виставка мала повний доконаний та закінчений вигляд, де український погляд на означені події органічно вписався б у канву європейської виставки? Питання, думаю, риторичне. Щоправда, поклавши руку на серце, доводиться визнати, що й держава нічогісінько для цього не робила раніше, як не робить і зараз. То, може, почнімо самі рятувати ситуацію? Адже тут жити і нам, і нашим дітям та онукам…

Висновок: історія потребує чесності

Як би не прагнули окремі куратори виставки примирити всі виявлені наративи, без відображення реальної історії України виставка перетворюється на чергову версію зручного, але дещо викривленого минулого.
Історія — не обслуга політичних інтересів. Вона або є правдивою, або стає знаряддям маніпуляцій.
Без української правди в європейській пам’яті не буде справедливості для всієї Східної Європи. У цьому переконана. гадаю, не тільки я. Тож треба обов’язково додати до експозиції відсутню там українську історичну правду.

Північна Буковина подана як «частина Румунії».
Українські землі начебто «українізували»… українців!
Боротьба українців за свою державність замовчана, а на тлі нинішньої війни це неприпустимо.

Чому так сталося? Бо ніхто, крім нас самих, не розповість світу нашу правду.
Україна має бути активною: готувати свої матеріали і знайомити з ними світ та Європу зокрема, захищати свою історію, пояснювати, що Західна Україна — це не «анексовані землі», а частина української нації.
Ми зобов’язані говорити про себе самі. Інакше за нас говоритимуть інші. Та приходитимуть на нашу землю, щоби нас «захистити»…

____________________________________________________________________

А тепер перейдемо, так би мовити, до розбору польотів. І почнемо з пресрелізу виставки, підготовленого німецьким музеєм. Ось його текст:
«23 серпня 1939 року Німецький рейх і Радянський Союз підписали пакт про ненапад, до якого було додано секретний протокол. Цей договір увійшов в історію як Пакт Гітлера-Сталіна або Пакт Молотова-Ріббентропа після його підписання двома міністрами закордонних справ. Секретний додатковий протокол до пакту розділив Центрально-Східну Європу між Балтійським і Чорним морями на німецьку і радянську сфери інтересів. Між підписанням договору 1939 року і вторгненням Німеччини в Радянський Союз 22 червня 1941 року і Радянський Союз, і Німецький рейх поступово посилювали цей поділ. Обидва суб’єкти використовували для цього військові засоби, анексуючи й окупуючи території інших держав, виганяючи, депортуючи та вбиваючи людей. Пересувна виставка «Розлом через Європу. «Наслідки пакту Гітлера-Сталіна» розглядає події у Східній та Центральній Європі в період з 1939 по 1941 рік. Зосередивши увагу на всіх регіонах між Балтійським і Чорним морями, які постраждали від наслідків секретного додаткового протоколу.
Виставка вперше пропонує огляд подій. Детально розглянуто чотири географічні регіони: 1) Естонія, Латвія та Литва, 2) Фінляндія, 3) Польща та 4) Румунія. Два тематичні стенди доповнюють розповідь. Один стенд розглядає пакт і його зміст, а також короткий період німецько-радянського співробітництва між 1939 і 1941 роками, а другий — фокусується на політичних дебатах про пам’ять у Європі та на тому, наскільки 23 серпня залишається суперечливим навіть після набуття ним статусу європейського дня пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів у 2009 році.
Кожен із чотирьох географічних регіонів представлений в одному виставковому модулі. (Я назвала їх тумбами, бо вони оформлені у вигляді прямокутних об’ємних тумб – Л.Ч.) Спочатку представлено відповідні країни та їхній розвиток у міжвоєнний період, а потім обговорюються наслідки пакту для політики та суспільства.

Долі трьох людей ілюструють масштаб подій. Наслідки пакту торкнулися політиків і письменників, солдатів і простих людей. Відібрані біографії показують діапазон реакцій та ефектів, які узагальнені під термінами співпраця й опір, виживання й смерть…

Секретна карта розподілу Європи

Центральну роль у виставці відіграють найрізноманітніші спогади про наслідки пакту Гітлера-Сталіна з 1990-х років. У той час як Договір про ненапад дедалі більше забувається в Німеччині та відходить на другий план після початку війни 1 вересня 1939 року і злочинів Німеччини в Європі, передусім Голокосту, в Росії сьогодні його використовують в історико-політичних цілях. На відміну від Західної Європи, де про сталінські злочини мало що відомо через секретний додатковий протокол, пакт і його наслідки все ще є частиною колективної пам’яті в постраждалих державах Східної та Центральної Європи. Вони є центральною подією та формують ядро дебатів про їхню власну історію, наприклад, в Естонії, Латвії та Литві. На європейському рівні ці відмінності знайшли відображення найпізніше після розширення Європейського Союзу на схід у 2004 році. У той час, як західноєвропейські держави зосереджені на примиренні з націонал-соціалізмом, держави Центральної та Східної Європи зосереджені на сталінських злочинах. Не в останню чергу вторгнення Росії в Україну 2014 року, яке порушило міжнародне право, відкрило шрами в цих регіонах і змусило їх замислитися про необхідність більш пильної уваги до їхньої складної історії.

Момент підписання Пакту

Виставка та супутня інформація, опубліковані у вересні 2024 року, покликані відкрити простір для дискусій і спонукати до обміну різними точками зору. Тому вона була задумана як пересувна виставка. Крім німецької/англійської версії, вже доступна українська/англійська версія; презентація в Україні запланована на 2025 рік. (І відбувається нині – Л.Ч.)
У німецькомовних країнах виставку не тільки буде представлено на місці в Музеї Берлін-Карлсхорст, а й буде поширено в цифровому форматі. У співпраці з музеєм Берлін-Карлсхорст Федеральна агенція громадянської освіти розмістила весь зміст виставки на своєму вебсайті та розробила посібник для вчителів про те, як використовувати цифрову виставку в класах. (www.bpb.de/onlineausstellung-riss-durcheuropa) Виставка є спільним проектом Музею Берлін-Карлсхорст і кафедри історії Східної Європи Університету імені Генріха Гейне в Дюссельдорфі. Його спонсорували Федеральний комісар з культури та засобів масової інформації, Рейнська регіональна рада, Цивільний університет Дюссельдорфа та Інститут культури та історії німців у Північно-Східній Європі. (Виділено для того, щоби звернути на це увагу – Л.Ч.)
Супровідна інформація
Супровідна інформація до виставки опублікована видавництвом Wallstein-Verlag у вересні 2024 року. У 12 есеях автори з усіх країн, безпосередньо зачеплених Пактом, розглядають історичні події та пам’ять про них зі свого національного погляду. Головна ідея виставки — розповісти про наслідки пакту з різних точок зору, наслідки пакту — також лягли в основу видання. Автори писали під враженням від агресивної війни Росії проти України від 2014 року, яка порушила міжнародне право та досягла нового рівня ескалації з повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року. З’являються спогади про російську та радянську імперську політику та пов’язані з нею наслідки для держав Східної та Центральної Європи. Представлені матеріали вражаюче ілюструють вплив сучасності на наше сприйняття історії.»
***
Після знайомства з виставкою моя дорога пролягла на істфак, який, до слова, вразив мене сучасним підходом до навчання. Невеличкі аудиторії з круглими столами посередині. На столах — кавоварки, печиво, цукерки, замість зошитів у студентів ноутбуки. Коли навчалася у Львівському університеті, мені подібне й наснитися не могло…
Із задоволенням спілкувалася з викладачами, які брали участь в обговоренні виставки. Вони також відчули певну недовершеність експозиції через відсутність у ній України, а точніше – через короткозору оцінку подій виключно за двома роками — 1939-1940-им — і без уваги до історії України загалом. Та, як фахівці, зазначили: німецькі музейники переконали відвідувачів у головному: в результаті Пакту постраждала вся Європа без винятку. А головним підсумком виставки є глибоке переконання, що будь-яка свавільна зміна кордонів є великим злом!
Та все ж не давали спокою окремі твердження, висловлені в експозиції, і Наталія Нечаєва-Юрійчук, за що я дуже їй вдячна, сконтактувала мене з організатором пересувної виставки Крістофом Мейснером, який одразу ж відгукнувся на пропозицію поспілкуватися. Не затягуючи, п. Крістоф дав відповідь на всі запитання, що мене цікавили. Цим листуванням, опускаючи певні обов’язкові формулювання ввічливості, ділюся з читачем:

«Людмила Чередарик: – На головній тумбі виставки, де йдеться про наслідки Пакту Гітлера-Сталіна читаємо: «Невдовзі після цього Радянський Союз напав на Фінляндію, а влітку 1940 року окупував Естонію, Латвію, а також частину Румунії.»
Як я розумію, коли йдеться про частину Румунії, то розуміється Північна Буковина (Чернівецька область) , яка історично, якщо заглянути вглиб історії, є споконвіку слов’янською землею, себто українською, де було розташоване Галицько-Волинське князівство. А королівська Румунія ввела свої війська на Буковину тільки 1918 року, таким чином захопивши Північну Буковину та приєднавши її до себе. Отож, у 1940-му році сталося звільнення, бо, приміром, у Львові галичани проголосували за возз’єднання з соціалістичною Україною під час віча – загальних зборів громади. А буковинці це зробили ще у 1918 році, перед тим, як їхній край був анексований Румунією. Таким чином, важко погодитися з висновками, наведеними у матеріалах виставки. Ви якось можете це пояснити?

Крістоф Мейснер: — Виставка мала на меті подати історичні події 1939–1941 років із багатоперспективного підходу. Як концептуальну основу для орієнтації відвідувачів було обрано кордони 1939 року. Звісно, це підхід, який можна обговорювати. Але багатовікова історія України та зокрема Буковини не може бути повноцінно представлена у такому форматі, незважаючи на обрану концепцію. Кордони 1939 року слугують лише орієнтиром, адже вони, як і поняття націй, є умовними конструкціями, які слід критично осмислювати. Натомість суспільства завжди були різноманітними й мультиетнічними. Із цього виникають різні сприйняття подій. Тому я не можу не погодитися з Вами, коли Ви зазначаєте, що частина української спільноти сприймала польське та румунське панування як іноземне, а події 1939–1940 років – як визволення. Біографія Романа Зубика, представлена на виставці, яскраво це ілюструє.
Крім того, виставки є формою презентації історичних подій, яка через необхідне спрощення намагається донести складні історичні процеси. Це може не завжди задовольнити професійного історика, але важливо передати відвідувачам виставки найважливіші напрями розвитку подій у доступній формі. У форматі мандрівної виставки обсяг інформації був ще більше обмежений.

Л.Ч.: — А далі, вибачте, взагалі жахливі фейкові, як на мене, речі та історичне перекручування. Цитую:
«Після анексії радянські чиновники перебрали на себе адміністрацію і розпочали білорусизацію та українізацію територій.» Адже йдеться про території, на яких мешкали споконвіку білоруси та українці!!! Тож яка українізація та білорусизація??? Це не логічно, тому я цього не розумію: поясніть, будь ласка.

К.М.: — Відповідь на це запитання тісно пов’язана з попереднім. У міжвоєнний період суспільства в різних регіонах Центрально-Східної Європи були мультиетнічними й плюралістичними. Деякі уряди не хотіли цього визнавати, тому польський і румунський уряди в міжвоєнний період проводили політику полонізації та румунізації відповідно, що супроводжувалося утисками меншин, зокрема й українців. Після окупації цих територій Червоною армією у 1939 та 1940 роках СРСР намагався внести розкол у суспільство, розпочавши процес українізації та білорусизації, що шкодило іншим меншинам. Згодом це змінилося радянізацією, яка охопила всі верстви суспільства.

Л.Ч.: — Цитую: «В Україні впродовж тривалого часу Пакт офіційно асоціювався з возз’єднанням українських територій. Але з моменту російської агресії 2014 року громадська думка повністю відкинула відповідний радянський наратив. Як символ радянської окупації та злочинного тоталітарного режиму Пакт сприймають особливо жителі Західної України». Натомість, як журналіст із майже півстолітнім стажем роботи можу засвідчити, що це не так.
А далі ви друкуєте те, що спричинить конфлікт між поляками та українцями, а саме: «У національній пам’яті поляків Пакт прирівнюється до Четвертого поділу Польщі й ставиться в ряд з тими, які відбулися наприкінці XVIII століття».
До слова, Румунія протягом тривалого часу теж вважала територію Буковини своєю, тоді як у Сучавському повіті Румунії чи не переважна кількість сіл спілкувалася колись українською, а не румунською. Та хочу підкреслити свою велику повагу і вдячність сусідам-румунам, які у 2022 році щиро та з відкритими обіймами приймали наших біженців на своєму кордоні. Була цьому свідком.
Підсумовуючи, наголошу, що історія – примхлива пані й інколи викидає несподівані колінця. Тож за іронією долі два диктатори – Гітлер і Сталін спричинилися до возз’єднання західних українських земель із Великою Україною.
Одне слово, без висвітлення правдивої історії України ця виставка, як на мене, не є точною за своїм фактажем.

К.М.: — У сфері пам’яті особливо складно давати однозначні оцінки, адже пам’ять є динамічною і змінюється з часом.
Незаперечним є той факт, що для Польщі події, пов’язані з пактом Гітлера–Сталіна, є національною травмою, і значна частина населення сприймає їх як поділ країни. Але якщо з цього випливають ревізіоністські територіальні претензії, то це слід засудити й вважати неприйнятним, оскільки недоторканність територіальних кордонів закріплена у низці міжнародно-правових угод. Тому надзвичайно важливо забезпечити транскордонний і транснаціональний обмін, який охоплює й суспільство загалом. Українсько-польські та українсько-румунські історичні комісії та публікації, які виникли внаслідок їхньої роботи, заклали чудову основу для цього».

…І ще одне: додати голос України можемо тільки ми, українці

Так, виставка намагається подати історичні події в різних перспективах. Але поки серед цих перспектив бракує української, виставка залишатиметься неповною. Адже правда — не у формальних рамках і «орієнтовних кордонах» 1939 року, а й у глибокому та чесному розумінні того, як ці події вплинули на народ, який століттями виборював свою ідентичність, на українців. Буковина — не «спірна територія», і не тільки невід’ємна частина української цивілізації, де українське слово звучало задовго до імперських карт. Сьогодні Україна — це серце людської цивілізації добра. Останній її оплот. І саме ми, українці, маємо це сказати Європі та світові.
Можливо, я надто категорична, та, як на мене, ця виставка без української складової має бути призупинена і допрацьована, адже в такому вигляді її треба, поки що, зняти. Поясню, чому. По-перше, в ній присутній швидше політичний аналіз, аніж мова документів. Хоч це, мабуть, і не головне. У виставці простежується, як через Пакт Гітлера-Сталіна втратили свої території поляки, румуни, угорці. І слова немає про те, що Румунія у 1918 році, після Буковинського віча, на якому люди проголосували за приєднання до Великої України, ввела свої війська й анексувала Північну Буковину.
Виникає питання: А хто здобув? Відповідь однозначна — Радянська Україна. На польському стенді так і написано, що Східна Польща — а це нинішні і дуже стародавні західноукраїнські землі, була радянізована. Хіба таке не псує сусідські стосунки? І чи не від раші цей наратив із твердженням, що Ленін і Сталін створили Україну? Ось у чому проблема!
Ба більше, у німецькому пресрелізі до виставки йдеться про те, що матеріали виставки видані окремою книгою та запущені в освітній простір. А це означає, що на них виховуватимуть учнівську молодь і ними користуватимуться політики…
Отже, повертаюсь до того, з чого почала: наші чернівецькі студенти разом із професійними істориками з ЧНУ вже мають досвід роботи в європейських архівах, озброєні фактами, мовами та правдою. То чому б їм не долучитися до доопрацювання цієї виставки — не формально, а по-справжньому?
Бо якщо ми не додамо український голос — на заміну його прийде чужий зі своїми інтерпретаціями. А з ними прийдуть і спотворення, і забуття. І повторення того, що нині коїться на українській землі.
Ми маємо право на правду. І ми маємо обов’язок — донести її світові.

Людмила Чередарик, «Версії»

#Україна #ІсторіяУкраїни #ПравдаПроУкраїну #БоротьбаЗаПравду

Запис Україна крізь чужу оптику спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За цей час область зазнала 690 обстрілів, 664 мешканці краю були вбиті, 1133 поранені, понад 12 тис. об’єктів знищені або пошкоджені. 1500 мешканців прикордонних громад виїхали зі своїх місць проживання – є населені пункти, де на сьогодні НУЛЬ мешканців. І досі тривають обстріли, хоч тут і немає лінії зіткнення, і досі гинуть від мін люди в лісах (а ліси – це 70% території області)… Тож хвилина мовчання тут не формальність, а глибоке пережиття.

Голова Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус навіть зізнається, що це для нього «болюче питання». Бо бувають дні, коли під час вшанування пам’яті загиблих на площі зупиняються й автівки. Але саме того дня, коли до хвилини мовчання у Чернігові долучилися журналісти, які приїхали в престур, організований Харківським пресклубом, цього не сталося. «У війни коротка пам’ять», – скрушно зауважує керівник області. І додає, що можна, звісно, долучити до хвилини мовчання підлеглих, звернутися до краян через ЗМІ… «Але кожен має сам знайти для себе цю хвилину», – переконаний чиновник.

Фото пресслужби Чернігівськї ОВА

Для себе він її знаходитиме, адже як керівник області, він бував у всіх її деокупованих населених пунктах. Зокрема, і в Ягідному – селі, де рашисти майже місяць тримали в заручниках свій «живий щит» – понад 350 місцевих мешканців.

Загарбники зіграли всіх мешканців села до підвалу місцевої школи і утримували там 28 днів. Спати – сидячи, природні потреби справляти на відра, мертвих – не хоронити, а тримати поруч із живими… Коли дозволяли поховати померлих (а це – лише якщо трупів ставало не менше 5) – обстрілювали похорон. Заручників тримали через те, що в школі русня організувала свій штаб і госпіталь. Вони так познущалися над людьми, що ті боялися вийти з підвалу вже навіть тоді, коли село звільнили наші війська.

Фото: Андрій Баштовий—The Reckoning Project

Тепер сюди приїздять дипломати і лідери інших держав, тут був президент Зеленський. В’ячеслав Чаус спускався у цей підвал більше 10 разів, бачив надписи ув’язнених на стінах, дитячі малюнки… І каже, що відчуття не змінюються, не притупляються. «Ми воюємо не просто з «ворогом», – каже Чаус. – Ми воюємо з терористом. І між цими визначеннями є різниця».

Зустріч журналістів із престуру Харківського пресклуб з головою Чернігівської ОВА. Фото пресслужби Чернігівської ОВА.

Чиновник сипле цифрами (95% руйнувань в області – цивільні об’єкти, з них 85% – житло; 4500 житлових будинків потребують відновлення, а 3500 уже відновлені; знищено 143 заклади освіти – і 71 уже відновлено і т.д.), назвами країн (Чернігівщині допомагають Франція, Латвія, Польща), доброчинців… І будує плани. Стратегічні. У яких не лише є місце відбудові (за допомоги навіть іноземних архітекторів!) зруйнованого обстрілами російських нападників,  а й закладанню технічних передумов для подальшої ідеологічної незалежності України: В’ячеслав Чаус запевняє, що незабаром планується покрити українським радіо- і телесигналом усе прикордоння.

В’ячеслав Чаус

Але це в майбутньому. А зараз на прикордонній території ворог продовжує руйнувати українські мости. Із 34-х зруйнованих станом на 1 липня мостів 33 уже відбудовані (або забезпечене тимчасове сполучення), але за якихось два тижні, станом на 14 липня, до зруйнованих додалися ще чотири…

Щоденна хвилина мовчання у Чернігові – і про це також.

Маріанна АНТОНЮК, Чернігів – Чернівці

Фото авторки

Запис У війни коротка пам’ять спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мистецтво, зокрема художнє, на жаль, не є винятком.

Сьогодні ми розкажемо про деяких відомих українських художників, творчість яких невиправдано стала об’єктом російського спадку.

Ілля Рєпін – талановитий уродженець Чугуєва, що під Харковом, з козацького роду Ріпи, але світу відомий як російський художник.

Справді, славу йому принесла картина «Бурлаки на Волзі», на якій зображено найманців (часто кріпосних), що тягнуть судно канатами проти течії. Цей твір Рєпін написав під впливом побаченого контрасту між веселощами панства і важкою працею кріпосних.

(І. Рєпін «Бурлаки на Волзі»)

А чи не найпопулярнішою картиною митця є «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», що зображає звертання козаків і отамана Івана Сірка до турецького султана.

(І. Рєпін «Запорожці пишуть листа турецькому султанові»)

Ілля Рєпін дуже часто звертався до українських мотивів у своїх полотнах. Прикладом цьому є його «Вечорниці», «Гайдамака», «Гопак», «Солоха і дяк»…Якщо порівняти українські і російські мотиви в картинах художника, можна чітко прослідкувати контраст у сюжетах, кольорах і назвах, що він для них обирає. У той час як для перших він надає перевагу яскравим фарбам і цікавим сюжетам, то для других – сірості і тривіальності життя в Російській імперії.

(Зліва – «Вечорниці», справа – «Арешт пропагандиста»)

Казимир Малевич – киянин, автор відомого «Чорного квадрату», зачинатель супрематизму, теж присвоєного росіянами.

(«Чорний квадрат» К. Малевича)

Іван Айвазовський – видатний художник-мариніст вірменського походження, що народився і виріс у Криму. Україна посідала дуже важливе місце у живописі митця: чимало його картин зображують українські пейзажі.

(«Український пейзаж з чумаками при місяці» І. Айвазовський)

Деякі роботи мариніста зберігалися у Феодосії, в галереї імені Івана Айвазовського. Після окупації Криму в 2014 році росіяни вкрали звідти 38 картин художника і перевезли їх до Третьяковської галереї у Москві. А в 2022 році з Художнього музею Маріуполя, після його окупації, російські загарбники вкрали ще одне полотно Айвазовського «Біля берегів Кавказу».

(«Біля берегів Кавказу» І. Айвазовський)

Архип Куїнджі – ще один талановитий маляр, якого Росія видає за свого. Народився Архип Куїнджі в Маріуполі. Одна з провідних тем творчості художника – український пейзаж. Так, наприклад, він зображує місячну ніч на річці Дніпро.

(«Місячна ніч на Дніпрі» А. Куїнджі)

Після окупації Маріуполя у 2022 році, разом з картиною І. Айвазовського «Біля берегів Кавказу», росіяни вкрали звідти ще три картини Архипа Куїнджі: «Червоний захід», «Осінь» та «Ельбрус».

(«Червоний захід» А. Куїнджі)

(«Осінь» А. Куїнджі)

(«Ельбрус» А. Куїнджі»)

Анастасія Калькутіна, студентка Інституту журналістики ім. Т.Шевченка

Запис Вкрадена спадщина: художники, яких «присвоїла» росія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минулорічна заява президента РФ Володимира Путіна на зустрічі з французьким лідером Емануелем Макроном про те, що донька київського князя Ярослава Мудрого, королева Франції Анна нібито є росіянкою, спричинила гучний резонанс і навіть обурення серед французьких громадян, що, як наслідок, зіграло на користь Україні. Про це розповів для «Сегодня» Надзвичайний та Повноважний Посол України у Франції Олег Шамшур.

«У моїх бесідах з французами під час обговорення візиту Путіна вона фігурувала весь час, про неї часто згадували навіть люди, далекі від політики. Сама постать Анни у Франції доволі відома. Не завжди правильна українська атрибуція, однак динаміка, на мій погляд, доволі непогана. Скажімо, нещодавно вийшла книга про Анну, що називається «Анна Київська. Принцеса, яка прийшла з України», – тобто «українська принцеса», – розповів дипломат.

Шамшур розповів також про створений 2013 року Культурний центр ім. Анни Київської у французькому місті Санліс і про те, як заява Путіна вплинула на його розвиток: «Як не парадоксально, рейкова заява російського лідера мало позитивний ефект: ще більше людей захотіли приєднатися до розвитку центру. Спільними зусиллями активістів української громади у Франції, української держави та українських доброчинників були нівельовані зусилля росіян зробити з Санлісу один з ключових центрів розповсюдження ідей «руського міра» у Франції», – розповів він.

Нагадаємо, донька Ярослава Мудрого, якого, зокрема, називали «тестем усієї Європи» 1051 року стала дружиною французького короля Генріха І і королевою Франції. Брала активну участь в управлінні державою, зокрема у поширенні в королівстві культури та освіти, що було помічене тодішнім папою римським Ніколаєм ІІ. Її старший син Філіпп успадкував батьківський трон. Після смерті Генріха І, 1060-го, Анна переселилася до замку Санліс, у 40 км від Парижа. Тут вона заснувала жіночий монастир і церкву.

«Це дуже важливо ще й тому, що в нас із французами не так багато спільних точок дотику. Не можна сказати, що їх немає зовсім: і діячі культури, зокрема, відомий танцівник і хореограф Серж Лифар, і Григор Орлик (відомий дипломат і військовий діяч, син Пилипа Орлика, агент дипломатичної служби французького короля Людовика XV – ред.).

Утім, навіть серед них Анна Київська стоїть окремо, вона відіграла помітну роль в історії Франції, про неї знають значно більше людей», – підкреслив Шамшур.

Запис Українська королева у Франції, або Як Путін допоміг Україні в ЄС спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Запис У Фінляндії лікарня звільнила лікарів з російськими дипломами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Міжнародна федерація футболу (ФІФА) після шквалу негативних оцінок на своїй сторінці в Facebook закрила можливість залишати відгуки.

Як свідчить сторінка ФІФА, тепер відсутня рубрика “Відгуки” і можливість рейтингування.  Нагадаємо, користувачі Facebook з України та інших країн атакували сервіс ФІФА в Facebook після цькування гравців збірної Хорватії, записавших скандальне відео на ЧС-2018 в Росії з вигуками “Слава Україні!”. Користувачі постили гасло “Слава Україні!” різними мовами. Загалом за добу сторінка футбольної організації отримала більше 150 тисяч негативних відгуків. Рейтинг ФІФА у Facebook обвалився до одиниці.

Запис ФІФА закрила свій рейтинг у Facebook, який впав після української інтернет-атаки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 

«Там, де йдеться більше як про мільйон доларів, закінчується бізнес і починається політика» – наголошує політичний та економічний експерт «Версій», відомий підприємець і меценат, засновник благодійного Фонду «Подаруй дитині життя», який опікується дітками з онкохворобами, Франц Карлович ФЕДОРОВИЧ, розмірковуючи над сучасними взаєминами бізнесу та політики на прикладі гучно анонсованого Росією «Північного потоку-2».

В агресорів апетит зростає під час їди

«Deutsche Welle» повідомила, що  Німеччина почала будувати свою частину  газогону «Північний потік-2» – навіть за  відсутності дозволів усіх країн, територією яких він має пройти. У Лубмині вже копають котлован і закладають фундамент для газової приймальної станції. А компанія «Nord Stream», яка належить «Газпрому» і безпосередньо займається цим газопроводом, стверджує, що роботи ведуться за узгодженим графіком.

Крім Німеччини та Фінляндії, яка також дозволила будівництво «Північного потоку-2», «Газпром» розраховує й на дозволи від Швеції та  Данії. Щось підказує, що дозволи ці «Газпром» отримає.

Хоча раніше в Німеччині заявляли, що Росія повинна гарантувати Україні обсяги транзиту газу після закінчення контракту 2019-го. Механізм спокуси, звісно, залишається в тіні…

Можна зрозуміти острах європейських країн перед непередбачуваним північним «ведмедем», який змушує миролюбних європейців країна за країною здавати позиції опору цій агресії. Забувають лише одне: в агресорів апетит зростає під час їди. І кінцевий задум Росії – не стільки і не тільки обійти Україну у транспортуванні газу до Європи, скільки відновити – і навіть розширити сферу свого впливу на Європу. І хоча часи змінюються, прагнення тотального контролю в агресорів не зникає.

На жаль, багато політичних та економічних експертів сходяться на тому, що ситуація у світі змушує згадувати події в Європі наприкінці 30-х – на початку 40-х минулого століття. Тоді Мюнхенською угодою 1938 року Європа практично відкрила ненажерливим агресорам шлях до спроби завоювання світу. Що з того вийшло, ми всі знаємо. Уроки Другої світової дечого навчили прагматичних європейців: ми бачимо це хоча б на прикладі не завжди достатньої, та все ж таки підтримки України. Але й сучасний агресор – в особі Росії – теж багато чого «навчився». Принаймні – навіть не намагатися робити Європі якісь «реверанси»…

«Північний потік-2» – чиста політика

Проект магістрального газопроводу з Росії до Німеччини в обхід України «Північний потік-2» є цілком політичним, а не комерційним, – заявив на Українському ланчі під час 54-ї Мюнхенської конференції з питань безпеки спецпредставник Держдепартаменту США з питань Україні Курт Волкер, коли глава «Нафтогазу» Андрій Коболев запитав у нього, чи можуть США запровадити проти Росії такі санкції, які завадять будувати газопровід, – оскільки представники Німеччини «відхрестилися», посилаючись на комерційну складову та рішення окремих компаній. Поцікавився Коболєв і тим, що має зробити український народ, аби переконати Сполучені Штати застосувати ці обмежувальні заходи. Волкер, як відомо, на це сказав, що «Північний потік 2» – великий механізм впливу на Євросоюз, але наголосив, що стосовно газопроводу «слід бути дуже обережними, щоб не було конфлікту інтересів». Не забуваймо  й про те, що Європейський суд відхилив позов «Нафтогазу» про недопущення «Газпрому» до європейської ГТС. Коментарі, як кажуть, зайві.

Президент Порошенко назвав прихильників будівництва нового російського газопроводу «спільниками РФ». Він  заявив також, що «Північний потік-2» монополізує постачання газу до ЄС з боку Росії. Оце і є нерозривний та обапільний зв’язок між політикою та бізнесом: політичні інтересі (зокрема, загроза війни через події в України) відступають у тінь перед інтересами бізнесовими.

Порятунок потопельника – справа рук самого потопельника

Маю на увазі¸ що нам не допоможуть ні Америка, ні Європа. У кожної з країн світу – власні інтереси та завдання. Тож тільки ми, українці, самі, разом зі своєю державою, можемо врятувати себе.

5 квітня ВР України закликала світ не підтримувати будівництво російського «Північного потоку-2». Раніше Порошенко домовився із заступником держсекретаря США Мітчелом про спільні дії з протидії будівництву. Та серед європейських країн проти «Північного потоку-2» висловилися тільки Польща, Литва, Латвія. У Вільнюсі керівники парламентів цих країн підписали звернення до голів парламентів країн ЄС, у якому засудили будівництво газопроводу «Північний потік-2». Україна та Молдова підписали таке звернення раніше. І що? Будівництво газогону триває…

Усвідомлюю, що ситуація для України складна. Та, як на мене, допомогти нам у вирішенні цієї проблеми не може ніхто, крім нас самих. Отже, пора дорослішати й розраховувати тільки на свої сили. Україна не повинна ні на кого оглядатися. Наше завдання – стати самодостатніми. Це, зрештою, мають усвідомити і в Києві.

Запис Франц ФЕДОРОВИЧ: «Україна не повинна на когось оглядатися. Наше завдання – стати самодостатніми» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Національна суспільна телекомпанія вирішила не транслювати чемпіонат світу з футболу, який відбудеться влітку цього року в Москві.

Про це повідомив голова НСТУ Зураб Аласанія в інтерв’ю, опублікованому газеті “Урядовий кур’єр” у суботу, поідомляє “Інтерфакс-Україна”.

“Ми відмовляємося його показувати. Це серйозна багатомільйонна справа, права на показ куплені ще до 2013 року. Це важке рішення. “Суспільне” може показувати чемпіонат світу в Москві? Ні”, – наголосив він.

Аласанія також зауважив, що ринок українського телебачення, який також мав домовленості про паралельний показ, дізнавшись про позицію НСТУ, також почав відмовлятися вести трансляцію ЧС-2018.

Міністр молоді та спорту України Ігор Жданов закликав українських уболівальників не їхати до Росії на чемпіонат світу з футболу, який відбудеться влітку поточного року.

1 лютого Федерація футболу України офіційно підтвердила, що не проводитиме акредитації українських журналістів для висвітлення фінальної частини ЧС-2018 у Росії. Водночас деякі українські журналісти отримали акредитацію на чемпіонат світу 2018 року з футболу в Росії безпосередньо через ФІФА.

Крім того, ФФУ відмовилася від своєї квоти на придбання квитків на матчі ЧС-2018.

Наприкінці січня міністр закордонних справ Павло Клімкін заявив, що Україна провадить переговори з федераціями футболу і фанатськими організаціями про можливість бойкоту чемпіонату світу з футболу 2018 року в РФ або про протести у рамках заходу.

Запис Без трансляцій чемпіонату світу: політика вдарила по футболу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Протягом 2018 року «Нафтогаз України» придбає у російського «Газпрому» 4-5 млрд кубометрів газу. Також продовжиться імпорт з Європи. Про це на прес-конференції сказав керівник «Нафтогазу» Андрій Коболєв, передає «Укрінформ».

«Ми, як «Нафтогаз», плануємо імпортувати з двох напрямків. Ціна, яку нині зобов’язаний встановити «Газпром», є дуже привабливою. Цим економічним бенефітом треба користуватися», – пояснив Коболєв, але не назвав дату, коли постачання з РФ відновлять.

Нагадаємо, Україна не купує газ у Росії понад два роки – від кінця листопада 2015-го. Київ чекав на рішення Стокгольмського арбітражу щодо умов контракту «Нафтогазу» та «Газпрому». Після ухвалення рішень на користь України в уряді знову готові купувати російський газ.

Згідно з рішенням Стокгольмського арбітражу Україна зобов’язана відновити постачання мінімальних обсягів газу з Росії відповідно до положення контракту «бери або плати».

Запис Україна знову закупатиме газ в Росії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Жителі Санкт-Петербурга з ранку у вівторок, 26 грудня, виявили у дворах синій сніг. Пише місцеве видання “Фонтанка”. Про це передає УНІАН. 

Очевидці уточнюють, що ліг сніг не рівномірно – хвилями, ніби «фарбу» звідкись здуло і рознесло вітром. Товщина покрову близько 1 см.   «За нашими припущеннями, його принесло вітром від будівлі хіміко-фармацевтичного НДІ, який почали зносити на Аптекарському проспекті», – повідомляє місцева мешканка.   Для встановлення причини, яка викликала фарбування снігу, лабораторія відібрала проби, синій сніг відправлено на аналіз.

Запис У Петербурзі випав синій сніг спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Обнести Росію великим парканом –  давня мрія українців, яка раз по раз варіюється в анекдотах. Улітку 2014-го українці на собі відчули, що таке необлаштований кордон з Росією. Транскордонні артилерійські обстріли забрали життя 40 прикордонників – такою була плата за попередні роки самозаспокоєння. На жаль, проект «Стіна», який мав би захистити наші кордони від зазіхань «старшого брата» (як полюбляють називати росіян кремлівські ідеологи), обернувся коли й не на анекдот (мабуть, це ще попереду), але на гучний корупційний скандал, який вибухнув чомусь лише після трьох років безборонного і безсоромного розкрадання грошей.

Першими, на превеликий жаль, але цілком прогнозовано, забили на сполох не численні антикорупційні органи, які з’являються в Україні , як гриби після дощу, а журналісти, зокрема команда авторської програми Дениса Бігуса «Наші гроші». Саме Бігус зі своїми колегами зробив для викриття корупції в Україні у рази більше за всі антикорупційні органи разом узяті. І це при тому, що журналісти не отримали і десятої частини тих грошей, що виділяються на роботу НАЗК, НАБУ тощо.  

Від спроектувати до розтринькати відстань невеличка

Те, що ми нині називаємо «Стіною Яценюка» – вже другий, так би мовити, гіперболізований проект. Адже 2014-го до щойно обраного Президента із власним проектом звернувся Ігор Коломойський. «Паркан Коломойського» мав коштувати 150 мільйонів євро із терміном зведення 5-6 місяців. Та, як ми знаємо, Коломойський не лише не отримав пальми першості, але й втратив згодом своє дітище «ПриватБанк».

Зараз важко судити, чи збиралися здійснювати проект Коломойського, але тут надійшли осінні парламентські вибори 2014 року – й ідею «осідлав» тодішній прем’єр Арсеній Яценюк.  «Це питання не просто кордону – це питання національної безпеки держави і нашої гідності», – наголошував він у розпал виборчих перегонів. Тоді ж прем’єр переконував, що без облаштованого кордону не буде безвізу з ЄС та членства в НАТО.

«Стіна Яценюка», за загальної схожості з «Паканом Коломойського», мала й суттєві відмінності – а відтак, коли ми вже розмовляємо про «дерибан» у надвеликих розмірах,– значно більші «можливості» для охочих нагріти руки.

Яценюківський проект замахнувся одразу на 8,5 мільярдів гривень, тобто 500 мільйонів євро за курсом на 1 вересня 2014 року. Згодом цифру зменшили вдвічі, що все одно переважало пропозицію Коломойського. По-друге, термін реалізації розтягнули до 2018 року,теж, мабуть, для комфортнішого дерибану.

І вже 2014-го для надважливого й необхідного «вже сьогодні» проекту уряд виділив перші кошти. Спочатку фігурувала цифра у 100 млн грн, а за два тижні вона зросла до 235 мільйонів.

Варто зауважити, що, за три роки поспіль уявної реалізації так і не реалізованого проекту, суттєво погіршилися стосунки між БПП і парламентськими партіями, які наразі й поцікавилися, куди ж ідуть грошики зі «Стіни». Депутатам «Самопомічі» вдалося довідатися, що з офіційно витрачених на «Стіну» 2014-го грошей 164 млн грн у загальному кошторисі проекту залишилися неврахованими.

680 млн за 6 км інженерних споруд – замість надійного держкордону

Проект інженерного облаштування кордону «Стіна», широко анонсований 2014-го тодішнім прем’єром Яценюком, на сьогодні вже обійшовся Україні у 680 мільйонів гривень. В описі проекту сказано, що реальний державний кордон з Росією мав складатися з 3-метрового рову, далі – 2-метрового валу, 5 метрів розораної смуги, на якій були б видні сліди порушників. Уздовж цілого кордону мала тягнутися асфальтована  рокадна дорога, а вже далі паркан із вишками кожні 20 метрів та відеокамерами. Насправді ж на витрачені 680 мільйонів облаштували лише 6 кілометрів кордону на межі Чернігівської області.

Коштами, які надходили для «Стіни», як відомо, розпоряджалася Держприкордонслужба. Силова структура в розпорядниках коштів – для безконтрольності дуже влучно. Між тим, прикордонники-високопосадовці майже одразу взялися за «відмазки». Прес-секретарем ДПСУ неодноразово озвучувалася думка керівництва, що гроші надходили невчасно і в недостатній кількості. Тож фінансування суттєво відстає від затвердженого графіку. Мабуть, через це «згорьовані» прикордонники з фінансування «Стіни» витратили 60 мільйонів на придбання 4-х автомобілей «Тритон». Ще 18 мільйонів заплатили  фірмі «Фаворит», яка належить родині горезвісного нардепа Борислава Розенблата, за ремонт житлових будівель для прикордонників. А ще фігурує спорудження Будинку офіцерів у Харкові… Покращувати побут охоронцям кордонів, звісно, треба, та не за рахунок же самої здатності до захисту кордону!

Маленький відступ: колись за порушення у витрачанні не за цільовим призначенням на керівників підприємств та їхніх головних бухгалтерів чекали значні покарання – і кадрові, й фінансові. Схоже, послаблення для ведення бізнесу полегшують і корупційні дії.

Підрядників, як завжди, набирали з «потрібних»

Знову ж таки команда «Наших грошей», а не нишпорки антикорупційних органів,  дізналася, що генпідрядники для будівництва «Стіни» обиралися ДПСУ без конкурсних процедур у закритому режимі. У службі не змогли пояснити, чому до реалізації багатомільйонного проекту обрано саме нинішніх підрядників: обійшлися загальними словами про те, що головним критерієм при відборі генпідрядників проекту була наявність дозволів на будівництво військових об`єктів. За версією прикордонників такий допуск має надавати СБУ. Натомість СБУ повідомила, що дозволи фірмам, які працюють над проектом «Стіна», не передбачені. Злочинна неузгодженість дій? Швидше, лакуни для  махінацій.

Показово і те, що із 13 генпідрядників, які працюють над інженерно-технічним облаштуванням кордону, тільки 2 – державні автодори, решта – приватні компанії. Оскільки сьогодні вони практично всі перебувають «у розробці» НАБУ та ГПУ, вже відомо,що деякі з них були створені під цей конкретний проект.

Таким чином, державної ваги проект обернувся на довгобуд. І, як завжди, винних не знайти. Бо, хоча коштами й розпоряджається Держприкордонслужба, але, за словами її речника, ДПС не реалізовує проект. Його реалізовують генпідрядники. Проблеми ж, мовляв, існують між генпідрядниками та підрядниками, а посадові особи тут ні до чого.

А тепер давайте поглянемо на проблему з побутової точки зору: якби керівники ДПСУ найняли працівників на ремонт власної квартири, то чи відхрещувалися б вони так недолуго від контролю за процесом? Але навряд чи спитають з них за це.  

Чи протидіять антикорупційні органи корупції?

Скандал навколо «Стіни» набирав обертів і через втручання декількох нардепів з різних фрацій ВР. Важко не погодитися зі словами нардепа Борислава Берези, який наголосив, що навіть візуально видно: зведені об’єкти не відповідають фінансовому кошторису, а проект «Стіна» – закопані у землю кошти. Та лише 2017-го заворушилися «компетентні» органи. Та заворушилися теж якось специфічно: не забуваючи з’ясовувати стосунки між собою й коригувати свої дії під конкретне протистояння між командами Порошенка й Авакова – як це було, скажімо, щодо спроби Авакова поставити на посаду очільника ДПСУ свого заступника у ВС – Вадима Трояна. «Стіна» тут – просто фішка у цинічній грі за підпорядкування Банковій чи МВС конкретних силових структур, коли у країні війна.

Головний же аргумент самозахисту в любителів переплутати державну кишеню зі своєю – це те, що звинувачення, мовляв, «працюють на Путіна». Та здоровий глузд, а його українцям не бракує, підказує нам, що на ворога працює саме необлаштований кордон і розкрадання коштів у особливо великих розмірах. І винних у цьому треба суворо карати!

Дмитро ЦАРЕНКО, інтернет-оглядач «Версій»

Запис Безвідповідальність – рідна сестра корупції: і «Стіни» нема, і грошей нема, і крайнього нема спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відомості про мерів українських міст виявили у базі платників податків Російської Федерації. Перший – очільник Добропілля Андрій Аксьонов – уже три тижні не з’являється на робочому місці. Оточення припускає, що він міг утекти до Росії. Другий – міський голова Одеси Геннадій Труханов – укотре назвав звинувачення брехливими: його вже не вперше підозрюють у подвійному громадянстві. Проте, СБУ та Міграційна служба відкараскуються від розслідування цього, мовляв, це – не їхня парафія.

Кому вигідно, що нікому перевіряти, чи дійсно українськими містами керують громадяни Росії? – запитує «Radio Svoboda Ukraine». 

Запис Українські мери – громадяни Росії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сергій Левчук зачитав заяву Президії Федерації і повідомив, що відповідного листа вже скеровано до Всесвітньої федерації карате та Європейської федерації карате. Він нагадав, що на Чемпіонаті Європи 2017 року – минулому чемпіонаті Європи серед юніорів в м. Софія (Болгарія) – українська молодіжна збірна здобула шість нагород: дві золотих, одну срібну і три бронзових нагороди і посіла високе 6-те командне місце в загальному заліку в Європі.

«Але є речі, важливіші за спортивні досягнення, – каже Сергій Левчук. – В умовах фактичної війни між Україною та Росією їхати до країни-агресора на змагання не є для нас ані можливим, ані бажаним. Українська федерація карате є патріотичною організацією, яка в принципових питаннях не схильна до гібридних рішень та компромісів. Міркування безпеки також є для нас одними з найважливіших. Ми не можемо бути певними у відсутності в Сочі будь-яких провокацій або випадків недружньої поведінки щодо української делегації, більшу частину якої складають діти у віці 14-17 років. Ризикувати дітьми ми не маємо морального права».

Президія Федерації нагадує, що проведені консультації з Національним олімпійським комітетом України та Міністерством молоді та спорту дають підстави сподіватися на їхнє розуміння та підтримку. Також Президія Федерації сподівається на розуміння з боку спільноти українських каратистів і висловлює впевненість, що наші спортсмени вдало виступатимуть на чергових міжнародних стартах, а Українська Федерація карате зробить для цього все можливе та неможливе.

«Це було важке та неприємне рішення, – йдеться в заяві. – В ситуації, яка склалася, будь-яке рішення є неприємним. Адже йдеться про згаяний рік наполегливої праці наших юних спортсменів та їхніх тренерів, потрачені надії та плани». Разом з тим, Президія заявляє: «Українська федерація карате є патріотичною організацією, яка в принципових питаннях не схильна до гібридних рішень та компромісів».

Запис Президія української федерації карате: Молодіжна збірна України не братиме участь у 45-му Чемпіонаті Європи в Росії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У порівняні з 2016 роком українські громадяни стали частіше їздити до Російської Федерації.

Про це заявив заступник голови Державної прикордонної служби України Олег Слободян в ефірі “Радіо Свобода“.

За його словами, з початку 2017 року Росію відвідали 5,7 млн українців, що вже на 1,6 млн більше, ніж у минулому році.

Якщо за 2016 рік більше 4,1 мільйона громадян з паспортами України перетнули кордон Російської Федерації, то за дев’ять місяців цього року таких перетинів було вже 5,7 мільйона,
– заявив речник Держприкордонслужби.

Слободян додав, що за його даними, росіяни також стали частіше приїжджати в Україну.

“За весь 2016 рік кордон на в’їзд в Україну перетнуло 1,5 мільйона громадян з паспортами Російської Федерації. За неповний рік, за дев’ять місяців цього року таких громадян 1,4 мільйона”, – повідомив він.

Запис Українці стали частіше їздити до Росії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На початку вересня російські ЗМІ написали, що Путіну на вибори шукають жінку, яка стане таким собі «спаринг-партнером»

Російська телеведуча Ксенія Собчак оголосила про висунення своєї кандидатури на вибори президента РФ 2018 року. Звернення Собчак публікує газета «Ведомости». Одночасно з цим запрацював сайт «Ксенія Собчак – кандидат «проти всіх», на якому розміщено відеозвернення з кухні.

Собчак пише, що «за п’ять років, що минули з протестної хвилі 2012 року» її політичні погляди «остаточно сформувалися». Вона визнає, що «ці вибори в цілому – не найкращий вибір», але росіяни «повинні використовувати і ці вибори як для публічного обговорення недоліків влади, так і для вдосконалення навичок опозиції».

Вона зазначає, що бойкот виборів при відмові в реєстрації Олексія Навального не є «правильним способом демонстрації своєї незгоди», і вказує на скасування пункту «проти всіх» у бюлетенях.

Про рішення Собчак сьогодні також писало видання The Bell, сама вона говорила, що «це буде дещо інша історія».

35-річна Ксенія Собчак – дочка колишнього начальника президента Володимира Путіна під час роботи в Петербурзі, мера міста Анатолія Собчака. Вона веде авторську передачу на телеканалі «Дощ», в якій виходять інтерв’ю з відомими людьми. В описі програми кажуть, що «з гламурної і епатажної блондинки в шоколаді Ксенія вже давно перетворилася в дотепного публіциста і чіпкого інтерв’юера», почавши роботу на каналі з амбітного спецпроекту «Ні слова про вибори з …».

У червні в передачі Собчак вийшли інтерв’ю спочатку з Олексієм Навальним, а потім – з главою ЦВК Еллою Памфиловою, яка говорила, що у Навального немає шансів на реєстрацію.

На початку вересня газета «Ведомости» написала, що Володимиру Путіну на вибори шукають жінку, яка стане таким собі «спаринг-партнером»; в якості «ідеального варіанту» згадувалася Собчак. Тоді сама телеведуча назвала себе «незалежною» людиною і написала: «Мало того, що я ще нікуди не йду – мене вже намагаються виставити маріонеткою адміністрації президента».

Запис Ксенія Собчак балотуватиметься у президенти Росії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Рівна, розважлива манера розмови творила затишну атмосферу і приязнь. Чому українська Церква зараз є причетною до політики? Тому що в Україні точиться війна, і церква не може бути осторонь і лише спостерігати за цим. Бо є війна – антихристи, і є мир – Бог, Ісус Христос. Церква несе мир не лише посеред людей, але і поміж народами. Церква відігравала активну роль і у часи «холодної війни» і тепер, коли світ опинився на порозі Третьої світової війни, – заначив український Патріарх.

Далі Патріарх розповів європарламентарям, як не допустити початку Третьої світової війни. В першу чергу – закрити кордони з Росією. Україна цього зараз самотужки зробити не може. Тому ми просимо Європейський Союз надіслати в зону конфлікту миротворчі підрозділи ЄС. Саме ЄС, наголосив Філарет, а не ООН. ООН не може цього зробити, їй перешкоджає Росія в Раді безпеки ООН. А Євросоюз може допомогти. Крім того, остудити гарячі російські голови можуть тяжкі економічні і фінансові санкції проти Росії.

Владика Філарет розповів також про те, як Церква в Україні допомагає волонтерському руху. Закликав ЄС також до нього долучитись. Не оминув увагою Владика і тяжку проблему, яка роз’їдає українське суспільство – корупцію. І пригрозив, що корупціонерів не будуть допускати до святого причастя.

Ростислав Демчук, Агентство Євроатлантичного співробітництва (АЄАС)

Запис Владика Філарет у Брюсселі: як зупинити російську агресію та про корупцію в Україні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Знаєте, які види бізнесу найприбутковіші? Політика і релігія. Що більша політика, то дорожче вона коштує. Війна теж політика, а отже, теж бізнес. Дорогий, ризиковий і дуже потрібний політикам у часи криз для виправдання власної бездарності і бездіяльності.

Українська війна – бізнес дивний, як і все в Україні.

Для влади війна – бізнес: скільки вже грошей вкрадено, скільки кар’єр зроблено, скільки провалів на війну списано!

Для олігархів війна – бізнес: спочатку розкрадаємо країну, а потім надаємо «гуманітарну» допомогу. Раптом «єслі шо» – літак завжди заправлений…

Для військкоматів війна – бізнес; для лікарів – бізнес; для волонтерів (нехай мене простять ті, хто щиро вболівають) – бізнес; для валютників – бізнес (треба ж підстрахуватися!); для митниці, яка може не розмитнювати потрібне – бізнес; для прикордонників, які «не помічають» мігрантів – бізнес; для судів і РАЦСів, які «штампують» розлучених багатодітних батьків – бізнес; для вишів, які «беруть на навчання» тих, хто «відкошує» – бізнес; для силовиків – ого-го який бізнес!!! Притому ціни в нинішніх бізнесах ростуть швидше за курс долара.

Світ не надто відрізняється від України. Наша війна там ще більший бізнес, бо ж у світі теж криза. Європа торгується, Америка «грається» у санкції, постачання зброї і військові навчання. Дешева робоча сила сама до рук «пливе». «Файне лице робиться», бо ж прощатися з великими російськими капіталами ду-у-у-же не хочеться. Допомога нужденним регулярно надходить: нащо витрачатися на утилізацію, коли можна відправити непотріб на війну і врятуватися від гуманітарної, продовольчої і ще купи різних катастроф.

Для Росії порятунок «русского міра» нині – чи не єдино можливий бізнес, на який списуються недоотримані мільйони в школах Сибіру, шахтах Кузбасу та лікарнях Уралу. Навіть газовий бізнес стає дешевшим за війну. Та що там казати, коли навіть у «ДНР» та «ЛНР» чисто економічна дилема: кому продатися якнайдорожче?..

Висловлюється чимало думок про те, коли закінчиться ця війна і хто переможе. Бог завжди на боці сильнішої армії, у нашому випадку – на жаль… А війна закінчиться не тоді, коли ми дійдемо до Кремля, або Путін – до Києва. Війна закінчиться тоді, коли вичерпаються ресурси для бізнесу: гроші, танки, бомби, ракети, люди…

…Учора зустрівся мені красивий високий і стрункий молодий чоловік. На милицях і без ноги, із загорнутою штаниною спортивного костюму. Та навряд чи його «ціною» війни – понівеченим життям – цікавляться великі й малі бізнесмени. Для них він лише непотрібний відпрацьований ресурс, такий собі брак у виробництві мільйонів… гривень, рублів, доларів, євро тощо.

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Запис Якщо війна триває – комусь це дуже вигідно! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Хто володіє східною Європою, той володіє серцем світу» – цей вислів навів у своїй монографії «Велика шахова дошка: Володарювання Америки та його геостратегічні імперативи» Збігнєв Бжезинський. Найлютіший ворог Радянського Союзу та найпотужніший політолог-аналітик другої половини ХХ століття, чиї наукові пророцтва справджувалися завжди, написав цей твір для своїх студентів ще у квітні 1997 року. У 1998-му її переклали російською, тож ознайомитися з монографією можна в Інтернеті в розділі «Міжнародні стосунки».

Майже 20 років тому американський професор блискуче передбачив те, що нині відбувається між Україною та Росією. Ще тоді він назвав Євразію шаховою дошкою, де розгортається боротьба за світове панування. І ця боротьба зачіпає геостратегію – стратегічне управління геополітичними інтересами.

Що це означає мовою пересічних громадян? А те, що США зробить усе для того, щоби на політичній арені Євразії не з’явився суперник, здатний там панувати, а отже й кинути виклик Америці. Таким візаві наразі виступає Росія. Та без України її шанси на успіх значно менші.

З цього мало би випливати, що, будучи зацікавленою в Україні, Росія повинна була б демонструвати стосовно неї толерантність і повагу, а також докладати всіх зусиль, щоби між нашими двома країнами встановилися дружні та взаємовигідні стосунки. А що робить Росія? Нахабно втручається у внутрішні справи сусіда, «відкусює» ласий шматок його землі та, продовжуючи експансію, диктує свої умови. Хіба так мають поводитися брати-слов’яни? Та й чи брати вони після цього?

Утім, це питання риторичне, бо агресивні імперські зазіхання Росії є наслідком того, що вона є державою тоталітарною, в якій одна людина-тиран тримає в покорі мільйони. Ми вже це проходили. Та українці від цього вже відвикли. Натомість зашореність росіян вражає. Я спеціально дивлюсь їхні новини – і це справляє на мене, як на професіонала, що працює у засобах масової інформації майже 40 років,  дуже сумне враження. Бо їхня подача матеріалу – це зовсім не новини, а чистої води пропаганда і зомбування. Сам підбір інформації, заміна відеоряду, себто чистої води підтасовка і брехня, емоційність подачі, якої не повинно бути в новинах, тощо. Недарма ж Путін нагородив понад 200 журналістів відзнаками, що передбачають мало не міністерські пенсії. Ну а оплата праці та умови проживання провідних брехунів Росії – з віллами на морях, певно, вразила тих українців, які бачили інтерв’ю з ними. Українські журналісти так не живуть. Зрештою, може, це одна з причин того, що Україна програла інформаційну війну Росії?!.

А тепер кілька слів про те, чому ні в українському, ні в російському суспільствах немає одностайності. Річ у тім, що доволі значна частина людей зберігає патерналістські, себто батьківські, настрої. Можна сказати й по-іншому – рабські. Бо рабам легше, ніж вільній людині. За них усе вирішує цар, президент, губернатор, сільський голова, батько. Натомість людина вільна бере відповідальність за все на себе.

Людмила ЧЕРЕДАРИК      

Збігнєв БЖЕЗИНСЬКИЙ «Велика шахова дошка: Володарювання Америки та його геостратегічні імперативи» (витяг)

«Найбільше вразливим моментом для Росії стала втрата України. Поява незалежної  держави Україна не лише змусила всіх росіян переосмислити характер їхньої  власної   політичної та етнічної приналежності, але й окреслила велику геополітичну невдачу Російської держави. Зречення більш ніж 300-річної російської імперської історії означало втрату потенційно багатої індустріальної та сільськогосподарської економіки й 52 млн. осіб, етнічно та релігійно найтісніше пов’язаних з росіянами, які здатні були перетворити Росію на справді потужну й упевнену в собі імперську державу.  Незалежність України позбавила також Росію її домінуючого положення на Чорному  морі, де Одеса служила життєво важливим портом для торгівлі з країнами Середземномор’я і цілого світу.

Втрата України стала геополітично важливим моментом, який істотно обмежив геостратегічний вибір Росії. Навіть без прибалтійських  республік і Польщі Росія, зберігши контроль над Україною, могла би спробувати зберегти за соборю місце лідера в євразійській імперії та підпорядкувати своїй волі неслов’янські народи південного і південно-східного регіонів колишнього Радянського  Союзу. Проте без України з її 52-мільйонним слов’янським  населенням будь-яка спроба Москви відтворити євразійську імперію сприяла б, очевидно, тому, щоу гордій самотності  Росія заплуталася б у затяжних конфліктах з неслов’янськими  народами  які піднялися б на захист своїх національних  і релігійних інтересів. Війна з Чечнею є, ймовірно, першим тому прикладом. Більш того, зважаючи на зниження рівня народжуваності в Росії та буквально вибух народжуваності в республіках Середньої Азії, будь-яка нова євразійська держава, що базується виключно на владі Росії,  без України неминуче з кожним рокомставатиме все менше європейською й усе більше азіатською.

Втрата України явилася не лише центральною геополітичною подією, вона стала також геополітичним каталізатором. Саме дії України – оголошення нею незалежності в грудні 1991 року, її наполегливість у ході важливих переговорів у Біловезькій пущі про те, що Радянський Союз слід замінити вільнішою Співдружністю Незалежних Держав, і особливо несподіване нав’язування, схоже на переворотукраїнського командування  над підрозділами Радянської Армії, розміщеними на українській  землі, – перешкодили  СНД стати просто новим найменуванням більш федерального СРСР. Політична самостійність України приголомшила  Москву і стала прикладом, слідами якого, хоча спочатку і не дуже впевнено, потім пішли інші радянські республіки. І Росія, яка до недавнього часу була творцем великої територіальної держави і лідером ідеологічного блоку держав-сателітів, територія яких тягнулася до самого центру Європи і навіть свого часу  до Південно-китайського моря, перетворилася на стурбовану національну державу, що не має вільного географічного доступу до зовнішнього світу і потенційно уразлива перед лицем конфліктів на всіх флангах. Лише непридатні для життя і недосяжні  північні простори, майже постійно скуті льодом і покриті снігом, є нині безпечними в геополітичному плані».

Запис Хто володіє Східною Європою, той володіє серцем світу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До Чернівців пан Порошенко прибув просто з Одеси, куди напередодні вилетів у зв’язку з протистоянням між активістами і сепаратистами, в ході яких 46 людей загинуло, близько 200 поранено. Відтак журналістам довелося чекати на «шоколадного» гостя три години.

На початку брифінгу пан Порошенко через ЗМІ вибачився перед мешканцями Сторожинця й Хотина, де він мав зустрітися з виборцями, та візит до Одеси дещо змінив плани кандидата.

–  Україна буде єдиною. Вибори президента відбудуться 25 травня, – впевнений  Порошенко. – Україна нарешті почне розмовляти з терористами мовою, яку вони розуміють. Української вони не розуміють, російської теж – вони розуміють мову сили. І тоді, коли влада буде діяти рішуче –  вони розповзуться, бо немає сьогодні народу, який їх підтримує.

За словами Порошенка, другого туру або зриву виборів прагнуть вороги України. Але, якщо демократичні сили об’єднаються, як це було на Майдані, то у ворогів нічого не вийде.

З приводу проведення на Донбасі референдуму 11 травня кандидат запевнив: «Жодного референдуму 11 травня з правовими наслідками немає і бути не може». На його думку, можливе лише опитування без будь-яких наслідків, однак сам він технологію опитування не підтримує.

– Ми переможемо, якщо будемо єдині, сильні, бо з нами правда, – сказав П.Порошенко. За його словами, першу війну, інформаційну, Росія вже програла – серед іншого, завдяки журналістам. – І, незважаючи на величезні інвестиції, які РФ робить для того, щоби покращити свій імідж у світі, їй ніхто не вірить, – стверджує він.

Кандидат на президентське крісло торкнувся і проблеми Криму:

– Крим не повертатимуть військовою силою, процес має відбуватися демократичним шляхом. І це може бути тоді, коли абсолютна більшість кримчан захоче повернутися в Україну, – підкреслив Порошенко.

Галина ЄРЕМІЦА, «Версії»

Запис Петро ПОРОШЕНКО: «Другого туру президентських виборів не буде!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За роки незалежності Україна стала ареною прихованої війни держави проти її громадян.  І Євромайдан став тією переломною точкою, яка, здається, змінила розклад сил у цій війні на користь громадян. Фактично, це стало можливим завдяки тому, що інститути та об’єднання громадян стали ефективніші за інститути та кланові угруповання влади.

Майдан мав породити нову якість організації громадян. І він її породив. Ця дуже важлива якісна зміна форми взаємин усередині формальних і неформальних об’єднань ще до кінця не усвідомлена та не вивчена. Головна її особливість – перевага мережевих структур над вертикальними. Сьогодні в процесі самоорганізації мережевих структур виникає особлива  атмосфера взаємної довіри, взаємодопомоги та ввічливості, яка є двигуном ефективної роботи й запорукою отримання результату. Уже тепер зрозуміло, що якісно нові громадські об’єднання  базуватимуться на двох китах – мережевій довірі та економіці дарування. Це буде в недалекому майбутньому, контури якого уже можемо бачити і прогнозувати.

На жаль, «дивна війна» з Росією не дозволяє повною мірою усвідомити, чим насправді є Майдан і як його алгоритми експортувати до повсякденного життя. Його реальні результати будуть відчутні через деякий час,  а наразі ми маємо справу з його побічним продуктом – купою нових громадських організацій, рухів та об’єднань, які свою діяльність прикривають іменем Майдану. Свідомо їх не називатиму. Це не має суттєвого значення. Всі такі організації несправжні за своєю природою. Вони симулякри (подібні явища – ред.) або «артефакти Майдану». «Артефакти Майдану» уже не є виразником інтересів всієї громади, вони мають свої власні інтереси. Так, безперечно, ці організації в короткостроковій перспективі несуть значні позитиви («постмайданні» парамілітарні організації наганяють страх на стару бюрократію, впливають на рішення нової влади, вирішують локальні проблеми тощо), але в довгостроковій перспективі вони (через відсутність стратегії, мотивації, внутрішні чвари) будуть дискредитувати феномен Майдану та його реальні позитивні результати.

Із наявних «постмайданних» організацій жодна ще не заслужила однозначної підтримки більшості українців. Коли був спільний внутрішній ворог, вони були потрібні, їхня діяльність була важливою. Сьогодні вони переживають кризу. Їхня діяльність була спрямована на знищення режиму Януковича. Тепер, коли внутрішнього ворога подолано, мета їхньої діяльності є дзеркальним відбитком амбіцій своїх керівників. Ще кілька місяців тому головним мотиватором для їхнього створення була СВОБОДА та усвідомлення необхідності її захищати. Це відчуття зникло в контексті Майдану, коли він переміг, але знову швидко відродилося в контексті інтервенції Росії. Але ж, на жаль, «постмайданні» організації цього не усвідомлюють. Вони захищають власні групові інтереси. А це далеко не боротьба за СВОБОДУ чи інші високі матерії…

Українці виживали всупереч волі своєї еліти. Це відбулося через те, що їхнє справжнє громадянське суспільство мало було пов’язаним із владою та політичними розборками. Тож зараз, ті справжні громадянські соціальні мережі та атмосфера довіри всередині цих мереж є тією основою, на якій тримається єдність країни та її громадян. Зараз це стало очевидно. Зерна якісно нових громадських організацій посіяні. Якщо країну не розвалять зовнішні вороги та клоуни, які «б’ють себе в груди» іменем Майдану, то саме ті об’єднання громадян, які пройдуть з честю випробування часом, здатні перезапустити прогнилий державний механізм і забити останній цвях у домовину українського «совка».

Михайло ШМОРГУН

Запис «Артефакти Майдану» спершу з'явиться на Медіа-Версії.