Запис Тил — для передової: у чернівецькому «Вернісажі» відкрили благодійну виставку 21 митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проєкт триває на онлайн-платформі практично від початку повномасштабного вторгнення. А нещодавно частково «матеріалізувався» у виставку в галереї «Bunker» у Чернівцях – там, де, власне, й зародився насамперед як спосіб допомоги найближчим людям місцевої художниці Віолетти Олійник, батько і двоє братів якої стали на захист Батьківщини з перших днів великої війни. Віолетта і сама перетворювала свою творчість на зброю: і ювелірні вироби на продаж виготовляла, і навчилася дрони робити… А згодом відгукнулася на пропозицію об’єднати зусилля для більшого результату.

Виставка увійшла в 13-ку найяскравіших сучасних мистецьких подій в Україні, які рекомендує до відвідування «Суспільне Культура».  Про ідею проєкту і етапи її втілення розповідає куратор виставки, відомий українсько-канадський художник, чернівчанин Тарас ПОЛАТАЙКО.

Доброчинна інтернет-галерея

«Почалася війна, і Віолеттині рідні – тато і два брати, старший і молодший, – одразу пішли на фронт. На власних машинах, у цивільному одязі – боронити Київ. Вони вже мали досвід війни від участі в бойових діях від 2014 року. Треба було десь брати амуніцію… Це тепер ми вже ці всі слова знаємо – «броніки», «дрони», «реби» і т.д. – а тоді для нас це все лише починалося… – згадує Тарас. –

З’явилася ідея мистецької акції – зробити серію фотографій і спробувати продавати онлайн. Саме фото – тому що це робиться швидко, і можна роздрукувати тираж. Спало на думку, що у нас же багато хто вміє робити якісь невеличкі речі руками: вишивають, вирізають… Навіть старші люди роблять якісь маленькі гарні речі. Знаю, що багато знайомих моїх батьків точно таке роблять. Я попросив у них такі невеличкі штучки – які би, умовно, поміщалися в кишеню.  Щоб я міг ходити з ними Чернівцями і при нагоді шукати якийсь контекст для фото. Серед них були різьблені твори мого батька Яреми Полатайка і вишивки маминих подруг: Євдокії Несторяк, Ніни Фень та Лідії Мельник.

Згодом я цю серію надрукував і виставив. А хлопець моєї доньки в Торонто створив щось на кшталт інтернет-магазину: щоб можна було зайти в будь-якій точці світу і придбати те, що сподобалося. Заходиш на наш сайт, вибираєш роботу, купуєш – гроші надходять на рахунок. А роботу треба надіслати покупцю – цим я і займаюся уже три роки.

Україна тоді була на перших шпальтах усіх світових медіа, тож купували дуже жваво. Відповідно, за ті кошти ми дуже багато закуповували необхідних речей для фронту. І згодом наше житло перетворилося на склад, який був цим усім завалений: бронежилетами, берцями, прицілами, тепловізійними дронами, ребками, кровоспинними та іншим такмедом…

З термодронами, до речі, була цікава ситуація. На самому початку війни брат Віолетти сказав що було б класно якби на дрон причепити тепловізор, для спостереження вночі!… А виявилося, що така «штука» вже є! Тож ми кинулися їх купувати. Але тоді якраз уже всі за тим кинулися… Тому товар від нас «втікав» – спочатки шукали в Румунії, і Польщі, потім знайшли і купили у Франції на Лазурному березі. Поступово все було викуплено. Так дійшли до Аляски, звідки треба було переправляти у валізах знайомих, бо термодрони не можна переправляти через американський кордон …»

Гасло «Слава Україні!», викладене кровоспинним такмедом

«І от у цей період, коли житло більше було схоже на склад, а я – на СММщика, який постійно оновлює дописи на сторінці в інтернеті, Віолетта якось, розбираючи ці завали і сортуючи, що кому відправляти,  виклала із кровоспинних засобів літери «СЛАВА УКРАЇНІ», – продовжує художник. – Я тоді аж загорівся: це точно треба сфотографувати, це мусить зберегтися! Це ж із кровоспинних засобів викладено, ці слова! Аж мурашки по шкірі пішли від усвідомлення потужності цього символізму.

Десь у цей час мені написала давня знайома з Канади, художниця Дженет Кардифф, мабуть найвідоміша в світі художниця з аудіоарту, роботи якої представлені в найбільших музеях світу.  Як і більшість сучасних художників, вона працює з різними жанрами. Тож повідомила, що спеціально для нас зробила серію колажів і хоче передати їх задонатити. А я ж уже собі сформулював концепцію – що це моя серія фото маленьких мистецьких штучок, розміщених у якомусь контексті…

Тож за якийсь день я цю ідею переформатовую так, що проєкт стає відкритим для всіх охочих художників. І вони починають донатити! Так це переросло в онлайн-галерею, до якої долучилися понад два десятки митців».

Віртуальна платформа і реальний «Bunker»

«У галереї «Bunker», що в Чернівцях, представлені роботи шести художників – тих, які фізично є в місті. Решта митців-доброчинців, які долучилися до проєкту, живуть в Канаді, Англії, Австрії, Штатах. Їхні роботи купують по інтернету, а якщо хочуть придбати роботи, які бачите тут – я їх пересилаю.

Хотів у чернівецьку виставку включити роботу Дженет Кардифф – якщо не зображення (акварелі можна придбати на інтернет-платформі), то саунд-арт.  У неї є чудова звукова інсталяція, поліфонічна вокальна композиція  Spem in alium за твором, написаним англійцем Томасом Таллісом у 1570 році. Це дуже складний хоровий твір, розписаний на 40 партитур, його виконують 8 хорів по 5 голосів у кожному, виконавці мають стояти «підковою», тоді мелодія «рухається змійкою» – і коли слухач перебуває в центрі «підкови», тоді ця музика має найбільший ефект, справляє найбільше враження.  Дженет це відтворила: записала 40 треків, розмістила «підковою» 40 якісних колонок у приміщенні, і це виконання можна слухати, як «вживу». Цю роботу закупили найвідоміші музеї світу.

Та я усвідомлюю, наскільки важлива для цього проєкту якість звуку, тож не хотів би спаскудити цю ідею поганим втіленням…  Також постало би питання авторських прав – як їх правильно оформити, якими фінансами вкластися, і чи доцільно це робити в благодійному проєкті, яким ми акумулюємо кожну копійку для фронту… Тож роботу Дженет ми не представляємо – але в нас у «Бункері», як тло виставки, просто звучить твір Томаса Талліса, а я розповідаю цю чудову історію (сміється). Висловлюємо подяку Дженет таким способом…

Другим до нас додався Стас Туріна – знаний український художник, який певний час був важливою частиною відомого мистецького колективу «Відкрита група», яка репрезентувала Україну на кількох Венеційських Бієннале поспіль. Зараз він працює самостійно, в нього є серія рисунків «Нескінченний натюрморт». Нам він прислав конверт з рисунками «Новою поштою» і сказав – просто беріть…

Далі почали додаватися інші. Чернівчанин Сергій Колісник – художник і музикант, надав серію, яка називається «Птахи». Це зображення, створені ним з модулів, які він обертає, накладає, крутить і компонує, по-різному суміщає – і в цьому процесі ці форми починають нагадувати традиційний буковинський орнамент. А ще схожі на fpv дрони. Тож кошти від продажу цих робіт також спрямовуються на купівлю дронів.

В окремому залі розміщені роботи Івана Салевича. Ми з ним давні друзі, і він запропонував свої роботи тоді, коли прочитав у газеті про те, що Віолетта сама робить fpv дрони. Передав серію своїх пейзажів, які почали дуже гарно продаватися. Тож довелося навіть ще додати робіт.

Ще один художник, який долучився до виставки – киянин Богдан Макаренко, який опинився в Чернівцях одразу після початку повномасштабного вторгнення, коли Київ був під загрозою, і так і залишився тут дотепер. Мав виставку в нашому Художньому музеї, творить у нашому місті. Живописець з твердою рукою і тонким відчуттям кольору.

«Брати»

Важливе місце на виставці посідає згадка про перформанс 2023 року «Брати» Віолетти Олійник у Люблінській галереї «Лабіринт». Це велике фото дівчини з кропив’яною сорочкою, яку вона плела для своїх братів.

«У Любліні Віолетта упродовж трьох днів втілювала казковий сюжет про зачарованих братів, яких злі чаклуни перетворили на лебедів, і тільки жертовні дії сестри можуть їх урятувати від закляття,- розповідає Тарас Полатайко. –  Треба лише за три дні встигнути сплести сорочку з попередньо зірваної кропиви, не проронивши при цьому ані слова. Віолетта це робила. Причому робила серед розміщених на стінах галереї фотографій братів і сестер, яких розлучила війна. Це були дитячі світлини її подруг, знайомих – брати яких зараз воюють. Дехто надав світлини з братами, які вже загинули. Віолетта зробила їх чорно-білими. Тобто на світлині хлопчик і дівчинка, він – чорно-білий, а вона – в кольорі…

Відвідувачі галереї сприйняли її акцію дуже щиро – навіть бігали в аптеку і приносили дівчині якісь креми для її зранених рук. Також високу оцінку подія отримала від польських художників».

Коли говорять музи – ворожі гармати мовчать

«Насправді за три роки хвиля зацікавленості війною дещо вляглася, – визнає Тарас Полатайко. – Та й коло покупців замкнулося: спочатку роботи купили друзі – всі, хто хотіли підтримати Україну, потім друзі друзів, далі охочих стає все менше. Війні три роки, іноземне оточення з нею звиклося, ця ситуація для них стала, на жаль, нормою. Вже немає такої динаміки, яка була спочатку, але все одно наші спільні зусилля генерують донати для ЗСУ».

Куратор виставки зауважує, що твори, які виставлені на продаж у галереї «Bunker» – порівняно недорогі, 50-100 доларів. Ціни в канадських доларах що є 2/3 від американського долара. Купують їх зазвичай не колекціонери, а просто ті, хто переживає за Україну та наших захисників. Покупці онлайн-галереї – переважно закордонні – у нас справжні поціновувачі не мають грошей, а багачі не аж так кохаються у мистецтві. Та перед Різдвом продажі були дуже гарні. І на виручені кошти вдалося закупити знову багато турнікетів, які спиняють кров і рятуються життя. Як не дивно, їх досі бракує.

А окрім придбання творів з галереї, можна також взяти участь у їх розіграші, долучившись до збору на банку для 117 бригади. За донат від 100 грн можна виграти роботу Стаса Туріни, а за найбільший донат – отримати принт Віолетти Олійник.

Таким чином мистецтво допомагає нашим військовим нас захищати, а ворожі гармати змушує мовчати.

Маріанна Антонюк

Запис Коли «Хтось молиться за тебе…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Василь Рябченко — український живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів, цифрових робіт та інсталяцій. Один із ключових художників сучасного українського мистецтва та «Нової української хвилі». Роботи Василя Рябченка періоду 1980-1990-х років, їх тематика, сюжети та масштабні формати започаткували новий напрям образотворчого мистецтва Одеси. Рябченко одним із перших в Україні почав працювати у жанрі інсталяції. Також з початку 1970-х художник активно експериментує з фотографією, яку, згодом, використовує в інсталяціях та колажах, а також застосовує як матеріал при написанні мальовничих робіт та створення цифрової графіки. 1996 року – «Кращий художник України» за підсумками арт-фестивалю «Золотий перетин». Цього ж року заснував творче об’єднання «Арт Лабораторія».

Сьогодні роботи Василя Рябченка зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами. Відбулася тільки одна персональна виставка, за яку художник отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року»

«Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика. Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність», – Василь Рябченко

Василь Рябченко народився 23 липня 1954 року в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. У 1969 році вступає до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова на відділення живопису. Від 1974 до 1976 — навчання як вільного слухача в ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді, а після повернення в Одесу — знайомство та дружба із Валентином Хрущем й одеськими «нонконформістами». У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Від  1987 — член Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України.

«Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає», – Василь Рябченко.

У 2009 році твір «Смерть Актеона» переосмислив син автора, художник Степан Рябченко. Рябченко-молодший створив цифрову версію сюжету у власній інтерпретації і згодом представив його на виставці двадцяти номінантів на премію PinchukArtCentre 2011 року.

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Його роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл  фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року  Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія».(Кристалізація краси зусиллями трьох поколінь Рябченків, Олена Голуб, АНТИКВАР)

Альтернативні історії героїв, візуалізація життя, подій  у серіях  (наприклад  серія «Захопливе конструювання фонтанів»,  серія «Героїчні пупсики», серія «Поцілунок крадькома», «Contemplation», «Сусанна й старці» та інші) дають можливість ще раз перегравати задум, концепцію твору.  Автор корелює той самий матеріал, ту саму історію у різний спосіб. Відбувається формальне (чи неформальне) експериментування. Але це не фізичний структурований експеримент, візуальні образи,  маленькі істини, персонажі  розшаровуються, варіюються і створюють нові альтернативи… Неочікувані та привабливі.

«Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси», – Василь Рябченко

«У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Кожна картина, кожний  проєкт художника – це його інтелектуальний світ. Який тільки віддзеркалює наша уява. Мистецтво і життя майже завжди знаходиться у суперечності.  Напевно мистецтво є ідеалізацією життя, альтернативною реальністю… У мистецтві для свободи уяви немає нічого неможливого.  Таке  мистецтво приречене грати роль, яку йому визначає сам художник: революційну чи нереволюційну, залежну чи вільну, авантюрну, індиферентну чи брутальну, небайдужу… Мистецтво Василя Рябченка інтелектуальне, витончене та відверте, незалежне, із своїми історіями,  драмами, жанрами, сюжетами, з біблійними сюжетами, з відчуттям авторської свободи та відповідальності.

Особливо вдячна за прекрасну і щиру розповідь, думки назагал: ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА.

Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за любов до мистецтва!

Далі буде…Нові виставки, нові картини, нові успіхи, нові виклики…

Деякі інші роботи майстра можна подивитися за посиланням: Василь Рябченко і про «час, коли дарують зірки»…

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву родини Василя Рябченка

Запис Василь Рябченко – про еволюцію в мистецтві та абсолютну свободу в цій еволюції… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо організаторам за чудову виставку, а художникам – за цікаві та унікальні роботи.

Більше фото з заходу відкриття виставки за посиланням – V ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТРІЄНАЛЕ АБСТРАКТНОГО МИСТЕЦТВА «АРТ-АКТ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис V Всеукраїнське трієнале абстрактного мистецтва «АРT-AKT» – у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

85 років виповнилося заслуженому художнику України Євгену Удіну 11 квітня. З нагоди ювілею відбулося відкриття його виставки «Життя прожити, не поле перейти». Відкрили її не у галереї чи іншому призначеному для цього місці, а в укритті школи №19 міста Тернополя.

– Втім, у минулому Євген Удін довший час був членом Чернівецької організації Спілки художників, – розповіла Тетяна Дугаєва, мистецтвознавця, членкиня Національної Спілки художників України. – Бо хоч і народився заслужений художник України Євген Удін 1937 року в Донецьку, та з дитячих років жив і працював у Чернівцях. Перші художні студії отримав у Івана Холоменюка, пізніше народного художника України (1926-2008). Після закінчення Львівського державного поліграфічного інституту ім. Івана Федорова 1961 року оселився у Тернополі. Творча спадщина відомого митця – це сотні й сотні графічних та олійних творів, проілюстрованих книг і педагогічна діяльність. Відомого графіка з Тернополя називають співцем міст. У його творчому арсеналі численні міські пейзажі України та зарубіжжя. Працюючи у станковій графіці, Євген Удін надає перевагу архітектурним мотивам.

Однією з цікавих тем раннього творчого періоду Євгена Удіна є чернівецькі міські краєвиди. Адже з Чернівцями його ріднять роки дитинства та юності, а також значна кількість пізніших урбаністичних пейзажів, – наголосила пані Дугаєва.

– За 85 років я виставлявся у дуже престижних виставкових залах, галереях у нас і закордоном, а ця виставка експонується в бомбосховищі, – каже Євген Удін. –  Коли мені запропонували зробити виставку у такому місці одразу погодився, бо таке буває в житті не кожного художника. Ніколи не думав, що буду мати ювілейну виставку у бомбосховищі.

Вл.інф.

Запис Євген УДІН: «Ніколи не думав мати ювілейну виставку у бомбосховищі» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В архітектурному образі вишуканого буковинського міста, яким є Чернівці, маємо безліч будинків, які полонять багатством архітектурних форм і стилів. Серед них і чимало таких, що неймовірно приваблюють символікою архітектурної пластики: ліплених, різьблених і кованих прикрас, а також рельєфних композицій і монументальної скульптури.

Відомо, що в архітектурний декор будинків часто включали знаки у вигляді ініціалів і монограм. Крім того, деінде зустрічалися і зображальні знаки-символи.  Вони творили невимушену атмосферу, в якій перехожі почувалися по-домашньому затишно.

У фундаментальному дослідженні видатного історика Раймунда Кайндля «Історія Чернівців від найдавніших часів до сьогодення» (1908) знаходимо безліч цікавих фактів про те, як зростало місто і яким було життя чернівчан.

Саме в його книзі читаємо і про те, що наші попередники любили позначати будівлі особливим чином: «деякі з будинків мали досить гарно виконані знаки-символи, наприклад, «Три корони» на площі  Ринок, будинок «Під золотою грушкою»  та «Під золотою рибкою» на Ратушній вулиці». Уславлений чернівецький науковець познайомив нас і з малюнками тих символів.

Знаки-символи на будинках «Під золотою грушкою» та «Під золотою рибкою» на Ратушній вулиці (нині Головна).  Р. Кайндль «Історія Чернівців від найдавніших часів до сьогодення» (1908), ілюстрація 73

Вивіску ресторану «Під золотою рибкою»  («Zum goldenen Fisch») бачимо й на кількох поштівках тієї пори з видом на будинок № 24, що на вулиці, яка в давні часи називалася Ратушною (тепер вулиця Головна, 52).

За повір’ям золота рибка вважалася символом, який крім ранньохристиянської сакральності має багато значень. Скажімо, риба-талісман може притягувати удачу, підтримувати в небезпечній ситуації, зміцнювати здоров’я і добробут, дарувати спокій…  Золота ж рибка виступає емблемою справедливості та відплати за заслуги.

Чернівці, вул. Ратушна, будинок «Під золотою рибкою»

Про цей та інші готелі писали чернівецькі газети того часу та подавали списки прізвищ гостей міста, які там зупинилися. Були повідомлення й іншого плану, з яких дізнаємося про нічні пригоди в ресторанах і зокрема про бійку в «Золотій рибці» (“Bukowina” 1865, 21 червня). А у квітні 1866-го цей часопис розповідав про те, що на подвір’ї «Золотої рибки» знайшли «немовля 5-6 тижнів, гарненького маленького хлопчика… і доправили до пологового будинку».

Вивіска готелю «Під золотою рибкою».

У Чернівцях вже давно немає того ресторану і його вивіски з золотою рибкою, але на щастя про існування іншої установи нагадує красномовна ознака. Це – кована грушка в сецесійному металевому декорі одного з балконів будинку № 63 по Головній.  Цей знак нагадує про готель і ресторан «Під золотою грушкою» (“Zum Goldenen Birne”, Rathausstrasse 15), який там містився.  А зображення груші як давнього традиційного символу родючості й жінки, зустрічалося в образотворчості 15-16 століть і означало невинність та чистоту (одним з прикладів є «Мадонна Мореллі» Дж. Белліні).

Реклама концерту жіночої капели з Відня в готелі «Золота грушка». «Bukowinaer Rundschau». 1900

Сучасний вигляд готель отримав 1900 року, коли на його місці була зведена двоповерхова кам’яниця за планом архітектора М. Монтера (Моргенштерна) по сусідству з іншим його творінням – «Домом Матільди»  (нині «Пасаж»), спорудженому також того 1900 року.

Готель «Золота грушка» на вул. Ратушній, 15.  Фото. 1903 р.

Балкон колишнього готелю «Золота грушка», вул. Головна, 63. Фото. 2018 р.

Про мешканців «Золотої грушки» подає інформацію часопис “Bukowina” 1863 року  у числах за листопад та грудень.  Вказують адресу цього будинку і численні рекламні повідомлення. Приміром, 1883 року свої послуги пропонував майстер з ремонту годинників під «Золотою грушкою» («Przeglad Czerniowiecki», 1883, 23 серпня). А 10 квітня 1864 року часопис згадує його в рекламному оголошенні про продаж автомобіля.

«Przeglad Czerniowiecki», 1883, 23 серпня. Реклама майстерні ремонту годинників в будинку «Під золотою грушкою».

На початку вулиці Ратушної були й інші будинки з символічними назвами та знаками:  поруч із «Золотою грушкою», під №8 (з виходом на Lilliengasse, тепер вул. Івана Франка) був ще один готель, який називався «Під золотим ягням»  (“Zum Goldenen Lamm”).  Відомо, що ягня є символом  лагідності й доброти та, як відомо, традиційно пов’язаний з алегоричним зображенням Христа.

Вулиця Ратушна.  Готель «Під золотим ягням», двоповерховий будинок №8

А майже напроти у будинку 19 по Ратушній був магазин промислових товарів «Під чорним псом». Його рекламу з емблемою чорного собаки знаходимо у довідниковому виданні 1903 року Pharus Plan, трапляється реклама магазину і 1928 року в «Czernowitzer Deutsche Tagespost».

Реклама магазину «Під чорним псом» на вул. Ратушній, «Czernowitzer Deutsche Tagespost», 26 жовтня 1928 р.

Звичайно ж, ці знаки-символи ресторанів і готелів були як оберегами, так і мали практичний сенс для власників, вирізняючи й рекламуючи готелі, майстерні, магазини тощо. Древня традиція перейшла і в наступні роки. Крім уже згаданих, у Чернівцях і досі існує низка кам’яниць, кожна з яких має свій символ: сову, лева тощо.

Дослідження минулого Чернівців ведуть не лише в далекі історичні часи, але й надають творчий імпульс пізнанню пам’яток архітектури, які збереглися до наших днів. Прикметною в цьому сенсі була забудова початку вулиці Ратушної та зокрема її архітектурної домінанти – наріжного будинку-красеня з високою вежею зі шпилястим куполом і скульптурним символом експресивного забарвлення. Ця вишукана кам’яниця має два бокові фасади на різних вулицях: на Кохановського, 2 і Головній, 67. В газетах минулих часів її місце розташування уточнювали просто: «на розі» – «ecke Kochanowskigasse 2/Rathausstrasse 21».

Історія зведення будинку. Газети, поштівки, мапи…

Появу цієї споруди супроводив бурхливий перебіг подій, фактів і випадків.

Та частина будинку, з якого розпочинається вулиця Кохановського, існувала вже майже десять років. Підтвердженням цьому є розміщення цієї адреси в рекламних оголошеннях видання «Bukowinaer Rundschau» навесні 1896 року. Знайти будівлю можна було за зображенням квітки.  Над вхідними дверима збереглася декоративна стилізована пальмета, яка має вигляд лілії  узагальненої форми. Можливо, домовласники Адольф Брок (нім. Brook або Brock) та його дружина Юлія обрали власний символ як захисну силу.

Пальмета над вхідними дверима по вул. Антона Кохановського, 2. Фото 2022 р.

Згодом вони збільшили цю будівлю, і вона стала частиною новозведеної  великої кутової кам’яниці вздовж вулиці Ратушної. Її прикрасила монументальна кругла скульптура. Це символічне зображення Геракла у вигляді Атланта сприймається як доволі змістовний та, як видається, історично  вагомий символ.

Постать Геракла розміщена на фасадній частині будинку на розі вулиць Кохановського, 2 і Головної, 67. З-поміж інших будівель кам’яницю виділяє стрімко здійнята вежа – округлий кутовий  еркер, який тримається на плечах потужного титана.

Новозведений елегантний будинок-красень постав перед очима чернівчан далекого 1905 року. Ошатна будівля й тепер є справжньою окрасою початкового кварталу вулиці й виразно вивищується над усією забудовою.

Сталося так, що історія походження цього будинку є доволі цікавою. Втім, ми й досі не знаємо про ті події, які супроводжували його зведення. Невідомим залишалося і прізвище його творця.

Вичерпні відповіді знаходимо в чернівецьких періодичних виданнях того часу, які є вартісним першоджерелом, що дає можливість встановити всі факти та їхню послідовність з найбільшою ймовірністю.

Таким чином стали відомими точні дати низки епізодів у ході будівництва, а також ім’я автора-будівничого.

Отже, прослідкуємо розвиток ключових подій.

Початком цієї історії став намір, а потім і рішення новоствореної будівельної компанії «Маркусон-Лікворник-Шмуль» про знесення одноповерхової нерухомості невеликої житлової площі для звільнення місця для новобудови на розі вулиць Кохановського та Ратушної.

Чернівецькі часописи «Czernowitzer Tagblatt», «Bukowinaer Rundschau», «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» слідкували протягом усієї весни 1905 року за тяганиною, яку супроводжував розгляд «скарги мешканців з приводу загрози виселення» та самого факту виселення. Зрештою у магістраті дійшли згоди про правочинність знесення приватної садиби як «напівзруйнованої та легкозаймистої».

Тим часом згадана будівельна фірма не чекаючи на рішення, розпочала зводити будинок.

А подальша інформація про ім’я  будівничого, за чиїм планом створювалася споруда та точні дати початку і закінчення роботи, з’являлися в неочікуваних матеріалах і публікаціях. Ними стали численні детальні репортажі із судової зали, де протягом тривалого часу розглядалася справа про банкрутство та ймовірне шахрайство очільника фірми за участі 80 свідків. Головним обвинуваченим був засновник компанії Адольф Шмуль. Його мали покарати восьмирічним ув’язненням за несплату значної кредитної суми. Але присяжні винесли рішення про ненавмисне банкрутство і виправдали пана Шмуля. Можливо їх не залишили байдужими й доволі емоційні запальні слова його адвоката: «Брок вже живе в цьому прекрасному палаці, з цією гарною вежею, не заплативши ще й крейцера за будинок, а майстер-будівничий у в’язниці!». Ці слова навела «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» 29 червня 1906 року в матеріалі «Суд проти Шмуля і партнерів (Шахрайська крида). Усіх обвинувачених виправдали».

А 1 липня 1906 року  «Czernowitzer Rundschau» повідомила про завершення судового процесу, який «мав у моральному сенсі  очисний і попереджувальний ефект».

Це була доволі драматична історія зі щасливим закінченням і для керівника фірми, і для нової будівлі, яка з’явилася в короткі строки. Організована на початку 1904 року Адольфом Шмулем будівельна компанія, склала угоду про будівництво з власником будинку на Кохановського, 2 Адольфом Броком. Попередньо фірма звела в місті житловий двоповерховий і кілька одноповерхових будинків. Пан Шмуль був енергійною, підприємливою й кмітливою особою. У минулому він був ветеринаром і займався торгівлею коней та волів, маючи вже тоді певні неприємності. Потім його бізнесом стало будівництво. Він керував кількома фірмами перед тим, як розпочав працювати з майстром-будівничим Германом Лікворником, якого газетні матеріали називали душею фірми. За його архітектурними планами в Чернівцях будується дім Юлії та Адольфа Броків і з’явилася два двоповерхові будинки на Червоноармійській (Kuczurmarerstrasse 2A) та Богдана Хмельницького (Dreifaltigkeitsgasse). Про це йшлося в «Czernowitzer Allgemeine Zeitung» за 23 квітня 1905 р.

Дату завершення будівництва уточнювала «Bukowinaer Rundschau» 8 вересня  1905 року: «…до цікавих новобудов у центрі міста також слід зарахувати багатоповерховий будинок, що височіє на Кохановськігассе».

А 13 вересня 1905 року часопис «Bukowinaer Rundschau» схвильовано повідомляв про новозведену кам’яницю: «…де ледве рік тому була жалюгідна, вже прогнила хатинка, тепер височіє чудовий монументальний будинок, побудований за планами майстра Лікворника. Будинок має прості, але дуже приємні архітектурні прикраси з обох боків і буде однією з найкращих будівель у цій місцевості».

Крім газетних матеріалів про судовий процес, документальними свідоцтвами про історію чернівецької будівлі є рекламні оголошення в місцевій пресі. Дати і зміст реклам є точним орієнтиром стосовно часу початку і завершення будівництва кам’яниці.

Про те, що в Чернівцях з’явився новий будинок, бачимо рекламу про здачу в ньому в оренду квартир у номері за 2 жовтня 1906 р. газети «Czernowitzer Tagblatt». Саме тоді фірма «Білгрей та Грюнберг», яка виконувала роботи на завершальному етапі, зняла будівельні риштування.

А 19 жовтня 1905 р. в оголошенні «Czernowitzer Tagblatt» повідомляється:  «Художня вишивка Адольфа Зоммера з 1 листопада переїздить в новобудову на Кохановського, 2 / Ратушна, 21». Прикметно (!), що через понад 100 років вже в новітній час на цьому місті запрацює популярний в Чернівцях рукодільний магазин «Санта».

Реклама: «Художня вишивка Адольфа Зоммера», вул. Кохановського, 2. Газета «Czernowitzer Tagblatt» 19 жовтня 1905 р.   

За змістом реклам прослідковуються й інші вірогідні дати   стосовно будинків, що поруч. Наприклад, найбільш ранньою рекламою про будинок на Кохановського, 2, яка трапилась, є реклама вина за травень 1896 року. Отже, зведення будинку відбулося не пізніше цього року. А от про будинок №23 на Ратушній є припущення, що він побудований на 5 років раніше (відповідно до реклами за 5 травня 1891 р. у «Bukowinaer Rundschau»).

Цікаво зазначити, що адреса, за якою наприкінці 1905 року постав новий будинок з еркером на  Rathausstrasse 21, інтригуюче фігурує  вже 1897 року. Переконатися в цьому дозволяє, знайомство з рекламою в газеті «Bukowinaer Post» за 11 квітня майстерні з виготовлення вивісок з написами та малюнками художника з Будапешта Самуеля Бекера. Наступного року за цією адресою рекламується пивний бар.

Тепер знаючи точну дату початку зведення багатоповерхового будинку на цьому місці, розуміємо, що йшлося про адресу саме того, пізніше знесеного одноповерхового будиночка, власник якого надавав орендні послуги.

Реклама майстерні з виготовлення вивісок в одноповерховому будинку на Ратушній, 21. «Bukowinaer Post», 11 квітня, 1897 рік

 Про його існування можна лише здогадуватися, розглядаючи давні художні поштівки з видами вулиці Ратушної, тепер Головної. Уважне око помітить на трамвайній зупинці ледь окреслені ознаки низької прибудови до будинку №23 саме на тому місці, де ще немає  кутового чотириповерхового будинку з вежею.

Чернівці. Вул. Ратушна, 21 – одноповерховий будинок на розі з вул. Кохановського. До 1900 року.

Чернівці. Вул. Ратушна, 21 – одноповерховий будинок. Фото до 1900 року

Чернівці, вул.Ратушна. 1906 р.

На інших картках чотириповерховий будинок №21 вже височіє. Відповіді й можливість з’ясування багатьох питань стосовно цієї будівлі зокрема, а також історії міста знаходимо в електронних варіантах неперевершеного знавця і дослідника історичних архітектурних пам’яток Чернівців Едварда Туркевича, який упродовж років вивчає цю тему. Він щедро ділиться своєю багатою колекцією фотографій і поштівок з видами Чернівців, а також своїми знаннями й детально розповідає про вигляд давніх споруд, вказує дати їхньої появи, зміни їхнього вигляду, наводячи переконливі паралелі й порівняльні пояснення. Читати їх і розглядати його колекції є великим задоволенням і є надзвичайно пізнавальним заняттям. У поєднанні з першоджерелами, якими є хроніка і матеріали періодичних видань, можна скласти всебічне й багате уявлення про історичне минуле Чернівців.

Про те, коли з’явилася назва вулиці Kochanowskigasse

У дослідженнях минувшини значну роль відіграють і старі мапи. На картах Чернівців різних років  є потрібна інформація про періоди розбудови міста та виникнення вулиць. Приміром, цікаво дізнатися про вулицю Кохановського, яка звучить в адресі новобудови. Відомо, що її названо на честь бургомістра Чернівців Антона Кохановського. Але важливо уточнити час, коли з’явилася ця назва. Певну відповідь дає нам карта 1888 року, на якій  вулиця Антона Кохановського вже позначена.

Детальну й вичерпну інформацію на цю тему дає звернення до чернівецької періодики того часу. Для прикладу  наведемо факт, який загубився у вирі історичних подій. Йдеться  про те, коли вперше прозвучала ця назва. А сталося це 1884 року на засіданні магістрату («Bukowinaer Rundschau», 1884, 30 березня), на якому вирішувалися господарські питання і зокрема йшлося  про необхідність «очищення від нечистот  і ліквідації вигрібних ям та впорядкування стоків» на вулиці Herrengasse «до щойно відкритої Kochanowskigasse».

Вже восени цей же часопис повідомляв, що в магістраті прийняли рішення  про виготовлення таблички для вулиці Кохановського. При цьому  бургомістр Вільгельм Клімеш зробив уточнення: «для нещодавно відкритої вулиці Kochanowskigasse».

Нагадаємо, що в ту пору багаторічний мер Чернівців Антон Кохановський (1866-1874  та 1887-1905 років) був маршалком крайового сейму.

Винятковий масштаб постаті чернівецького бургомістра

Глибоко шанована постать мера Чернівців Антона Кохановського зберігається в історичній пам’яті чернівчан. Містяни багаторазово повторно обирали його бургомістром,   і він ревно та віддано служив громаді  протягом 42 років. Антон Кохановський був ушанований звання почесного громадянина Чернівців і став зразком унікальної відданості та високого служіння рідному місту, яке перетворював на столицю коронного краю.

В історії Чернівців він представлений як видатний діяч, який є стовпом громади столиці Буковини.

А коли 1905 року через поважний вік він подав у відставку, депутати приймали її зі сльозами на очах. Антону Кохановському було надано звання почесного президента Чернівців на честь великих заслуг перед містом. Знаком пошани було також рішення про зміну назви вулиці Кохановського на вулицю Бургомістра Кохановського. Про історичне засідання магістрату звітувала зокрема і газета «Bukowinaer Rundschau» від 6 квітня.

Назва вулиці Бургомістра Кохановського  прослідковується в чернівецьких періодичних виданнях до 1912-1919 років. За румунського і радянського періодів вулицю  називали Poincare і Лермонтова. Але від 1992 року вона знову набула свою історичну назву –  Антона Кохановського.

Геракл у вирі життя

Символічно виглядає один з найгарніших чернівецьких будинків, від якого бере початок вулиця Антона Кохановського. Це саме та чотириповерхова будівля, яка зведена за планом Германа Лікворника. Вона має виразне кутове вирішення. Його вузький центральний фасад вивершується на розі Кохановського з Головною, тоді як рівнозначні бокові фасади з балконами розміщені на цих двох вулицях.

Вирізняється кутовий будинок не тільки гармонійністю форм і необароковою елегантністю, а й введенням скульптурної композиції як прикраси архітектурної споруди.  Її центральним елементом є акцентований шпилястим куполом еркер на головному фасаді.

Еркер, що  на рівні другого поверху починається півсферою, спирається на плечі могутнього титана, який взяв на себе неймовірний тягар.

На його лівому плечі помічаємо голову лева і шкуру на спині велетня. Ця деталь є атрибутом міфологічного героя Геракла. Його постать нерідко зустрічається і  в архітектурі бароко подібно до міфологічного Атланта, який  тримав небесне склепіння.

Скульптура Геракла як Атланта на фасаді будинку 67 по вул. Головній.

Геракл. Камінь. Різьблення. Скульптура в архітектурі будинку по вул. Головній, 67

Геракл у всі часи залишається уособленням сили, хоробрості й мужності. Та на відміну від Атланта, який представляв лише фізичну силу, особистість Геракла вирізняли цінні й сильні риси. Геракл уособлював витримку і стійкість, був розважливим, кмітливим, готовим до самопожертви. Характеру титана властиві доброта і співчутливість, готовність прийти на допомогу і безкорисливість.

Кам’яна монументальна скульптура Геракла як Атланта увиразнила архітектурну споруду  і збагатила її художнє звучання. Її створено вочевидь  у чернівецькій різьбярській майстерні, за основу якої взято один з відомих класичних зразків традиційної композиції.

До речі, інше скульптурне зображення Геракла (1886 р.) зустрічається в Чернівцях у невеличкій двофігурній композиції над одним з вікон на фасаді будинку на вулиці Українській, 42.  А зображення постаті Геракла у композиції, яка була на колоні пам’ятника Австрії (Карл  Пекарі, 1875 р.), на жаль давно втрачене разом з пам’ятником і губить свій слід в історії.

Разом з тим архітектурне оздоблення кутового будинку на Ратушній – гірлянди, квіткові розети, маскарони додали своєрідної чарівності елегантній  кам’яниці зі ставним еркером.

Архітектурний декор на фасадах будинку на розі Головна, 67/Антона Кохановського, 2.

З її появою вулиця отримала ошатну будівлю і своїми витонченими обрисами відразу причарувала чернівчан, які так полюбляли пройтися цією чудовою велелюдною вулицею. На цьому  з гордістю наголошувала «Czernowitzer Tagblatt»  26 листопада 1905 р.: «Ратушна  – найжвавіша вулиця в столиці краю, яка відома найінтенсивнішим рухом і торгівлею».

Дійсно, тут  свої послуги пропонували численні магазини продажу літератури й букіністичних книг, одягу, ювелірних прикрас, фотоапаратів і безліч інших. Театральні й концертні каси запрошували  придбати квитки на вистави, виступи співаків і музикантів.

Реклама книжкових магазинів на вулиці Ратушній. Чернівецькі газети 1909, 1910, 1911 років

Книжковий магазин М. Готтліба. Головна, 21. 1909, «Czernowitzer Allgemeine Zeitung»: «Паперовий магазин. Моріц Готтліб, Rathausstraße 21 відкрив книжковий, художній, музичний та антикварний магазин»

Реклама. Продаж фототоварів на Ратушній. Чернівецькі газети 1904, 1905 роки

А сеанси у «Фотопластикумі», обладнаного як у великих європейських містах, відбувалися  з показом кольорових туристичних і освітніх, культурно-історичних фотосеансів зі стереоскопічним проєктуванням на екран світлин на кольоровому склі з ефектом їхньої «об’ємності». Подібний прототип кінотеатру, який називався «Панорама», працював і на Ringplatz 9.

Реклама Імператорської панорами (Kaiser Panorama). Близько 1880 року. Берлін

Газета «Czernowitzer Allgemeine Zeitung», розповідаючи 1911 року про «Фотопластікум» на Ратушній, 17,  пояснювала, що теми фотосеансів змінюються щотижня і перегляд «приносить глядачам чимале  пізнавальне й естетичне задоволення», успішно може «розшити інтелектуальний горизонт», «збагатити географічні, геологічні, наукові, мистецтвознавчі та етнографічні знання».

На Ратушній чернівчани могли також визначити маршрут подорожей країнами світу в туристичній агенції «Глобус» або замовити відпочинок під час одного з найкрасивіших фестивалів, які організовував туристичний клуб «Кам’яна гвоздика». Тут містилися  і готелі, і ательє художників, і кондитерські, продаж делікатесів і кав’ярні (наприклад, кав’ярня Берти Єгер із жіночою музичною капелою по вул. Ратушній, 17, кав’ярня братів Кунц тощо). Про це і набагато більше дізнаємося з рекламних оголошень і повідомлень, якими рясніла чернівецька преса.

Вулиця Ратушна. Реклама туристичних бюро. 1904, 1905

Вулиця Ратушна. Реклама в чернівецьких газетах. 1904, 1905 р.р. Кав’ярня братів Кунц, аптека «Ангел-Хранитель», магазин скоб’яних виробів.

Чернівці. Головна, 67. Рік зведення 1905. Будівничий Г. Лікворник.Фото, 2016 р.

Ця славна вулиця жила повнокровним і цікавим життям. Її разом з вулицею Антона Кохановського і сьогодні прикрашає історичний будинок з вежею і символічним Гераклом. Він зведений о тій порі, коли місто впевнено набувало виразних європейських рис. І хочеться вірити, що потужний імпульс економічного і культурного зростання, який задав Чернівцям славнозвісний мер Антон Кохановський, залишиться дієвим та актуальним у наші дні та всі наступні роки.

Тетяна Дугаєва, мистецтвознавиця, членкиня Національної Спілки художників України 

Запис Чернівецькі символи: від знаків на будинках до скульптури в архітектурі, де Геракл як Атлант спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Усіх охочих запрошують на благодійну виставку-аукціон на підтримку ЗбройнихСил України. Захід відбудеться завтра, 15 квітня 2022 року, в Центрі культури «Вернісаж» по вул. І. Франка, 15 та в галереї «VAN HOLST» по вул. І. Франка, 14.

Благодійна виставка на підтримку Збройних Сил України організована митцями біженцями та чернівчанами, які надали притулок митцям із різних міст України, що потерпають від наслідків війни.

Виставка включає в себе роботи таких митців, як Вєра Бланш, Микола Гончаров, Олексій Сай, Дмитро Максименко, Світлана Раташнюк, Броніслава Тутельман, Анатоль Федірко, Сергій Колесник та інші.

У рамках виставки завтра, 15 квітня 2022 року, о 16:00 у галереях «Вернісаж» та «Van Holst» за адресою: м.Чернівці, вул. Івана Франка 15 та 14 відповідно відбудеться також благодійний аукціон на підтримку ЗСУ.

Джерело: сайт ugallery.com.ua

Фото: Вєра Бланш

Запис Завтра у Чернівцях – благодійна виставка-аукціон на підтримку Збройних Сил України спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Його тематика проста і прозора: гуцули впевнено долають розлючену ведмедицю з ведмежам. З точки зору нормальної людини це, нібито, й злочин проти тваринного світу та екології в цілому. Та у світлі подій російсько-української війни вітраж цілком нормально сприймається нинішньою боротьбою українського народу проти лютого східного загарбника, який в усьому цивілізованому світі асоціюється з ведмедем. І ведмежа у масштабі виглядає цілком путінським васалом і холуєм – диктатором Білорусі Лукашенком.

Не помилились свого часу мудрі митці-провидці!

Віталій Коржик, громадський діяч екологічного руху

Запис Вітраж… провіщає! або Про те, що митці бачать крізь віки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В анонсі до події читаємо про роботу закладу:
Тут творитимуть сучасне мистецтво та підтримуватимуть творчу молодь, а художники матимуть змогу реалізувати власні задуми. Окрім цього, у новому арт-просторі відбуватимуться концерти вокальної та альтернативної музики, для цього тут є все необхідне музичне обладнання. У окремому залі є спеціальний лазарний проектор.
Також кожен відвідувач матиме змогу слухати тут лекції та кінопокази про сучасне мистецтво й театр.
Наразі в галереї представлені роботи чернівецького художника Олега Любківського «Одининадцять відтінків чернівецького часу».
Картини у новому арт-просторі розміщені на спеціальних звісках; ліхтарі мають великий діапазон та можуть підсвітити зображення.

Я була впевнена, що побачу і сонячний годинник Олега Любківського і не помилилася…
Не знаю, чи десь ще в місті лишилися вуличні годинники, а на костелі «Воздвиження Святого Хреста» є два годинника – сонячний і механічний. Найстаріший на Західній Україні сонячний годинник. Переказують, що колись один з австрійських монастирів передав його на зберігання у храм Воздвиження Святого Христа. Він і досі показує свій віденський час…

Після офіційної частини відвідувачі мали нагоду оглянути нову галерею та пригоститися…
Можна було ще раз побачити картини Олега Любківського і ознаймитися з його новою експозицією…

Не знаю, чи всі присутні знайши 11 відтіків чернівецького часу, але впевнена, що ретельно шукали…
Дякуємо Олегу Любківському за вишуканий арт-проект і організаторам за цікавий арт-простір.

Більше фото з відкриття закладу за посиланням – “STEINBARG GALLERY & CAFE” ВІДКРИТО…

©Тетяна Спориніна, 11-12.07.2018,
фото автора і SergyiS

Запис Арт-простір «Steinbarg gallery & cafe» відкрили у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Весна – пора натхнень і… звітів. Ось такий натхненний звіт від студії «Маестро», якою керує відома в Чернівцях художниця Наталія Барановська, отримали нинішнього вівторка, 24 квітня, наші краяни й гості міста у Чернівецькому художньому музеї під назвою «Сила кольору – сила життя».

Шкатулка зі щастям від студії

Дуже влучна назва виставки якнайточніше відображає зміст цього видива-видіння. У житті художник бере силу для творчості – і в кольорі сам набуває сили для життя і дає її людям.

Перше враження, коли заходиш до зали Художнього музею, аж до стелі завішаної картинами студійців Наталі Василівни, – ти потрапила у казку. Так виходить, що на шляху до дорослості – і навіть до успішної – ми встигаємо розгубити оце сонце, квіти, моря й пташок… От і збирають наші радощі діти, творячи з цим сонцем власні світи. Вони ще не бояться, що їх неправильно зрозуміють, вони ще не зашорені канонами обов’язкових знань та умінь. Папір або полотно, гуаш, акрил чи акварель, пензлик такий чи такий – і під рукою юного маестро творяться неймовірні речі. Навіть сувора у своїй точній графічній виразності туш, здається, виграє… барвами радості.

«Будь-яка дитина може вирости в Маестро»

Студія відкрилася 1 вересня 2013 року й  учетверте, вже традиційно, звітує перед чернівчанами. Студія «Маестро» – не замкнене коло, склад студійців постійно оновлюється. За час її існування Наталя Барановська нараховує майже 2 сотні учнів, які пройшли через студію. Наталя Василівна навіть не каже «Мої учні», весь час повторює «Наші студійці». І це дуже важливо: підтримуючи особистість і особливість кожної дитини, даючи їй простір для саморозкриття, ще й надавати їй відчуття… захищеності колективом. На це працює все: форма занять, доброзичливість обговорень, співпраця з батьками. Останнє – взагалі «стаття особлива»: мало того, що батьки студійців допомагають в організаційних питаннях, та охочі з них час від часу займаються разом з дітьми.

Студія «Маестро» – не елітний заклад, сюди може прийти будь-яка дитина. Наталя Василівна впевнена, що талантом від Бога наділений кожний малюк, треба лише допомогти цьому талантові проявитися – і тоді з будь-якої дитини виросте Маестро. У якомусь виді творчості. Мимоволі на думку спадає паралель із композитором Дмитром Кабалевським, який вважав, що музичний слух можна розбудити в будь-якій дитині. Більше цього, він довів це, взявши звичайний клас у звичайній, й розвинувши в усіх учнів без винятку музичний слух і навчивши їх співати.

Митець має бути багатогранною особистістю

А ще Наталя Барановська веде своїх студійців світом прекрасного, розповідаючи їм різні сюжети з історії мистецтв, знайомлячи й із мистецтвом сучасним. Юні «маестрята» (здається, цілком дозволений каламбур) не зациклюються лише на малюванні. Час від часу до студії навідуються чернівецькі письменники із своїм живим словом.

За неповні п’ять років існування студії 12 студійців вирішили продовжувати  своє існування в творчості професійно. Вони поступили вчитися на архітекторів, живописців, дизайнерів одягу – і навіть дизайнерів навколишнього середовища…

Для самої ж Наталі Василівни головних впливів від роботи зі студійцями – два. Вона вельми щиро вважає, що набула в цих юних талантах учителів у мистецтві для себе самої. А ще – у процесі спілкування з дітьми для неї набула конкретного вмісту раніше абстрактна й не дуже зрозуміла фраза «Чужих дітей не буває». До чужих дітей ставитися як до своїх, давати їм  тепло й можливість для розвитку і… бути щасливою разом із ними.

Вже традиційно роботи самої Наталі Барановської експонуються поміж роботами студійців.  

Від «щастя» до «контрольної роботи» – що таке участь у виставці

Авторка цього відгуку навмисне прийшла до музею заздалегідь, коли ще дорозвішували картини й доліплювали етикетки з іменами авторів. Діти приходили по одному- двоє, було дуже зручно спілкуватися з кожним поодинці. Загальне відчуття – велика відкритість цих дітей до спілкування. Вони охоче представляються, називають свій вік, показують свої роботи, встигають розповісти якусь історію…  Найменшій студійці (цього дня її не було на відкритті) – лише 5 рочків. Навіть 7-9-річні вже беруть участь щонайменше у третій виставці.

Велику кількість різних відповідей отримала на запитання «Що для тебе означає участь у виставці?» – показати свої роботи, виставитися разом з друзями, порадувати маму, просто одне слово «щастя» – і «скласти іспити» чи «написати контрольну роботу».

Одна дівчинка із сумом розповіла, що невдовзі їхня родина виїздить із Чернівців і доведеться припинити заняття в студії. Гаряче порадила їй не кидати малювання: це, мовляв, твоє.

Навмисне не наводжу тут імен і назв  робіт студійців: пропоную всім охочим самим прийти до музею й подивитися на все це диво самостійно. Беріть дітей та знайомих: комусь сподобається одна робота, комусь інша, але радість від спілкування з роботами студійців «Маестро» гарантую. Адже сила кольору – це сила життя!

Як потрапляють до «Маестро»?

До студії «Маестро» деякі прийшли одразу, й що називається «назавжди». Одна дівчинка розповіла, що побувала в іншій студії на одному занятті, але їй там не сподобалося…

Когось привела мама, в когось мамі порекомендувала студію подруга… Декому з дітей доводиться діставатися до  вулиці Комарова навіть з центру міста.

Хоча в самої Наталі Василівни політика така: ніколи не критикувати інші студії та інших керівників. Кожен отримує своїх учнів – і нехай таких закладів буде якомога більше.

Вона щиро зізнається: «Мені здається, що дитина від занять будь-яким мистецтвом повинна отримувати задоволення. А те, що я щаслива від спілкування з дітьми – безсумнівно». 

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Наталія БАРАНОВСЬКА: «У студійцях «Маестро» отримала для себе безліч учителів – у мистецтві й по життю» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка обласного відбіркового туру огляду-конкурсу Всеукраїнської мистецької програми «Нові імена» триватиме до 15 березня. 26 учнів 13-ти художніх шкіл Чернівецької області презентують понад 150 творів у номінаціях «Образотворче мистецтво» і «Народне мистецтво».

Відвідувачі побачать живопис, графіку, художню кераміку, різьблення по дереву, витинанки, ткацтво – справжнє розмаїття сучасних технік образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, серед них, звичайно, – традиційні буковинські.

«Нові імена України» – це мистецький проект, започаткований Українським фондом культури 1991-го року, щоби шукати та підтримувати обдаровану молодь у галузях музики, літератури, образотворчого мистецтва, народної творчості. Важливість проекту підкреслюється тим, що цю виставку приймає у своїх залах обласний Художній музей.

Юні таланти демонструють свої творчі напрацювання під час навчання у мистецьких школах, у які вклали багато зусиль, уяви та майстерності. Переможці обласного туру повезуть свої роботи до Києва. Торік усі переможці обласного конкурсу були відзначені у Києві дипломами лауреатів.

Василь БЕЖЕНАР, методист Учбово-методичного центру культури Буковини

Запис Буковина обирає «Нові імена» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Знайдені зображення, наприклад, фото, дитячі книжки, журнали чи картинки з інтернету є часто відправним пунктом робіт Преснітца, у такий спосіб він відходить не лише від реальності, але й від уже культуралізованих, колективних уявлень. Постійна присутність технічних комунікацій – комп’ютерів, телефонів, супутникових тарілок – нагадує про те, що буття у першу чергу є «буттям із», а отже – комунікацією і трансляцією. Оригінальна візуальна мова Преснітца поєднує сюрреалістичний, кубістичний, романтичний підходи і завдяки цьому вписує себе у контекст існуючих жанрів, від портрету до пейзажу через натюрморт (із технічних приладів).
ALFONS PRESSNITZ BILOMODELLE
Каталог виставки «Художні моделі»

Відкриття виставки приурочено до 25-ліття дипломатичних відносин Австрії та України. Триватиме виставка до 15 червня.

Більш детальний фотозвіт з відкриття виставки за посиланням – «ХУДОЖНІ МОДЕЛІ» ВІД ХУДОЖНИКА АЛЬФОНСА ПРЕСНІТЦА

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Виставка «Художні моделі» австрійського художника Альфонса Преснітца у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цьогоріч виповнюється 100 років від дня народження чернівчанина, американського художника-карикатуриста з світовим ім’ям Еда Арно (1916-2008).

У Чернівцях біографія та відомості про творчість митця були опубліковані у 2008 року (Т. Дугаєва. Таланти Чернівців). З часом з’явилася можливість ознайомитися з цінним архівом Еда Арно, рідкісні документи якого  зберігаються в Інституті Лео Бека в Нью Йорку. 2012 року архіви з історії євреїв відкрили для вільного доступу. Отже саме ці рукописні та друковані першоджерела покладені в основу цієї публікації.

Батьки Еда Арно походили з Чернівців, а майбутній митець народився 1916 року в Інсбруку (Австрія). Невдовзі родина з немовлям повернулася до рідного міста. В Чернівцях Арнольд Едельштейн, який пізніше став відомим у світі мистецтва під псевдо Ед Арно, прожив багато років.  Мешкали вони неподалік Темпля. Батько мав салон моди і був дамським кравцем. Ще хлопчиком Арнольд виявив нахил до малювання. В його спогадах читаємо: «Я зростав в стимулюючій атмосфері і дім наш був наповнений щастям та гумором. Вдома розмовляли німецькою, однак… спілкувалися і рутинською… За австро-угорських часів Чернівці були багатокультурним містом. Стосунки між євреями, німцями, поляками, румунами, рутинами, українцями були дуже хороші… Деякі мої друзі та сусіди, як Йозеф Шмідт, Пауль Целан, Альфред Ґонґ  та інші, стали всесвітньо відомими».

З 1936-го року юнак навчався в  Ecole Paul Colin в Парижі – в мистецькій школі видатного французького художника-плакатиста Поля Коліна. 1939 року молодий художник приїхав до Чернівців через необхідність продовжити візу. Але повернутися до Парижу не судилося через початок Другої Світової війни.  Спочатку він недовго служив у лавах румунської армії, а 1940 року його було звільнено за умови повернення до Чернівців, де вже знаходилися радянські війська. Про перебіг подальших подій читаємо у спогадах митця: «Коли Чернівці окупували німецькі та румунські війська (1941), всіх молодих та старих чоловіків-євреїв розстрілювали на вулиці без жодної на то причини. Протягом місяця ми з братом та батьком ховалися на горищі, а мама, виходячи купити продукти, завжди брала шаль, щоб нею прикривати  зірку Давида, яку ми всі змушені були носити». 1941 року всю родину силою забрали до єврейського гетто в Чернівцях, пізніше відправили до концентраційного табору в Могилеві (Трансністрія)». Далі в архівних рукописах Еда Арно занотовано: «протягом чотирьох років життя в таборі було нестерпним. Погано було з харчуванням, водою, не було світла. У маленкій кімнаті знаходилося 20 чоловік, всі спали на підлозі… Але мої батьки та я вижили. В квітні 1944 нас звільнила Радянська армія… Оскільки я вже мав нагоду відчути «радянську систему» (1940 р.), я та мої друзі вирішили слідувати за відступаючими німецько-румунськими військами. А мої батьки вирушили до Чернівців. Пізніше ми зустрілися в Бухаресті».

Так закінчився чернівецький період життя митця. Згодом під впливом цих драматичних подій Ед Арно, дав власну іронічну інтерпретацію назви міста Чернівці: «Якщо перекласти з слов’янської мови першу половину назви («Czern»), а другу («witz”) з німецької, то вийде «Чорний жарт». (Зазначимо, в українській мові слово «жарт» має синоніми: віц, дотеп).

Від 1944 року Ед Арно жив в Бухаресті, де працював як театральний художник та  ілюстратор книг та журналів. В ці роки він створив низку антифашистських плакатів та карикатур, а також  ілюстрував книги. Серед них і книга про Голокост, яка вийшла в Бухаресті 1946 року. Кілька його карикатур опубліковано в гумористичному журналі «Крокодил» (Росія). У повоєнні роки карикатури художника  Арно публікувала і газета «Радянська Буковина» (Чернівці, Україна).

1964 року Ед Арно з родиною емігрували з Румунії у статусі політичних біженців. Вони на військовому літаку дісталися до Риму, де отримали американську візу. 1965 року митець з рідними оселилися у Нью Йорку, «почавши своє життя з нуля».  За 30 років життя в Америці Ед Арно набув слави відомого художника-карикатуриста та ілюстратора, працюючи у таких відомих виданнях, як The New York Times, Saturday Review, Cosmopolitan, Harvard Business Review, The New Yorker. За час своєї творчої діяльності він створив десятки тисяч карикатур, шаржів, плакатів та ілюстрацій.

Художня майстерність його гумористичних малюнків (карикатур) поєднувалася з пародіями смішних зображень (cartoons). Критики зазначають, що антифашистські карикатури Еда Арно створені в дусі політичної сатири, а гумор його мальованих жартів, як і  дотепних текстових коментарів, напрочуд влучний та доброзичливий. Сам художник зазначав: «Карикатурний малюнок подібно до театрального жарту має бути дуже коротким та простим:». Він досягав цього, створюючи часом 10-15 версій одного твору. Письменник Брендан Гілл  назвав Еда Арно  “сатириком сучасних людських дурниць” та зауважив, що легкі та прозорі малюнки митця виведені «стрімкою звивистою лінією».

Арно багато подорожував світом, спілкувався п’ятьма мовами, спостережливо підмічаючи гумористичні аспекти життя. Гострий на око митець буквально поглинав безглуздості людської поведінки в повсякденному житті  та в політиці. Почуті фрагменти розмов часто давали йому натхнення для кумедних графічних ідей. Так одного разу, телефонна розмова дружини спонукла Арно на створення малюнку у стилі чорних жартів. На повідомлення подруги про смерть чоловіка від грипу дружина заспокоїла її: «О, грип … Це дрібниці».

Уславлений художник натхненно вдивлявся в життя через дружні окуляри, підмічаючи  його гумористичні прояви. Своєю веселістю іронічний чернівчанин  Ед Арно прагнув покращити недосконалий світ, відчуваючи себе внутрішньо вільною людиною.

Митець був активним учасником численних виставок як в Америці, так і в інших країнах. Його твори зберігаються в архівах, музеях та приватних колекціях, в тому числі в Білому Домі, бібліотеці Конгресу, багатьох фондах країн Європи, в Японії тощо. Еда Арно був удостоєний великої кількості нагород. Серед них – численні дипломи та міжнародні призи. 2002 року, наприклад,  після персональної виставки у Відні він був включений до списку найбільш відомих австрійців за останні 300 років.

Тетяна Дугаєва,

мистецтвознавець,

член Національної Спілки художників України

Запис «Cатирик сучасних людських дурниць» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щоп’ятниці картини з серії «Місто, яке колись звалося CZERNOWITZ» по одній виставлятимуться в різних куточках Чернівців. Проект планується завершити повною виставкою просто неба на одній з вулиць нашого міста.

Перша картина з проекту презентована у верхньому скверику на площі Філармонії: європейський формат мистецького мислення, помножений на витончену професійність.

Мольберт із картиною «Ключі від квартири, де колись лежали гроші та було пиво «Jupiter» на тлі готелю  «Bristol» – на уявній сцені. На траві біля ніжок мольберта розкладені артефакти, так би мовити, «герої» презентованої картини. Від покривала, що до пори ховало твір, картину звільнив сам автор: він керував усім, що відбувалося.

Загалом на нас очікує  7 таких виставок.

«Час, коли наше місто звалося CZERNOWITZ, вже дуже далеко від нас. Те, що історія залишила нам під цією загадковою назвою – неоднозначне й багатомірне утворення, особливе полікультурне явище, яке й за плином часу не перестає вражати нашу уяву. Це – особлива тема, що не вписується в стереотипи, за якою тягнеться світ реального, але тепер недосяжного для нас багатомовного чернівецького міфу. Оспіване поетами й прозаїками з видатними іменами, місто й тепер прихованою силою своєї привабливості спонукає до осмислення та продовження цієї теми», – Олег Любківський.

Мистецтво Олега Любківського має особливий унікальний статут і критерії, свої шляхи, кордони, час, у якому постають образи минулого, перетворившись на персонажі вишуканих картин. Розповідаючи про задум і втілення проекту, Олег Любківский розповів:

«…Ці декорації досі не тільки міцні та нерухомі, але і позначені безліччю автографів, і не лише вдячної та захопленої публіки. Цей умовний образ існує поза звичними художніми уявленнями і може писатись тільки особливою мистецькою мовою. Найпростіший задум: найменша матеріальна ознака того часу оживає і стає самодостатньою тільки завдяки незвичній стилістичній знахідці, а там, де у місті перетинаються протилежні часові виміри, утворюється невигадана, еклектично переплетена картина – парадоксальне продовження того життя, що тривало у колишніх CZERNOWITZ…».

Сподіваємося, наступні 6 п’ятниць чернівчани зустрічатимуться біля картин Олега ЛЮБКІВСЬКОГО.

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії», фото автора

Запис Європейському місту європейське мистецтво спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Вітрила” – спільний мистецький проект  художників Даши Сєдової, Наталії Гаврилець, Наталії Таранухи та Яніни Фотокакіс

В експозиції представлено понад 80 робіт художниць.
Виставка триватиме до 23 листопада

– Що для Вас, пані Дарино, цей спільний проект “Вітрила”? Як Ви готувалися до виставки? Чому відібрали саме ці роботи?
– Виставка стала дуже важливим етапом. Ми прагнули донести людям у такий важкий час світле, яскраве і позитивнее. Нам багато ще треба працювати і прагнути вдосконалюватися, головне працювати. Дуже вдячні всім, хто підтримував нас в організації виставки. Особисто завдячую дівчатам за спільне створення композиції і організацію. Роботи, які представлені, відбирала за роками і кольоровою відповідністю. Також є і улюблені роботи: «Танго на даху», «Розмова» і нові літні роботи після моря «Созополь».

– 4 художниці… 4 настрої… 4 теми під спільними “Вітрилами”. Чи завжди, пані Наталіє, вітер змін попутний?
– Чотири сторонни світу, чотири стихії, сакральна цифра. Ми різні, кожна сильна індивідуальність, у кожної своя точка зору, свій шлях, але об’єднало нас мистецтво, звісно, завдяки Олені Миколаївни. Дійсно, в певний період навчались разом у художній школі, але більш тісніше почали спілкуватись вже коли були у студії Олени Миколаївни. За цей довгий шлях ми вже стали друзями, не тільки колегами по цеху. Цікаво, коли працюєш пліч-о-пліч з такими митцями, відчуваємо вже інтуїтивно одна одну. Наша відмінність нас об’єднує. Кожна з нас працює в своєму напрямку, намагаємось самовдосконалюватись і працювати, працювати, як наказувала нам Олена Миколаївна. Такі собі вітрила, які разом на одній щоглі. А вітер – він різноманітний, не завжди попутний, але нас це не спиняє, ми на одній хвилі. Всі перепони нас зміцнюють і вони є рушійною силою продовжувати свій творчий шлях.

– Виставка «Вітрила» – проект талановитих і амбітних художниць. У кожної – свій унікальний стиль, техніка.
Ви представили гратографію. Багато символіки, метафор, змістових акцентів. Розкажіть, як Ви створювали експозицію? Що для Вас є головним у цьому проекті?
– Думаю, що даний проект є точкою минулого етапу. На сьогоднішній день, як мені, так і нашому проекту «АРТ НУВО» є куди прямувати і вдосконалюватись, а найголовніше – є бажання. На цій виставці є роботи за минулі рока і абсолютно нові. Всі вони є відображенням емоційного стану, переживань, як позитивних, так і негативних. У кожного з нас багато чого змінилось і всі ці емоції, хвилювання і радощі знайшли віддзеркалення на представлених картинах. Тому і назва виставки, на перший погляд, така легка – «Вітрила». Але виставка багатогранна і дозволила об’єднати нас, всі наші емоції і переживання. Проблем з експозицією у нас не було. Всі визначились з тим, як і де їх роботи виглядатимуть краще, так само і з розміщенням робіт поетапно.
Творчі люди – сильні духом! Вільні та неспинні у своїх думках та мріях.

– Виставка чотирьох талановитих художниць… Ви – різні, унікальні, але що Вас, пані Наталіє, поєднало у цьому мистецькому проекті?
– Мистецький проект «Вітрила» поєднав нас в першу чергу бажанням творити. Ми дружимо особисто і творчо вже більше 10-ти років. Познайомилися завдяки Олені Миколаївні Михайленко, коли відвідували художню студію під її керівництвом. Оскільки ми часто приймали участь у спільних виставках і проектах, нам легко знайти спільну мову одна з одною. Тим більше, наші творчості досить довгий період розвивалися пліч о пліч. Нам цікаво спілкуватися і працювати разом.

9999999999999999999

щщщщщ

Вітаємо!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Виставка “Вітрила” у Чернівецькому художньому музеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецьку область на пленері представляє художниця Марина Рибачук.

Художники, які зібралися у Ворохті, не вперше підтримують своїм мистецтвом українських бійців у складні часи боротьби за цілісність та суверенітет України. Також більшість учасників пленеру – учасники і Євромайданів у своїх містах. За буянням брунатно-золотистих фарб осені уловлювлюємо, звичайно, почуття тривоги, напруженості. Але гучна велич природи, власна віра у правду дає вилику духовну силу і впевненість у перемогу. І вже ця віру і впевненість від полотен передається і нам, глядачам…

Володимир Сандюк (Івано-Франківськ), Таїсія Зайченко (Київ), Сергій Лаушкін (Київ), Богдан Бринський (Івано-Франківськ), Марина Рибачук (Чернівці), Сергій Дрига (Одеса), Віктор Дейсун (Кам’янець-Подільський), Василь Кадар (Хуст), Віктор Цапко (Полтава), Роман Лучук (Косів), Роман Найдьєн (Чернігів), Ярослав Баландюх (Львів) продовжують працювати на пленері…

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS
Чернівці – Ворохта – Чернівці. 1.10.2014

Запис Мистецький пленер у Ворохті – і для допомоги фронту… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Стріт-арт (від англ. Street art — вуличне мистецтво) – ще зовсім юний вид образотворчого мистецтва. Та й до мистецтва його занесли відносно недавно. Стріт-арт – це не дивні «масонські» знаки, які можна побачити на стінах будинків, чи слово з трьох літер, написане на паркані. Вуличне мистецтво давно розширило свої межі й тепер включає в себе не тільки графіті, а й стікер-арт (коли зображення створюється з наліпок), постери, відеопроекції, флешмоби та вуличні інсталяції.

Чао, «бомбіні», соррі!

Насправді мистецтво малювати на стінах зовсім не нове. Бажання якось прикрасити стіни свого помешкання або ж намалювати те, що бачив протягом дня виникало ще у первісних людей. Археологи назвали їх малюнки наскельним живописом, а сучасні вуличні «археологи» – графіті.

Написами, подібними до сучасних, були вкриті й стіни античних міст. Так, приміром, на розкопках Помпеї поблизу воріт Везувія вчені знайшли надпис: «Маркус кохає Спендузу». Щось подібне до сьогоднішнього «Маша + Саша».

Сотні графіті XI-XIII ст. археологи знайшли і у Софіївських соборах Києва та Новгорода, а також в інших руських храмах. Вони мали в основному релігійний характер, але можна було натрапити й на доволі образливі надписи, приміром, «У Гнилку зуби тухоли» («У Гнилка тухлі зуби»).

А  як власне мистецтво, стріт-арт виник у 60-х роках минулого століття у Філадельфії, коли на будинках міста зненацька почали виникати дивні надписи, які назвали «тегами» (від англ. «tags» — «мітка»). Пізніше ці «теги» захопили Нью-Йорк, а наприкінці 60-х перекочували й до Європи. В кожному районі міста місцеві художники — «райтери» наносили свій нік (псевдонім) і номер вулиці на стіни. Такі теги свідчили, що на цій вулиці мешкає той чи інший райтер. А 1968 року підліток грецького походження  – кур’єр з Нью-Йорка під ніком Taki-183 виніс свій тег за межі району, розмалювавши безліч об’єктів у Нью-Джерсі та аеропорту Кенеді. Один з тегів настільки зацікавив журналістів, що в липні 1971 року з’явилася стаття про талановитого художника з вулиці.

На початку 70-х вуличні малюнки захопили міста Сполучених Штатів. Саме тоді з’являється таке поняття як «бомбінг», тобто нелегальний розпис стін. А самих художників, які «бомблять» стіни назвали «бомбіні». З часом «теги» витіснили цікаві художні композиції й промовисті гасла. Скажімо, в Парижі найбільш відомі фрази: «Нудьга контрреволюційна», «Вся влада уяві!» або «Будьте реалістами, вимагайте неможливого!».

Воднораз дії райтерів визнаються незаконними та прирівнюються до вандалізму. Художникам доводиться працювати під прикриттям ночі, ховаючись від правоохоронців. Поступово стріт-арт покидає європейські міста, і урбаністичні пейзажі оживляє лише сяйво неонових вивісок. Напрямок майже вмер, коли на початку третього тисячоліття мистецтвознавці визнали художню цінність робіт багатьох вуличних художників. Отже, стріт-арт з андеграунду поступово виходить до виставкових залів просто неба.

Вихід – через колючий дріт

Можливо, жанр графіті під тиском міської влади взагалі зник би з лиця Землі, коли б нового дихання йому не надав Бенксі. Цей загадковий англійський художник у своїх малюнках чудово поєднує соціальну тематику з гострим гумором. Його особа і досі не встановлена, та незважаючи на це – а може й завдяки цьому – він став справжньою легендою стріт-арту. Так, минулого року одне з його графіті продали на аукціоні за 750 тисяч євро.

Подейкують, що Бенксі народився в англійському містечку Брістоль. Наприкінці 90-х почав займатися графіті, але з часом перейшов на більш масштабні малюнки. Щоправда, й тікати від поліції йому ставало все складніше. Тому, щоби економити час, він почав малювати на стінах за допомоги трафарету.

Восени 2006 року в кількох лондонських магазинах Бенксі непомітно замінив диски з альбомом співачки Періс Хілтон на сорокахвилинну пісню свого друга Danger Mouse і власними малюнками. Та цим невеличким хуліганством він не обмежився. Його малюнки з’являються в усьому світі у найбільш несподіваних і важкодоступних місцях. Художнику доводиться перелізати через огорожі, колючий дріт, лазити дахами будинків, щоб залишити свій «слід». Процес створення своїх шедеврів Бенксі зобразив у власному фільмі «Вихід через сувенірну крамницю».

У вересні минулого року Бенксі затіяв масштабну акцію, в рамках якої він використає Нью-Йорк як полотно для реалізації своїх мистецьких задумів. Роботи з’являтимуться щодня, причому не тільки в звичному для Бенксі стилі трафаретів, а й далеко виходячи за рамки графіті-культури, у вигляді вуличних інсталяцій. Фургон для перевезення тварин, з кузова якого стирчать голови плюшевих мешканців ферми; Рональд МакДоналд у позі диктатора, якому начищає криваво-червоні черевики цілком реальна людина; вантажний фургон, у кузові якого ховається «мобільний сад» – і багато інших «шаленств». Все це художник фотографував і виставляв на свою сторінку у Instagram. В результаті у Бенксі з’явилися мільйони шанувальників і послідовників в усьому світі. Один з таких, приміром,  – кримський художник під ніком Шарик. Його роботи – це не просто хуліганські розписи на стінах, а справжні мистецькі інсталяції з глибоким соціальним змістом. Невідомий поки що широкому загалу художник також використовує трафаретну техніку, але, окрім графіті, Шарик зробив також кілька анімаційних роликів, з критикою суспільства споживання, глобалізації, дискримінації, наркоманії тощо.

Міні-Україна в київському під’їзді

Киянці Юлії Герасимович настільки набридли сірі «зашарпані» стіни їхнього під’їзду, що вона вирішила перетворити його на затишну хатину біля соняшникового поля. А заїзд для колясок став рушником.

Юлія знайшла через Інтернет людей, заплатила їм гроші і сказала, що саме хоче бачити – маки, соняхи, хатинки… Мешканцям інших квартир сподобалася ідея і вони підтримали ініціативу жінки фінансово. Зараз звичайні перехожі заходять до під’їзду як на екскурсію.

– Я зробила це для своїх дітей, – пише Юлія на своїй сторінці у Facebook, – Хочу, щоби вони жили в гарній Україні.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Мистецтво, народжене на вулицях Стріт-арт: від первісних людей до Бенксі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як на мою суб’єктивну думку, нічого подібного до «Срібного павука» чернівецька трупа муздраму ще не ставила. Талановитий твір нашого земляка й сучасника з трагічною долею самітника, покійного вже, на жаль, Василя Кожелянка, так само талановито був реалізований на сцені людиною з не менш трагічною долею. Режисеру постановки і художньому керівникові театру Людмилі Скрипці вдалося все – від сценічного адаптування складної фантасмагоричної альтернативної історії письменника до впізнаванності чернівецьких реалій 1938-46 років. На кінцеву мету постановки – потужний катарсис, який отримують глядачі, –  працюють усі складові вистави: від музики (до речі, Скрипка є й автором музичного оформлення) до цікавої сценографії (перша робота в Чернівцях художниці Наталії Тарасенко), танців та пластики, костюмів і, зрештою, найголовнішого – гри акторів.

Історія двох друзів – полійцейських-нишпорок німця Гельмута й українця Кароля – яскраво переконує: жадоба й гроші, а відтак бажання володіти світом знищують людину, спричиняючи найстрашніше у світі безглуздя – війну. Із такою думкою залишає глядач зал. Його душа очищена, він наочно побачив, до чого призводять іудині 30 срібників. Його емоції відгукнулися на цю історію. Катарсис відбувся.

Ще піфагорійці розробили теорію катарсису (від грецького katharsis — очищення). В неї вони вклали поняття очищення душ від шкідливих пристрастей, таких як захланність, гнів, жадоба, ревнощі тощо шляхом впливу на особистість мистецтва. А великий Гете, письменник, поет і філософ наголошував, що катарсис відновлює з допомогою мистецтва зруйновану гармонію внутрішнього світу людини. Ще далі пішли сучасні науковці естетичної думки. На перший план в естетиці вони висунули соціально-моральні знання. Тобто йдться про катарсис як реальне свідоцтво здійснення в процесі естетичного сприйняття контакту між людиною та космічним духовним началом. До слова, саме від цього відмовилася посткультура другої половини ХХ ст., закриваючи таким чином перед людьми і катарсичний шлях до сфери Духа, і можливість прориву матеріальної оболонки буття. Саме тому мистецтво тіла та речей не зачіпає глибоко людину. А постановка «Срібного павука» зачіпає. Бо вона справжня. І дуже актульна…

P.S.Ця колонка готувалася на попереднє число «Версій», тобто одразу ж після прем’єри. Та тема виборів перемогла. Зрештою, цьогорічні вибори Президента теж стали певним катарсичним явищем для України. Ось тільки щоби обранець не підвів свій народ.    

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Запис Браво, Людмила Скрипка! або Катарсис для чернівчан спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Великодня програма зі справжніх перлин класичної духовної музики – ораторії  «Сім слів Спасителя на хресті» Й. Гайдна та арії з кантати «Страсті за Матвієм» Й.С.Баха –  уперше прозвучала в Чернівцях у виконанні Академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії під керівництвом Павла Чеботова та солісток – заслуженої артистки України Людмили Шапко (скрипка) та Світлани Дейбук (сопрано).

Скрипаль, диригент, художній керівник камерного оркестру народний артист України Павло Чеботов розмірковує про відсутність «продавців музики» в Чернівецькій філармонії, невідому «Мелодію» Володимира Івасюка, яка стала би чудовим саундтреком до подій на Майдані, та унікальну мову музики.

Про нову програму

Вона, по-перше, спеціально підготовлена до Великодня. І цим уже особлива. По-друге, це неперевершена музика на біблійні теми у супроводі текстів з Євангелія. З нею слухач немовби потрапляє в ті події, що відбулися майже дві тисячі років тому. Ми хочемо, щоби люди відчули ці моменти ще глибше, адже музика, як відомо, спілкується з людськими почуттями напряму.

Про духовну музику

Поняття «духовна музика» може мати кілька значень. Адже це музика, пов’язана з культом, музика, що виконується під час релігійної служби. Сюди можна віднести твори Баха, Генделя, Гайдна. Але найперше – це музика, що звертається напряму до людської душі.

Про музику, що «б’є в десятку»

Я ніколи для себе не розділяю музику на класичну чи романтичну, сучасну чи авангардну. Є музика хороша і та, яку нецікаво слухати. Коли вибираю репертуар для оркестру, керуюся саме цим. Ми хочемо грати лише те, що «б’є в десятку». Те, що зачепить публіку і змусить повернутися до концертного залу.

Про розмаїття стилів

Оркестр гарно грає тоді, коли виконує  музику різних стилів. Кожний композитор – це окремий стиль. Не епоха головне, а власне персона. Здавалося б, і Стравінський, і Прокоф’єв жили в один період, але це зовсім різна музика.

Наш репертуар дуже різоманітний. Приміром, цього сезону ми виконували твори композиторів ХХ століття – Стравінського, Прокоф’єва, Шостаковича, Бріттена. Я буквально купався в цій музиці. І дуже задоволений тим, що наприкінці травня виступимо в Луцьку на фестивалі, присвяченому творчості Стравінського. Там ми виконаємо його музику до балету «Аполлон Мусагет».

Перед цим ми «сиділи» на романтизмі – Чайковський, Гріг, Россіні. Ще раніше – на старовинних стилях: Моцарт, Бах, Гендель. І всі ці речі – досі в репертуарі оркестру. Ми працюємо не так, щоби просто відіграти програму і забути, а щоби після репетиції в будь-якого моменту могли відновити твір.

Щодо планів, то хочу спробувати  авангард. Приміром, Веберна чи Шонберга.

Про «культуртрейдерів»

Чернівецька публіка – одна з найкращих в Україні. Біда ж у тому, що у нас, з одного боку, є чудова публіка і, сподіваюся, непоганий оркестр, але між ними немає посередника. Тобто структури, яка зв’язала б  їх – в одному місці, в один час, щоби ми зі слухачами отримали взаємне задоволення. І цю функцію мала би виконувати філармонія.

Ось погляньте, Чернівецька філармонія – одна із найбільших в Україні. Більша, ніж Київська. У нас є і симфонічний оркестр, і камерний оркестр, і камерний хор, але публіка чомусь не йде. Бо немає менеджера, який займався би організацією концертів. Керівництво філармонії має бути продавцями, «культуртрейдерами», а не чиновниками. Може, це прозвучить надто пафосно, але філармонія повинна виховувати духовне культурне суспільство!

Про «важку» музику

Пригадую один анекдот. Раніше на радіо була така програма «Концерт по заявках». І ось на радіо телефонує, скажімо, товариш Сидоров. Просить поставити Полонез Огіньського. «Будь ласка», – відповідає ведучий. За якийсь час Сидоров знову телефонує. Просить поставити Симфонію Чайковського. «Немає питань», – відповідає ведучий. За якийсь час Сидоров просить поставити Симфонію Шостаковича. Ведучий виконує прохання слухача. Нарешті, той замовляє «Просвітлену ніч» Шонберга. І тут ведучий не витримує і каже: «Слухайте, товаришу Сидоров, візьміть себе в руки і послухайте Полонез Огіньського!». Тобто товариш Сидоров «виріс» настільки, що «переріс» ведучого програми. Я це веду до того, що класична музика може бути важкою для сприйняття лише для людини непідготовленої, яка її мало слухає, не відвідує концерти. Є категорія людей, які відвідують концерти класичної музики постійно. Це одна й та ж публіка, яка прийде за будь-якої погоди. І такі «фанати» є й у нашому місті.

Про невідомий твір Івасюка

Кор.: – Який музичний твір ви би обрали «саундтреком» до трагічних подій на Майдані?

П.Ч.:–  Нещодавно в Чернівцях відбувся концерт, присвячений пам’яті Небесної сотні. І там ми виконали «Мелодію» Володимира Івасюка. Це наша знахідка. За радянських часів цей твір музиканти відмовлялися виконувати. Ноти мені передав батько Володимира Івасюка, Михайло Григорович, після смерті сина. Ми з дружиною (заслуженою артисткою України Людмилою Шапко – ред.) переклали цей твір на дві скрипки з фортепіано. Відтоді «Мелодія» постійно в нашому репертуарі. Більш пронизливої, надривної і, підкреслимо, української музики не можу назвати. Є більш відомий твір – «Мелодія» Скорика – та його грають усі. А от «Мелодія» Івасюка – це наше, буковинське, те, чого ні в кого немає. У мене кілька разів просили ноти, але я відмовляюся їх давати. Не тому, що я жадібний. Просто це наше, це той твір, який є свого роду одкровенням. Володимир Івасюк відомий загалу як автор популярних естрадних пісень. Але, з’ясовується, що він ще й дуже серйозний композитор. На жаль, склалося так, що він прожив небагато, але встиг у студентські роки написати цей твір. Незважаючи на те, що він датований 70-ми роками, «Мелодія» не втрачає своєї актуальності й нині. І, відповідаючи на ваше питання,– це саме та музика, що найбільш співзвучна нинішнім подіям.

Про «високу планку»

Наш оркестр – один із найстаріших в Україні. Він створений Юрієм Гіною ще 1975 року,  і 1978-го посів перше місце на Республіканському конкурсі камерних ансамблів у Києві. Щоправда, тоді на всю Україну камерних оркестрів було лише три: Херсонський, Рівненський та Чернівецький. От відтоді він і існує. Ним керували різні люди, з першого складу нікого серед живих немає. Коли я повернувся з Туреччини – це десь у 2008 році – оркестр перейшов до мене.

Є речі, які об’єднують музикантів оркестру: вони всі – фанати своєї справи. І тут не мають значення ні вік, ні характер, суттєве лише те, що ми граємо одну музику. Коли я став диригентом оркестру, тут був зовсім інший стиль роботи. Попередній керівник філармонії якось викликав мене до себе і сказав: «Є чудова пропозиція: за місяць поїхати на фестиваль до Києва на дуже хороших умовах. Ось репертуар, який оркестр має виконувати». Я подивився на список. «Серенада» Дворжака – оркестр її не грає. Струнна симфонія Чайковського – в репертуарі оркестру її немає. Я відповідаю: «Це дуже складні твори, за місяць ми з ними не впораємося, навіть, якщо будемо репетирувати щодня». Зате тепер у нашому репертуарі є і Дворжак, і Чайковський, і Стравінський… Я взяв курс на те, що оркестр має накопичити гідний репертуар. І ми постійно підіймаємо цю планку. Будь-який оркестр грає тим краще, чим більше він устиг зіграти. Ніхто не народжується геніальним музикантом. Це той шлях, який слід пройти.

Про ностальгію

Шість років я прожив у Туреччині, де викладав у консерваторії й працював у оркестрі Стамбульського оперного театру. Ми з дружиною багато де поїздили. Бували в Ізраїлі, Німеччині, Франції, Польщі, Румунії, Швеції. Але певної миті я відчув, що далі так не можу: хочу назад, в Україну – і дружина мене підтримала. Може, ми якісь ненормальні, але в такій проблематичній обстановці нам комфортніше жити, ніж в іншій країні без проблем і в комфорті. Мені подобається в Україні. І це при тому, що за походженням я росіянин. Тут моя друга Батьківщина. Тут я прожив 30 років. І не збираюся нікуди їхати, незважаючи на те, що за кордоном музиканти можуть заробити більше. Хочеш концерти? – На тобі. Хочеш оркестр? – Тримай. Хочеш грошей? – Та, будь ласка. Але, тим не менш, недобре мені там. Тут у мене свій оркестр. Тут я живу. Тут я вдома.

Про унікальність музичного мистецтва

Чесно кажучи, неодноразово стикався з дивним явищем. Коли я слухав «Серенаду» Дворжака, не хотів брати її до репертуару оркестру – не чіпляло. Але, коли я сам буквально «вліз» у партитуру, коли «перемолов» цю річ у собі, пережив її, тоді виявив, що це надзвичайна музика. Не завжди треба судити про твір з того, як його виконують. У чому зміст мистецтва? В тому, що кожний  виконавець – унікальний. Хтось скаже: чого я піду слухати Концерт Мендельсона, коли я вже чув його сто разів у різних виконаннях. Дивак: цей музикант виконає його інакше. Бо Концерт Мендельсона – це лише форма. Головне – як виконавець зрозумів цей твір і як відкрив його публіці. А кожний зробить це по-своєму. От спитайте з десяток людей після концерту, про що вони слухали музику, – і отримаєте десять різних відповідей! І це правильно. Кожний знаходить в музиці щось своє.

…Можна читати проповіді, можна читати книги, але це аж ніяк не замінить музичного мистецтва. Це специфічна мова. Та годі балачок. Говорити про музику – це вкрай невдячна справа. Музику треба слухати. Там, де закінчуються слова, починається музика.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Запис Великдень: через музику до душі спершу з'явиться на Медіа-Версії.